УКРАЇНСЬКІ ГОВІРКИ ЗАПОРІЗЬКОГО НАДАЗОВ’Я : УКРАИНСКИЕ говорки ЗАПОРОЖСКОГО Надазовья

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її наукову новизну, теоретичне й практичне значення, об’єкт, предмет, методи дослідження, структуру, мету та дослідницькі завдання, наведено відомості про апробацію роботи.

Перший розділ "Говірки Запорізького Надазов’я як об’єкт діалектології" складається з трьох параграфів, у яких послідовно характеризуються заселення і етнічне оточення українських сіл регіону (як фактори формування мовного ареалу), етапи та напрямки вивчення степових говорів в українській діалектології, методологічні й теоретичні проблеми дослідження фонетико-фонологічних і граматичних особливостей говірок.

Територія Запорізького Надазов’я залюднена ще з часів кам’яного віку. До кінця XVIII ст. н.е. цей край населяли переважно кочівники. В різні епохи тут проживали племена сурсько-дніпровської, середньостогівської, катакомбної та інших археологічних культур, а також кімерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, протоболгари, печеніги, половці, ногайці. Із ліквідацією Кримського ханства у 1783 р. ця територія була приєднана до Російської імперії. Вищесказане не означає, що до того тут не було взагалі українського населення. Ще за часів Кримського ханства запорозькі козаки займалися рибними, соляними та іншими промислами у надазовських степах. Однак постійні українські села, що збереглися до наших часів, були утворені тільки на рубежі XVIII-XIХ ст. переселенцями з Полтавської та частково Чернігівської й Київської губерній. Тоді ж з’явилися російські, німецькі, меннонітські поселення. Але до 1860 р. більшість становили ногайські аули.

Основна маса українських сіл, говірки яких стали об’єктом нашого дослідження, виникла у 60-ті рр. ХІХ ст. після еміграції ногайців до Туреччини. У дозаселенні краю тоді взяли участь також росіяни, болгари, албанці, молдавани, гагаузи. Походження українських переселенців 1860-63рр. було різноманітним – з сусідніх сіл Таврійської губернії, з центральних губерній та із-за кордону (з Південної Бессарабії і Добруджі). Найбільше було переселенців з Полтавської (понад 1300 сімей), Харківської (понад 800 сімей), Чернігівської, Київської, а також з Воронезької губернії. У подальшому, протягом другої половини ХІХ та в ХХ ст., відбувалося дозаселення існуючих сіл поодинокими прибульцями з різних місць.

Говірки Запорізького Надазов’я географічно належать до ареалу поширення степового говору, у дослідженні якого можна назвати два етапи. На початковому (XIX ст.– 30-ті роки ХХ ст.) мовознавцями було виділено степовий говір з-поміж інших говорів південно-східного наріччя та закладено основу для його подальшого вивчення. Окремі згадки про степові говірки зустрічаємо в працях М.О.Максимовича, Ф.М.Піскунова. Всі попередні матеріали та ряд відомих фактів допомогли К.П.Михальчуку  виокремити “степове піднаріччя”.

У післявоєнний період (з кінця 40-х років ХХ ст.) відбулося цілеспрямоване вивчення степових говорів України. Одним із перших комплексних досліджень стала дисертація Й.О.Дзендзелівського “Українські говори Нижнього Подністров’я’’ (1951), у якій подано опис фонетики, словотвору, словозміни та синтаксису. У вивченні наступної групи говірок значний внесок було зроблено В.П.Дроздовським, зокрема працею “Українські говірки Бессарабського Примор’я” (1962). Ученим доведено, що послідовні місцеві діалектні особливості характерні, в основному, для звукової системи і морфологічної будови.

 Увагу мовознавців привертають і говірки Запорізького краю. Зокрема, С.П.Самійленко в статті “Фонетичні особливості говірок Запорізької області” (1956) наголосив на їх майже цілковитій невивченості у той період. З-поміж ряду помічених ним рис, найбільш цікавими є “акання” та нахил до сильного “укання” у мовленні старшого покоління. В.А.Чабаненко в дисертації “Говірки долини ріки Кінської” (1965) детально характеризує фонетичну систему, словотвір та словозміну, особливості синтаксису дослідженого ареалу в порівняльно-історичному плані. Наукові пошуки В.А.Височиної у дисертації “Український говір долини річки Мокрої Сури’’ (1972) присвячені дослідженню фонетики та морфології говірок Нижньої Наддніпрянщини. Отже, здобутки української діалектології у вивченні степового говору дають необхідний матеріал для порівняння та узагальнення під час дослідження говірок Запорізького Надазов’я.

Головним джерелом дослідження було сучасне усне розмовне мовлення носіїв говірок. Проведено як відсторонене, так і включене спостереження за їх мовленням, а також інтерв’ювання за спеціальною програмою (як допоміжне). Основними в роботі були тексти розмовно-побутового мовлення, що не порушувало стилістичної рівноцінності зібраного матеріалу. При ретельному відборі інформаторів ураховувалися мовне оточення, рівень освіти, професія та інші фактори впливу на їх мовлення. Виходячи із часового виміру 20 років (за який сформовується покоління) здійснено класифікацію інформаторів на 4 вікові групи: молодшу (20-40 років), середню (40-60 років), старшу (60-80 років), а також найстаршу (більше 80-ти років). Остання в силу соціально-історичних умов виявилася відносно стійкою (особливо жінки) щодо сторонніх впливів, тому її мовлення можна розглядати як базове.

Ми скористалися системним підходом, але опору зробили на вияв опозиційних, протиставних діалектних рис. Зважаючи на цілковиту невивченість обраного ареалу, нам довелося взяти за основу монографічний опис. Це дало можливість одержати більш повну різнобічну емпіричну інформацію про об’єкт дослідження, його структуру, внутрішні зв’язки.

