ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ З КОМПОНЕНТОМ “ВЛАСНЕ ІМ’Я” В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, наукову новизну, визначено мету і завдання, з’ясовано методи та прийоми аналізу, об’єкт і предмет дослідження, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, відбито апробацію, сформульовано положення, що виносяться на захист.

У першому розділі “Власні імена як компоненти фразеологічних одиниць” розглядаються види і структурні особливості власних імен як компонентів фразеологізмів, різних за генезою та джерелами походження, визначаються фактори їх фразеологізації, способи утворення фразеологізмів з власними іменами. Ці питання висвітлюються у п’яти підрозділах.

У першому підрозділі аналізуються генетичні типи та джерела походження ономастичної фразеології. За генетичним критерієм фразеологізми з компонентом “власне ім’я” поділяються на корінні (87%) та запозичені (13%). Кожна з цих груп фразеологізмів має свої джерела виникнення. За цією ознакою серед корінних фразеологізмів виділяються фразеологізми народнорозмовного і книжного походження. Запозичені фразеологізми пов’язані, як правило, з книжними джерелами.

Другий підрозділ присвячено розглядові видів і структурних особливостей власних імен у складі корінних фразеологізмів. Основу корінних фразеологізмів української мови становлять народнорозмовні одиниці, джерелом виникнення яких є звичаї українського народу, повір’я, легенди, казки, байки, пісні, анекдоти, звичаї християнської церкви, історія народу тощо. У складі цих одиниць виділяються особові імена, прізвища та прізвиська, топоніми, вигадані власні назви. Структурним компонентом ФО найчастіше виступають особові імена (132 чоловічих імені і 59 жіночих) у повній офіційній формі, яка витворилась в українській мові у процесі освоєння християнських імен. Паралельно використовуються розмовно-побутові варіанти особових імен, утворені або суфіксальним способом (Савочка ← Сава), або усіченням певної частини імені       (Юр ← Юрій), або ж усічувально-суфіксальним способом (Марушка ← Марія). Фразеологізми відображають і діалектні варіанти імен: Штефан, Янтін, Анця (південно-західне наріччя); Хвесь, Хведора (південно-східне).

У складі народнорозмовних фразеологізмів уживаються імена святих християнської церкви (65 імен). Народне освоєння цих імен сприяє тому, що вони найчастіше виступають у загальнонаціональних варіантах. Імена популярних у народі святих зустрічаються і в розмовно-побутових варіантах (Ілля і Ілько, Федір і Хведір), рідко в старій церковній формі (Василій, Гавриїл).

Прізвища і, рідше, прізвиська як компоненти народнорозмовних фразеологізмів називають відомих осіб України, Польщі, пов’язаних з подіями ХVІІ-ХVІІІ ст. (Мазепа, Кармалюк, Хмельницький; Вишневецький); подіями громадянської війни (Петлюра, Махно), Другої світової війни (Ворошилов, Ковпак); радянських вождів (Ленін, Сталін); відомих діячів мирних радянських часів (Стаханов, Лисенко). Окремі прізвища та прізвиська є найменуваннями забутих або маловідомих осіб (Дудек, Ланцов, Багачко); інші сприймаються як вигадані (Лопатовський, Нібенімеда). У фразеології фіксуються переважно українські прізвища та прізвиська (65%), рідше російські (20%), польські (10%), інші (5%).

У фразеологізмах уживаються й топоніми – назви географічних об’єктів України (300 найменувань) або інших держав (90). Основою топонімічного компонента слугують хороніми (Україна, Крим, Польща); астіоніми (Київ, Рогатин, Рим); комоніми (Печеніги, Орловка); годоніми (вул.Пашковського); дромоніми (Щокотин слід); гідроніми (Дунай, Чорне море); ороніми (Карпати, Гостра Могила). Рідко зустрічаються топонімічні варіанти (Ніжен,Чаків, Брензелія, Гамерика), архаїчні назви (Станіслав, Бахмут).

