СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА ПРИРОДА ПОЛЯ УМОВНОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ : Семантико-синтаксическая ПРИРОДА ПОЛЯ условности в современном УКРАИНСКОМ литературном языке

Краткое содержание

У Вступі подано огляд робіт, пов’язаних із темою дисертації, обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету дослідження та основні завдання, що були розв’язані в ході виконання роботи, зазначено основні методи дослідження, визначено практичну та теоретичну цінність отриманих результатів.

 У першому розділі роботи “Складнопідрядне речення з підрядними умовними частинами” розглянуто основні принципи поділу складнопідрядних умовних речень на семантико-граматичні типи, дано загальну характеристику склад-ним конструкціям як основному структурному елементові поля умовності.

У першому підрозділі “Семантико-синтаксичні особливості складних речень з умовною модальністю” подано загальна характеристика поля умовності, проаналізовано основні погляди мовознавців на семантико-синтаксичну класи-фікацію умовних конструкцій, визначено основні напрямки аналізу синтаксичних конструкцій з умовною модальністю.

У більшості  лінгвістичних праць поняття умовності визначається як частина більшого класу відношень, що об’єднуються у категорію зумовленості (казуальності). Категорія умовності, як і категорія зумовленості, не є гомогенним явищем. Про неоднорідність семантичних груп, що входять у загальне поняття умовності, свідчить те, що семантичне поле, яке можуть виражати речення з підрядними, сурядними умовними частинами, безсполучникові конструкції, прості конструкції, має різні синонімічні ряди. Найбільш повно всі можливі різновиди умовності проявляються у складнопідрядних реченнях, які можна вважати домінантою поля умовності.

Основною проблемою, котра була розглянута в ході наукового дослідження, є проблема класифікації умовних речень на основі їхніх семантико-синтаксичних особливостей. Розглянувши підходи до класифікації різних мовознавців (їх було запропоновано об’єднати у шість основних типів), ми визнали найбільш обґрунтованою класифікацію, за якою умовні конструкції поділяються на дві групи: 1) речення зі значенням нереальної зумовленості (гіпотетичні, ірреальні умовні речення); 2) речення зі значенням потенційної зумовленості (потенційно-умовні речення). Такий поділ умовних конструкцій зумовлений, в першу чергу, принципом, покладеним в основу класифікації: співвіднесеністю зображуваного з об’єктивною дійсністю, оскільки в реченнях з ірреальною умовністю обидві ситуації є такі, що не мають місця в дійсності, а потенційно-умовні речення є виразниками умови, за якої відбуваються або можуть відбутися події, явища. Умовні речення обох типів характеризуються чітко вираженими двосторонньо спрямованими зв’язками своїх частин.

Другий підрозділ “Семантико-синтаксичні особливості складнопідрядних речень з підрядними умови”, по суті, є центральним у роботі і повністю присвячений розгляду основних семантико-синтаксичних типів складнопідрядних умовних речень, а також виявленню найтиповіших конфігурацій поєднання у складнопідрядних реченнях умовних ситуацій, які утворюються різними предикатами. Досліджується також, які з предикатів можуть бути умовою, а які наслідком, тобто, які конфігурації ситуацій можуть бути в зумовленій, а які - в зумовлюючій ситуації. Крім цього, було розглянуто часову співвіднесеність ситуацій головної та підрядної частин умовних конструкцій, оскільки, хоч вони й не відповідають дійсності, проте виражають певну залежність від моменту мовлення.

Відповідно до загальної класифікації умовних речень, якою ми керуємося у дослідженні, серед складнопідрядних речень з умовною модальністю виділено два типи речень: конструкції з ірреальною умовою та конструкції з потенційною умовою.

На нашу думку, цікавою особливістю ірреально-умовних речень, що відрізняє їх від інших різновидів умовних конструкцій, є те, що вони репрезентують зв’язок двох моделей дійсності, які представлені у дзеркальному відбитті. Наприклад, реченню Якби знав, то ще подумав, чи рятувати /Гончар - 639/ відповідає речення Я не знав, тому не подумав, чи рятувати.

 Робочою назвою таких умовних речень може бути назва “речення дзеркального відображення дійсності”  (ірреально-умовні речення, негативно співвіднесені з дійсністю). За змістом ці конструкції співвідносяться з причиновими реченнями, за умови, що і в головній, і в підрядній частинах вводиться оператор “не”. У тих випадках, коли частини складного речення мають у своєму складі частку “не”, вони стають стверджувальним, а ті, в яких немає частки “не”, – заперечними.

Потенційні речення відрізняються від ірреальних передусім своєю часовою співвіднесеністю з моментом мовлення та можливістю здійснення умовної дії при дотриманні умов її протікання. За своїми семантико-синтаксичними характеристиками потенційно-умовні речення поділяються на дві групи: допустово-потенційні та альтернативно-потенційні.