Проблема визначення типів, різновидів ще недосліджених груп говірок полягає також і в тому, що в науці поки що немає повного опису новостворених говорів, побудованого на ґрунті єдиних принципів. Проблему міжмовних і міждіалектних контактів, як окремий напрямок у вивченні  українських переселенських говорів, розглядає В.С.Ващенко у статті “Переселенські говори як джерело вивчення активних міжмовних контактів" (1965). У російській діалектології визначенню говорів пізньої формації присвячено різні праці, зокрема й Л.І.Бараннікової “Говоры территорий позднего заселения и проблема их классификации” (1975), в якій зроблено висновок, що при групуванні переселенських говірок врахування сукупності лінгвістичних та екстралінгвістичних факторів значно необхідніше, ніж при класифікації говорів старожитніх (споконвічної території).

Цікавою проблемою є визначення явища “акання”, яке характерне також російській, білоруській, словенській мовам, деяким болгарським, сербо-хорватським та частково кашубським і полабським діалектам. Розробці теорії “акання” присвятили праці О.О.Шахматов, Р.І.Аванесов, В.К.Журав-льов, В.І.Собіннікова, В.І.Георгієв, П.Ю.Гриценко та ін. На це явище в україн-ських говірках звертали увагу О.О.Потебня, Ю.Безкровний, Л.А.Булахов-ський, О.Курило, Ф.Т.Жилко, П.С.Лисенко, Т.В.Назарова, О.С.Біла, А.А.Сага-ровський та інші, а у степовому говорі - В.П.Дроздовський,  С.П.Самійленко.

 Недостатня вивченість синтаксису степових говорів зумовлена найменшою диференціацією говорів і навіть близькоспоріднених мов на цьому рівні. Окрім того, фіксація синтаксичного говіркового матеріалу є відносно складною. Потреба у дослідженні синтаксису є не лише, власне, ді-алектологічною, але й диктується вимогою вивчення історії української мови.

У другому розділі “Фонологічна і звукова структура” аналізується вокалізм, консонантизм та звукові зміни у говірках Запорізького Надазов’я. При порівняльному розгляді якісного вияву фонем установлено, що ці говірки за структурою вокалізму та консонантизму відчутно близькі до літературної мови та інших говорів південно-східного наріччя. Зокрема, їм властивий шестифонемний наголошений і ненаголошений вокалізм такого складу:/і/-/и/ - /е / - /а / - /о / - /у /.

У вживанні голосних простежуються особливості, що переважно виступають у ненаголошеній позиції, хоча нерідко спостерігаються і під наголосом. В обох позиціях говіркам характерне заступлення одних звуків іншими. Так, звук [і] виступає у межах двосторонньої взаємозаміни із голосним [и]: ін^|дик – ин^|дик. Уживається він і на місці голосного [и], що походить з давніх *[ы] та *[и](і): ^|в’ім’а(йа)(н^/а). Заступається [и] голосним переднього ряду високого ступеня підняття [і] у дієсловах, які позначають тривалу дію: ўм’і^|рали, насоб’і^|рали. В іншомовних словах [и] переходить в [і]: са^|т^/ін, с^/іг^|нал. У словах із префіксом під- маємо замість /і/ звук [о]: по^|д:ержуйе, под^|н^/ат^/. Відсутнє історичне чергування [о] з [і] у формах слів во^|ĭна – во^|йин, звон – з^|вони і т.п.  У багатьох говірках фонема /и/ в обох позиціях реалізується не тільки відповідно до давніх *[ы] та *[і](и), а й заступаючи давні *[о], *[е] та *[ъ]: ви^|вис^/уйу, всих, ка^|лоши, ни^|де, пит:^|русино, що можна розглядати як прослідки давньої лівобережно-поліської основи. Приставний [і] заступається [и] та [о] в слові ир^|жа - ор^|жа.

У ненаголошеній позиції фонема /и/ чи (її варіант [и^і]) виступає на місці давнього *[о] у префіксі по- та прийменникові-префіксі під-: пи^|шоў, пид ^|ним, пит^|кат (будівля). У заперечній частці не на місці [е] вживається лише [и], має місце нерозрізнення ни < не і ні < ни: нина^|жера, нирозли^і|ч’айу, ни^|йакого, ни в’ін, ни во^|на.  Лише в окремих говірках фонема /е/ у наголошеній позиції після [хв] та шиплячих може набирати розширеної і дещо обниженої артикуляції, переходячи в [а]: ^|хварма, ми^|жайу, ду^|шайу. За законами звукової гармонії ненаголошений [е] переходить в [і] у словах у ^|Бот^/ів’і, м’і^|н^/і та ін.^. Найчастіше в слабкій позиції /е/ репрезентується звуками [і],[о],[а]: ^|компл^/ікс, компл^/ік^|туйут^/, ^|л^/охко, ^|фел^/дшар. У переднаго-лошеній позиції після губних фонема /а/ виступає як [і] у складних числівниках: п’іт^|сот та ін.

“Акання” виявляється переважно у говірках сіл, у заснуванні яких  брали участь  переселенці із Воронезької  губ.: Ну йак йа пасту^|пала / с^|разу нас да^|вали дв’і^|нац^/:ат^/ га^|лоў/ а та^|д^/і вас^/ім^|нац^/:ат^/ //. Найчастіше спостерігається [а] на місці [о] в переднаголошених складах із наступним наголошеним [а], що очевидно зумовлено законом гармонійної асиміляції (ас^|талас^/а), але може вживатися і перед іншими голосними: па^|шол, ха^|дили, пад^|руга. У переході секундарного [о] з [е] при “аканні” має місце залежність від наголошеності чи ненаголошеності складу: пша^|но (зрідка), але  п^|шонка.