У народнорозмовній фразеології великою частотністю відзначаються особові імена та їх варіанти, особливо Іван (137 ФО), Хома (78), Григорій (77); Гапка (52), Параска (36), Хима (27); популярні імена святих – Петро (41), Юрій (35), Ілля (31), Микола (25); прізвища Кармалюк (18), Довбуш (8); прізвища Ленін і Сталін (понад 100 ФО); топоніми Україна (30), Київ (30), Львів (19), Дунай (16), Москва (21), Рим (20), Краків (14).

У корінних фразеологізмах книжного походження використовуються антропоніми й топоніми, які пов’язують ці одиниці з певним твором української літератури: Баба Палажка й баба Параска (І.Нечуй-Левицький); Вітер з України (П.Тичина).

У третьому підрозділі розглядається склад власних імен у запозичених фразеологізмах:     1) античного походження, в яких широко вживаються особові імена персонажів античних міфів (57 чоловічих і 21 жіноче) і топоніми (8) – назви реальних чи міфічних об’єктів: муки Тантала; шукання Атлантиди; 2) біблійного та євангельського походження, в яких особові імена (55 чоловічих імен і 9 жіночих) і топоніми (12) пов’язані зі змістом Біблії чи Євангелія: плач Єремії; сади Едему. Найпопулярніші біблійні імена (Ісус Христос, Адам, Авель, Каїн, Ной, Соломон, Єва, Марія) послугували основою багатьох народнорозмовних фразеологізмів: То такий дерун, що з Христа зняв би; Ще Єва не вмерла; 3) художньо-літературного походження, в яких       антропоніми (86) й топоніми (15) пов’язані з творами світової літератури: страждання молодого Вертера (Й.В.Гете); вікно в Європу (О.С.Пушкін).

Основою ономастичного компонента фразеологізмів нерідко слугують відономастичні прикметники, які семантично пов’язані з власними іменами і завдяки багатій позамовній інформації є ядром фразеологічного значення: ноги як у поліського злодія; Мафусаїлів вік.

У четвертому підрозділі з’ясовуються фактори, які зумовлюють фразеологізацію власних імен різних видів. Встановлено, що найбільшу здатність до фразеологізації виявляють звичні для українців особові імена, які в минулому широко вживалися в середовищі нижчих соціальних верств – селян, міської бідноти, міщан: Андрій, Гриць, Іван, Микита, Пархім, Федот, Векла, Гапка, Марина, Настя, Параска, Хима, Явдоха та ін. Важливу роль у цьому процесі відіграють такі ознаки особових імен, як ступінь їх звичності, поширеності, популярності в народі, приналежність до певного соціального середовища. Фразеологізації особових імен сприяє відомість імені завдяки певній побутовій ситуації, яка й відображається у фразеологізмі:  як в Архипа на городі; бігає як Ганна без солі. Певні побутові ситуації сприяли фразеологізації і топонімів (У Попівці хліб по копійці, а у Перекопі – по копі). На фразеологізацію особових імен впливає фонетичний фактор, який виявляється у: 1) пейоризації імен зі звуком [ф] або його субститутами [х], [хв], [п] (Велика Педоря, та дурна; Дурна Хвеська); 2) здатності імен римуватися або бути співзвучними з певною загальною назвою (Кожна Тереса має свої інтереси); 3) можливості їх обігрування (Михайло-бурхайло вівці пасе, Оришка-безкишка їсти несе). Фразеологізація особових імен пов’язана також з частим уживанням їх у фольклорних текстах (Ой Семене, ходи, серце, до мене! )

На фразеологізацію прізвищ та прізвиськ відомих історичних осіб, топонімів, пов’язаних з історичними подіями, впливає ставлення народу до них: Максим Залізняк бив панів-ляхів звичайно так; Були ляхам Жовті Води, буде ще й Пилява.

Антична культура, Біблія та Євангеліє мали значний вплив на культурний та історичний розвиток усіх європейських культур, а також і української, тому фразеологізація власних імен античних міфів, біблійних та євангельських легенд зумовлена саме фактором культурно-історичним. Здатність до фразеологізації отримують і власні імена, пов’язані з широковідомими і суспільно важливими художніми творами української та зарубіжної літератури.

