ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У кримінальному праві України питання застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування вважаються одними з найбільш складних і комплексних, що зумовлюється, передусім, багатогранністю цього інституту – він перебуває на перехресті юридичної і медичної наук та поєднує в собі елементи як правових галузей знань (кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного права тощо), так і соціологічних та медичних (психіатрію, психологію, галузі клінічної медицини тощо). Водночас із примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням пов’язано багато сфер життя будь-якого цивілізованого суспільства. Вони покликані: захистити суспільство від небезпечних посягань осіб, які страждають на психічні розлади, та від осередків захворювань, небезпечних для здоров’я людей; вплинути на покращання здоров’я всього населення; сприяти його епідемічному, а отже, і соціально-економічному благополуччю й, у кінцевому підсумку, забезпечити підтримання належного рівня безпеки в соціумі.

На жаль, статистичні дані свідчать, що в умовах сьогодення забезпечення психічного здоров’я населення та протидія поширенню небезпечних хвороб в Україні залишаються незадовільними. Так, станом на 2008 р. в Україні зареєстровано близько 1,2 млн громадян із психічними захворюваннями. За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я України, 155 тис. людей є хворими на шизофренію, 159 тис. страждають від невротичних розладів і стресів, 278 тис. є розумово відсталими. Україна посідає одне з перших місць в Європі за темпами розповсюдження наркоманії, ВІЛ/СНІДу й туберкульозу (зокрема, у 2008 р. налічувалося 173,3 тис. офіційно зареєстрованих наркоманів, 127,1 тис. ВІЛ-інфікованих осіб, 91,7 тис. хворих на активний туберкульоз). При цьому українські суди у 2007 р. застосували: а) 1110 разів примусові заходи медичного характеру до 1196 осіб (2003 р. – відповідно 1192 та 1328); б) примусове лікування лише до 538 осіб, у тому числі до 129 засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами (2003 р. – відповідно 3652 та 1104). Отже, застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування має проблеми як кількісного, так і якісного характеру.

Підґрунтя вирішення багатьох правових аспектів примусових заходів медичного характеру та примусового лікування заклали фахівці у сфері медицини, психології та психіатрії (зокрема, І.М. Боброва, І.М. Введенський, Г.І. Войтюк, Т.М. Дмітрієва, Г.М. Зільберблат, А.В. Каніщев, Я.М. Калашнік, Д.Р. Лунц, М.М. Мальцева, Г.В. Морозов, В.Б. Первомайський, В.П. Сербський, Б.В. Шостакович). Науково-теоретичні дослідження зазначених питань з позиції кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального права та кримінології здійснювали: Ю.М. Антонян, Ю.В. Баулін, С.В. Бородін, В.М. Бурдін, С.Е. Віцин, П.А. Воробей, А.О. Габіані, О.П. Горох, В.І. Горобцов, А.Я. Гришко, С.О. Достовалов, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, М.М. Книга, П.О. Колмаков, В.П. Котов, Л.М. Кривоченко, В.В. Лень, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, Н.А. Мірошниченко, А.А. Музика, Г.В. Назаренко, А.П. Овчиннікова, В.І. Осадчий, М.М. Пальцева, М.І. Панов, В.Б. Первозванський, Б.А. Протченко, Б.А. Спасенніков, В.М. Смітієнко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, Ю.М. Ткачевський, А.Н. Трайнін, С.Л. Шаренко, С.М. Шишков, С.Я. Улицький, Є.В. Фесенко, О.В. Юношев, С.С. Яценко та ін. У порівняльно-правовому аспекті положення щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінальному праві досліджували І.М. Горбачова, Н.В. Лясс, О.О. Малиновський, Р.І. Міхєєв, А.А. Нерсесян, А.В. Савченко, М.І. Хавронюк та ін. Проте, незважаючи на вагомі доктринальні розробки цих питань, а також на законодавче закріплення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (зокрема, у статтях 92–96 розділу XIV Загальної частини Кримінального кодексу (КК) України), вони й дотепер не набули свого остаточного вирішення, що підтверджується наявністю низки неузгоджених і спірних моментів у кримінально-правовій доктрині, а також недоліками й прогалинами правозастосовної практики.

Відтак існує необхідність подальшого здійснення теоретичних розробок інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в кримінально-правовому аспекті. Це зумовлено нагальними питаннями сьогодення: 1) надійним забезпеченням конституційних прав і свобод людини та громадянина (зокрема, закріпленого ст. 49 Конституції України права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування); 2) гуманізацією кримінальної відповідальності (зокрема, потребами реалізації положень Закону України “Про внесення змін до Кримінального та кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15 квітня 2008 р.); 3) вимогами міжнародних та європейських стандартів у сфері охорони здоров’я населення та поводження із засудженими (зокрема, Всезагальної декларації прав людини, 1948 р.; Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, 1966 р.; Європейської соціальної хартії, 1961 р.; Декларації про права розумово відсталих осіб, 1971 р.; Європейських пенітенціарних правил, 1987 р. тощо); 4) пошуком нових форм кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, за рахунок незастосування до них покарання (зокрема, запровадженням заходів виправлення та безпеки, що ефективно діють у кримінальному законодавстві багатьох державах світу); 5) потребами реформування національної кримінально-правової політики (зокрема, розробленням Кодексу України про кримінальні проступки, Концепцією реформування кримінальної юстиції України) тощо.

Актуальність і практична значущість вирішення кримінально-правових питань примусових заходів медичного характеру та примусового лікування саме в межах дисертаційного дослідження також визначається: а) потребами правильного застосування норм КК України 2001 р.; б) необхідністю уточнення правової природи зазначеного інституту, його мети, змісту й сутності, а також важливістю відмежування його від інших кримінально-правових інститутів (зокрема, покарання); в) існуванням позитивного іноземного досвіду з цього приводу; г) удосконаленням відповідних теоретичних, нормативних і правозастосовних положень тощо.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на положеннях: Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006–2008 рр. (розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 р. № 116-р); Пріоритетних напрямів наукових і дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. № 755); Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ (КНУВС) на 2008–2010 рр. (п. 2.1.8). Тема дисертаційного дослідженння затверджена рішенням вченої ради КНУВС від 31 січня 2006 р., протокол № 1.