Категорії ствердження і заперечення в українській мові : категории утверждение и отрицание в украинском языке

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, проа­налізовано її теоретичні засади, визначено об'єкт, мету, зав­дання та методи наукового дослідження, окреслено джерела фак­тичного матеріалу, вказано на наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, апробацію її результатів та осо­бистий науковий внесок здобувача.

У першому розділі – „Категорії ствердження і заперечення як синтаксично нечленовані речення” - подано характеристику категорій ствердження й заперечення як об'єктів синтаксису, вказано на їх різнофункціональність та модальну сутність, ре­алізацію категорій ствердження й заперечення в синтаксично нечленованих реченнях, визначено структуру і морфолого-син­таксичне вираження стверджувальних і заперечних нечленованих речень, їх стилістичне функціонування.

Ствердження й заперечення - явища багатомірні: одночасно і логічні, і синтаксичні, і лексичні поняття, які стали об'єктом дослідження багатьох вітчизняних і зарубіжних логіків і лінгвістів.

Категоріальні ознаки ствердження й заперечення - це озна­ки передусім синтаксичні. Кожна з категорій, становлячи окре­мий вияв предикативності, „показує певне відношення між висловлюванням і дійсністю, яке встановлюється й виражається мовцем за допомогою відповідних формальних показників” (П.А.Лекант). Ствердження й заперечення, як і інші компоненти предикативності, передають відношення висловлювання до дійсності. У нечленованих реченнях: а) або стверджується що-небудь про дійсність: У польському [служив], як не помиля­юсь? - Умгу; Можете ви залишитись тут до завтра? - Можливо. - Гаразд (У.Самчук); Такого допускать не можна. - Звісно! (Л.Ук­раїнка); б) або заперечується що-небудь про дійсність, певні факти життя в ній, якесь словесно нерозчленоване міркування, тобто заперечення чогось: Чого ти так зітхнула й застогнала! - Нічого, так; (Л.Українка); І ні ви, ні я - не є сон. На жаль, ні (У.Самчук). Таким чином, значення і комунікативна сутність категорій ствердження й заперечення полягають у відношенні висловлювання до дійсності з точки зору наявності чи відсут­ності в реальній дійсності зв'язку між предметом і його озна­кою.

Для кожного різновиду нечленованих речень зміст стверд­ження чи заперечення індивідуальний, але водночас кожне нечле­новане речення структурно типізоване, бо в мові немає речення, яке б своєю синтаксичною будовою повністю, суттєво чи хоча б якоюсь однією структурною ознакою не збігалося зі структурною ознакою, яка простежується в безлічі інших речень.

У нечленованих реченнях стверджується чи заперечується такий об'єкт-предмет судження, який виражається нерозчленовано з погляду логічного й граматичного, але комунікативність якого забезпечується контекстуально. Таким чином, категорії стверд­ження чи заперечення, реалізуючись, зокрема, у нечленованих реченнях, виявляють себе в стверджувальній або заперечній мо­дальності.

Ствердження й заперечення - це в загальному вияві два по­люси одного цілого: перший передбачає наявність другого, як і навпаки. Ні перший, ні другий не може усвідомлюватись сам по собі, цілком індиферентно від другого.

Ствердження й заперечення об'єднує як своєрідна єдність, так і протиставність. Між ними витворився об'ємний комплекс перехідних явищ, втілюваних у таких синтаксичних конструкціях, у яких збалансовується, своєрідно поєднується значення стверд­ження й заперечення. Це перехідні явища в структурно-син­таксичній системі мови. Вживаючи нечленоване речення Навряд, ми виражаємо сумнів у чомусь і цим послаблюємо значення ствердження як певного й окремого різновиду думки з її кате­горіальною значеннєвістю. Таким нечленованим реченням належить проміжне місце між тими структурами, в яких або що-небудь стверджується, або щось заперечується. Такі нечленовані речен­ня своїм значенням ніби балансують між власне-ствердженням і власне-запереченням.

Значення ствердження й заперечення в конкретних нечлено­ваних реченнях реалізується у формальному протиставленні (план змісту речення відповідає плану вираження) або в прихованому (план змісту речення не відповідає плану вираження). Цим вмо­тивовується розрізнення двох аспектів синтаксичних категорій ствердження і заперечення: синтаксично окреслене ствердження, синтаксично окреслене, виразне заперечення; приховане стверд­ження, приховане заперечення. Основним виявом модальних кате­горій ствердження й заперечення слугує синтаксично нечленоване ствердження і синтаксично нечленоване заперечення: Ви знаєте Мирона Семашка? - Ще б пак!; Полковнику, ви перебільшуєте! - Ніскілечки! (В.Маликов). Обидва різновиди ствердження і запе­речення реалізуються за допомогою модальних слів, часток і ви­гуків.

