| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, вибір предмета дослідження, зазначено зв`язок з науковою проблематикою установи, в якій виконана робота, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено методологічну основу праці, її наукову новизну, окреслено теоретичне і практичне значення отриманих результатів та форми їх апробації.
У першому розділі «Метафора як світоглядна категорія в поетичній творчості М.Гумільова» розглядаються загальнотеоретичні питання, пов`язані з проблемами мовної особистості та мовної картини світу, яка відображає вплив мови на концепти, що формуються в свідомості індивіда; визначено специфіку розв`язання проблем поетичної картини світу художника слова крізь призму метафоричних виразів.
Поняття картини світу обумовлює фільтрацію навколишньої дійсності за допомогою свідомості людини (Б.Уорф, Е.Сепір, В.І.Постовалова, Ж.П.Соколовська та ін.). Мовна картина світу індивіда як носія певної мови формується на базі універсальних концептів, які присутні в мовній картині світу народу. Концепти допускають широку інтерпретацію, у тому числі і культурологічну, представлену в поданому дослідженні. Концептний аналіз віршованих текстів М. Гумільова віддзеркалює поетичну картину світу, котра обумовлена індивідуальністю поета. Для неї характерні такі основні концепти: образ автора, або ліричне «я»; образ жінки (як правило, це кохана героя); слово; література. Умовно перші два концепти позначено «я» і «вона». Таке членування абсолютно відповідає визначенню мовної картини світу, що пропонує Н.Ю.Шведова: в центрі – людина, її життєдіяльність та плоди праці, її оточення.
Концептний підхід до мови сприяє дослідженню проблеми співвідношення дійсності і «можливих світів» - визначення їхніх спільних рис. Більшість філософів і лінгвістів погоджуються з тим, що мова є матеріалізацією «того ідеального світу, який будує людина» як суб'єкт пізнання (Г.В.Колшанський), вона відбиває концептуалізацію, інтерпретацію світу людиною (А.Вежбицька). Відповідно розмежовують світ реальний і уявний, котрі постійно взаємодіють, тому що уявний світ створений для потреб реального і має здатність впливати на нього. Цю думку підтверджує життя і творчість М.Гумільова – надзвичайно яскравої й унікальної особистості початку ХХ століття, поета, що «видумав себе» (Г.Іванов).
Люди користуються певним набором мовних знаків, при цьому виражають широку палітру індивідуальних почуттів, переживань, думок (А.Т.Понцо). Встановлено, що концепти поетичної картини світу М.Гумільов сформулював на базі метафор. Для аргументації цієї думки можуть служити ідеї О.О.Потебні, який вперше у роботі «Мысль и язык» звернув увагу на внутрішні поетичні ресурси слова, його культурні можливості, які спрацьовують завдяки закладеній у слові внутрішній формі - передумові образності й образного уявлення. Як синтез пізнання і творчості, слово у кожній мовній ситуації створює новий зміст, народжується в новій поетичній якості. Ю.С.Степанов визначає концепт як «згусток культури у свідомості людини»; те, у чому культура стає складовою ментального світу людини. З іншого боку, концепт – це те, за допомогою чого людина сама стає складовою культури, а в деяких випадках і впливає на неї. (Степанов, 1997). О.О.Потебня вважає, що слово проходить шлях від міфічного до власне поетичного мислення. Це шлях постійного «згущення» поетичної думки, метафоризації слова.
Метафора - всеохоплюючий принцип мислення і мови. Розглядаючи її як оптимальний засіб вербалізації концепту, можна реконструювати поетичну картину світу М.Гумільова, обумовлену світоглядом видатного поета. Вивчення метафори розвивається на базі ідей когнітивної лінгвістики, яка виступає певним гіпотетичним механізмом, що описує, як індивід концептуально організовує модель реальності (Г.Г.Почепцов). Аналіз індивідуально-авторської метафори допомагає розкрити суб'єктивно-особистісне бачення світу, дає можливість виділити світоглядні константи поета.