Етимологічний *[о] зберігається: у новому закритому складі повноголосних звукосполучень -оро-, -оло- (ко^|роў, го^|лоў); у складі звукосполук -ов-,-овл- (пу^|т^/оўка, тор^|гоўл^/а); у закритому складі давно запозичених власних імен, жіночих назв по батькові та географічних назвах: (^|Ф(Хв)едор, Бог^|даноўна, С^/і^|м’оноўка); у префіксах до-, по- перед складом із колишнім зредукованим *[ъ] і *[ь] у ненаголошеній позиції (дож^|далис^/а, пош^|ла); у префіксах перед двома приголосними, що стоять на початку кореня, після котрих та між якими в давньоруській мові зредукованого не було зовсім (дос^|таў, поз^|нала); не під наголосом у новозакритих складах в абстрактних іменниках з суфіксом -осьць (^|гордос^/ц^/) та в основах дієслівних форм (за^|конч’или) тощо. За законами вокальної гармонії на місці [o]  виступає [у]: гу^|дуйе, кус^|т^/ум.

У системі консонантизму говірок Запорізького Надазов’я також спостерігається чимало рис. Так,  губні [б],[п],[в],[ф],[м] перед [е] та [о] утворюють напівпом’якшені варіанти (Б’ер^|д^/анс^/к, ж’і^|в’ом, пири^|п’етки, ^|Ф’одороўка та ін.). Перед [а] з *[ę]  маємо напівм’яку їх вимову (^|в’ажимо, ^|жаб’ачиĭ, ^|ім’а, ки^|п’ач’а). Тверда щілинна /ф/ реалізується переважно у звукосполуках [хв],[кв] та [х],[в],[п] (бу^|хвет, ^|Векла, ^|тухл^/і, кв(хв)а^|сол^/а, Пи^|лип). Передньоязикові /ж/, /з/, /с/, /н/, /л/ стають напівпом’якшеними перед м’якими  (з’в’ін^/о^|ва, ^|Мурман’с^/к, прийіж’^|д^/айут^/, пос’^|т^/іл, по та^|р^/іл’ц^/і). Зберігається давній палатальний *[р^/] в абсолютному кінці слова чи в кінці складу (ба^|зар^/, ^|Хар^/к’і(о)ў). В окремих говірках є випадки палаталізації приголосного [р] у сполуці рю (кр^/у^|ч’ок, стр^/у^|ч’ок), паралельно до яких виявляються варіанти із депалаталізованим [р] (кру^|ч’ок, стру^|ч’ок).

М’які [ж^/],[ш^/] виступають перед ^*[а] з [ę] в дієсловах б’і^|ж^/ат^/, ли^|ж^/ат^/ та в іменникові ло^|ш^/а в окремих говірках, де вони продовжують підтримуватися завдяки впливу граматичної аналогії. Африкати [дз],[дз^/] заступаються відповідними фрикативними свистячими [з],[з^/] (зв’ін^/о(йо)^|ва, з^/в’і(о)^|нок). Лише у Воскресенці виявлено [дж] (освобо^|джали), що зберігся, ймовірно, за аналогією до давньоруського зраджаю .

Щілинний [ĭ] втрачається (окрім на початку складу та на початку слова перед приголосним) ^|вин^/али, дири^|в’ан^/і, ^|м’ати, ^|пон^/али. Проривний задньоязиковий [ґ] є маловживаним. Внаслідок дії багатьох чинників, одним із яких був тривалий вплив орфографії, що призвів до нерозрізнення проривного [ґ] та фарингального [г], у говірках характерним є дуже обмежене функціонування фонеми /ґ/. Глухий [к] внаслідок асиміляції щодо голосу перед дзвінкими  приголосними  інколи переходить у     проривний [ґ]:  воґ^|зал, йаґ^|би. Приголосні [к],[х],[г] часто не чергуються із [ц],[с],[з] перед [і] з давнього *[ь]: по балк’і, на но^|г’і. Співіснують і паралельні форми (на до^|рог’і – на до^|роз^/і).

У говірках спостерігається 32-фонемний склад консонантизму, а в певних позиціях (виділяються с.Карла Маркса і с.Новомиколаївка Приазовського р-ну) – 35 приголосних: ло^|ш^/а, мидви^|ж^/а, хлоп^|ч^/а; во^|ни пово^|лоч^/ат, по^|держ^/ат, пока^|ч^/айут – ду^|ша, са^|жа, ка^|чан. У зв’язку із позицією шиплячих /ш/, /ж/, /ч/ перед *[а]<*[ę] на зіткненні кореня та флексії можна говорити про часткову систему приголосних фонем, яка обмежена позиційно і лексичним складом.

Звукові зміни є важливою складовою частиною фонетико-фонологічної системи досліджуваних говірок. Найбільшу увагу привертають усічені слова: афереза у власних іменах (Дмит^|ро – Мит^|ро) та у запозичених словах (інстру^|мент – стру^|мент), синкопа зц^/і^|л^/а, кау^|ни, апокопа зна, смі^|йут^/. Окрім усічення слова у говірках спостерігається прикривання початкових голосних протетичними приголосними. Більшості говірок властива така ж поширенісь протез, як і літературній мові. Однак у ряді випадків є відмінності. Так, [в] перед [а],[о],[у] у відкритому складі (^|варм’ійа, во^|б’ід, ^|вутка) та [г] у словах гин^|дик, го^|райут^/ спостерігаємо як вкраплення в ареалі. Також зафіксовано гіперизми – “окання” як наслідок відштовхування від “укання” (о^|т^/ух - бо^|мага), “окання” як відштовхування від “акання” (обри^|коса, о^|кац^/ійа, оп^|тека), “ікання” відповідно до нормативних [о] та [е] (с^/і^|ло, с^/ім’і^|р^/ічне, хво^|р^/іб) і т.п. Спостерігаємо метатези: алт^/і^|р^/ер^/ійа (артилерія), мед^|в’ід^/ (ведмідь), е(а)ку^|вац^/ійа (евакувація) і т.п. Найпоширенішими є епентетичні [л] після в та [н] після м, які заступили власне епентезу [й]: ^|в’імн^/а, здо^|роўл^/а, м^|н^/асо, ^|памн^/ат^/. Внаслідок прогресивної асиміляції губний [м] може змінювати наступний [л] на [н]: нимоў^|л^/ата – нимоў^|н^/ата. Досліджувані говірки розширюють ареал цього явища.

