УКРАЇНСЬКА ФРАЗЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО НАРОДОЗНАВСТВА : УКРАИНСКАЯ Фразеология как источник НАРОДОВЕДЕНИЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дисертаційної роботи, розкриваються наукова новизна, методи, теоретична і практична цінність результатів дослідження, визначається об’єкт і предмет дослідження.

У першому розділі “Теоретичні основи дослідження” викладаються теоретичні засади дисертації, дається огляд наукової літератури з важливих проблем фразеології.

Вітчизняна філологічна наука багато займалась вивченням природи і характеру ФО. Виявлені інтерес і увага до цього лінгвістичного об’єкта зобов’язані працям В.В.Виноградова, які заклали фундамент для вивчення фразеології. В його роботах схарактеризовано і класифіковано типові розряди ФО російської мови. Важливо те, що осмислилась фразеологія як особлива галузь мовознавства. Переважна більшість філологів визнає обсяг фразеології за семантичним принципом Виноградова. Проблеми функціональної фразеології опрацьовували М.М.Шанський, В.Л.Архангельський, О.І.Молотков, В.М.Телія, В.М.Жуков, Л.І.Ройзензон. Фразеологічна семантика була в полі зору спеціалістів з англійської мови Н.М.Амосової, О.В.Куніна, української дослідниці Р.П.Зорівчак; на матеріалі німецької мови відомі праці І.І.Чернишової, французької мови – А.Г.Назаряна. У царині фразеології україністика поповнилася здобутками І.Г.Чередниченка, Л.Г.Скрипник, Г.М.Удовиченка, М.Т.Демського, М.Ф.Алефіренка, Г.Ф.Шила, Л.А.Юрчук, Ф.П.Медведєва, Л.Г.Авксентьєва, В.М.Білоноженко, І.С.Гнатюк, Н.Д.Бабич, В.Д.Ужченка.

Плідною виявилась науково-дослідна діяльність фразеологів В.М.Мокієнка, А.О.Івченка в галузі не тільки української мови, а й на  тлі  слов’янському. Основні тенденції фразеологічних досліджень – це прагнення з’ясувати системні властивості ФО, цілісність значення, сталість переосмислених словосполучень, їх здатність виконувати роль певних членів речення та функціонувати як окреме слово, стилістичне значення ФО в художніх творах.

У плані діахронії важко переоцінити внесок О.О.Потебні в історичний опис ФО, у пізнання закономірностей їх творення як знаків мови.

Заклик Б.О.Ларіна до систематичного опрацювання фразеології в діахронічному плані залишався майже без відповіді. Саме історична фразеологія, як виявилось, стала рубежем, перед яким зупиняється багато фразеологів. В україністиці написано чимало статей, дисертацій, але з історичної фразеології – одиниці. (Л.І.Коломієць, О.С.Юрченко).

Семантична класифікація ФО Б.О.Ларіна, основою мала  спостереження за історичною еволюцією семантики усталених словосполук, але досліджень фразеології в діахронічному плані так і не збільшилось. Функціональний аспект став основою систематизації стійких сполук С.Г.Гавриним. Прихильником цієї класифікації є Д.Х.Баранник. Морфологічну класифікацію ФО застосував С.І.Абакумов; стилістичну – М.М.Шанський.

За граматичною формою і семантичними ознаками можна назвати класифікацію В.Л.Архангельського.

У дослідженнях Л.А.Булаховського детально опрацьована генетична класифікація ФО.

Визнаючи важливість класифікаційної схеми В.В.Виноградова у становленні фразеологічної теорії (розрізняє три типи ФО – фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності, фразеологічні сполучення), найбільш придатними у процесі вивчення фразеологічного матеріалу вважаємо класифікацію ФО Г.М.Удовиченка та Л.Г.Скрипник.

Провідні вчені-фразеологи України Л.А.Булаховський, Л.Г.Скрипник, засвідчували своє розуміння фразеологічної одиниці й обсягу фразеології, зараховуючи найрізноманітніші з погляду семантики і граматичної структури одиниці. У нашій роботі ми поділяємо ці погляди.

Праці синхронічного плану, дослідження, в яких розроблялися  теоретичні проблеми про суть ФО, про їх розпізнавальні та категоріальні властивості, сприяли появі практичних робіт про функціонування фразеологізмів у мові й мовленні.