Допустово-потенційні речення пов’язані з реальністю, проте цей зв’язок має свої особливості. Головним принципом відмежування допустово-умовних речень від іншого типу потенційних конструкцій є те, що підрядна частина висловлює певне припущення, а головна частина виражає ситуацію, що розвивається на цьому припущенні. Причому припущення є потенційним (воно може реалізуватись, а може і не реалізуватись). Проте підрядна частина в одних випадках є лімітативною, тобто обмежує правильність інформації, висловленої головною частиною, в інших випадках підрядна частина зумовлює наступну ситуацію, тобто є можливою. Розрізняються ці групи за формами вираження предиката умовної частини. Можливо-допустові конструкції мають предикати у формі майбутнього часу і моделюються за формулою: Я припускаю, що ситуація може бути реалізованою.., тоді ... Вони будуються за принципом складної синтаксичної конструкції, де перша частина – з’ясувальна, а друга – наслідкова. Наприклад, реченню  Ну, як дійде “туди”, то там знайдуться проти нього й більш, конкретні аргументи відповідає речення Я припускаю,  що дійде “туди”, тоді там знайдуться проти нього й більш конкретні аргументи /І.Багряний – 212/.

Лімітативно-допустові речення неоднорідні. Серед них є такі, що передають цілком правдиву інформацію, але з певних причин (привернути увагу, небажання брати на себе відповідальність, із ввічливості) мовець не хоче висловлювати ствердження, тому він правдиву інформацію оформлює у вигляді умовної, можливої, припустимої. У таких реченнях предикати умовної частини набувають форми минулого чи теперішнього часу. Вся конструкція моделюється за формулою: Я знаю, що правда.., тому.. Наприклад, речення Коли не ставало сили, досить йому було зупинитись і озирнутись /І.Багряний – 38/ можна записати так: Я знаю, що правда: не ставало сили, тому досить йому було зупинитись і озирнутись. 

Іншу групу складають речення, в яких передбачувана інформація насправді теж є правдивою, істинною, проте для свого підтвердження потребує доказів, тому вона й оформляється як умовна, а не стверджувальна. На відміну від попереднього виду допустових речень ці конструкції будуються за моделлю “Я припускаю, що правда.., тоді...”, хоч предикати теж уживаються у формах минулого та теперішнього часу. Це і є власне лімітативні допустові конструкції, які становлять більшість допустово-потенційних конструкцій. Наприклад, речення Якщо відомості про сучасний стан об’єкта та тенденції його розвитку відповідають закономірностям розвитку, відомим з наукової практики, то сам прогноз зводиться до перенесення відомого минулого на майбутнє /Балашов, -- 388/ можна записати Я припускаю, що правда: відомості про сучасний стан об’єкта та тенденції його розвитку відповідають закономірностям розвитку, відомим з наукової практики, тоді сам прогноз зводиться до перенесення відомого минулого на майбутнє.

Специфіка альтернативно-потенційних речень проявляється в характері позиції того, хто повідомляє про подію. У момент повідомлення не констатується ні його реальність, ні нереальність, ситуація представлена у вигляді дилеми, альтернативи. Такі конструкції будуються за схемами: Якщо так, тоді так; Якщо не так, тоді не так; Якщо не так, тоді так, Якщо так, тоді не так.

Альтернативно-потенційні конструкції характеризуються певним часовим узагальненням. При трансформації таких конструкцій часовий план легко замінюється на інший без зміни семантики речення, наприклад:

Як од втоми не впадеш – в цю країну попадеш /Симоненко - 164/ - Як од втоми впадеш (впав, впаду), не попадеш (попав, попаду).

У роботі проаналізовано основні семантико-синтаксичні характеристики кожного з типів умовних речень, їхня предикатно-суб’єктна структура та часова співвіднесеність їхніх частин. Умовні ситуації ірреально-умовних, допустово-потенційних та альтернативно-потенційних речень можуть утворюватися всіма типами предикатів. Однак частотність їх уживання у різних типах умовних речень неоднакова. Так, для ірреально-умовних речень найбільш типовими є комбінації предикатів і властивостей, і явищ з предикатами-результативами. Враховуючи той факт, що допустово-потенційні речення поділяються на дві групи – можливі та лімітативні, простежуємо таку закономірність: лише предикати результату в будь-яких комбінаціях можуть утворювати ситуації і з лімітативною умовою, і з можливою умовою. Умовні ситуації, утворені іншими предикатами, найчастіше є лімітативними. Ще однією особливістю допустово-потенційних речень, що відрізняє їх від ірреально-можливих конструкцій, є те, що переважають умовні ситуації, утворені предикатами явищ, а предикатів властивостей значно менше. Але спільною залишається можливість сполучення в одній конструкції предикатів “активних” з “пасивними”, і, навпаки, “пасивних” з “активними”. Найтиповішими конструкціями для альтернативно-потенційних умовних речень є речення з предикатами явищ, в основному результативами, предикатами процесу та дії.