Метафора - системне явище в мові, тому її аналіз вимагає функціонально-семантичного підходу. У творчості М.Гумільова було визначено предикатні і суб'єктні метафори. Предикатні метафори імпліцитно вказують на об'єкт, характеризуючи суб'єкт метафоричного осмислення. Вони виражаються: а) дієсловами та предикативними прикметниками і реалізуються у схемі «іменник + дієслово», рідше – «іменник + коротка форма прикметника»: горел и искрился закат, вспыхнули дни, луна оденет; ужасен голос бурь, певучи и странны рифмы, осень та была полна словами, - передаючи динамічні (время катится, наплывала полумгла) і статичні (смотрит месяц, молчит душа) характеристики; б) різними формами ад`єктиву: прикметником - хищная луна, золотоглазая ночь; дієприкметником - время остаётся, как прежде, мстящим; пылающий полдень; ад`єктивним зворотом - тьма, пронзённая лучами и стихами; области, луной мучительной томимы; в) прислівниками (адвербіальні метафори): будильник звякал злобно, однотонно; вот голос томительно звонок.
Суб'єктні метафори активізують суб'єкт метафоричного осмислення за допомогою іменної групи, уживаної метафорично. Вони виражаються: а) генітивною конструкцією, схема якої - «іменник у називному відмінку + іменник у родовому відмінку», де метафоризується другий член конструкції, який займає позицію додатка: флейта осени, ячмень янтаря, бешенство минут, коридор дней; б) іменником у називному відмінку, що займає в реченні позицію: присудка (схема “іменник у називному відмінку + (є) + іменник у називному відмінку”) - волчье солнце – месяц; кудри – снег; лес - душа твоя (об'єкт метафоричного осмислення може бути виражений іменним словосполученням типу любовь - пламень Прометея; нос - древа ствол); прикладки: медведица-ночь, дева-птица, девушка-весна; Смерть, старик угрюмый и костлявый, / Нудный и медлительный рабочий; звертання: О, повелительница ночь; в) іменником в орудному відмінку, який виконує в реченні роль поширеної або непоширеної обставини: чайкою в сердце ты мне влетела, рыдает молчанием глаз.
Художній мові М.Гумільова властиві складні метафори, тобто такі, у яких один новий концепт представлений кількома простими метафорами. У структурному аспекті, що визначає семантико-синтаксичну організацію метафоричних виразів, виділено такі види метафор:
Проста метафора - метафора, фокус якої представлений одним словом, що виконує в реченні певну синтаксичну функцію: Иглы пламени врезаны в ночь (підмет). Предметы мира убегали / Их будто не было совсем (присудок).
Поширена метафора - це метафора, що представляє складний концепт, який має один семантичний центр, і реалізується або структурно складним метафоричним фокусом, або поширеними рамками, котрі у більшості прикладів осмислені метафорично. За своєю синтаксичною структурою така метафора може бути співвіднесена з поширеним членом речення, усі компоненти якого метафоризовані: А завтра одену / Из снежных цветов прихотливый наряд - концепт смерть М.Гумільов реалізує складним метафоричним фокусом, який представлений предикатом, що виражений перехідним дієсловом, і додатком, котрий характеризується узгодженим («прихотливый») і неузгодженим поширеним («из снежных цветов») означенням.
Розгорнута метафора - це метафора, що розкриває комплексний метафоричний концепт, який реалізується одним центральним і кількома залежними від нього допоміжними фокусами, котрі перебувають в ієрархічній підпорядкованості центральному фокусу: Звери дикие - слова мои, / Шерсть у них, клыки у них, рога. Звери дикие - структурно складний центральний фокус; шерсть, клыки, рога - допоміжні фокуси ІІ-го рівня ієрархії.
Розгалужена метафора – це проста або складна (поширена, розгорнута) метафора, ускладнена порівнянням, метонімією, символом або будь-яким іншим тропом. Порівняння як близький метафорі троп часто ускладнює метафоричні конструкції: Словно молоты громовые / Или воды гневных морей, / Золотое сердце России / Мерно бьётся в груди моей.
У другому розділі «Метафоричне осмислення концепту «я»: образ автора у Всесвіті» за логіко-тематичним принципом класифікації метафор визначено концептуалізовані зони, які стосуються концепту Всесвіт, що поєднує похідні концепти ЗЕМЛЯ (природа і суспільство), КОСМОС, ПРОСТІР і ЧАС. Концептуалізовані зони виникають на більш високому рівні абстракції, ніж власне мовні і культурні моделі світу, і встановлюють певний опосередкований рівень кореляції мовних і культурних тем. У центрі Всесвіту М.Гумільова – ліричне «я».
Світовідчуття поета базується на інтеграції різних культурно-просторових сфер, це приводить його до створення екзотичних, «химерних» світів, які розкривають духовне життя письменника. Поет-мандрівник прагне до простору без кордонів, тому часто переходить у надзоряну безмежність. Аналіз концепту «я» крізь призму Всесвіту виявляється найбільш доцільним, тому що реалізує ідею “розширення” земного простору, виходу за його межі, що характеризує просторову організацію поетичного світу М.Гумільова.