У п’ятому підрозділі предметом аналізу виступають способи утворення фразеологізмів з компонентом “власне ім’я”. Фразеологізми з власними іменами найчастіше утворюються імплікацією та експлікацією. Способом імплікації виникла певна кількість народнорозмовних фразеологізмів з власними іменами на основі стягнення фольклорних текстів казок, пісень, анекдотів і книжні фразеологізми: язиката Феська; дух Манфреда (Дж.Байрон). Виникнення окремих книжних фразеологізмів пов’язане з прямим цитуванням (Катай, Матюшо, гуси; З Назарета що може бути доброго?).

Способом експлікації виникло немало фразеологізмів народнорозмовного характеру, в яких основою для нарощення найчастіше виступають особові імена, рідше інші власні назви. Нерідко фразеологізми з компонентом “власне ім’я” виникають шляхом розширення вже існуючих малокомпонентних одиниць (По Савці свитка. - По Савці свитка, по пану рубашка; По Савці свитка, бо на Савку шита; Саме Савці свитка, от аби ще рукава; Якраз Савці свитка, тільки рукавів нема). Експлікація також пов’язана з евфемізацією (у Крим по сіль; у Крим по пищалки); каламбурним обігруванням (Дід бабі троюрідний Яшка; Бував у Буваличах і видав Видаличі); взаємодією перифразування та каламбурного обігрування  (поїхати в Храпівку), евфемізації та каламбурного обігрування (На закудикину гору ганять бабу Федору).

Другий розділ “Конотативний компонент семантики власного імені у фразеології” присвячено відономастичним значенням компонента “власне ім’я”.

У першому підрозділі розглянуто проблему значення власного імені як категорії ономастики, що є важливим кроком у розумінні семантики онімів у фразеології. У дисертації підтримується думка про те, що власні імена мають значення в мові та мовленні. Мовне значення онімів складається з родової апелятивної назви “чоловік”, “жінка” (для антропонімів); “країна”, “місто”, “село”, “річка” та ін. (для топонімів). У мовленні власна назва відзначається конкретною ситуативною семантикою, утворює певні “соціальні поля” (В.І.Болотов).

 У другому підрозділі звертається увага на семантичний статус власного імені у фразеології. У складі фразеологічних одиниць власні імена втрачають властиві їм функції індивідуалізації, ідентифікації, співвіднесеності з денотатом і зазнають якісних семантичних змін. Це впливає на формування відономастичних значень. В їх утворенні бере участь символічне значення, яким наповнюється онімічна оболонка в процесі функціонування в мовленні. Втрачаючи зв’язок з денотатом та розвиваючи вторинні переносні співзначення у мовленні, оніми функціонують як субститути соціально-оцінних апелятивів або узагальнено-вказівних знаків з абстрактною семантикою (В.Д.Бояркін). Набуваючи символічних значень, власні назви переборюють семантичну замкненість, набувають ряду системних ознак, що свідчить про їх зближення з апелятивами (Н.М.Пасік).

У формуванні відономастичних значень власних імен важливу роль відіграють ті асоціації, які супроводжують інтенсіональне поняття і зміст, а потім і замінюють поняття. Наприклад, у зворотах Геростратова слава; лоно Авраама власні назви мають фразеологічно зв’язані співзначення, які сягають асоціацій, пов’язаних з денотатами онімів.

У третьому підрозділі розглядаються закономірності розвитку конотативних значень в особових іменах. Вони найчастіше набувають семантичних та експресивно-стилістичних відтінків, або конотацій, які характеризують людину за різними її ознаками. Особові імена в минулому мали виразну соціальну оцінку і зберегли її в складі фразеологізмів, набувши статусу узуальних, максимально “соціологізованих” імен (Є.М.Бєліцька). Вони розвивають соціально-оцінні конотації, які за характером забарвлення є найчастіше негативно-оцінними, рідше позитивно-оцінними і нейтральними (займенниковими). Основою цих конотацій слугують дофразеологічні значення особових імен (Хома – “невдаха”; Солоха – “неспритна жінка”) або фразеологічний контекст (Іван – ні Богу,  ні нам, Іван – “безхарактерний чоловік”). Частотність негативно забарвлених значень пояснюється закономірністю людського буття, а також здатністю мови жваво реагувати на негативні сторони суспільного життя, негативні риси людей. Серед частотних негативно-оцінних конотацій виділяються: “нерозумна людина” (Мала баба Василя, Василь дурний, як теля; То ще дурна Гапа); “ледача людина” (Сюди тень, туди тень, та й пройшов Івану день; У лінивої Хими свято щоднини); “невміла людина, недотепа” (Майстер Свиридко два рази уріже та ще й закоротке; удалося як тій Солосі); “безталанний чоловік, невдаха” (Нещасному Макару нема талану); “людина, яка багато говорить, базіка” (Говори, Гаврило, аби сі говорило; Що Гапці на вухо, те й Векла знатиме); “п’яниця” (Не доведе Семена горілка до добра); “невміла, неохайна господиня” (Зліпила Оришка: ні каравай, ні шишка); “жінка, яка не береже свою честь” (У нашої Катерини то весілля, то хрестини).