Розглянувши суб’єктну характеристику умовних конструкцій, ми дійшли висновку, що найтиповішими є ситуації, в яких у різних частинах різні суб’єкти. Найчастотнішими є конструкції з однотипними за значенням суб’єктами – конкретними чи узагальненими. Менше конструкцій, у яких суб’єкти різні за значенням. Певні закономірності є і в сполучуваності різних семантичних типів суб’єктів з предикатами. Якщо у реченнях з однаковими конструкціями обох типів суб’єкти з конкретним значенням сполучаються найчастіше з предикатами явищ, а суб’єкти з узагальненим значенням – з предикатами властивостей, то для конструкцій із семантично різними суб’єктами не характерне якесь обмеження у вживанні обох типів предикатів і в їх комбінуванні.

Часова співвіднесеність умовних речень опосередкована, тому її основним виразником у складнопідрядному реченні є предикатне ядро зумовлюючої частини. Ірреальна умовна дія належить здебільшого до плану минулого, вираженого формою минулого часу дієслова-присудка з часткою би(б). Крім того, для конкретизації часової характеристики в реченнях умови можуть уживатися слова з часовим значенням, типу сьогодні, завтра, вчора і таке ін. Часовий план потенційних речень має свої особливості. Фактично лише допустово-потенційна умова може співвідноситися з моментом мовлення, але в контексті, оскільки вона не пов’язана з реальністю, а є лише її моделлю.. Альтернативно-потенційні речення, хоч формально і можуть мати будь-яку часову характеристику, насправді не пов’язані з якимось конкретним часовим проміжком. Основною умовою часової комбінації в потенційно-умовних реченнях є те, що часові характеристики, виражені головною частиною, не можуть передувати часовим характеристикам, вираженим підрядною частиною. Тому, навіть якщо в обох частинах однакові часові характеристики, то дія, виражена в підрядній частині, відбувається перед дією, вираженою головною частиною. 

У другому розділі “Складносурядні, безсполучникові та прості речення з умовною модальністю” дається семантико-синтаксична характеристика складносурядним, безсполучниковим та простим реченням з умовною модальністю.

У першому підрозділі “Складносурядні речення з умовною модальністю, їхні семантико-синтаксичні особливості” обґрунтовується виділення як окремого типу складносурядних речень з умовною модальністю. У них формально виражені ознаки сурядності, з одного боку, і детермінантний характер умовно-наслідкових відношень між складовими частинами, з іншого.

Як і у складнопідрядних реченях, виділяємо два типи складносурядних речень з умовною модальністю: речення зі значенням нереальної зумовленості (гіпотетичні, ірреально-умовні речення); речення зі значенням потенційної зумовленості  (потенційно-умовні речення).

Для складносурядних речень характерні свої типи умовних конструкцій, оскільки умовна модальність є, по суті, вторинною щодо власне сурядних модальних значень. У своїй роботі ми виділяємо речення з умовно-зіставми чи -- рідше-- протиставними значеннями. Наприклад: Та спекатись тієї ями, податись од тієї гнилі – і небо згорнеться над нами, і ми сконаємо в знесилі /В.Стус – 43/,

Але вії примкнеш перед камінням у піску – І раптом чуєш силу вод рвучку І різкість вітру, що над ними віяв /Олег Ольжич – 63/.

Та речення з умовно-єднальними значеннями, що передають відношення послідовності чи одночасності: Без муки, без пісень, без Голготи Хтось там десь там захоче – й умру В початку світової ночі /Є.Маланюк – 265/.

Серед складносурядних речень з умовною модальністю найбільше конструкцій з потенційною умовністю. Ірреально-умовних речень дуже мало.

А став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю /М.Стельмах – 178/

Другий підрозділ “Безсполучникові речення з умовною модальністю, їхні семантико-синтаксичні особливості”  присвячений семантико-синтаксичній характеристиці складних безсполучникових конструкцій з умовною модальністю. Безсполучниковим реченням з умовною модальністю властива двочленна структура, де перша частина є опорним моментом висловлення. На відміну від складнопідрядних речень, де основним виразником умовності є умовний сполучник, у безсполучникових реченнях частини з’єднуються через певну модально-видо-часову співвіднесеність предикатів складових частин, через лексичний зміст компонентів. Важливу роль у їх побудові відіграє форма дієслова-присудка (вид, час, спосіб), що і визначає модальність безсполучникової конструкції. Як усі умовні конструкції, безсполучникові умовні речення поділяються на дві групи: речення ірреально-умовні та потенційно-умовні, наприклад:

 Вакуленко. Будь я на їхньому місці, я не танцював би  /Є.Плужник – 194/;

 Пропаде коронка Зігфріда – загине наш рід /В.Винниченко – 16/;

Не хотів роззброїтись добровільно, то ми тебе роззброїмо інакше /І.Багряний – 521/.

Для безсполучникових умовних конструкцій, як і для сурядних, характерна особливість, яка не властива  підрядним умовним реченням: вони мають додаткові модальні відтінки, яких набуває умова при вживанні в ролі умовного способу дієслова-присудка наказового способу. Конструкції, де предикати у формі наказового способу, виражають умовність як щось можливе і здійснюване. Такий час ще називають майбутнім теперішнім постійним, що відповідає узагальненому змістові конструкції:

Нема сторожі. Не дай бог орда, уже ніхто ті бочки не підпалить /Костенко - с.194/.