Проблема значення фразеології як джерела народознавства досі ще не була об’єктом спеціального вивчення при тому, що чимало ФО є потужним фактором передачі соціального досвіду, історичної пам’яті народу, етнокультурних традицій, національної самобутності.

І внутрішня форма як лінгвокраїнознавчий чинник лише принагідно була в полі зору дослідників: Білодід О.І. “Граматична концепція О.О.Потебні”; автори вступної статті до видання “Эстетика и поэтика” І.В.Іваньо, А.І.Колодна; О.С.Мельничук “Світогляд О.О.Потебні”. Необхідно згадати статтю О.В.Чичеріна “Учення О.О.Потебні про літературний стиль”, у якій автор пропонує застосувати новий термін – “внутрішня форма слова як естетична категорія”.

У статті Б.О.Плотнікова “Внутрішня форма мовних одиниць і їх зміст” знаходимо розуміння автором мовного феномена, яким є внутрішня форма мовних одиниць. У цій праці вперше у лінгвістичній літературі вказується, що внутрішня форма у фразеологізмах може бути представлена через значення і структуру вільного словосполучення і зводиться до особливої метафоричної образності і експресивності мовного вираження повторюваних фактів, явищ, подій, ситуацій.

Внутрішня форма слова, незважаючи на її розробку у працях В.Гумбольдта, вчення О.О.Потебні, міркування В.В.Виноградова та інших вчених, ґрунтовної публікації В.М.Русанівського, статтю Б.О.Плотнікова, жде на свого дослідника.

Хоч проблема внутрішньої форми слова і є основою вивчення “всіх інгредієнтів мови”, але з часу опрацювання її Потебнею й понині здобула більше шанобливих слів, ніж конкретної розробки.

Наприкінці ХХ століття в науці про фразеологію з’явився новий підхід у розумінні значення ФО у суспільному житті спільноти. Це спроба проникнути в природу фразеологічного витвору як репрезентанта картини світу певного етносу.

Фразеологія виконує важливу роль у відображенні картини світу. Річ у тім, що картина світу лежить в основі всіх актів світосприйняття, дозволяючи осмислювати локальні ситуації в світі, події, що відбувалися в ньому, допомагаючи здійснити побудову суб’єктивних образів об’єктивних локальних ситуацій.

Феномен, що іменується “картиною світу”, є таким же давнім, як і сама людина, однак реалія, що називається терміном “картина світу”, стала предметом науково-філософського розгляду лише нещодавно (Брутян Г.А. Язык и картина мира; Караулов Ю.Н. Общая и русская идеография). В Україні відома праця Л.А.Лисиченко “Концептуальная и языковая картины мира в их взаимодействии”, де йдеться не тільки про співвідношення концептуальної і мовної картини світу, а й висловлено слушні думки про можливу спільну чи близьку концептуальну картину світу у народів з однаковим рівнем розвитку пізнавальної діяльності; розкривається механізм появи нових слів і значень, словосполук; з’ясовується складний процес вдосконалення мовної картини світу; вперше висловлюється думка про ускладнення концептуальної і мовної картин світу при запозиченнях.

Проте проблема ролі фразеологічних одиниць у відтворенні картини світу тільки починає розроблятись. Відправним моментом і в цьому питанні є основний постулат О.О.Потебні про те, що мова і мислення між собою пов’язані.

Отже, на часі дослідження проблеми української фразеології як джерела народознавства і відображення картини світу.

Фразеологія як лінгвістична дисципліна в українському мовознавстві збагатилася великим доробком у галузі синхронічній і менше в діахронічній.

Праці В.В.Виноградова були імпульсом для бурхливого розвитку цієї дисципліни зарубіжної і вітчизняної фразеологічної науки.

Незважаючи на дискусійність окремих положень, у фразеології визначилось декілька напрямків, кожен з яких по-своєму визначає основні поняття, методи дослідження, обсяг і завдання фразеології.

На жаль, важливий напрям – вивчення фразеології як науки народознавства – в україністиці просто занедбаний, незважаючи на те, що ФО відображають результати пізнання світу, досвід часто не одного покоління української спільноти.

Другий розділ дисертації “Співвідношення концептуальної й мовної картин світу в українській фразеології” присвячено відображенню мовної картини світу фразеологічними засобами української мови.