У третьому розділі “Словозміна” аналізується відмінювання іменників, прикметників, числівників, займенників, у дієслові – дієвідмінювання, які при словозміні утворюють значно більше варіантних форм, ніж у літературній мові. Система словозміни досліджуваних говірок також виділяється рядом характерних рис та особливостей. Зокрема, іменники, що в літературній мові мають чол. або середн. р., у деяких говірках мають жін. р. і відмінюються відповідно до твердої чи м’якої групи І відміни: у Н.в.одн. ба^|сеǐна(-^/а), г^|рама, ^|л^/ітра. У відмінюванні іменників І та ІІ відміни спостерігається вплив твердої групи на м’яку, або м’якої на тверду групу. У багатьох говірках іменники І відміни одн. з твердим кінцевим основи -ц мають м’який і твердий зразок відмінювання: бол^/|ниц^/а/-ца/-ци/-ц^/і/-ц(ц^/)ейу /-ц^/ойу, а в множ. – іменники  з твердим основи -р: і^|дут^{/ |}пари(-р^/і)(флексію -і та м’якість попереднього -р маємо тільки у Н.в.), к(о)і^|нец^/-ц^/а(-ца) і т.д. В іменниках з основою на -г,-к,-х та шиплячі найбільш поширені флексії О.в. -ойу, -оǐ: до^|рогойу(-оǐ),ду^|шойу(-оǐ),^|кожойу(-оǐ),к^|руч’ойу(-оǐ), які характерні й іменникам з м’якими приголосними основи. Флексія -оǐ функціонує послідовно в “акаючих” говірках. У Д.в. іменників ІІ відміни маємо форми на -ов’і, -ев’і: с’ікр^/іта^|р^/ов’і(-ев’і). Спостерігаються іменники чол.р. О.в. із флексією   -ом (після основ з м’якими та стверділими приголосними) та -ем: дош^|ч’ом(-ем), кура^|йом(-ем), ^|сахар(р^/)ом(-ем). У системі відмінкових форм множини іменників із м’якими та стверділими приголосними основи виступає флексія Н.в. -а (вч’ити^|л^/а, колод^/а^|з^/а), а в іменниках твердої групи -а(-и): вихо^|да(-и), холо^|да(-и). Словозміна іменників ІІІ та ІV відмін у говірках містить менше відмінностей порівняно з літературною. Зокрема, виділяються форми Р.в. та О.в. на -і(-и),-у(-йу),(-ойу): ^|радост^/і(-ти),(-т^/у),(-т^/йу), ^|сол^/і(-и),(-л^/:у),(-л^/йу) та ^|т^/інийу(-н^/ойу). Іменники ІV відміни, що в літературній мові мають форми Р.в. на –ені, в окремих говірках залишаються незмінними (то^|го ^|с^/імйа).

Найбільшу увагу привертають відмінювані (повні) прикметники, в яких спостерігаються такі найхарактерніші риси: нерозрізнення твердих і м’яких основ, що відбувається саме в уніфікації словозміни за м’яким зразком і поширене не на всі члени парадигми (у Р.в.-З.в. і Д.в.множ.) ^|дик’іх(-ім), кол^|хозн^/іх(-ім). Словоформи М.в. одн. повних прикметників на -ом (-ому) на гус^/і^|н^/ічн^/ом(-ому) більше властиві старшим мовцям, а на –оǐ (-ойі, -ойу, -іǐ) Р.в., Д.в., О.в., М.в. прикметників жін.р. ^|б’ілоǐ(-ойі), ^|доброǐ(-ойі) – молодшим. Як вкраплення маємо флексію -и Н.в.множ. (^|боси, га^|лодни) та -ийе/-ійе ^|добр^/ійе(-ийе), -іми О.в. множ.(^|добр^/іми, ^|с^/ірин^/к^/іми).

Словозміна числівників у говірках Запорізького Надазов’я дуже близька до літературної. Однак і в ній є особливості, що спостерігаються в 7-ми типах парадигм, з-поміж яких виділяються уживання словоформ одн.    жін. р. Р.в. і Д.в. одн^/і^|йі та од^|нойі, Р.в. та М.в. множ. на –іх (на од^|н^/іх). Числівник два у Р.в.,Д.в.,З.в.,М.в. утворює варіанти двух – двум – на двух лише в окремих говірках, а в Н.в. – дв’і (дв’е) у всіх говірках. Числівники від п’яти до десяти у Н.в.–З.в. виступають у різних співіснуючих фонетичних варіантах (п’ат^/, пйат^/, ш’іс’ц^/, шес’ц^/, шис’ц^/, ... ^|дев’ат^/, ^|д^/еўйат^/, ^|д^/ев’ат^/ – ш’іс^|ти, д^/ев’а^|т^/і(-ох) деўйа^|т^/і(-ох), д^/ев’а^|т^/і(-ох)), що можуть бути спричинені різними факторами: рефлексаціями давніх *[ĕ], *[е], *[о], інноваціями, які відбуваються у говірках, фонетичними позиціями тощо. У Р.в.,Д.в.,З.в. та М.в. числівників на -десят спостерігаються словоформи із флексією -і (-и): п’ід^/іс^/а^|т^/і(и), с^/ем’іс^/а^|т^/і(и). Числівники сорок і сто в непрямих відмінках (крім соро^|ка, ста) мають ще й інші форми О.в.: сороко^|ма, сорок^|ма, сто^|ма, с^|тами. Найбільшу увагу привертає збірний числівник обоє, обидві, який у непрямих відмінках змінюється за зразком: о^|бох – о^|бом – обо^|ма – на о^|бох та за умови наголошеності першого складу маємо: ^|об’іх – ^|об’ім – обо^|ма – на ^|об’іх. При швидкому темпі мовлення – ^|оба сто^|ла, ^|об’і(^|об’е) ру^|ки і т.д. Це, очевидно, пов’язано із збереженням цими числівниками ознак прикметників.