Позитивно-оцінні конотації особові імена розвивають рідше, бо до позитивних явищ життя народна мова ставиться більш спокійно, це – норма, звичайний стан речей (В.М.Мокієнко). Основними і частотними конотаціями вважаються: “гарний, коханий чоловік” (Хоть не Василій, а серцю милий); “гарна, вродлива жінка чи дівчина” (Того добра годинка, в кого жінка Маринка); “працьовита людина; гарний господар, господарка” (Гриць за волами, Гриць і за дровами; Не беру тебе, Нацю, але твою працю). Окремі особові імена, особливо онім Іван, розвивають соціально-значущі конотативні значення, які характеризують людину за ознакою належності до нижчих соціальних прошарків (Пан з паном, а Іван з Іваном). Нейтральні, займенникові конотації є наслідком більш абстрагованої характеристики людини і зумовлені експресивними можливостями особових імен, уживання яких замість назв “чоловік”, “жінка”, займенників посилює експресію фразеологізму, робить фразеологічний образ живішим і більш наочним: Любила Якова, та не всякого (Яків – “чоловік”); Не кожна ж Ганна гарна (Ганна – “дівчина, жінка”); Хто про Хому, а хто про Ярему, (“той – цей”). Найчастіше особові імена є поліконотативними, розвивають в складі фразеологізмів по кілька конотацій. Найбільше їх мають оніми Іван (37 конотацій), Григорій (28), Хома (22);  Параска (15), Гапка  (14), Настя (13).

Важливим критерієм, який дозволяє встановити характер конотацій в особових іменах, є лексичний склад фразеологізмів. На конотації вказують або “натякають” неономастичні компоненти: Як нікудишній сам Микита, не поможе йому гарна свита; Розумна Парася на все здалася. Виділення займенникових конотацій пов’язується з рядом специфічних ознак лексичного складу ФО: наявність означальних та вказівних займенників при особових іменах, числівників, уживання парних особових імен та ін. (Два Кіндрати, а не однакові на вдачу; Чи Іван, чи Петро, то мені все одно).

Імена святих християнської церкви у фразеологізмах найчастіше розвивають темпоральні значення, які співвідносяться з конкретним днем календаря (На Кирила святого ще морозу много) або нечітко визначеним часом (До Петра молочка відерце, а по Петрові глек, та й то неповний). Окремі імена святих – популярних і шанованих українським народом, розвивають оцінні значення, основою яких є ознаки святих, приписувані їм Біблією: Юрій по полю ходить, хліб-жито родить, (Юрій – “покровитель хліборобів, захисник”); Микола – другий після Бога заступник (Микола – “покровитель, захисник”); Охрестився як святий Петро від Бога (Петро – “зрадник”).

Особові імена як компоненти книжних фразеологізмів набувають різних експресивно-смислових та емоційних відтінків, які мотивуються певним джерелом. Ці значення є культурно-історичними, відзначаються певною оцінкою, що залежить від рис характеру, поведінки, дій, вчинків, якими наділені персонажі античних міфів, біблійних та євангельських легенд, художніх творів: Йов багатостраждальний, (“людина, яка зазнала багато горя і страждань”); мудра Афіна  (“мудра, розумна жінка”); Іудин поцілунок (“зрадник, лицемір”); бравий вояк Швейк (“дотепна, весела людина”); баба Палажка і баба Параска (“язикаті люди”). Окремі біблійні імена у складі народнорозмовних фразеологізмів набувають оцінних конотацій, основою яких є народна оцінка біблійних персонажів. Позитивно-оцінні конотації розвиває онім Ісус Христос: Туди де Христос не ходив (“шукач правди”); чесний як Христос (“бездоганно чесний чоловік”), позитивні й негативні значення мають компоненти Адам, Єва, тільки негативні – Каїн.