 У третьому підрозділі “Прості речення з умовною модальністю, їхня семантична природа” розглядаються семантико-синтаксичні особливості поля умовності простого речення, спільні та відмінні риси вираження умовної модальності у простих та складних конструкціях, синонімія простого та складного речення з умовною модальністю.

Ми виділяємо дві групи простих речень з умовною модальністю: ірреально-умовні та потенційно-умовні. Основним виразником ірреальної умови як у складному, так і в простому реченні є предикат у формі умовного способу дієслова. Якщо у складному реченні, крім предиката, важливу роль у вираженні ірреальної умовної модальності відіграють і відповідні сполучники, то в простому реченні основне семантичне навантаження має саме предикат у формі умовного способу дієслова. Тому такі речення не набувають ірреально-умовного модального значення, а мають його, воно закладене в самій їхній структурі. Саме цим просте речення з умовним предикатом відрізняється від речень з умовним детермінантом. За своїми семантико-синтаксичними характеристиками просте речення з умовним предикатом не відрізняється від зумовлюваного речення складної конструкції: Скрикнула б раптом. В одну хвилину бачила б верстви моїх шляхів /Є.Плужник – 80/.

Прості речення з ірреальною умовою на відміну від речень з ситуативними та самостійними детермінантами умови можуть заступати такі підрядні конструкції, де є сполучники якби, коли б та ін.

Окремо слід виділити речення зі змішаним типом умовності, де умовний детермінант трансформується в речення з предикатом у формі індикатива, а саме речення оформлено предикатом у формі умовного способу. Найчастіше це речення із ситуаціями, утвореними предикатами дії в підрядній частині та предикатами-результативами -- у головній,  наприклад: Вивчаючи вільне падіння, варто було б врахувати вплив на нього прискорення лабораторії, зумовленого обертанням Землі /Ф.Корсак – 27/ – (Якщо вивчати вільне падіння, варто було б урахувати вплив на нього прискорення лабораторії, зумовленого обертанням Землі).

 Іншу групу становлять прості речення з потенційно-умовними детермінантами. Прості ускладнені речення за семантико-синтаксичними ознаками належать до складних конструкцій: крім типових субстанційних відношень вони виражають ще і вторинні відношення предикативного типу, до яких належать відношення умови, що передаються умовними синтаксемами. Між предикатом і умовною синтаксемою встановлюється підрядний детермінований зв’язок. За типами умовних детермінантів виділяємо такі типи умовних простих речень:

1) речення з детермінантами з самостійним значенням умови (конструкції з семантичними прийменниками типу за умови, у випадку… і т.д.);

2) речення з детермінантами з ситуативним значенням умови (речення набуває значення умови  у певному контексті).

Ситуативні умовні речення можуть бути альтернативно-потенційними та допустово-потенційними:

То хіба, глянувши на такого відчайдуха, не засверблять ще в когось ноги? /М. Стельмах – 42/  (Якщо глянути на такого відчайдуха, то хіба не засверблять ще в когось ноги);

Тіла, випущені з рук, падають униз, збільшуючи свою швидкість /Корсак К.В. – 20/ (Якщо випустити (випущу, випустив) з рук тіла, вони падають (падали, падатимуть) униз…)

Ситуативні ірреально-умовні речення практично не зустрічаються у мові наукового та офіційно-ділового стилів, проте можуть уживатися в художньому тексті:

…маючи його в своїх руках, батальйон, власне, мав би своєрідний зручний трамплін для того, щоб оволодіти новим кварталом  /О. Гончарі – 231/ (Якби мали його в своїх руках, тоді батальйон, власне, мав би своєрідний зручний трамплін для того, щоб оволодіти новим кварталом).

 Потенційно-умовні конструкції із самостійним значенням умови утворюються найчастіше прийменниковими сполученнями. Серед цієї групи речень найбільше допустово-потенційних речень. Альтернативно-потенційних значно менше.

 У разі вступу на роботу, звільнення з роботи, змін у сім’ї і мешкання зобов’язуюсь своєчасно повідомити у відділ соціального забезпечення /Універсальний довідник – 68/ (Якщо вступаю на роботу, звільняюсь з роботи, змінюється склад сім’ї і мешкання, зобов’язуюсь своєчасно повідомити у відділ соціального забезпечення).

У третьому розділі “Умовний синтаксичний спосіб і засоби його вираження” розглядається умовний синтаксичний спосіб, дається його характеристика, з’ясовуються засоби його вираження в різних типах умовних речень.

У першому підрозділі “Проблема визначення умовного синтаксичного способу як граматичної категорії” розглянуто і систематизовано основні погляди мовознавців на умовний синтаксичний спосіб. Ми відносимо умовний спосіб до морфолого-синтаксичних категорій, оскільки спосіб є морфологічною категорією за своєю природою, але синтаксичною за своєю сутністю.