Як і системі словозміни займенника української літературної мови, говіркам також властивий змішаний характер відмінювання. У словозміні зворотного та деяких питально-відносних, займенників 1-ї, 2-ї, 3-ї особи спостерігаються характерні риси та особливості. Зокрема, в особових займенниках  я, ти в Д.в. та М.в. одн. спостерігаються флексії -е(-і), а в О.в. –-оǐ (-ойy): (на)мн^/е – (на)м’і^|н^/і – (на)ми^і|н^/і, мноǐ - м^|нойy, (на)т^/і^|б’е – то^|боǐ -           то^|бойy. Займенники 3-ї особи у Р.в., З.в. та М.в.  вживаються  без  початкового звука [н] навіть у прийменникових конструкціях: йі^|йі - йіǐ, на йіǐ, йо^|го – йо^|му – на ^|йому тощо. В окремих випадках відбувається перенесення форм Р.в. на Д.в. одн.: даў йійі ^|грош’і. Особливості словозміни прикметникових займенників відображаються в парадигмах відмінювання вказівних, присвійних, питально-відносних, означальних, неозначених та заперечних займенників. Зокрема, виявами вказівних займенників цей, той у Н.в.-З.в. є форми: о^|цеǐ, о^|тоǐ, ^|етот, о^|тетот - тот (сеǐ, с^/а, се, с^/і лише в Миколаївці). Форми Р.в. і О.в. одн. цих займенників жін. р. т^/і^|йейі(-йу), ц^/і^|йейі(-йу) з’явились за аналогією до відповідних присвійних і мають стягнені архаїчні форми в окремих говірках: ^|тойі, с ^|тойі - от ^|тойі, ^|тойу, ^|ц^/ойі - до ^|ц^/ойі, ^|ц^/ойу, ^|цейі – до ^|цейі.

Дієслова І дієвідміни в 3-ій особі множ. майбутнього часу та 3-ій особі одн. теперішнього часу утворюють словоформи: о^|райут^/ - зо^|райут^/ – зо^|райе у Берестовому та Лозанівці. У найстарших мовлян спостерігаються форми 1-ї особи множ. теперішнього та майбутнього часу І дієвідміни з основою на -д, який втратив чергування із шиплячими: ви^|сад^/уйим – ро^|с:ад^/уйим - ^|буде ро^|с:ад^/уват лише у Дмитрівці Бердянського р-ну. У формах 1-ої особи одн. дієслів ІІ дієвідміни з основою на передньоязикові -д,-т,-з,-с за аналогією до форми 3-ої особи множ. відбулося вирівнювання форм 1-ої особи одн., яке виявилося в утраті чергування -д,-т,-з,-с з шиплячими: ат^|в’іт^/у, бу^|д^/у, во^|з^/у, ^|йізд^/у, но^|с^/у. В окремих говірках виявлено форми даш, йіш ізольованого типу дієвідмінювання атематичних дієслів, що тут виникли, мабуть, під впливом старожитніх українських говорів (очевидно полтавських). У ненаголошеній парадигмі дієслів ІІ дієвідміни 3-ої  особи  множ.  виявлено  форми  на  -ать,  -уть: ^|дойат^/, ^|кос^/ат^/ (всі говірки) – ^|дойут^/, ^|кос^/ут^/ (у багатьох). Зрідка виступають форми давноминулого часу (бу^|ли да^|ли).

У четвертому розділі “Синтаксичні особливості” послідовно аналізуються головні та другорядні члени речення, особливості будови та вживання простих і складних речень, вставні конструкції тощо.

 Підмет, виражений іменником, нерідко повторюється вказівним або особовим займенником з метою виділення чи логічного підсилення: Хвед^/ / цеǐ ба^|гато ^|може роска^|зат^/ //. Підмет нерідко виражений особовим займенником,  що  уточнюється    загальним іменником: Во^|на / сист^|ра мо^|йа/ а д^|руже з ^|бабушкойу //. Роль підмета виконує займенник воно найчастіше тоді, коли про суб’єкт говориться із зневагою: А моло^|д^/ош йа^|ка п’іш^|ла / шо х’і^|ба во^|но пос^|луха с^|тарших ч’и бат^/|к’іў там //. У значенні підмета також вживаються субстантивовані прикметникові займенники мій (твій), наші: Мо^|йа скан^|дал^/на / а тво^|йа ни та^|ка //. Часто в ролі підмета виступає прикметник: О^|то_Èж дур^|не ў ^|голову увіǐш^|ло йійі //. Спостерігається вплітання модальних або вказівних часток між основною та допоміжною частинами дієслівного складеного присудка: Це ўже ў с^|тарших к^|ласах / там шис^|тиǐ / ^|пйатиǐ / ўже там гра^|мат^/іки нач’али от шо зу^|ч’ат^/ // Замість основної частини – інфінітива – вживається частка тот (то): Йа ўже ни змог^|ла тот / а так би ^|може_Èǐ шч’е до^|йіла_Èб //.

