ПУБЛІЦИСТИЧНА ТА РЕДАКТОРСЬКО-ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЄВГЕНА-ЮЛІЯ ПЕЛЕНСЬКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет, хронологічні межі дисертації, наукові принципи та методи дослідження, розкрито зв’язок роботи з нау­ко­ви­ми програмами, аргументовано її наукову новизну та прак­тичне значення отриманих результатів і пропонованих висновків, від­зна­чено особистий внесок здобувача й апробацію наукового пошуку.

У першому розділі “Історіографія та джерела”, який скла­дається із двох підрозділів, аналізується стан наукової розробки проблеми у контексті історіографії української журналістики та характеризується джерельна база дослідження.

Вагомий внесок Є.-Ю. Пеленського як видавця, редактора й публіциста у розбудову системи української преси 20—50-х рр. ХХ ст. є складовою історії української журналістики, що вимагає подачі загального огляду історіографії національної журналіст­ської науки. Цьому питанню присвячено підрозділ 1.1 “Історіо­графія проб­леми”.

Перші спроби наукового вивчення історії вітчизняної преси й публіцистики в Україні були зроблені ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. й пов’язані з іменами І. Франка, О. Маковея, Б. Грінченка. Значного розвитку історіографія української журна­лістики набула у міжвоєнне двадцятиліття. У цей час з’явилася низка донині науково вартісних напрацювань про проблеми ста­новлення й розвитку української преси, її бібліографічні до­слідження таких авторів, як: В. Ігнатієнко, І. Кревецький, В. Мія­ковський, Р. Лукань, І. Брик, С. Дністрянський, В. Бачинський.

З радянських видань не втратили фактологічної цінності наукові розвідки з історії української преси М. Бернш­тейна, В. Дми­т­рука, Ф. Погребенника, М. Федченка, М. Нечита­люка, О. Дея, Я. Дашкевича, М. Олексюка, Й. Цьоха. Водночас над вивченням історії української журналіс­тики працювали й укра­їнські науковці з діаспори, як-от: А. Жи­вотко, Ю. Тернопільський, М. Бо­ровик, Ю. Власт, І. Назарук, С. Наріжний, Д. Дорошенко, М. Ма­рунчак, О. Залізняк, напрацю­вання яких завдяки насиче­ності фактологіч­ними матеріалами дають змогу сучасним пресознавцям від­тво­рити об’єктивну істо­рико-функціональну характеристику української преси минулого.

Із становленням державної незалежності України у 90-х рр. ХХ ст. розвивалася логічна тенденція до стирання граней поміж вітчизняним та діаспорним пресознавством і вироблення єдиної концепції історії української журналістики. Сьогодні укра­їнська преса стала об’єктом монографічних та колективних до­сліджень, які містять чимало цінних фактів про українську періодику загалом, про регіональні видання, часописи певного напряму, присвячені дослідженню місця й ролі преси у суспільно-політичному житті нації, розкривають творчість конкретних діячів газетно-журналь­ного чи книговидавничого процесу. З дотриман­ням нових концеп­ту­альних та методологічних засад до висвітлен­ня цих проблем підійшли В. Кач­кан, І. Крупський, В. Лизанчук, І. Ма­тяш, І. Ми­хай­лин,  О. Мукомела, М. Нечиталюк, І. Павлюк, М. Присяж­ний, М. Ро­манюк, Н. Си­доренко, Л. Сніцарчук, М. Ти­мошик, Б. Чер­няков та ін.

Уперше історичний підхід до аналізу науково-публіцис­тичного доробку (налічує близько 250 праць у галузях вітчиз­няного літературознавства, бібліографії, краєзнавства та педаго­гіки), пресо- і книговидавничої діяльності Є.-Ю. Пеленського застосо­вано колективом науковців Наукового товариства ім. Шев­ченка у Львові, який 1994 р. видав збірник аналітико-оглядових статей відомих українських громадсько-політичних діячів, рідних, друзів й колег ученого і журналіста (І. Пеленської, Я. Падоха, А. Кур­дидика, З. Книша, В. Дорошенка та ін.). Однак матеріали цього збірника неповні і дещо взаємосуперечливо трактують певні події, факти й не дають повного уявлення про весь обсяг різнобічних журналістських зацікавлень Є.-Ю. Пеленського.