У другому підрозділі “Засоби вираження умовного синтаксичного способу в складних конструкціях” розглядаємо різні морфологічні засоби вираження умовної модальності у складнопідрядних, складносурядних та безсполучникових реченнях. Умовний синтаксичний спосіб може бути виражений:

- формами умовного морфологічного способу дієслова-присудка:

 Коли б вона читала “Кобзаря”, вона б знала Катерину /М.Хвильовий – 243/;

- формами наказового способу дієслова-присудка, які властиві лише сурядним та безсполучниковим реченням:

Стань спершу господарем, а тоді говори! /М. Стельмах –45/;

Встань, я все зумію! Живи, я все зроблю! /О.Гончар – 413/;

- формами дійсного способу дієслова-присудка:

..Не вдавай сміливця, коли онучу носиш за ребром /Д.Павличко – 75/;

 Якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись /І.Багряний – 57/;

 Коли при мені станеш ти – у ямі левів я безпечний /Б.-І.Антонич – 113/;

- формою інфінітива:

Як втягнутися, брат, то і тут жити можна /І.Багряний – 418/;

– безособовими дієсловами – присудками:

…але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь /О. Гончар – 421/;

– модальними словами-присудками:

Коли треба грошей, то скинемось до останньої копійки /М. Стельмах – 263/.

У третьому підрозділі “Сполучники як засоби вираження умовної модальності у сполучникових складних реченнях” розглядаються основні сполучники які, фактично, є маркерами умовної модальності, її формальними показниками. У сучасній українській мові є цілий ряд власне умовних сполучників, які до того ж мають чітко виражену умовно-семантичну диференціацію. Одні з них вживаються лише в реченнях з ірреальною умовою, інші – з потенційною.

Так, до ірреальних сполучників належать якби – то б, коли б – то б, хай би – то б, аби – то б. Сполучник якби – то б має нейтральний характер і вживається у текстах будь-яких стилів:

Якби ми із неволі утікали, То я тебе на плечах би поніс!  /Л. Костенко – 199/;

Якби на систему, що обертається з середньою швидкістю w, не діяли зовнішні сили, то жодних відносних переміщень її оболонок не спостерігалося б /Тяпкін, – 202/

Інші сполучники вживаються здебільшого в розмовному та художньому стилях. Проте сполучники хай би – то б, аби – то б вносять ще додаткові відтінки у значення умовності: хай – спонукальності, аби – допустовості.

До сполучників, що вживаються в потенційно-умовних реченнях, належать якщо – то, коли – то, як – то, раз — то, хай – то, причому сполучники якщо – то, коли – то є універсальними, тобто можуть уживатися у будь-якому стилі, наприклад:

Якщо вони не повтікали кудись, то не залишиться від партизанів і сліду /М.Стельмах – 381/;

Якщо ця границя не існує, то невласний інтеграл називається розбіжним /Дороговцев – 97/.

 Інші типи сполучників характерні для розмовного та художнього стилів. Причому вони вносять додаткове значення до власне умовного: раз – виражає умову, яка повинна обов’язково здійснитися і має певний наслідок; хай – вносить відтінок передбачення; як – надає часового відтінку.

Досить своєрідними є і сурядні сполучники, які у складносурядних реченнях з умовною модальністю виконують роль сполучення умови з наслідком. Ці сполучники багатофункціональні. Вони, крім функції сполучення, іще вносять у речення додатковий відтінок зіставлення — протиставлення – а, часової послідовності - й (і), та (в значенні і):

Стань спершу господарем, а тоді говори! /Стельмах – 45/;

 Шофер машину поб’є, та й то його судять /О. Гончар –261/

 У четвертому підрозділі “Засоби вираження умовного способу в простому реченні з умовною модальністю” розглядаються основні морфологічні засоби вираження умовності у простих реченнях. Так, значення умови може бути виражено:

- дієприкметниковим зворотом: Тіла, випущені з рук, падають униз, збільшуючи свою швидкість /Корсак – 20/;

- дієприслівником: Збивай коліна в кров, Упавши – встань.. /А.Малишко –18/;

-дієприслівниковим зворотом: Знаючи цю енергію, можна точно визначити потенціал початкової точки /Корсак – 226/;

- прийменниковою конструкцією:

При розгортанні робіт з реєстрації історично цінних будівель інституту виявилося неможливим поетапне проведення реєстрації /Універсальний довідник – 42/.

П’ятий підрозділ “Фраразеологічні вирази з умовним значенням” присвячений розгляду стійких висловлювань, побудованих як умовні конструкції. Такі висловлювання є типовими умовними конструкціями, не лише сполучниковими чи безсполучниковими складними, але й простими, ускладненими умовним детермінантом, а саме:

- підрядне потенційно-умовне речення:

Коли біда наскучить, то  й розуму научить; як біда докучить, то й розуму научить; /Укр. приказки, прислів’я – 238/;

- підрядне ірреально-умовне речення: Коли б знаття, де впадеш, то б (і) соломки підстелив /Укр. приказки, прислів’я – 72/

- сурядне речення: Хто обпікся на окропі, той і на холодну воду дмухає; /Укр. нар. прислів’я і приказки – 675/;

- безсполучникове речення: Взявся за гуж, не кажи, що не дуж;/Укр. нар. прислів’я і приказки –.24/;

- просте речення: Апетит з їдою прибуває /Укр. нар. прислів’я і приказки – 23/.