Отже, ствердження й заперечення - це дві рівноцінні син­таксичні категорії, які сприймаються окремішньо, можливі тіль­ки у взаємозв'язку, бо одна з них може усвідомлюватись та індивідуально вирізнюватись тільки у зв'язку з іншою, другою.

У другому розділі – „Стверджувальні нечленовані речення” - схарактеризовано стверджувальні нечленовані речення як засіб реалізації категорії ствердження, їх суб'єктивно-модальну сутність і засоби вираження в них суб'єктивної модальності, експресивності, особливості їхнього морфолого-синтаксичного вираження.

Стверджувальний різновид нечленованих речень морфологічно представлений словами Так, Отож, Авжеж, Добре, Звичайно, Прав­да, Гаразд, Ще б пак, Точно, Правильно, Аякже, Та вже ж, Отож-бо і т.д. Функція таких конструкцій полягає в стверд­женні, позитивній відповіді на поставлене питання; ними підтверджується певна думка одного із співрозмовників. Невід'ємною ознакою стверджувальних нерозчленованих речень слугує інтонація і в більшості випадків суб'єктивна мо­дальність. Інтонація надає таким словам-реченням смислової закінченості, співвідносить їхній зміст з дійсністю з погляду мовця, тобто виступає засобом вираження модальності. Стверджу­вальна суб'єктивна модальність у таких реченнях щонайбільше визначається контекстом, конкретною ситуацією мовлення.

Стверджувальні нечленовані речення залежно від виконува­ної ними функції у зв'язному мовленні доцільно скласифікувати по таких групах: 1) власне-стверджувальні нечленовані речення, які виступають прямою позитивною відповіддю на поставлене за­питання; 2) стверджувальні нечленовані речення, якими підтверджується думка носія попередньої репліки; 3) стверджу­вальні нечленовані речення з додатковим модальним навантажен­ням; 4) стверджувальні речення з додатковим емоційним забарв­ленням; 5) умовно стверджувальні речення; 6) питально-стверд­жувальні нечленовані конструкції.

До засобів вираження суб'єктивної модальності належать слова, які своїм лексичним значенням виражають різну ступінь передбачуваності: Сумнівно, Малоймовірно і т.п.: А чи згоден ти поступитись совістю заради кар'єри? - Не знаю. - Малоймовірно; Сьогодні ввечері друзі обіцяли заглянути до нас. - Сумнівно (Розмовне).

Крім модальних слів, до засобів вираження суб'єктивної модальності належать однофункціональні з ними модальні частки - Навряд, Хіба: А у Сергія щось вийде із його підприємництвом ?- Навряд; Я думаю, що цей експеримент дасть, нарешті, позитивний результат. - Навряд чи так; Як не правдою, так обманом, а все ж буде по-моєму. - Хіба що так (Розмовне).

Своєрідність суб'єктивно-модальних значень як особливих реалій мислення й мовлення полягає в тому, що вони „наклада­ються на граматичний грунт речення, яке вже має модальне зна­чення” (В.В.Виноградов); тому їх ще називають вторинними мо­дальними значеннями; вони складають ніби другий шар модальних значень у смисловій структурі висловлювання. Суб'єктивна мо­дальність не змінює основного модального значення речення, але подає це значення „в особливому ракурсі, в особливому висвітленні” (Г.О.Золотова).

У певних процесах спілкування вставні одиниці стають ніби „посередниками” між мовцем і самим змістом висловлювання, з одного боку, і мовцем та слухачем - з другого.

За функціональною зорієнтованістю стверджувальні нечлено­вані речення модального характеру розмежовуються по групах:

1) стверджувальні нечленовані речення з додатковим мо­дальним навантаженням впевненості, достовірності: Простіть його, він перепросить. - Звісно...; Я маю, отже, каятися ділом? - Се ж ясна річ. - Так, правда, ясна річ (Л.Українка).

2) нечленовані речення вираження невпевненості, сумніву: Чи не вкусила вас яка муха? - Можливо; Головне, тут розвелись жовто-блакитні... От нам і треба їх виполоти... - Щось так (У.Самчук).

3) нечленовані стверджувальні речення, в яких висловлюється позитивне ставлення до висловленого: Своя душа дорожча. Пристаю: Хай буде проклятий. - Та вже ж, не як; Утікача-виг­нанця Теофіла, упертого повторного злочинця, суд присудив на хрест. - Отак і треба! (Л.Українка).