Фразеологія має певний зв’язок з життям суспільства, вона відображає історію життя свого носія, розвиток його світогляду й уявлень, особливості формування психологічного укладу.

Історію незапам’ятної давнини тисячолітнього віку донесли до нас ФО “Зле, Романе, робиш, що литвином ореш”. Сумні загадки про татаро-монгольське нашестя відбиває фразеологізм “Голо, як би татари перейшли”. Справді, татарські навали сприймалися як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене і незрозуміле. Набіги Дикого поля нагадували землетрус: прекрасні міста і села лежали в руїнах; земля покрита попелом згарищ, людей забирали в полон. Фразеологізм “аби не сидячого (не лежачого) взяли татари” характеризує дух козацтва: козакові не так страшно потрапляти в полон до татар з бою, з ножем у руці, аби тільки не лежачим. Козацька відвага гідно поціновувалась, як свідчить ФО “Хто Ляшка рубатиме, той козацьку клюгу матиме”. Добу повної безправності селян і неабиякої сваволі шляхти закарбували фразеологізми “Од Києва до Кракова – всюди біда однакова”, “Піди до Кракова, всюди біда однакова, іди і за Карпати, то треба бідувати”. Про трагічні для шведів події 1708-1709р. розповідають ФО “Добувся, як швед під Полтавою”, “Пропав, як швед під Полтавою”, “Обшарпаний (обідраний), як швед”.

З добою кріпацтва пов’язана ФО “дати куницю”, тобто заплатити викуп за кріпачку, беручи її заміж за себе. Дієслівно-іменний фразеологізм “дати куницю” можна вважати, на наш погляд, термінологічним, оскільки сфера його застосування офіційно-ділова. Скасування кріпосного права визначило і долю фразеологізму.

Чимало фразеологізмів відображають соціальні відносини певних історичних періодів і є прикметою часу - “Лає, як баба Денікіна”, де коротко, влучно, мальовничо передається не тільки певна ситуація, а й наша історія і осуд денікінщини в Україні. Або: “Про вовка помовка, а чортів фашист у хату”. Чи не найкраще з усіх можливих засобів саме фразеологія дає повне уявлення про психологію наших далеких пращурів. Велична, відточена формула “Луцеже бы потяту быти, неже полонену быти” визначає норму поведінки воїна, неписаний закон воїнської честі; ФО відбиває громадянський обов’язок, свідчить про високі моральні якості, менталітет громадян України-Руси.

Це тиха сповідь і велична героїка, вона зберігалася навічно у нашого народу, пор. у Номиса: “Лучче на родині кістьми полягти, ніж на чужині слави натягти (поняти)”.

Записаний у Нагуєвичах афоризм “Тверда руська зима, а ще твердіша руська воля” І.Франко прокоментував так: “Інтересний об’яв руського самопочуття”.

Життя церковних і повітових шкіл відгукнулось у таких фразеологізмах: “переганяти на гречку” (ставити голими колінами на гречку на декілька годин); “їсти березову кашу” (означає побиття березовими різками); “знати морес” (отримати прочухана).

Про широке застосування в Україні фізичних покарань у церковних і повітових школах можна довідатись і з таких фразеологізмів: “субітки давати” – щотижня карати учнів, “списати тму-мно-тяо-здо” – побити з добре відчутними синцями на шкірі, “березовим пером виписувати”, “дати учту” – бити і вчити; “дати тропарів з кондаками” – це покарання за погане знання і таке ж виконання церковних пісень учнями, можливо, і студентами.

Фразеологічні одиниці зберігають залишки дуже далекого минулого – язичництва.

Населення України-Руси послуговувалось багатьма видами присяг, успадкованих від своїх пращурів – язичників, видозмінених під тиском нового світосприйняття, християнства. Присяга присутня була в різних життєвих ситуаціях: у дружинному середовищі, в юридичних, дипломатичних, ділових і побутових стосунках. Одна з них – “їсти   землю” (“з’їсти землі”). Присяга на землю відома в життєвій практиці і нового часу, про що свідчить художня література і сучасна жива народна мова – “хоч землю їж”, “Хоч ти тут землю їж, так не повірить”. Історичні корені прислів’я “Хліб-сіль їж, а правду ріж” також сягають глибокої давнини.