 Є фразеологічні конструкції із залишками умовних сполучників. Як і у звичайних умовних реченнях, тут прослідковується економія мовних засобів в усному мовленні при використанні умовних речень, наприклад:

 Не києм, то палицею /Укр. нар. прислів’я і приказки – 196/.

 Крім того, ми вважаємо, що такі конструкції є перехідними від складних сполучникових до безсполучникових речень.

Особливе місце серед фразеологізмів з умовним значенням займають стійкі вирази-кліше, які є лише частинами складного речення і використовуються як свого роду стандартні формули ввічливості для уникання прямої відповіді, наприклад: Якщо матиму час; якщо матиму коли, як буде коли; Якщо мене не зраджує пам’ять, якщо я не помиляюся; Якщо можна так висловитись; Якщо вже на те пішло; Якщо це вас не обтяжить, якщо це вам не завдасть клопоту, якщо вам не важко /Укр. приказки, прислів’я – 679/. Фактично такі вирази втратили своє умовне значення, проте вони виконують роль припущення, як і допустово-потенційні речення, тому їх можна вважати умовними конструкціями.

Є ряд конструкцій, які втратили умовне значення і виконують роль виразника певних емоцій (прокльонів, побажань і таке інше):  Якби тому трясця, кому війна щастя /Укр. нар. прислів’я і приказки – 698/.

У таких виразах проявляються великі можливості фразеологізмів для реалізації суб’єктивної оцінки мовця, яка закладена імпліцитно і завжди пов’язана з емоціями, що переживає комунікант у конкретній мовленнєвій ситуації.

У шостому підрозділі “Лексико-семантичні особливості речень з умовною модальністю і морфологічні засоби  вираження умовності” розглядаються лексико-семантичні характеристики, що дають можливість конкретизувати значення умови для різних типів умовних конструкцій. Предикати мають певне лексичне значення і граматичну форму, яка передає це значення в реченні. На семантичному рівні умова може бути визначена  щодо конкретності/абстрактності. Конкретна умова може бути реально-можливою (потенційною) і виражатися формами дійсного способу чи інфінітива, або нереальною і виражатися формами умовного способу. Відповідно до форм предикатів реальна умова є:  

- реалізованою, що характеризується певною невідповідністю з дійсністю. Це реальна дія, яка відбулася, але тільки в уяві мовця. Тобто, суб’єктивно вона здійснена, а об’єктивно лише можлива як варіант реальності. На морфологічному рівні реалізована умова може бути виражена формами минулого часу дійсного способу дієслова-присудка, а узагальнено-реалізована - безособовим дієсловом, що передає минулу дію, та дієприслівником, дієприслівниковим зворотом і прийменниковою конструкцією. 

 Коли цькували – я протистояв. Лише коли наблизили – піддався /Л.Костенкої  - 141/;

  - що реалізується, тобто позначає таку умовну дію, яка знаходиться у процесі становлення, але ще не здійснилася. На морфологічному рівні її можуть виражати предикати  зумовлюваної частини у формі дійсного способу теперішнього часу дієслова та інфінітива, а також дієприслівник, дієприслівниковий зворот чи іменник із прийменником у простому реченні :

  Дід. Хлопче, можеш правду зараз говорити – говори. Не можеш – почекаю /О.Коломієць –98/;

 І якщо їй хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тільки для того, щоб зустріти, побачити Віталика /О, Гонча – 457/;

- можлива умовна модальність передає реальну умовну дію, яка відбудеться  за дотримання необхідних умов для її реалізації. В основному її передає предикат у формі майбутнього часу дієслова-присудка, хоч можуть передавати й інфінітив, безособове дієслово та модальне слово. Проте незалежно від форм вираження предикатів умовної конструкції, можлива умовна модальність є реальною, тобто здійснюваною:

У разі побудови щільної моделі витривалість середніх значень щільності порід фундаменту на території платформ може бути основою для використання наявної межі фундаменту /Тяпкін Ф. – 169/.

Умовна модальність, яка не може бути реалізованою, виражається власне морфологічним умовним способом, позначає дію, яка не відбудеться за будь-яких обставин через об’єктивні причини. Саме про такий тип умовності варто говорити як про ірреальну модальність. Її можуть виражати форми умовного морфологічного способу, інфінітив, модальне слово та безособове дієслово з часткою би(б), яка і вказує на ірреальний характер дії, що зображується ними. 

Що було б, коли б ми всі почали раптом жаліти себе? /О. Гончар –31/.

 Крім умовності з конкретним значенням умовної дії, є цілий ряд речень, в яких предикати виражають абстракту умовну дію, тобто умову, що не співвідноситься з якимось конкретним відрізком буття чи часу. До таких умовних конструкцій належать речення з узагальненим значенням існування та належності.