Відзначимо також біобібліографічні розвідки В. Качкана й Н. Лисенко, які проливають світло на організацію Є.-Ю. Пеленсь­ким редакційного процесу, його стосунки з авторами, переважно тими, що публікувалися у часописах “Вогні” і “Дажбог”, а також розкривають маловідомі факти з його життя.

Змістові особливості заснованих і редагованих Є.-Ю. Пе­ленським часописів “Дажбог” і “Українська книга” аналізували І. Мазур та М. Бутрин, історію створення, особливості функціону­вання й проблематико-тематичні напрями газети “Краківські вісті” (у створенні якої вчений брав участь і був одним із її співробіт­ників) досліджували Т. Борисенко й К. Курилишин, науково-пуб­ліцис­тичний доробок вченого з питань історії укра­їнської літера­тури та літературної критики вивчали І. Пеленська та М. Ільниць­кий. Окремі ж відомості про наукову, публіцистичну та редактор­сько-видавничу діяльність Є.-Ю. Пеленського у Кракові та Німеч­чині подано в монографічних дослідженнях Н. Анто­нюк і Н. Си­доренко, наукових розвідках Л. Головатої та О. Луцького.

Цінним для роботи є тритомне історико-бібліографічне дослідження “Українські часо­писи Льво­ва 1848—1939 рр.”, під­готовлене Науково-дослідним центром періодики Львівської нау­кової бібліотеки ім. В. Стефа­ни­ка НАН України, яке містить анотовані описи заснованих і редаго­ваних Є.-Ю. Пеленським часописів “Вогні”, “Дажбог” й “Укра­їнська книга”.

Опрацьований матеріал дозволив дійти висновку, що в українській історіографії з досліджуваної теми хоча і є певний масив наукових розвідок, дотичних до різних аспектів проблеми, але вони не охоплюють її у повному обсязі, а мають доволі обмежений, фрагментарний характер.

З метою доповнення, розкриття невідомих чи належним чином не відображених в історичній літературі фактів життєпису, публіцистичної, редакторської та видавничої діяльності Є.-Ю. Пеленського дисертаційне дослідження опирається насамперед на архівістику й опубліковані документи й матеріали, мемуарну літературу, пресу й публіцистику 20—50-х рр. ХХ ст., багату творчу спадщину Є.-Ю. Пеленського, наукові праці про осіб, із якими він співробітничав. Розкриттю масиву цих матеріалів присвячено підрозділ 1.2 “Джерельна база дослідження”.

Найбільшу групу архівних документів (890 аркушів), які зберігаються у фондах відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника, утворює епістолярна спадщина за 1922—1939 рр. (ф. 232) колег, співробітників, однодумців, друзів ученого. Проаналізовані листи Б.-І. Антонича, К. Гриневичевої, Є. Грицака, Д. Донцова, Д. Доро­шенка, А. Животка, Р. Завадовича, П. Зленка, П. Ісаїва, Н. Коро­леви, А. Курдидика, Ю. Липи, Є. Ма­ланюка, К. Малицької, Л. Мо­сендза, І. Огієнка, С. Охримовича, У. Самчука, С. Смаль-Стоць­кого, О. Теліги, І. Филипчака, І. Чолгана та ін. дозволили з’ясувати характер взаємин видавця-редактора з адресатами, встановити рівень популярності його видавничих проектів, віднайти досто­вірні причини успіхів, тих чи інших невдач.