Окремі ФО, в яких лежить етимологічний образ, пов’язаний з язичництвом, вимагають спеціальних розвідок історико-етимологічного характеру. Так, популярний фразеологізм “Цур тобі, пек тобі!”, лаконічний і експресивний, має затемнені складники. Учені-славісти, збирачі фразеологічного матеріалу виявляли певний інтерес до цього неординарного виразу. Час від часу, починаючи з середини ХІХ ст., з’являлися коментарі, більш-менш вдалі здогади, але остаточного пояснення формування, трансформації цього фразеологічного творення так і не було.

Спершу однозначно визнавалась приналежність Цура, Чура до пантеону язичницьких богів, він був оберегом домашнього вогнища, миру в сім’ї і щастя, а також мав оберігати межі полів, сіножатей і под. Пек означав те саме.

Формули з іменем Цура, що пережили часи язичництва, набули зовсім іншого значення, зберігаючи лише віру в силу здійснимості сказаного. В сучасній українській мові фразеологізм “Цур тобі (йому, їй...)”, “Пек тобі, йому...” означає: а) побажання позбутись кого-, чого-небудь, не мати справи з кимось, чимось; б) уживається, щоб висловити незадоволення ким-, чим-небудь.

В сучасній мові – це вже не іменник, а тільки вигук, який  належить до розмовно-побутового мовлення.

Слово Пек пов’язане з культом вогню, тому не виключено, що це уламок старого язичницького культу вогню, який мав споріднене семантичне наповнення з іменником пекъ – жар, відміченим у “Житії” ХІ ст.

Великий інтерес викликає російський діалектизм пекъ – муки, страждання (Орловщина), в Калузькій області пек означає погибель, кінець – “Пек тебе, ему”.

Це вже свідчення того, що колись добрі невидимі духи, без яких неможливо було співіснувати з природою, з домашніх пенатів перетворюються на предмет огиди, а фразеологічний вираз – на недобре побажання, пор. у Номиса: “Гі на тя, пек тобі, осина”. Цур і Пек з прийняттям християнства з оберегів перетворились в злу силу, а слово Пек згодом стало вигуком, втративши ознаки самостійної частини мови (вживається при вираженні досади, незадоволення або як закляття).

Наведений матеріал свідчить про те, що людські уявлення мінливі, а смислова структура ФО, органічно змінюючись з ними, безпосередньо відбиває їх.

Звичаї і повір’я стали основою ФО, де присутня зозуля: “Сховай три гроші в руку на куку” (навесні); “Зозуля мандрикою вдавилась” (до Петра). Недоброзичливе побажання – “Щоб ти зозулі не чув!” Люди вірять, що зозуля кує роки життя.

Дуже популярний, опоетизований звичай в Україні “топтати ряст”. Весільний звичай зав’язувати голову нареченій став основою фразеологізмів “зав’язати голову”, “зав’язати світ”.

Специфічно українські творення як символ відмови при сватанні багатий на варіанти “дати гарбуза”, “макогін облизати”.

Про ганебний звичай, пов’язаний з солдатчиною, нагадує ФО “стати під аршин”. Суто побутові – “Видно пана по халявах”, “Чим більші комірі, тим більший пан”. У страхітливому заклятті “Щоб тебе зміряли очеретиною!” пізнаємо звичай міряти померлого очеретиною.

Про напівзабуті правові звичаї середньовіччя нагадує ФО “Горбатого справить труна, огурного пуга да куна”.

Прислів’я, приказки, дотепні вирази здатні в розмові виразно і точно схарактеризувати будь-що без допомоги складних пояснень. Багато з них виникло у віддалені часи і протягом віків супроводжують життя народу. Тільки завдяки особливим властивостям ФО (прислів’я приказки, дотепні крилаті вирази) виявлялись необхідними в житті, побуті, спілкуванні.

Прислів’я виражають думку народу, народну оцінку життя, спостереження народного розуму. Це перлини народної дотепності, розуму. За кожною з них стоїть авторитет поколінь, що створювали їх.

Третій розділ дисертації “Внутрішня форма ФО як лінгвокраїнознавчий фактор”.