У говірках спостерігаються узгоджені означення, виражені присвійними прикметниками: б^|ратове ти^|л^/а, ^|з^/атовиǐ мото^|цикл. Прямий додаток, виражений іменниками – назвами неістот, у словосполученнях із запереченням вживається у формах Р.в. та З.в.: ни по^|бач’иў д^|вер^/і та ни по^|бач’иў дви^е|реǐ. Якщо об’єкт дії виступає у значенні “тимчасового користування" або частини від цілого, то незалежно від заперечення він має лише форму Р.в.: В под^|вал^/і брат^/ кар^|тошки / бур^/а^|ка / ^|моркви на боршч’ //. Спільні колись для всіх говорів східних слов’ян конструкції із З.в.-Н.в.множ. від іменників – назв істот (окрім осіб), що найбільше властиві південно-західним говорам, виявлено в окремих говірках: А ў пони^|д^/ілок ^|кур^/і соби^|рали //. Обставини часу, виражені прислівниками взимку, вночі і т.п. у говірках не спостерігаються, замість них використовуються адвербіалізовані форми О.в.: Йа_Èж ^|ноч’:о^уйу ^|б’ігала //.

Складнопідрядні речення менш поширені, ніж складносурядні. В єднальних складносудрядних розрізняють: 1) власне єднальні відношення, що виявляються при вираженні одночасності дій чи явищ за допомогою сполучників і, й, та, а (і), які самостійно не можуть передавати значення одночасності (вона виражається присудками-дієсловами недоконаного виду): І так ^|бат^/ко за^|робе ^|риби / і йа в’ід^|ра два нахва^|тайу //; 2) послідовність дій чи явищ передається не лише за допомогою сполучників і, а, а там, а потім, а також виражається порядком предикативних частин складносурядного речення та співвідношенням дієслів-присудків (частіше у формах минулого часу доконаного виду): Ми ў хвиўра^|л^/і пожи^|нилис^/ / а то^|д^/і йа у^|же ос^|талас^/а ва^|г’ітна / йак то ^|кажут^/ //. Єднально-перелічувальні відношення виражаються за допомогою повторюваних сполучників і...і, ні...ні, ані...ані, що вживаються також і перед першою частиною складносурядного речення, й оформляють перелік кількох близьких за змістом тверджень: А^|н^/і в’ін ^|добрим с^|ловом ни о^|б’ізвиц^/а / а^|н^/і во^|на ни ба^|лакайе//. Предикативні компоненти складносурядного речення із зіставно-протиставними відношеннями поєднуються за допомогою сполучників а, та, зате, однак: Йа до воĭ^|ни так ма^|нен^/ка бу^|ла / а то^|д^/і ^|писл^/а воĭ^|ни нач’а^|ла хо^|дит^/ у ш^|колу //.

У складнопідрядних реченнях підрядні частини, які приєднуються до головних за допомогою сполучних слів який, чий, найчастіше знаходяться перед головними. Після головної частини, як правило, ставляться підрядні з усіма іншими сполучниками та сполучними словами: Свик^|руха у ^|мени ни та^|ка бу^|ла / шоб йа із ^|нейу ^|лайалас^/ там ч’и шо //.

Досить часто сполучник шо в означальній підрядній частині може підсилюватися вказівною часткою ото : Ну а та^|к’і бу^|ли хварту^|хи / о^|то шо там кар^|мани бу^|ли / п^|хали ту^|ди ўсе //. Підрядна частина зі значенням мети приєднуються до головної сполучниками шоб, для того шоб: Ну до^|йаркойу ро^|била / ў три ч’а^|са ўста^|вали / шоб на ч’і^|тир^/і там бу^|ли //.      

Підрядні частини умови поєднуються з головними за допомогою сполучників і сполучних слів як, якшо, якби, аби, шоб ("якби"), якшо, як тіки. Підрядна частина може знаходитися перед головною частиною, в середині її чи після. Підрядні частини наслідку поєднуються із головними нерозчленованим сполучником так шо, так шо аж, так шо_Èĭ. Підрядна частина завжди стоїть у постпозиції: ^|В’ікна пови^|мазувалис^/а / так шо аш ^|темно у ^|хат^/і ^|стало //. Підрядні супровідні частини приєднуються до головних у складному за допомогою сполучного слова шо, яке може стояти у будь-якій відмінковій формі. Підрядна частина частіше стоїть після головної: З^/і^|мойу ^|доўго ни бу^|ло с^|н^/ігу / шо ўже биспо^|койіло нас //.

Із безсполучникових складних найчастіше, як нам видається, уживаються речення, близькі до підрядних причини та додаткових: П’іш^|ли ми то^|д^/і у мага^|з^/ін ра^|н^/іше / п’із^|н^/іше х^|л^/іба ни зас^|тали_Èб //. Речення з кількома підрядними також характерні, однак вони вживаються не так часто: Та ўже ^|поĭн^/аў ^|т^/іки то^|д^/і / йак по^|бач’иў / шо во^|на зм’і^|н^/айе / от //.

Найбільш поширеними вставними словами й словосполученнями є: на щастя, жалко, на горе (для емоційної оцінки повідомлюваних фактів): Ну / ^|жалко^у / так зби^|ралас^/я ^|первого ^|сина ожи^|нит^/ //; одним словом, як кажуть, якто каже (для вказівки на способи оформлення думок тощо): А то^|д^/і ўже м’іĭ цеĭ / ^|йакто ^|каже / х^|лопиц^/ / шо ос^/у^|ди вз^/аў ми^е|не…//; бачиш (бач), розумієш, уявіть, послухай, ви знаєте (для активізації уваги співбесідника): Бач’ / ^|кажут^{/ |}Бога ни^|ма / бач’ / шч’о так во^|на ^|рада то^|д^/і / а п’іўто^|ра ^|м’іс^/ац^/а ни ^|йіла ни^|ч’ого //.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження.