4) нечленовані речення підсумково-висновкового характеру: - Тоді який вихід? - Не їхати, і все! - Тоді не буде перепуст­ки. Навіть тимчасової. - Ну, добре! Їдьте! Їдьте! (У.Самчук);

- Столпотвореніє вавілонське. Смутнеє врем'я на Русі. - Он во­но що (М.Хвильовий).

У синтаксично нечленованих стверджувальних реченнях певна мовленнєва експресія може виражатись по-різному: засобами, які не пов'язані з певними синтаксичними конструкціями (інтонація, порядок слів), експресивно забарвленими синтаксичними конструкціями тощо.

Деякі із синтаксичних конструкцій, особливо такі, яким властиве модальне значення обов'язковості, об'єктивної визна­ченості, неминучості, бажаності, категоричного наказу і под., позначені особливою експресивною виразністю. Уже виявлені нами модальні значення нечленованих стверджувальних речень завжди передбачають певну емоційну настроєність мовця (пор. експресивно нейтральне: Ти мені допоможеш? - Аякже; і експресивно виразний вияв тієї ж інформації-емоції: Ти мені допоможеш? - А чому ні?). Експресивність репліки-відповіді за­лежить від таких умов: 1) багатозначності структурної схеми питального речення, 2) здатності до трансформації в розповідне речення, 3) за особливої інтонації, 4) за наявності потрібного й достатнього контексту, ситуації.

Найбільше емоційне наповнення мають стверджувальні нечле­новані речення, які виражені фразеологізованими сполученнями слів, рідше - фразеологізмами. Структурно вони дво- і кіль­каслівні, вкрай мінімальні, синтаксично й функціонально об­разні, містять виражально-оцінну характеристику відношень між предметами особистої чи громадської сутності, позначають миттєві процеси чи функції певних органів людського тіла, певні типові вияви гумористичних, драматичних чи трагічних си­туації, подій тощо. Лаконічність форми відображення важливих реалій, їхня емоційно-експресивна виразність сприяє створенню емоційно-експресивного образу в будь-якій мовленнєвій ситуації: Утелющилися... самі заварили... І треба ж було! Не мала баба клопоту! - лаяв себе Лиштва (І.Логвиненко); Терплю! - спалах­нув раптом Павло. - Чорта лисого втерпиш! Ось кину все й гай­да. - А-а! Кишка коротка! Чого ж ти баланду травиш? (Ю.Смо­лич); Тоді буде пізно. Тепер ти був би потрібний, а тоді, мо­же, і без тебе обійдуться. - А що ж! Дорога ложка до обіду (Н.Рибак).

Дієвим засобом вираження емоційності стверджувальних неч­ленованих речень слугують вигуки, які умовно можна скласифіку­вати по таких двох групах: вигуки, що ними виражаються пози­тивні емоції, та вигуки як виразники негативних емоцій.

Винятково важлива функція у вираженні експресивності на­лежить інтонації, яка співдіє з лексичними та синтаксичними моментами висловлювань, слугує індикатором розподілу експресив­ності мовлення.

Посиленню емоційності вислову сприяє, зокрема, зміна по­рядку слів. Нерідко вислів починається логічно акцентованим елементом. Особливо чітко це простежується на прикладах нечле­нованих речень, бо в цьому випадку вислів-відповідь несе в собі не тільки інтелектуальну інформацію, але й досить високий вияв емоційності, який особливо посилюється в реченнях оклич­ного типу, в питально-риторичних реченнях, якщо вони до того ж ускладнені вигуками. Простежуються також інші явища: коли пи­тальне речення через його своєрідне інтонаційне оформлення сприймається як стверджувальне (хоч і ослаблене), виражає пев­ну констатацію, а не власне-питання; або формально заперечне речення в певній мовленнєвій ситуації, набувши своєрідної інтонаційної структури, також несе в собі стверджувальну (зно­ву ж таки хоч і ослаблену) інформацію: Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть? - А чому б ні? Що ж їм лишається робити? (М.Стельмах); Пані, вам не треба божеволіти. ґ й інші можли­вості... - Які? Хай пан скаже... - Повернутися до своїх дітей. - Єзус-Марія, хіба то можливо?! - А чому б ні? (В.Малик). Отже, потреби мовленнєвої комунікації зумовлюють використання не тільки засобів для вираження інформації, але й експресивних мовних засобів, бо „в більшості висловів повсяк­денного розмовного мовлення спостерігається тісне злиття емоційного та інтелектуального” (И.Г.Торсуева).