Внутрішня форма у слові, фразеологічній одиниці є центром образу, одною з ознак загального значення, яка домінує над усіма іншими. Для прикладу оберемо ряд однокореневих слів – быкъ – бъчела – букъ (бука); - в яких неважко встановити внутрішню форму, пов’язану з дієсловом “бучати” (гудіти, мукати, ревти). Отже, “быкъ” – той, що реве, “бъчела” – та, що гуде, “букъ” (“бука”) – шум. Найближче етимологічне значення, яке ґрунтується на чуттєвому  (акустичному) сприйнятті, є знаком значення цих слів. На наш погляд, у наведених словах чуттєва (акустична) ознака відіграє роль генетичного зв’язку між новими і попереднім значенням слова.

Проблема внутрішньої форми у вітчизняній науці ґрунтується на вченні О.Потебні про внутрішню форму слова. А внутрішня форма фразеологізму може бути представлена тільки через значення і структуру вільного словосполучення.

Вільна словосполука є матеріальною базою фразеологізму, а   внутрішня форма його репрезентується через значення і структуру компонентів, зміст і форма яких знаходяться у складних взаємовідношеннях.

Внутрішня форма фразеологізму “підвернути під корито” пов’язана з присутністю прадавньої семи іменника спільно слов’янського періоду *коръ – зневага, образа, який одного кореня з іменним складником ФО “підвернути під корито” (пор.: докоряти, підкоряти, рос. укор, укр. докір). Отже, внутрішня форма фразеологізму – зневажати, навіть ображати. На побутовому рівні найчастіше вживана ця ФО у родинних стосунках, коли менша сестра виходить заміж раніше старшої, тоді кажуть – “менша старшу підвернула під корито”. Разом з тим цей фразеологізм переноситься і в соціальну сферу. Так, у творі П.Куліша “Чорна рада” зустрічаємо: “Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок, і не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні бідного”.

Хоч у спадщині О.Потебні немає цілісного вчення про внутрішню форму ФО, однак окремі принагідні зауваження являють собою велику цінність для дослідника.

Пошуки внутрішньої форми часто просто неможливі без глибоких етимологічних коментарів. Наприклад, ФО “кулика вбити” – спіткнутись – має внутрішню форму як зв’язок з дійсністю через значення іменника “кулик” і структуру словосполучення, до якого він входить.

Кулик – похідне утворення від праслов’янського kul -, індоєвропейського *kaul – кістка, нога. Назва зумовлена великим розміром ноги птаха. Ми поділяємо думку дослідників про те, що на ранніх етапах розвитку людства і людського мислення з усіх ознак предмета виділяється саме та, що мала найважливіше значення в пам’яті людини, пізнанні нею природи явищ, речей зовнішнього світу. Ця ознака привертала до себе увагу і ставала представником предмета. Не виключено, що серед птаства людина виділяла цього птаха за незвичайно великим розміром ноги і дала назву за значенням “нога” – “кулик” (пор. “кульгавий”, “кульгати”, укр.. діалектизм “куля” (милиця), білор. кульця, культя, культа – залишок скаліченої руки; польськ. Kuła – милиця; український фразеологізм “кулити ноги” (тавтологія) – підбирати ноги під себе).

Проблема внутрішньої форми як засобу бачення світу, або як засобу відображення навколишньої дійсності у формах мови розкрита у працях В.Гумбольдта, далі її розвинув О.О.Потебня.

Визнавши гумбольдтовське поняття внутрішньої форми як ствердження стійкості і незмінності мови для себе неприйнятним, О.О. Потебня ніде про нього не згадує, а самий термін “внутрішня форма” застосовується до семантичної структури слова в зовсім іншому значенні, яке відіграє важливу роль у його лінгвістичній концепції, але нічого спільного з концепцією В.Гумбольдта не має.

Справді народним є поняття внутрішньої форми слова, визначене О.О.Потебнею. Воно потребує не тільки застосування, повного розкриття, але й розширення розвитку. Так, варта уваги вказівка вченого на динамізм, який привносить внутрішня форма.

Учення О.О.Потебні про внутрішню форму слова є вихідним у розумінні внутрішньої форми фразеологізму тому, що із з’ясуванням внутрішньої форми слова повинно починатися вивчення всіх інших інгредієнтів мови як складної системи систем¹.