Для написання роботи були опрацьовані архівні фонди М. Воз­няка (ф. 422), Б.-І. Антонича (ф. 10) та Д. Дорошенка (ф. 238), які висвітлюють деякі факти із життя, наукової (зокрема співпраця з НТШ) та редакторсько-видавничої роботи Є.-Ю. Пе­ленського.

У роботі використано також збірки української періодики Львова і Кракова (часописи: “Батьківщина”, “Молоде життя”, “Вогні”, “Дажбог”, “Українська книга”, “Дзвони”, “Новий час”, “Вістник”, “Краківські вісті”, “Життя і знання”, “Сьогочасне й минуле”, “Обрії”), які якнайповніше представлені у фондах відділу україніки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

Використані для написання роботи архівні та друковані джерела дозволили крок за кроком відтворити особливості ви­дав­ничої та редакторської діяльності Є.-Ю. Пеленського, одним із еле­мен­тів якої була робота з авторами. Водночас завдяки цим мате­ріа­лам вдалося простежити певні взаємини в українських літера­тур­но-мистецьких колах Галичини та в еміграції 30—50-х рр. ХХ ст., реставрувати реальні умови функціонування і з’ясувати засоби популяризації, просування на ринок заснованих Є.-Ю. Пе­ленським часописів й книжкових видань, які виходили у його видавництвах, а також дослідити основні принципи журналіст­ської діяльності науковця, особливості стилю і проблематико-тематичну специфіку його науково-публіцистичного доробку.

У другому розділі “Майстерність публіцистичного тек­сту Є.-Ю. Пеленського: проблематика, жанрово-стилістичні особливості”, який складається із трьох підрозділів, проаналізо­вано весь комплекс публіцистичної спадщини вченого, окреслено основні проблематико-тематичні напрями та жанрово-стилістичні особливості його газетно-журнального доробку.

У багатій публіцистичній спадщині Є.-Ю. Пеленського, яку віднаходимо у понад 30 українських періодичних виданнях, що впродовж 20—30-х рр. ХХ ст. виходили у Галичині, а у 40—50-х рр. — як на теренах краю, так і у Польщі, Німеччині, США, Австралії, найвагоміше місце посідають дослідження з питань розвитку української літератури, мови, книго- та пресознавства, музейництва, бібліографії, педагогіки.

Літературознавчий науково-публіцистичний доробок нау­ковця, який аналізується у підрозділі 2.1 “Новаторство літера­турознавчої публіцистики”, налічує понад 130 проблемних, аналі­тичних, оглядових і критичних статей, 12 окремих книжкових видань і 24 видання творів українських письменників, що вийшли за його редакцією і з передмовою, понад 20 рецензій на творчість українських письменників й українські літературно-мистецькі періодичні видання. У цій кількісно найбільшій групі творчих напрацювань вченого-публіциста виокремлюємо два періоди: 1) 1928 р. — до вересня 1939 р. У цей час відбувається розкриття хисту Є.-Ю. Пеленського як науковця-філолога, кри­тика, пуб­ліциста. Серед опублікованих літературознавчих напра­цювань переважають газетно-журнальні матеріали, які з зростан­ням досвіду автора набували характеру наукової публіцистики; 2) кінець 1939 р. — 1956 р. У цей період у друкованих працях уче­ного (в основному ґрунтовні наукові розвідки, які видавалися окремими брошурами або книжками, передмови до упорядкованих науковцем чи за його сприяння й редагування збірок вибраних творів укра­їнських письменників) відзначаємо перевагу наукового стилю.

На основі проблематики літературознавчу публіцистику науковця поділяємо на дві групи: 1) матеріали з історії української літератури (біобібліографічні та літературознавчі аналітичні роз­відки про П. Білецького, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Коцю­бинсь­кого, О. Ма­ковея, І. Франка, М. Шашкевича, Т. Шевчен­ка та ін.), 2) літературно-критична публіцис­тика (портретні нариси про О. Влизька, Д. Загула, М. Зерова, М. Івченка, П. Кар­манського, Б. Лепкого, Н. Лівицьку-Холодну, Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Ольжича, В. Підмогильного, В. Сте­фаника, П. Тичину, З. Тулуб, М. Хвильо­вого, С. Черкасенка та ін., аналітичні та оглядові статті, замітки, рецензії, відгуки, огляди, нариси про їхню творчість).