У четвертому підрозділі розглядаються конотації прізвищ та прізвиськ як компонентів фразеологізмів. Прізвища відомих в історії осіб розвивають історично-оцінні конотації. Їх основою слугує тісний зв’язок з денотатом імені, певна історична інформація про нього, а також народна оцінка. За характером оцінки ці конотативні значення найчастіше позитивно-оцінні, оскільки їх носіями є прізвища народних ватажків України (Довбуш, Кармалюк, Залізняк, Гонта, Хмельницький), рідше негативно-оцінні (Пілсудський, Денікін, Гітлер). Прізвища та прізвиська, які вже втратили зв’язок з реальною особою, набувають оцінних конотацій, змістом яких є характеристика людини за різними ознаками. Вони розвиваються у фразеологічному контексті, їх основою також можуть слугувати певні реальні побутові ситуації, що колись мали місце: виграв як Костюк на вовні (“невдаха”); Працюю як Озерний, будуть ниви в зернах (“працьовитий чоловік”). Прізвища та прізвиська рідко виступають поліконотативними, за винятком онімів Кармалюк, Довбуш, Ленін, Сталін, Гітлер.

У п’ятому підрозділі предметом аналізу є відономастичні значення топонімів – компонентів фразеологізмів. Усі значення топонімічного компонента актуалізують сему “локальна прив’язаність”, по-різному зберігаючи зв’язок з певним географічним об’єктом. У топонімів – компонентів книжних фразеологізмів він є стійким і здійснюється через посередництво античних міфів, біблійних легенд чи художніх творів. У складі цих фразеологізмів топоніми розвивають культурно-історичні конотативні значення, змістом яких слугує топонімічна інформація, засвідчена в джерелі (Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та). Основою конотативних значень найчастіше є міфологічні чи біблійні уявлення: шукання Атлантиди (Атлантида – “прекрасна, заповітна земля”); сади Едему (Едем – “рай”). Відтопонімічні прикметники як компоненти фразеологізмів характеризуються слабким зв’язком з географічним об’єктом, розвивають відтопонімічні значення, близькі до апелятивних: єгипетська робота (“тяжка, підневільна”); кари єгипетські (“страшні, жорстокі”).

Конотативні значення топонімів – компонентів народнорозмовних фразеологізмів відзначаються більшою різноманітністю експресивних та смислових відтінків. У складі фразеологізмів, пов’язаних з відомими історичними подіями, топоніми розвивають історично забарвлені конотації, локалізуючи події, стаючи відомим місцем завдяки певному історичному факту: Добувсь як швед під Полтавою (Полтава – “місто, в якому зазнали поразки шведські війська 1709 році”); Не збирайте колоски, бо підете в Соловки (“місце ув’язнення невинних жертв, катувань і знущань”). Основою відтопонімічних значень нерідко слугують певні географічні особливості місцевості, яка називається, наприклад, глибина річки, її чистота. Ці ознаки формують топонімічно-оцінні конотації: Ворскла річка невеличка, а берег ламає (“річка, на якій часто бувають повені”); У нашім короваю вода з Дунаю (“чиста, незабруднена вода”). Окремо виділяються так звані “патріотичні” фразеологізми, в яких компонент-топонім є специфічною ментально-етнічною категорією, зміст якої зумовлюється ставленням народу до рідної країни, міста, рідномовних обов’язків: На Вкраїні добре жити: мед і вино пити; Збараж гудьмо, в Збаражі будьмо. Топоніми в складі фразеологізмів набувають і “характеризуючих” конотацій,   основою яких є різні ознаки, пов’язані з діяльністю людини, з рівнем суспільного та соціального життя на певній місцевості: В Городенці як пан, а поза Городенков як пес (“місце, яке визначає соціальний стан людини”); Москва на злиднях збудована, та ще й злиднями годована (“місце, де люди бідно живуть”); У Кутині всі наче поплутані (“місце, де живуть люди, пов’язані спільними ознаками”). Топоніми нерідко розвивають у складі фразеологізмів значення, які загально вказують на місце (“тут”,” там”, “десь”, “скрізь”, “ніде”): І в Юзівці, і в Ірміно панство було одно; Пани однакові, що в нас, що в Кракові.