Усупереч метафізичному твердженню В.Гумбольдта О.О.Потебня висловлює слушне зауваження про те, що внутрішня форма, образ може змінюватис: “Зовнішня форма невіддільна від

¹ Русанівський В.М. Основа розвитку думки // Мовознавство. – 1985. - №4. – С.5.

внутрішньої, змінюється разом з нею, без неї перестає бути сама собою, проте цілком від неї відмінна…” (Виділено мною – О.М.). Поділяючи думку О.О.Потебні, В.В.Виноградов наголошує, що внутрішня форма може змінюватись “лише на фоні тієї матеріальної і духовної культури, тієї системи мови, в контексті якої виникло чи видозмінилось дане слово чи сполука слів”. Наприклад: “Спить і курей бачить” означало – хитрий, винахідливий; у сучасній мові вже не виражає характерної ознаки вдачі людини, а передає фізичний стан: людина не спить, а злегка дрімає.

Доля внутрішньої форми ФО часом залежить від динамічних процесів у царині фразеології: змін структури фразеологізму, його семантики, стилістичних переміщень, локалізації ФО у вузькій сфері мовлення чи навпаки – набуття необмеженого застосування. Наприклад, первісно: “Достанеться і вашим, і нашим” і видозмінений фразеологізм “І вашим і нашим” – ідеться про двоєдушність, лукавство, нещирість. Або: “Собаку з’їв, а на хвості подавився” – означає: серйозну справу виконав, а на малому знесилився. “Собаку з’їв” – набув досвіду в якійсь справі. Змінилась структура, значення і внутрішня форма. “На чужий коровай очей не поривай, да соби дбай”. Спершу дана ФО означала – “не заздри іншому, сам женись”. Після втрати другої частини ФО набула узагальнення і стосується будь-якої ситуації взаємин між людьми.

Після структурних змін деякі ФО з сакрального контексту перейшли на побутовий рівень – “Бог любить трійцю”.

Актуальна внутрішня форма встановлюється в межах семантичної системи однієї мови, тоді як її історія губиться в глибинах споріднених, а інколи і неспоріднених мов. Внутрішню форму ФО “вдарити гайдука”, “садити гайдука” (відмічено в “Енеїді”), “сядати гайдука” – найменування запального танцю – і “ніс гайдука скаче” (рухливість носа при пожадливому прийомі їжі) можна зрозуміти при врахуванні турецького елемента “hajdud”, “hau”, запозиченого в слов’янські та угорську мови. Неважко встановити внутрішню форму фразеологізму “Барвінок рвати” (іти на любовне побачення), якщо врахувати генетичний зв’язок з латинським vinca, pervinca (обвивати, обв’язувати).

У внутрішніх формах ФО відображається картина світу, тлумачення дійсності, її переробка для нових, більш складних, вищих цілей.

Необхідно нагадати, що у творчій спадщині великого вченого знаходимо нотатки, принагідні міркування щодо внутрішньої форми порівняльних ФО, які дають можливість “повніше і ясніше зрозуміти “дух народу”.

Наводячи звичайні вирази “У хаті в її, як у віночку”, “Хліб випечений, як сонце”, “Сама сидить, як квіточка”, О.О.Потебня пояснює, що засновані вони на внутрішній формі слів. Виражений у них перехід думки від представлення головного предмета, який і сам по собі зрозумілий, до представлення іншого предмета, який додає першому тільки одну рису, є вже досить складне і пізнє явище.

Будучи заснованими на традиційному порівнянні, ці ФО є одним із важливих засобів художнього і абстрактно-теоретичного мислення. У філософському і логічному планах порівняння є одним із методів пізнання дійсності.

Осторонь уваги О.О.Потебні залишилися ФО типу “Швидкий, як черепаха”, “Голодний, як мірошникова курка”, “Добре, як голому в кропиві”, “Личить, як корові сідло” і багато інших. Такі фразеологізми особливого типу: 1) значення їх протилежне при збереженні експресивності негативної оцінки; 2) компаративна семантика має фіктивний характер, оскільки первісна ознака зруйнована порівняльною частиною; 3) виникає нова внутрішня форма. О.О.Потебня чітко і недвозначно вважає структуру порівняльних фразеологізмів двочленною, а це дуже важливо враховувати у фразеографічній практиці.