1. Завдяки аналізу фонетико-фонологічної, словозмінної та синтаксичної структури говірок, детальному порівнянню мовлення всіх вікових груп, від найстаршої до молодшої, виявлено як риси спільні із літературною мовою та іншими українськими говорами, так і особливості, що дозволяють виокремити запорізько-надазовську групу говірок. Зокрема, з’ясовано, що особливості ці проявляються на всіх структурних рівнях досліджених говірок, але найбільше їх спостерігається на фонетико-фонологічному рівні.

Органічною рисою говірок Запорізького Надазов’я є функціонування паралельних форм, в яких простежується поступовий перехід від частотного вживання одних форм до послаблення частоти реалізації інших, що зумовлено внутрішніми законами розвитку мови. Говіркам властиві специфічні місцеві риси на всіх рівнях діалектного мовлення, поряд з якими функціонують літературні. За частотою вживання виділяються два різновиди паралельних форм: паралелізм із значним переважанням одних форм над іншими та паралелізм однаковий у вживанні (без помітної переваги).

У першому різновиді спостерігаються як найуживаніші, так і рідкісні, зокрема:  переважаючі варіанти слів із [йі] над словоформами із [і] (^|дойіш – ^|доіш); словоформи із звуком [і] на місці [а] у переднаголошеній позиції у числівниках дв’і^|нац:^/ ат^/, п’іт^|сот;  варіанти м’якого відмінювання іменників з твердим кінцевим основи -ц (пши^|ница); словоформи іменників жін. р. з флексією -оĭ голо^|воĭ; словоформи са^|довимо і т.п.;  варіанти типу па^|су ко^|неĭ;  конструкції з О.в. місця  і^|дут^/ до^|рогойу, що переважають над конструкціями з М.в. із прийменником по (і^|дут^/ по до^|рог’і).

У другому різновиді можна виділити: фонетичні дублети (^|ікалка – ^|икалка); варіанти дв’і^|нац:ат^/(ц^/:ат^/) – два^|нац:ат^/(ц^/:ат^/); словоформи із повноголосними звукосполуми -оро-, -оло- як із збереженням давнього *[о], так із зміною його на [і] (ко^|рова – ко^|р^/іў); варіанти односкладових слів із збереженням давнього *[о] та словоформи із кореневим [і] (гос^/ц^/ – г’іс^/ц^/);  варіанти із палатальним [р ^/] та із твердим кінцевим [р] в кінці складу чи слова (ба^|зар^/ – ба^|зар); форми Н.в. множ. іменників з кінцевими -р, -ц твердого та м’якого типів відмінювання ^|курици(ц^/і),х^|мари(р^/і); форми Р.в., Д.в., М.в. одн. присвійних займенників на -ейі,-оĭ (^|нашойі - ^|нашоĭ) як вкраплення.

2. Говіркам властиві спорадичні риси, які можуть бути поширеними у мовленні всіх чи різних вікових груп мовців і водночас спостерігатися лише в окремих селах. Так, лише в одній чи кількох говірках засвідчено:  словоформи із [и] та [е] в закритих та відкритих складах на місці давнього наголошеного і ненаголошеного *[е]: ^|веч’ир, ^|камин^/ – ^|кам’ен^/, ^|осин^/ ;  структура хрон із [о] на місці *[ь];  варіант бл^/оск; перехід /е/ в /а/ в наголошеній позиції після [хв] та шиплячих у словах ^|хварма, ми^|жайу, ду^|шайу; збереження початкового [йе] (Йеўдо^|к’ійа);  давній *[о] у префіксах до-, по-      перед складом із зредукованим *[ъ], *[ь] переважно у ненаголошеній позиції: дож^|далис^/а, пош^|ла;     варіант ч’м’іл^/ із напівм’яким [ч’] на місці [дж]; форми Р.в. іменників ІІ відміни множ.середн. роду із флексією -іў (^|кол^/ц^/іў) та ІІІ відміни (^|ноч’іў); словоформи Р.в.,Д.в.,З.в.,М.в.: двух – двум – на двух;  форми О.в. одн. з н^/ім – з ним та М.в. на ниĭ – на н ^/іĭ; варіанти Н.в. одн. та^|к’е, та^|койе, Р.в. та^|койі–та^|коĭ;  форми дієслів І дієвідміни 3-ої особи множ. майбутнього часу та 3-ої особи одн. теперішнього часу о^|райут^/–зо^|райут^/–зо^|райе;  форми на -ать,-уть: б’і^|жат^/– б’і^|жут^/.

3. Із північних діалектних рис у говірках Запорізького Надазов’я, як і в інших степових, мають місце певні східнополіські риси: вимова ненаголошеного [о] як [у] в словах у^|нук, ук^|р’іп;  приставний [і] в словах типу і^|голка, із^|боку;  форми 1-ої особи множ. наказового способу дієслів хо^|д^/ом, б’е^|р^/ом;  уживання прийменника са в значенні зі (са м^|нойу); форми Н.в. одн. прикметників середн.р. на -ойе (^|целойе); збереження основ на -г,-к при дієвідмінюванні у 1-ій особі одн. і в 3-ій особі множ. (мо^|гу, ^|могут^/, пе^|ку, пе^|кут^/); форми 3-ої особи множ. теперішнього часу ІІ дієвідміни на -ють (^|кол^/ут^/, ^|уч’ут^/). Із західнополіських засвідчено форму на -и Н.в.множ. прикметників (боси, галодни) і т.п. У багатьох випадках живучість цих рис підтримується впливом російської мови.