У шостому підрозділі визначаються особливості функціонування вигаданих власних імен у фразеології. Псевдовласні назви людей уже своєю лексичною оболонкою сигналізують про певні риси людської вдачі, поведінки: Іван Непам’ятливий (“людина, яка забуває свій рід, країну”); Ваня Вєтров (“легковажний чоловік”); Нині святого Нироба: хто робить, того найде хвороба. Вигадані топонімічні компоненти найчастіше виступають структурним центром фразеологічних перифраз та евфемізмів і називають певне місце, пов’язане з людиною. Особливо часто зустрічаються вигадані топоніми у фразеологізмах, які стосуються теми смерті і позначають місце поховання людини, маскуючи його в експресивний топонім: випровадити ся до Закопаного; піти на Козляче; дати місце в Могильовській губернії. Використання вигаданих власних імен створює у фразеологізмі протиріччя між ономастичною формою та апелятивним, але експресивно вираженим, змістом, що забезпечує потужну виразність усього фразеологізму.

Сьомий розділ присвячено розгляду власних імен, які використовуються в складі жартівливих фразеологізмів (каламбурах, алогічних висловах, сварках і прокльонах) для рими чи навмисного обігрування. Компонент “власне ім’я” виступає тут як важливий елемент структури, особливої ваги набуває його мовно-структурне оформлення, семантика ж залишається неактуальною. Хоча, безсумнівно, він також є джерелом експресивності зворотів.

У третьому розділі “Структура і семантика фразеологізмів з компонентом “власне ім’я”  розглядаються структура і семантика фразеологізмів з власними іменами.

У першому підрозділі аналізуються структурно-семантичні типи, фразеологічні варіанти, структурно-семантичні моделі (ССМ) фразеологізмів з компонентом “власне ім’я”. Виділення структурно-семантичних типів передбачає спільність їх семантики, структури, функцій, структурно-семантичних моделей. На основі цих ознак вичленовуються стійкі вислови номінативного, вигукового та комунікативного типу. Особлива увага звертається на варіантність ономастичних фразеологізмів у межах кожного типу. Фразеологічні варіанти тлумачаться як лексико-граматичні різновиди фразеологізму, які мають спільне значення і відрізняються одним, кількома чи всіма компонентами. Вони виникають унаслідок заміни компонентів, яка має різний характер: власні імена замінюються іншими власними (Альоша /Ванька/ з Бугаївки); власні імена – загальними назвами (вискочив як Кузьма /голий/ з маку); замінюється кілька компонентів одночасно (вискочив як Ілько /Кузьма/ з конопель /з маку/); змінюється (збільшується) компонентний склад (Де Крим, де Рим, [де Настині криниці], [де Балабанівка]). Широкий діапазон варіювання ономастичних фразеологізмів уможливлює їх структурно-семантичне моделювання, яке виявляється у побудові структурно-семантичних моделей, стабільних за формою та семантикою.