Є.-Ю. Пеленський аналізував письменницькі стилі, зокрема особливості системи виражальних засобів й композиції у творах крас­ного письменства провідних митців художнього слова, ви­зна­чав їхню роль і місце в українській літературі, вплив світогляду на творчість, акцентував на яскравих, найбільш цінних, з мис­тецького погляду, взірцях письменницької майстерності, зокрема й на злободенних за проблематико-тематичним спрямуванням творах. Одним із перших він видав комплексне дослідження українського письменства 30-х рр. ХХ ст. й понад 20 різножанрових газетно-журнальних публікацій про життя, зацікав­лення, творчі напрацю­вання Т. Г. Шевченка, які згодом вийшли друком окремою книгою “Шевченко-клясик 1855—1861” (Львів; Краків, 1942).

Окремо слід відзначити особливості літературознавчої пуб­лі­цистики вченого, друкованої у редагованих ним часописах: у “Но­во­му часі” домінують портретні нариси й оглядові матеріали про су­час­них йому українських письменників переважно Наддні­п­рянщини, в “Дажбозі” переважають рецензії, в “Ук­раїнській кни­зі” — розвідки на теми історії української літератури, зокрема шев­чен­кіана. Таким чином, літературознавчі дослідження Є.-Ю. Пе­лен­ського, незважаючи на значною мірою популярний виклад, є цінним матеріалом для дослідників історії української літературної критики.

У науково-публіцистичному доробку Є.-Ю. Пеленського віднаходимо праці у таких галузях бібліології, як бібліографія, пресознавство, історія й організація друкарської справи, розвідки на теми культурно-громадського значення книж­ки, проблеми її реєст­рації, аналізу та зберігання, визначення ролі друкованого слова у національному відродженні українського народу та збереженні його самобутності. Творча спадщина науков­ця зазначених проблемно-тематичних напрямів аналізується у підрозділі 2.2 “Книгознавча тематика творчого доробку вченого”.

Багату бібліографічну спадщину Є.-Ю. Пеленського аж ніяк не можна розцінювати як публіцистику у класичному трактуванні цього терміна. Але, зважаючи на те, що левова частка його бібліо­графічних праць вперше доходила до читача на газетно-жур­нальних сторінках, у контексті нашого дослідження розцінюємо ці праці не лише як фундаментальний внесок науковця-журналіста у розвиток вітчизняної бібліографії чи тих галузей знання, яких стосуються бібліографовані твори, а до певної міри й як внесок у розвиток української книгознавчої преси.

Є.-Ю. Пеленський належить до новаторів у галузі вітчиз­няної бібліографії вищого ступеня, бібліографії бібліографії і документації українського минулого. Він першим упорядкував і видав біб­ліографію україніки західноєвропейськими мовами, біб­ліографію шевченківської бібліографії, бібліографію української мовознавчої бібліографії, бібліографію українського друкарства й книгознавства, бібліографію української бібліотекознавчої літе­ратури, а також бібліографію творчого доробку Б. Лепкого, Марка Че­рем­шини, М. Шашкевича, перекладів і переспівів Овідія укра­їн­ською мовою, бібліографію власних праць, а спільно із З. Кузе­лею — М. Ле­вит­ського та І. Нечуя-Левицького. Водночас Є.-Ю. Пе­лен­сь­­­кий одним із перших порушив питання про необхідність опрацювання і вивчення бібліографії українських стародруків й висунув ідею про потребу упорядкування бібліографічного по­кажчика української літератури про паломництва до Єрусалима.

Загалом Є.-Ю. Пеленський написав 27 ґрунтовних статей та значну кількість інформаційних матеріалів бібліологічної тематики.