Умовна модальність з узагальненим значенням існування передається предикатами, вираженими дієсловом бути у різних часових та способових формах:

Якщо ти дзвін, то мовчкома даєш на поворозку серця взять залізне /Д.Павличко  – 197/

 Умовна модальність з узагальненим значенням належності трапляється не так часто, як зі значенням існування. Вона вказує на володіння (чимось), належність (комусь) і може виражатися предикатами у формах дійсного чи умовного способу.  

Читай, коли маєш охоту /М. Стельмах –482/;

 Мені б таку пам’ять – і я в сенаті сидів би /М.Стельмах – 399/.

  У Висновках узагальнюються основні результати дисертації.

 1. Поняття умовності є частиною  ширшого класу відношень, що об’єднуються у граматичну категорію зумовленості (казуальності). 

2. Основною проблемою, розглянутою в ході наукового дослідження, є проблема класифікації умовних речень на основі їхніх семантико-синтаксичних особливостей. Дотримуємося поділу умовних конструкцій на дві групи: 1) речення зі значенням ірреальної зумовленості (нереальні, гіпотетичні речення); 2) речення зі значенням потенційної зумовленості (потенційно-умовні речення). Умовні речення обох типів характеризуються чітко вираженими двобічно спрямованими зв’язками своїх частин.

3. Ядром поля умовності є складнопідрядне речення з підрядним умови, тому основну увагу в ході дослідження було звернено на семантико-синтаксичні групи умовних конструкцій, виділених на матеріалі складнопідрядних умовних речень.

4. Ірреально-умовні речення виражають умову, яка не може здійснитися. Цікавою особливістю цих речень, на наш погляд, є те, що вони відбивають зв’язок двох моделей дійсності, представлених у дзеркальному відбитті: зображена в них дійсність є протилежною реальній. Оскільки ці речення за змістом співвідносяться із причиновими реченнями, то протилежна зображуваному в них дійсність є запереченням (відповідно при трансформації вводиться оператор “не”), або ствердженням, якщо у складі конструкції вже наявна частка “не”. Ці речення будуються за схемою: Якби так, то так би – протилежна їм дійсність є відповідно не так, тому не так; Якби не так, то так би – так, тому так; Якби так, то не так би – не так, тому так; Якби не так, то не так би – так, тому так. Робочою назвою таких речень може бути назва “речення дзеркального відображення дійсності”.

 5. Потенційно-умовні речення відрізняються від ірреальних насамперед своєю часовою співвіднесеністю з моментом мовлення та можливістю здійснення умовної дії при дотриманні умов її протікання. За своїми семантичними характеристиками потенційно-умовні речення ділимо на дві  групи: допустово-потенційні та альтернативно-потенційні.

Допустово-потенційні речення пов’язані з реальністю. У них підрядна частина висловлює певне припущення, а головна виражає передбачення, що будується на цьому припущенні. Причому припущення є потенційним (воно може реалізуватись і не реалізуватись). Допустово-потенційні речення конструюються за певною моделлю: у них перша частина, по суті, є з’ясувальною, а друга – наслідковою: Припускаємо, що є ситуація, тоді... Підрядна частина в одних випадках обмежує достовірність чи правильність інформації, висловленої в головній частині, тобто є лімітативною, в інших випадках вона зумовлює, передбачує дію головної частини. Розрізняються ці групи за формами вираження предикатів умовної частини. Можливо-допустові конструкції мають предикати у формі майбутнього часу і будуються за формулою: Припускаємо, що ситуація може бути реалізованою, тоді...

Лімітативно-допустові речення мають предикати у формі теперішнього чи минулого часу. Вся конструкція моделюється за формулою: Я знаю, що це правда, тому... (лімітативно-допустовими з достовірною інформацією), або  Якщо припустити, що це є так, тоді... (лімітативно-допустові з обмеженням достовірності інформації).

Специфіка альтернативно-потенційних речень виявляється в характері позиції того, хто повідомляє про подію. У момент повідомлення не констатується ні реальність, ні нереальність повідомлення, ситуація представлена у вигляді дилеми, альтернативи. Такі конструкції будуються за схемами: Якщо так, то так. Якщо не так, то не так. Якщо не так, то так. Якщо так, то не так.

 6. Умовні ситуації ірреально-умовних, допустово-потенційних та альтернативно-потенційних речень можуть утворюватися всіма типами предикатів. Однак є певні розбіжності у комбінуванні ситуацій для кожного окремого типу умовного речення. Так, для ірреально-умовних речень найтиповішими є ситуації, утворені предикатами-результативами, що можуть комбінуватися з будь-якими предикатами. Виділяємо дві групи допустово-потенційних речень, тому помічаємо таку закономірність: лише предикати результату у будь-яких комбінаціях можуть утворювати умовні ситуації, як лімітативні, так можливі. Всі інші предикати утворюють умовні ситуації лише в лімітативно-допустових реченнях. 