4. Окремі риси можна розглядати як наслідок впливу східнополтавської та середньонаддніпрянської основ, зокрема м’якість приголосних [ж’], [ш’] перед [а] з *[ę] у словах б’і^|ж’ат^/, ло^|ш’а. Засвідчено кілька рис, що мають спільність із полтавською основою: а) стягнені форми від займенників та, ця (т^/і^|йу, ц^/і^|йу); б) утворення паралельних варіантів – форм дієслів 1-ої особи одн. ІІ дієвідміни з основою на д,-т,-з,-с без чергування із шиплячими та з основою на кінцеві шиплячі; в) форми даш, йіш.

5.Спостерігаються окремі говіркові риси, спільні із південно-західними: “укання” (пу^|бач’іў, ху^|т^/іла, ту^|б’і); звукова будова іменників ог’і^|рок – оги^|рок – огу^|рок (в ряді говірок) та роз^|вал’ини як вкраплення;  фонетична структура в^|к’ину та безособова дієслівна форма із^|робл’ино; вживання твердого [р] у дієслові рату^|вати; форми Р.в. одн. іменників жін. та середн. р. на -іў (ба^|б’іў, ^|коз^/іў, ^|ноч’іў); м’який варіант іменників у формі Р.в. одн. ^|жизн’и, ба^|сеĭн^/и;  форми 2-ої особи одн. теперішнього часу від дієслів їсти, дати - йі^|сиш, да^|сиш;  нестягнена форма прикметника середн. р. Н.в. одн. ^|целойе; займенник, що вказує на близький предмет сеĭ, с^/а, се, с^/і;  займенникова форма оцеĭ від вказівного займенника жіночого роду ця (за о^|цеĭ у^|ч’итил^/коĭ).

6. Найістотнішими своїми рисами досліджувані говірки співвідносяться із східностеповими: вживання рефлексу *[і] на місці давнього *[ъ] (^|с^/іно); рефлекс *[і] на місці давніх *[о] та *[е] в історично нових закритих складах (с^/іл^/, с^/ім, ^|ос^/ін^/); наближення у слабкій позиції /е/ до /и/ (се^и|бе, се^ист^|ра);  вживання форми Н.в. числівника ч’о^|тир’і; домінування закінчень -ов’і, -ев’і у Д.в. іменників чол. роду вихо^|ватил’о(е)в’і, ко^|н’о(е)в’і; функціонування паралельних варіантів дієслівних форм типу гукає і гука; вживання паралельних конструкцій за зразком ^|пасти ^|гуси та ^|пасти гу^|сеĭ; типовість конструкцій і^|ти по ^|воду.

 7. Мають місце і форми, що є наслідками українського літературно-нормативного впливу, або ж російського, який був реальним для говірок з початку їхнього формування. Це простежується, зокрема, наявністю в різноговірковій суміші російськомовного елемента (переселенці з центральних губерній Росії), який мав певний вплив на формування та розвиток українських говірок Запорізького Надазов’я, а також соціально-історичні умови, в яких перебувала обстежувана територія. Міжмовні контакти спостерігаються на рівні запозичень з російської мови (доку^|м’енти, абста^|йат^/іл^/ства, ко­ĭ-хто). Окремі діалектні риси, можливо, підтримуються російськомовним впливом, з яким вони якісно співвідносяться (ха^|рош’і, ^|каждиĭ, з^/і^|ма і т.п.).

8. З давніх рис (привнесених носіями досліджуваних говірок із питомих говорів), що зберігаються сьогодні, спостерігаються, зокрема, такі: заступлення приставного [і] звуком [и] та [о] в слові ор^|жа; уживання /и/ на місці давнього *[о] у префіксі по- та прийменникові-префіксі під- (пи^|шоў, пид ним і т.п.); функціонування [х] замість [ф] у варіанті х^|рук(х)та;  вживання /р^// перед /а/ на початку та в середині складу (гр^/ад, ^|р^/ама); форми іменників Р.в. одн. ІІІ відміни на -и(соли) та іменників ІV відміни коти^|н^/ат, курч’и^|н^/ат. З іншого боку, спостерігаємо тенденцію до їх втрати.

9. У говірках засвідчується значна різноманітність комбінаторних та інших звукових змін, функціонуванням яких особливо виділяється мовлення найстаршої вікової групи, що вказує на процес поступового переходу від діалектних до літературно-нормативних варіантів слів внаслідок активного впливу української літературної мови на говіркове мовлення. У ряді фонетичних змін помічено чітку тенденію до їх втрати, зокрема:  асимілятивно-дисимілятивний перехід /р/>/л/ (алти^|р^/ер^/ійа); фарингальний [г] на місці [к] (га^|лош);  афереза в запозичених словах (стру^|мент); гіперизми то^|ч’анка, опа^|рати і випадки фонетично невмотивованого переходу [о], [е] в [і] в закритих і відкритих складах (^|дохт^/ір, с^/і^|ло); епентеза [н] м^|н^/асо та [л] с^|таўл^/ім;  форми М.в. одн. займенників із приставним [н] та без нього (на ^|нейі – по ^|нейі – на йі^|йі);  форми 1-ої особи множ. теперішнього та майбутнього часу дієслів І дієвідміни з основою на -д без чергування із шиплячими (ви^|сад^/уйим).

 10. Досліджувані говірки увібрали у себе не тільки питомі середньонаддніпрянські риси (полтавські, київські, черкаські), а й чимало рис інших українських діалектів, зокрема, східнополіських (чернігівських) та  південно-західних говорів. На процес їх формування суттєвий вплив справили  суміжні степові говірки (Гуляйпільщини, Оріхівщини, Пологівщини), які сформувалися на виразній середньонаддніпрянській основі.

 Таким чином, за своєю природою та системними особливостями вони становлять окремий різновид степових  –  запорізько-надазовських  – говорів південно-східного наріччя української мови.