Пресознавча публіцистика Є.-Ю. Пеленського містить цінні відомості до історії укра­їнського журналістикознавства. З-поміж них необхідно відзначити науково-популярні розвідки “Українська преса до світової війни” й “Українська преса в повоєнних роках”, у яких автор, подаючи кількісні та якісні характеристики видань, аналі­зував процес становлення української преси за періодами, та історико-бібліо­графічну розвідку “Украинская Литературная Лhтопись”. Перший український книгознавчий журнал (1856—1860)”. Не менш інформативно важливими для українського пресо­знавства є спогади Є.-Ю. Пеленського “Перед двома роками”, у яких відтворено процес створення й функціонування “Краківських вістей” та інших українських часописів у Генеральній Губернії.

Аналіз творчості публіциста дає підстави твердити, що в його журналістському полі зору постійно перебували освіта, пізнання рідного краю, звичаї, мова й культура рідного народу та світові культурні надбання. Ця проблема досліджується у під­розділі 2.3 “Єдність проблематики у тематичній полі­аспект­ності публікацій Є.-Ю. Пеленського”.

У творчому спадку науковця виділяємо низку різножан­рових тематичних груп: 1) газетно-журнальні публікації (в ос­новному на сторінках часописів “Мо­лоде життя” та “Вогні”) та книжкові видання про Пласт і його роз­будову; 2) туристико-краєзнавчі нариси й популярні розвід­ки в пресі до історії українського манд­рівництва й про роль туристичних походів рідним краєм у вихованні патріо­тизму; 3) статті соціальної тематики, у яких автор крізь призму аналізу творчості літера­торів подавав огляд тогочасного суспільно-політичного становища українців у Польській та Радянській дер­жавах; 4) проблемні статті музейницької тематики — історія становлення і розвитку, діяль­ність, огляд експонатів Національного музею у Львові, про те, як збирати і зберігати пам’ятки старовини, оглядові статті до історії національного малярства; 5) науково-публіцис­тичні розвідки на теми народної творчості та етнографії — здебільшого про особливості ведення наукової роботи у зазна­ченому напрямі на західноукраїнських землях й вплив цих до­сліджень на піднесення національного відродження; 6) біобібліо­графічні роз­відки про визначних діячів української науки і культури (О. По­тебня, М. Грушевський, І. Франко); 7) науково-публіцистичні розвідки мовознавчої тематики — про очищення літературної мови від діалектизмів, впливів польської та російської мов, уніфіку­вання мовних особливостей галичан і наддніпрянців, проблеми стилю літературної мови у творчості українських письменників, реєстр і аналіз мовознавчих досліджень інших авторів; 8) газетно-журнальні статті про проблеми українського шкільництва 30-х рр. ХХ ст., завдання і роль товариства “Учительська громада” в обо­роні прав вчителів, проблеми створення й завдання організа­ційного часопису “Українська школа” й видання навчальної та довідкової літератури українською мовою, а також про посібники і підручники для українських школярів.

Таким чином, публіцистична спадщина Є.-Ю. Пеленського була спрямована винятково на збереження, примноження і популя­ризацію культурних досягнень українського народу, для його просвіти, пропаганди ідеї самобутності нації та її права на власну державність, на самодостатнє вільне життя.

У третьому розділі “Редакторсько-видавнича спадщина Є.-Ю. Пеленського”, який складається із двох підрозділів, про­аналізовано видавничу діяльність та редакторський доробок вче­ного у 30-х рр. ХХ ст. у Львові, під час Другої світової війни у Кракові та в умовах вимушеної повоєнної еміграції у Німеччині й Австралії.