Щодо суб’єктної характеристики умовних речень, то типовими є речення з різними суб’єктами в різних частинах. Певні закономірності є і в сполучуваності різних типів суб’єктів з певним типом предиката. Якщо для речень з однаковими суб’єктами в обох частинах суб’єкти з конкретним значенням поєднуються з предикатами явищ, а суб’єкти з узагальненим значенням – з предикатами властивостей, то для конструкцій з різними типами суб’єктів в різних частинах не характерне обмеження у вживанні якогось із типів предикатів.

Часова співвіднесеність умовних речень опосередкована, тому основним її виразником є предикатне ядро зумовлюваної частини. Ірреальна умова належить до плану минулого, вираженого формою минулого часу дієслова-присудка. Часовий план потенційних речень характеризується неоднорідністю. Фактично, лише допустово-потенційна умова може співвідноситися з моментом мовлення, проте в контексті, оскільки є моделлю дійсності, а не реальністю. Альтернативно-потенційні речення, хоч формально і можуть мати предикати в будь-якій часовій формі, проте насправді не пов’язані з якимось конкретним часом. Основною умовою часових співвідношень для потенційно-умовних речень є те, що часовий план зумовленої частини не передує часовому плану зумовлюваної частини.

7. У складносурядних реченнях з умовною модальністю формально виражені ознаки сурядності, з одного боку, і детермінантний характер умовно-наслідкових відношень між складовими частинами - з іншого.

Крім власне умовних ірреальних та потенційних значень, складносурядні речення з умовною модальністю мають свої типи значень, оскільки умовна модальність, по суті, є вторинною щодо власне сурядних модальних значень. У своїй роботі виділяємо умовно-зіставні/протиставні та умовно-єднальні часової послідовності речення.

8. Основним виразником умовності у безсполучникових реченнях з умовною модальністю є модально-часова співвіднесеність предикатів складових частин, лексичний зміст компонентів безсполучникової синтаксичної конструкції.

Для безсполучникових та складносурядних умовних речень характерною є особливість, яка не властива підрядним реченням: вони мають певні додаткові модальні відтінки, що їх набуває умова, виражена формою наказового способу дієслова-присудка.

9. Просте речення з умовною модальністю має свої особливості вираження умови, оскільки характеризується певною двоякістю. Умовність у таких конструкціях може передаватися безпосередньо предикатами у формі умовного способу, тоді все речення є ірреально-умовним. Здебільшого ж умовність у простому реченні передається умовним детермінантом, тоді такі конструкції належать до складних. Між предикатом і умовною синтаксемою встановлюється підрядний детермінантний зв’язок. За типами детермінантів такі речення поділяємо на 1) речення з детермінантами із самостійним значенням умови; 2) речення із детермінантами з ситуативним значенням умови. Такі речення є потенційно-умовними.

10. Основним засобом вираження умови в реченні є умовний синтаксичний спосіб. Поняття синтаксичного умовного способу значно ширше за поняття морфологічного умовного способу. Ми відносимо його до морфолого-синтаксичних категорій, оскільки, крім власне умовного морфологічного способу, він може бути виражений формами дійсного та наказового способів, інфінітивом, безособовим дієсловом, модальним словом у складних конструкціях та дієприкметниковим чи дієприслівниковим зворотами, дієприслівником та прийменниковою конструкцією у простому реченні.

11. На особливу увагу заслуговують і  лексико-семантичні характеристики умовної модальності, виражені предикатами. Серед умовних конструкцій як з потенційною, так і з ірреальною умовою виділяємо речення конкретної зумовленості (дія та умови її здійснення стосуються певної конкретної особи і відбуваються в певний час) та абстрактної зумовленості (реальність чи можливість здійснення дії сприймаються як постійні і як такі, що стосуються будь-якої особи, всіх).

Серед речень конкретної зумовленості залежно від часової характеристики можна виділити такі групи:

а) речення з реальною умовою - гіпотетично реалізованою (форми минулого часу), можливою (форми майбутнього часу) чи такою, що реалізується (форми теперішнього часу);

б) речення з нереальною умовою, яка не може бути реалізованою (форми умовного способу).

 Іншу групу становлять речення з абстрактною умовою, що сприймається як постійна, позачасова. Вона може мати значення існування, що виражається способовими формами дієслова бути, чи належності, що передається формами дієслова мати дійсного чи умовного способу.

 Як бачимо, поле умовності сучасної української мови є складною системою, ядром якої є складнопідрядне речення. Інші типи речень з умовною модальністю розширюють виражальну спроможність синтаксичної конструкції   передавати умовну семантику. Проте загальні характеристики семантико-синтаксичної структури умовних конструкцій залишаються незмінними для будь-якого типу синтаксичних конструкцій з умовною модальністю, що підтверджується можливістю трансформувати  складносурядне, безсполучникове чи просте речення з умовною модальністю  в складнопідрядне з умовними підрядними.  Тому можна говорити про цілісність і взаємозв’язок усіх рівнів, що складають поле умовності.