У третьому розділі – „Заперечні нечленовані речення” - визначено сутність заперечення як мовленнєвої категорії, засо­би вираження заперечення в нечленованих реченнях, експліцитна та імпліцитна репрезентація заперечення, морфологічні характе­ристики заперечних нечленованих речень.

На широкому мовному матеріалі в дисертації вмотивовується й уточнюється, розгортається думка, за якою заперечення ре­алізується не тільки у формах членованих речень, але й нечле­нованими синтаксичними одиницями (П.С.Дудик). Заперечні нечле­новані речення (слова-речення) поділяються на власне запе­речні; на слова-речення, що виражають незгоду з чиїм-небудь висловленням й на слова-речення, що заперечують сказане самим мовцем.

Заперечення в мовленні може виражатись: а) з допомогою спеціальних мовних засобів і б) без вживання спеціальних мов­них одиниць - в цьому випадку заперечення міститься в самій семантиці слова, у фразеологізованій сполуці слів, у реченні. Відповідно до цього можна виділити два способи вираження запе­речення в мовленні: експліцитне - формально виражене запере­чення, і імпліцитне - приховане заперечення.

Основним засобом експліцитного вираження заперечення в українській мові слугують частки не, ні. В українській мові слова не, ні можуть функціонувати: а) як власне заперечні частки - типовий мовний засіб синтаксично окресленого запере­чення: А ви хіба з „Плуга”? - Ні. Я не з „Плуга” (О.Вишня);

б) у функції префікса, з допомогою якого утворюються нові сло­ва (неправда, неправильно, невірно, ніскільки, аніскілечки, аніскільки тощо); в) як складова частина особливих виразів і усталених зворотів мови ( ні се ні те; ні юшки, ні петрушки; ситий голодному не товариш; рада б душа в рай, та гріхи не пускають тощо); г) у функції підсилювальної частки в запере­ченні (ні в якому разі).

Вираження заперечення фразеологізованим зворотом завжди щонайбільше позначене емоційно-експресивною забарвленістю оцінного характеру. Фразеологізовані форми синтаксично нечле­нованої будови - це один із засобів вираження негативного зна­чення - послабленого або ж прихованого, бо фразеологізований зворот являє собою семантично цілісну мовну одиницю, яка здебільшого виступає своєрідним вираженням заперечності всього вислову. Фразеологізовані поєднання слів здатні виражати запе­речення самостійно або виступати засобом посилення негатив­ності вже вираженого в реченні заперечення членоподільними засобами: ...Ні шатен, ні блондин, ні брунет. Якого ж кольору? Хто й зна! (О.Вишня); Може, ви знаєте, куди його повели? - Де там! (В.Малик).

Для посилення заперечення можуть використовуватись вставні слова із значенням впевненості, достовірності: звичай­но, зрозуміло, без сумніву, безперечно, природно, певна річ, дійсно, справді, розуміється, звісно тощо.

Комунікативність синтаксично нечленованої заперечності посилюється, якщо його зміст розгортається подальшим членова­ним реченням. Це особливо стає вмотивованим тоді, коли запере­чення нечленованого речення сприймається як приховане або ослаблене: Ну, ви йдіть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу і купимо квитки. - Що ви!.. Ви - наш гість! (М.Хвильо­вий).

Для посилення заперечення можуть використовуватись рито­ричні речення, вигуки, повтор заперечних часток, підсилювальні частки та окличні інтонації: Позавчора, голубочко, треба було прийти, а тепер навряд чи допоможу! - Та позавчора я ще здоро­ва була! - Ні-ні! Треба було, треба! (О.Вишня).

Синтаксично заперечення може виражатися питальними речен­нями - навіть за умови, що питальні речення не виражають суд­ження, через що логічно вони не становлять ні ствердження, ні заперечення.

Загальне значення заперечення завжди має в своїй основі певне значення модальності. Категорія питання в заперечній мо­дальності завжди передбачає й відповідне інтонаційне оформлен­ня питальності. Заперечна форма питання в таких випадках засвідчує більшу ймовірність того, що в реченні виражається або як приховане чи ослаблене заперечення, або як ствердження через заперечну форму питального речення. Потенційна багатоз­начність питальної структурної схеми полягає в тому, що пи­тальна конструкція здатна набувати різних значень - за різних умов їхнього вживання. Значення повідомлення (заперечного чи стверджувального характеру) є вторинним і переважаючим над се­мою питання, яке самостійного значення набуває тільки за пев­них функціональних умов: А щастя родинне... чи воно не має у вас жодної вартості? - Чому ні? Однак де запорука, що я діста­ну і його? (О.Кобилянська).