«Я» реалізується за допомогою концептуалізованих зон: Світобудова, Простір і час, Сни, Життя, Природа, «Я» і суспільство. Перші дві входять у поле похідного концепту Космос; Сни віднесено до перехідної зони між земною і космічною сферою – вони розкривають простір ірреальних світів; інші концептуалізовані області входять у поле Землі.
Світобудова в художній мові М.Гумільова об`єднує вагомі в російській культурі концепти дім та дорога. Дім виступає складним центральним фокусом у структурі розгорнутої метафори, в ієрархічній підпорядкованості йому перебувають допоміжні фокуси – зірки, пісні: «Мой дом - из звёзд и песен дом...» Він мислиться у поета як умістище, на що вказує прийменник із: крім матеріальних (просторових), дім містить і духовні орієнтири (вони входять в етимологію концепту), їх підкреслює лексема «пісень», яка визначає рід діяльності «я». Ця лексема інтегрує музичний (ритм, мелодія вірша) і словесний аспекти поетичної творчості. Автор нівелює просторові кордони між домом і зовнішнім світом: дім збільшується до розмірів зовнішнього світу, де дороги уявляються як найвища цінність: Среди бесчисленных светил / Я вольно выбрал мир наш строгий / И в этом мире полюбил / Одни весёлые дороги. Ця поширена метафора включає кілька асоціацій. Означення «строгий», що характеризує образ світу в значенні «планета Земля», підкреслює чіткий порядок, системність його організації. Наша планета – свідомий вибір поета («я»), його приваблюють дороги Землі, легкість і невимушеність вибору передає прислівник способу дії «вольно». Метафоричний епітет «весёлые» визначає головну реалію захоплень ліричного «я», персоніфікуючи образ.
Категорія простору і часу відіграє головну роль в орієнтації людини як у реальному світі, так і в тих можливих світах, що моделюються в рамках поетичного тексту. У М.Гумільова вони одночасно виступають лакмусом певного емоційного стану автора, виражають особливості внутрішнього, душевного ландшафту. Абстрактні образи матеріалізуються за допомогою лабіринту, що передає поширена метафора: ...я заблудился навеки / В слепых переходах пространств и времён, / А где-то струятся родимые реки, / К которым мне путь навсегда запрещён. Це лабіринт, з якого неможливо знайти вихід, тому що в його переходах панує темрява, на що вказує метафоричне означення «слепых». Безнадійність ситуації передають темпоральні прислівники «навеки», «навсегда», а також дієслово «заблудился». Сполучення зіставно-протиставного сполучника з неозначеним займенником («А где-то») вказує на існування рідного поету куточка землі, але його просторова орієнтація не визначена. Епітет «родимые» випадає з контексту через яскраве фольклорне забарвлення, це обумовлює його акцентуалізацію: він уживається в зв'язку з батьківщиною. Метафорична генітивна конструкція «(в) переходах … времён» наділяє час фізичними властивостями, наприклад, матеріальністю, підкреслює його зв'язок з рухом.
Концептуалізована зона життя включає просторові орієнтири, аксіологічні поняття й оцінку життєвого шляху ліричного «я», що мислиться в єдності з природою, але протистоїть соціальному інституту – суспільству. Поширена екзистенціальна суб'єктна метафора у М.Гумільова створює зоровий образ світу з його невпинним рухом, чому сприяє синтаксична будова безсполучникового складного речення: И вот вся жизнь! Круженье, пенье, / Моря, пустыни, города, / Мелькающее отраженье / Потерянного навсегда. Рух без кінцевої мети визначає у поета спосіб мислення про світ, що передає лексема «кружение»; це рух, як у лабіринті. Він є цінним, але разом з тим моделює лексичну семіотизацію безцільної поведінки. Для М.Гумільова життя – лише пошук невловимого моменту, який навіть у його свідомості представлений нечітко. Дієприкметник «потерянного» і темпоральний прислівник «навсегда», який вказує на неможливість здійснення дії коли-небудь, можливо, означає втрату сучасною людиною емоційного зв'язку з природою. У реальному житті поета спроба відновити цей зв'язок виявилася в подорожах по екзотичних країнах; у поетичній діяльності він втілює «первісно-тваринний погляд на світ» як один із принципів акмеїзму.