Другий підрозділ присвячено розгляду номінативних фразеологізмів (субстантивних, ад’єктивних, адвербіальних, дієслівних)  та їх структурно-семантичних моделей. Субстантивні фразеологізми з компонентом “власне ім’я” є сполученнями слів, повністю або частково переосмислених, які позначають істоти, предмети, явища. Серед них немало ономастичних фразеологізмів книжного походження, які позначають особу (праматір Єва “жінка”), сукупність осіб (Іудине плем’я “зрадники”), ознаки людини (самозакоханий Нарцис), абстрактні поняття (Каїнове діло “зрада”). Ці одиниці мають типову структурну організацію (власне ім’я + іменник) і дуже рідко засвідчують варіанти, що є наслідком їх книжності. Народнорозмовні субстантивні фразеологізми найчастіше вживаються для характеристики ознак людини (лепетливий Савочка), предметів (Іванова хата “в’язниця”), абстрактних понять (Хомин чай “фальш, підробка”). Найбільше фразеологічних варіантів виявляється на позначення “дурна, тупа, недалека людина”, яке є основою трьох ССМ: Маша з Михайлівки; Ваня приморожений; Дунька з котелками. Ад’єктивні фразеологізми з власними іменами виражають статичну ознаку особи чи предмета. Серед них виділяються народнорозмовні порівняльні звороти, які вже у своїй вихідній формі виражають безвідносно високий ступінь якісної оцінки (О.В.Сафронова). Вони найчастіше позначають розумові здібності людини (як Дунька у сливах “хтось поводиться як дурна, нерозумна людина”), рідше інші ознаки людини, які стали основою трьох ССМ.  Дієслівні фразеологізми з власними іменами репрезентовані такими одиницями, які означають дії, стан, вчинки людини. На тлі нечисельних книжних фразеологізмів цього типу виділяються народнорозмовні. Серед них значне місце належить дієслівно-компаративним одиницям, які більш експресивно називають дію чи стан: говорить як Павло німий (“мовчить”); вплуталась як Настя в лапті (“неохайно, негарно одяглась”). Вони утворюють найбільшу кількість фразеологічних варіантів та моделей (11 ССМ). Серед адвербіальних фразеологізмів, які відзначаються обставинною або якісною семантикою, фразеологічні варіанти виділяються в межах народнорозмовних одиниць, які утворюють (6 ССМ).

У третьому підрозділі аналізуються вигукові фразеологізми з власними іменами як одиниці, що мають емоційно-оцінне значення, виражають різні почуття людини та модально-оцінні характеристики певних ситуацій: Гляньте! Христя в намисті (здивування); Знатимеш ти Кузьчину матір! (незадоволення); Бодай єм відвідав Іванову хату! (погроза). Варіантність цих одиниць виявляється слабко ( усього 5 ССМ).

Ядро української ономастичної фразеології становлять фразеологізми комунікативного типу (їх понад 2000). Вони аналізуються в четвертому підрозділі. Це розгорнуті й семантично розчленовані висловлювання узагальнюючого характеру, які виражають самостійні судження морального та етичного плану, виступають узагальненнями життєвих спостережень і людського досвіду, дають певні оцінки ситуацій. Комунікативні фразеологізми різноманітні за тематикою і позначають історичні події та факти (Почекайте-но пани, і в нас щастя буде, коли Кармалюк з Сибіру прибуде); інтелектуальні можливості особи (Отсе у Києві були, та і там розуму не придбали); морально-психічні ознаки особи (В нашої Параски ні серця, ні ласки); дії та вчинки людини (Станція Рахни – сядь і віддихни);  локальні характеристики (Що в Києві, то і під Києвом). Фразеологізми цього типу широко репрезентують явище варіантності, яке виявляється в частій варіативності саме компонента “власне ім’я” (У всякої Домашки /Пашки/ свої замашки; Поволі, Іване /Микито/Грицю/, бо впадеш у корито). Немало таких варіантів, які виникають шляхом нарощення компонентного складу (Казала Феся: обійдеться; Казала Феся, що щастя і дома знайдеться; Казала Феся, що без неї день минеться). Різноманітні варіанти комунікативних фразеологізмів стали основою 32 ССМ.

Результати дослідження дозволяють зробити такі висновки.

У фразеологічному фонді української мови виділяються корінні фразеологічні одиниці з компонентом “власне ім’я”, які походять з народнорозмовних і книжно-літературних джерел, і запозичені фразеологізми, які є книжними утвореннями і репрезентуються античними, біблійними та художньо-літературними зворотами. Основою ономастичної фразеології є власне українські звороти розмовного походження.

Фразеологічні одиниці з компонентом “власне ім’я” утворюються шляхом імплікації та експлікації. Способом імплікації, або семантичного стиснення, утворюються розмовні фразеологізми на базі фольклорних жанрів і всі фразеологізми, пов’язані з книжними джерелами. Цей спосіб дає можливість сконденсувати експресивно-образну інформацію фольклорного тексту, міфу, біблійної легенди, художнього твору в межах ФО. Способом експлікації, або нарощуванням компонентного складу, утворені в основному фразеологізми народнорозмовного походження.