Інтонація - один із тих комунікативних способів, яким за­безпечується вираження експресивного заперечного судження в реченні. Такі речення можуть не мати в своєму складі звичайних виразників заперечення (наприклад, заперечних часток), проте за допомогою інтонації такі нечленовані структури становлять заперечні конструкції завдяки високому інтонаційному наванта­женню у вираженні експресивного заперечення. Такі речення інколи невипадково називають інтонаційно-заперечними. Інто­нація таких конструкцій буває двох основних типів: експресив­но-окличною, яка дуже близька до окличної, і менш експресивно-розповідною інтонацією.

У всіх можливих реалізаціях категорія заперечення стано­вить органічний й достатньо типізований, водночас також і індивідуалізований спосіб вираження певних форм мислення й ко­мунікативних засобів мови.

ВИСНОВКИ

1. Ствердження й заперечення - це логіко-синтаксичні ка­тегорії, які здебільшого реалізуються в різноманітних мов­леннєвих контекстах. Як особливі реченнєві реалії, ствердження й заперечення беруть участь у формуванні і виявленні предика­тивності - цієї найголовнішої ознаки речення, що нею вира­жається відношення наявного в реченні змісту до дійсності.

2. Нечленовані речення, серед них і нечленовані стверджу­вальні й заперечні речення слід трактувати як особливі ко­мунікативні конструкції, однак нереченнєві, тобто такі, які самі по собі не становлять речення. За прийнятою у дисертації концепцією, нечленовані речення трактуються як своєрідні син­таксичні засоби вираження модальних значень, через які мовець фіксує й реалізує своє неоднакове ставлення до дійсності.

3. Ствердження й заперечення поєднані складними відношен­нями, зв'язком. Їх об'єднують і одночасно роз'єднують явища, ознаки перехідного типу; це такі нечленовані речення, які ба­лансують між ствердженням і запереченням; це нечленовані ре­чення, яким належить проміжне місце між нечленованими стверд­жувальними й заперечними реченнями.

4. Нечленовані речення своєрідно співвідносні із звичай­ними реченнями, їм властиві деякі з тих ознак, які повною мірою збігаються з мовними ознаками справжніх речень: 1) інто­нацією закінченого чи відносно закінченого вислову; 2) здатністю мати в своєму складі якийсь показник суб'єктивно-мо­дального значення: частку, вигук, вставне слово, щонайрізнішу повторюваність чи поєднання їх; 3) нечленоване речення може поширюватись словоформами у функції членів речення, вступати в синтаксичні відношення з іншими висловами, поєднуватися з ними в складне речення, своєрідно формувати певні елементи структу­ри тексту.

5. Нечленовані речення виражають характерні для власне-речень модально-логічні категорії ствердження, запере­чення, запитання, спонукання тощо. Відповідно до цього й прий­нято розрізняти нечленовані стверджувальні, заперечні, пи­тальні, спонукальні, емоційно-оцінні, нечленовані речення мов­леннєвого етикету.

6. Нечленовані стверджувальні речення містять позитив­но стверджувальну відповідь на поставлене питання, підтверджу­ють думку співрозмовника. Обов'язковою ознакою таких нечлено­ваних речень слугує інтонація, а також властива їм суб'єктивна модальність.

7. Стверджувальні нечленовані речення залежно від їхньої функції в зв'язному мовленні класифікуються на такі групи: 1) власне стверджувальні нечленовані речення, які виступають пря­мою позитивною відповіддю на поставлене запитання; 2) стверд­жувальні нечленовані речення, якими підтверджується думка мов­ця попередньої репліки; 3) стверджувальні нечленовані речення з додатковим модальним навантаженням; 4) стверджувальні нечле­новані речення з додатковим емоційним забарвленням; 5) умовно стверджувальні речення; 6) питально-стверджувальні нечленовані речення.

8. Заперечення в мовленні, як і ствердження, також може виражатись: експліцитно та імпліцитно.

9. Основний засіб експліцитного вираження заперечення в українській мові - частки не, ні. Для вираження значення послабленого заперечення вживаються фразеологізовані звороти, різні поєднання службових слів, тощо.

10. За своєрідністю лексико-граматичних засобів нечлено­вані речення поділяються на такі групи: 1) нечленовані речен­ня, виражені частками; 2) нечленовані речення, виражені мо­дальними словами; 3) нечленовані вигукові речення; 4) нечлено­вані речення, виражені фразеологічними зворотами.

11. Основна сфера вживання нечленованих речень - усне розмовно-побутове мовлення, а також мовлення художньо-літера­турне в його діалогічній формі. Тільки зрідка простежуються нечленовані речення в монологічних художніх текстах, частково і в певних жанрах мовлення публіцистичного, наукового.