Відчуженість концепту «я» від життя, яке стирає і знецінює вічні поняття добра, справедливості та самопожертви, М.Гумільов передає за допомогою розгалуженої метафори, що базується на контрасті й ускладнена двома порівняльними зворотами, оформленими сполучниками як: Я вежлив с жизнью современною, / Но между нами есть преграда, / Всё, что смешит её, надменную, / Моя единая отрада. / Победа, слава, подвиг - бледные / Слова, затерянные ныне, / Гремят в душе, как громы медные, / Как голос Господа в пустыне. Життя автор персоніфікує. Воно виступає як пихатий, цинічний образ, на що вказує уточнююче означення «надменную», винесене в постпозицію по відношенню до означувального слова, а також у кінець вірша. Авторську кваліфікацію образу дає звукова метафора (Ю.М.Лотман): рима «современною / надменную» завдяки фономорфологічному повтору зближує ці слова на образно-понятійному рівні. Дієслово «смешит», характеризуючи ставлення до вічних цінностей, виявляється контекстуальним антонімом іменника «отрада»: вказані лексеми виражають різні позиції стосовно загального об'єкта, який задано у першій строфі означальним займенником «всё». Поверхові, офіційні відносини з життям автор підкреслює короткою формою прикметника «вежлив». Він утворює перешкоду для вільного допуску в сферу особистісного простору «я» – «у душу», де локалізуються поняття, котрі представлені в аксіологічному аспекті ДОБРЕ. Їхнє місце в сучасному житті визначає метафоричний дієприкметник «затерянные». Можна припустити, що слова «победа, слава, подвиг» указують на героїчну тематику поезії самого М.Гумільова. Атрибутивна метафора «бледные слова», на думку поета, виражає ставлення сучасників до названих понять, які, на їх погляд, втратили виразність, жвавість. Слід відзначити, що за життя творчість М.Гумільова не була досить популярною. У поданому прикладі, репрезентуючи концепт «я», автор визначає ще одну особливість своєї поезії, що передає порівняльний зворот «громы медные». «Мідна музика» звично асоціювалася із символістською поезією В.Брюсова – учителя М.Гумільова, - який мав на юного поета найбільший вплив. Саме «звучність» гумільовської поезії, на думку сучасників, зближувала її з брюсівською. Пророчу функцію творчості виражає порівняльний зворот, заснований на біблійних ремінісценціях.
У такий спосіб проаналізовано всі метафоричні вирази даної групи. Концепт Всесвіт, що включає широкий ряд концептуалізованих зон змісту, обумовлює використання різноманітних мовних засобів реалізації. М.Гумільов звертається до складних тропів – розгалужених і поширених метафор. Переважають розгалужені метафори (15 з 37) , що, як правило, базуються на предикатних метафорах, а також ускладнені: порівнянням (10), символом (2), метонімією (1), синекдохою (1), гіперболою (1). Широко представлені у М.Гумільова поширені метафори (13 з 37), що складаються переважно з предикатних і суб'єктних метафор, виражених відповідно дієсловами, прикметниками, а також іменниками (генітивні конструкції, прикладки) (6); використано ряди предикатних метафор (4) і сполучення різних видів суб'єктних (3). Вказані складні метафори є основним засобом вербалізації взаємодіючих концептосфер. У деяких випадках М.Гумільов звертається до розгорнутої метафори, за її допомогою він осмислює зовнішній (дім) і внутрішній (мій світ) простір концепту «я». Прості метафори автор використовує дуже обмежено (6), деякі з них виражені поширеними прикладками.
У третьому розділі «Концепт «вона» в метафорах М.Гумільова» категоризовано початковий нерозчленований концепт «вона» за допомогою кількох тематичних груп. При цьому враховується фізіологія людини (тому що в значній мірі інтелектуальні й духовні якості нерозривно пов`язані з породжуючими їх органами) та різноманітні “ролі” жінки, які розкривають її внутрішній стан.
Перший підрозділ присвячено метафоричній реалізації компонентів, що належать до концептуалізованої зони Зовнішні атрибути. Це такі компоненти, як очі, губи, волосся, тіло, руки, обличчя та ін.. Складено таблицю, в якій представлені виділені когнітивні аспекти та відповідні їм метафоричні поняття, емпірична основа метафор, вербальне втілення.