Компонент “власне ім’я” фразеологічних одиниць української мови утворюють різні види антропонімів і топонімів, псевдовласні імена, а також ад’єктоніми, семантика яких генетично пов’язана з мотивуючими онімічними основами. Найчастіше у фразеологізмах уживаються особові імена, які функціонують у різних офіційних і розмовно-побутових варіантах. Інші види онімів переважно виступають у звичайній формі, відомій носіям мови.

Входження власних імен до фразеологізмів зумовлюється різними факторами, основним з них є фактор широкої популярності, частотності і соціальної значущості імен, особливо особових. Фразеологізація прізвищ, топонімів, відомих в історії, визначається історичним фактором. Топоніми, які відіграють важливу роль у житті народу, входять до ФО завдяки суспільно-історичному фактору. Імена персонажів античних міфів і біблійних легенд, літературних героїв відомих творів фразеологізуються на основі культурно-історичного фактору. Важливу роль відіграє фонетичний фактор: експресія фонетичної оболонки, рима, співзвуччя з апелятивом.

У складі фразеологізмів власні імена зазнають лексико-семантичної трансформації. Вони розвивають на базі дофразеологічних значень (ономастичних, соціальних, міфологічних) вторинні переносні значення експресивно-емоційного характеру, тобто конотації: соціально-оцінні (особові імена) історичні та оцінні (прізвища), історичні, соціально-оцінні і характеризуючі (топоніми), займенникові (особові імена, прізвища і топоніми). Найчастіше конотації пов’язані з характеристикою людини, а відтопонімічні значення співвідносяться ще і з локальними характеристиками. Імена святих християнської церкви розвивають у фразеологізмах ще й темпоральні значення, основою яких є вказівка на конкретний день календаря або на чітко не визначений час, зрідка імена популярних в народі святих набувають оцінних конотативних значень. У складі книжних фразеологізмів власні імена виявляють культурно-історичні конотації, основою яких виступають міфологічні, біблійні, літературні уявлення. Власні назви народнорозмовних фразеологізмів нерідко є поліконотативними. Найчастіше це особові імена, особливо Іван, Григорій, Хома; Гапка, Параска, Настя; біблійні імена Ісус Христос, Адам, Каїн, Єва; рідше прізвища і топоніми.

Псевдовласні імена як компоненти фразеологізмів відзначаються найбільшою семантичною прозорістю, вони найчастіше характеризують людину за негативними ознаками, а також приховано та пом’якшено називають неприємні дії, стан. Їх експресивно-емоційні значення виникають на основі апелятивних назв і найчастіше виступають виразним засобом негативної характеристики людини.

У багатьох фразеологізмах розмовного характеру власні назви (переважно особові імена) функціонують у ролі структурного десемантизованого компонента, але все ж таки вони беруть участь у формуванні експресивно-емоційного забарвлення всього звороту.

За структурно-семантичними особливостями народнорозмовні фразеологізми з компонентом “власне ім’я” функціонують як комунікативні одиниці, номінативні та вигукові. У складі книжних фразеологізмів домінують одиниці номінативного типу, які позначають абстрактні поняття, конкретні предмети, час та місце, а також характеризують людину за різними ознаками. Народнорозмовні комунікативні та номінативні одиниці найчастіше позначають різні ознаки, дії, стан людини, рідше співвідносяться з локальними характеристиками.

У сфері фразеології народнорозмовного походження поширена варіантність, яка найчастіше  зачіпає компонент “власне ім’я”. Наявність різних варіантів уможливлює структурно-семантичне моделювання фразеологічних одиниць. Серед комунікативних фразеологізмів виділяється 32 моделі, серед дієслівних фразеологізмів номінативного типу – 13, субстантивних – 4, ад’єктивних – 4, адвербіальних – 6, вигукових – 5.

Власні імена виступають важливим структурним елементом фразеологічних одиниць, відіграють провідну роль у формуванні їх семантики, надають їм особливої експресивності та емоційно-оцінного забарвлення, створюють лінгвокраїнознавче тло.