Кожен вчений, який торкався проблеми внутрішньої форми слова (О.О.Потебня, В.В.Виноградов, В.М.Русанівський), прямо чи принагідно підкреслював національну самобутність внутрішньої форми.

Мова – це матеріальна основа, на яку опирається мислення в процесі свого вияву, й одночасно матеріал, в якому воно втілюється.

О.О.Потебня постійно наголошував на тому, що своєрідність національного мислення відбивається на внутрішній формі слів, на уявленні про поняття. У цьому він наслідував В.Гумбольдта, але не робив висновку про національну своєрідність мислення. Навпаки, він уважав, що кожна національна мова може відобразити всю різноманітність навколишньої дійсності. В.М.Русанівський нагалошує: “Немає потреби ставити під сумнів національно-самобутній і своєрідний характер семантики конкретних мов – це аксіома сучасного вітчизняного мовознавства”.²

Русанівський В.М. Основа розвитку думки // Мовознавство. – 1985. - №4. – С.5.

 Але й не можна ставити в залежність від такого суто мовного явища, як внутрішня форма, особливості людського мислення, вводячи його в певні національні рамки, як це роблять деякі сучасні послідовники В.Гумбольдта.

Р.А.Будагов ставився дещо стримано до наявності національної своєрідності внутрішньої форми слова, приділяючи велику увагу інтернаціональним тенденціям.

Цікавий факт: класифікація В.В.Виноградова розроблялась з урахування стану внутрішньої форми ФО. У фразеологічних зрощень внутрішня форма стерта, значення призабуто: виникає фразеологізм – “дати пинхви” – ткнути комусь під ніс запаленим прядивом чи чимось подібним – образлива процедура. Тинф – німець, що чеканив монети у Польщі, за його іменем і називалась монета тинфа – тинхва, “пинхва”. Народна етимологія дещо змінила назву реалії (монети), яка вийшла з ужитку в Польщі та українських землях, загарбаних поляками. Або: призабута ситуація: замість “взяти в шори” мовляни вживають “брати в штори” і навіть “шторити” (сварити). Змінюється значення і внутрішня форма: перше означає підкорити своїй владі, волі, а друге (деетимологізоване) набуло   вузького значення та іншої внутрішньої форми.

Хоч класифікація В.В.Виноградова і викликає критичні зауваження, все ж необхідно зважати на її значущість при вивченні внутрішньої форми ФО.

Називаючи внутрішню форму “основою розвитку думки”, В.Русанівський вважає великою історичною заслугою О.Потебні як ученого-лінгвіста те, що він уперше озброїв філологію універсальним методом пізнання досліджуваного об’єкта - мови.

ВИСНОВКИ

Дослідження фразеологічних одиниць переконує в тому, що фразеологія є джерелом лінгвокраїнознавчих відомостей. Це схованка багатогранного буття народу: історичної пам’яті, етнокультурних традицій, національної самобутності, неоціненного трудового досвіду, сили духу, болю і гніву, горя і родості.

Визначення поняття внутрішньої форми спеціальними словниками не фіксується. Поняття внутрішньої форми слова – це ключ до розуміння внутрішньої форми ФО. Вільна слово сполука є матеріальною базою фразеологізму, а внутрішня форма його репрезентується через значення і структуру слів-складників ФО та зводиться до особливої метафоричної образності й експресивності мовного вираження повторюванних фактів, явищ, подій, ситуацій.

Переосмислення словосполуки є найбільш істотною, вирішальною фазою фразеології. Процеси, пов’язані з семантизацією стійкої сполуки, з появою загального переносного значення – складні й багатоманітні. Вони визначаються характером внутрішньої форми образу, закладенного у стійкій сполуці, ступенем її мотивованості, своєрідністю смислових відношень у конкретній національній мові.

Етимологічні пошуки в царині фразеології просто необхідні, оскільки вони проливають світло на стан веутрішньої форми.

Історія ФО, їх виникнення і розвиток, формування внутрішньої форми являє собою історію багатовікових зусиль людської думки осмислитиявища природи, суспільного життя й оволодіти ними.

Такі пошуки можуть свідчати про віддалені епохи, від яких не дійшло до нашого часу ніяких інших даних (“шилом море не нагрієш”, “їсти землю”, “збити з пантелику”). Тільки семантична прозорість складників ФО приходить на допомогу дослідникові у визначенні внутрішньої форми.