У сприйнятті образу жінки М.Гумільовим переважають традиційні уявлення, що передають метафори з емпіричною основою колір (очі, губи, волосся, тіло, частини обличчя), світло (очі, губи, руки), форма (очі, волосся, частини обличчя), емоції (очі, губи, тіло). Найвагоміша деталь у зовнішності коханої для поета - очі (ця група метафор кількісно найбільша).
В аспекті частини обличчя автор виділяє ніс та брови: Нос – это древа ствол высокий; / Две тонкие дуги бровей / Над ним раскинулись, широки, / Изгибом пальмовых ветвей. Розгорнута метафора містить один об'єкт метафоричного осмислення. Він представлений двома семами – родовою «дерево» і видовою «пальма». Його неоднорідна структурна організація (наявність стовбура і гілок) дає можливість співвіднести частини дерева з атрибутами обличчя, що легко обґрунтовується графічно. У першому випадку тотожність предметів виражає зв'язка «є», опущена в теперішньому часі, у другому – орудний метаморфози. Описуючи «лик жены» роботи Андрія Рубльова, М.Гумільов уживає лексеми високого стилю: старослов'янізм «древо», короткий прикметник «широки». Означення «высокий» у постпозиції, характеризуючи частину дерева – стовбур, указує на особливості зовнішності героїні портрета. Її брови поет описує крізь призму східного рослинного образу - пальми. Номінація дії «раскинулись» у сполученні з відокремленим означенням «широки», очевидно, акцентує увагу на довжині брів, тоді як їхню форму передає прикметник «тонкие». Красиву форму брів підкреслює також лексема «изгиб» і проста метафора в структурі складної – «две … дуги бровей», - що виражена генітивною конструкцією. Взагалі зіставлення жінки з пальмою в деяких східних країнах є традиційним, що обумовлено такими властивостями дерева, як гнучкість, стрункість (у концептуальній картині світу носіїв російської мови їй відповідає береза).
Репрезентуючи зовнішні атрибути жінки, поет широко використовує прості метафори (19 з 43), переважно предикатні (12 з 19). Вони оцінюють суб`єкт осмислення і виражені, як правило, прикметниками. Іноді проста предикатна метафора представлена ад'єктивним зворотом і дієприкметником. Поет часто звертається до поширених (15 з 43) і розгалужених метафор (7 з 43), останні ускладнюються метонімією (3), порівнянням (3), гіперболою (1); зустрічається і розгорнута метафора (2 з 43).
Другий підрозділ розкриває внутрішні властивості концепту «вона» за допомогою метафоричного осмислення різних антропологічних образів, що мають у більшості випадків міфологічну основу, а також метафор, котрі представляють ряд когнітивних моделей (вона-світло, вона-вогонь-кохання, вона-мрія).
Так, амбівалентну характеристику першої жінки виражає поширена метафора: Вот Ева - блудница, лепечет бессвязно, / Вот Ева - святая, с печалью очей, / То лунная дева, то дева земная, / Но вечно и всюду чужая, чужая. Представляючи її протилежні образи за допомогою повторюваної вказівної частки “то”, що має також розділове значення, М.Гумільов використовує різні лексико-граматичні засоби: визначаючи Єву як блудницю, тобто розпусну жінку, він уживає дієслово «лепечет», характерне для розмовної мови; прислівник способу дії «бессвязно» передає негативну оцінку, співвідносячись з лексемами «неумело», «неразборчиво», «нелогично». Винесене в кінець рядка, воно дає образу авторську кваліфікацію. Характеризуючи Єву з іншого боку, поет за допомогою субстантивованого іменника «святая» підкреслює її внутрішній стан: у зовнішності жінки він виділяє очі (у підґрунті базова метафора «очі - дзеркало душі»). В очах Єви - сум, що відповідає характеристиці образу: канонізували і зводили в ранг святих людей, які пройшли через важкі випробування душі і тіла, тому досить часто замість лексеми «святая» уживають «великомученица», ці слова стали синонімами. Метафоричні означення «лунная», «земная» представляють не тільки протилежні стихії, астральну і земну, але й різні взаємодоповнюючі сили: місяць символізує інтуїцію та сферу підсвідомості, земля втілює силу розуму та логіку. Їх постпозитивне і препозитивне розташування створює своєрідну рамку на рівні структурної і смислової організації метафори. Своє ставлення до героїні, розуміння, співчуття поет підкреслює за допомогою повторюваного прикметника «чужая», яке характеризують обставинні прислівники («вечно», «всюду»), що виражають всеохоплюючу повноту вияву стану відчуження.
|