Інтенсивна праця Є.-Ю. Пеленського у редакторсько-ви­давничій галузі, яка розпочалася по закінченню Львівського уні­верситету, зокрема, заснування, видавання та редагування часо­писів “Вогні” (1931—1939), “Дажбог” (1932—1935) й “Україн­ська книга” (1937—1941), — невід’ємний етап розвитку укра­їнської преси, бібліографії й книгознавства, а також вагомий еле­мент українського літературного процесу 30-х рр. ХХ ст. Тому підрозділ 3.1 “Специфіка редагування Є.-Ю. Пеленським періодич­них видань” присвячено аналізу пресовидавничої діяльності вченого.

Журнал “Вогні” (1931—1939) став першою спробою Є.-Ю. Пе­­ленського самостійно видавати журнал, завдяки якому стала мож­ливою популяризація ідеології, світоглядних позицій заборо­неного польськими законодавцями Пласту. Прийшовши на зміну “Молодому життю”, журнал “Вогні” на початку 30-х рр. ХХ ст. був єдиним у Галичині українським часописом такого типу. Красно­мовним фактом акту­альності видання є те, що журнал, корис­туючись широкою попу­лярністю серед читачів, проіснував до ве­ресня 1939 р. І це незважаючи на тогочасну тенденцію “коротко­три­ва­лості” укра­їнської преси через важкі матеріальні та соціа­льно-політичні умо­ви функціонування. Літературно-мистецький мі­сячник “Дажбог” (1932—1935) і нау­ково-популярний бібліоло­гічний жур­нал “Українська книга” (1937—1941) були вирішальними чин­никами відродження й розбудови націо­нальної культури у 30-х рр. ХХ ст.

У підрозділі проаналізовано особисті здобутки Є.-Ю. Пе­ленсь­кого на редакторському поприщі в заснованих ним часописах у контексті організації роботи редакційних колегій, формування редакційних портфелів, взаємозв’язків редактор — автор, редактор — читач, редактор — видавець; доведено, що він досконало воло­дів усіма тонкощами редагування, умів віднайти оптимальні струк­тури видань, сформувати повновартісний зміст, залучити добірне коло авторів, чий світогляд відповідав спрямуванню його часо­писів, відбирав інформацію, вміщуючи на сторінках видань лише ту, яка відповідала його власним політико-культурницьким, науко­вим, фаховим поглядам, продумано компонував матеріали. Важко переоцінити роль заснованих видавцем-редактором жур­налів “Вогні”, “Дажбог” й “Українська книга” у вихованні культури читання, прилученні до повноцінного духовного життя через любов до книги, пропагуванні національних традицій книговидання.

Є.-Ю. Пеленський упродовж 30—50-х рр. ХХ ст. зініціював і втілив у життя низку новаторських видавничих проектів, які реалі­зо­вувалися у заснованих ним же видавництвах. Аналіз цього аспек­ту здійснено у підрозділі 3.2 “Ви­давнича діяльність Є.-Ю. Пе­­ленського”. Найплід­нішим із них є видавнича кооператива “Вогні”. Тут видавалися часописи “Вогні” й “Дажбог” та низка книжкових серій, які умі­щували як науково-популярну, так і беле­три­с­тичну літературу. Серед них: “Бібліотека “Вогнів”, “Бібліотека “Даж­бога”, “Україн­ська біб­ліотека”, “Книгознавчі записки”, “Ук­ра­їнсь­ка книгознавча біб­ліотека”, “Літературна бібліотека” (дві ос­тан­ні були відновлені у 40-х рр.). Особливістю виданих Є.-Ю. Пе­лен­сь­ким понад 200 книг, продовжуваних видань, серій, “бібліотек” були політична незаангажованість, науковість змісту, популярність, доступність пересічному читачеві викладу, нормо­ваність мовного та стиліс­тичного аспектів, художнього оформ­лення.

Одним із ефективних засобів попу­ляризації національних науково-літературних досягнень Пеленсь­кий-видавець вважав серійні книжкові видання. Він самостійно здійснював їх наукове редагування, зокрема, це стосується матеріалів, надруко­ваних у серії “Українська книгознавча бібліотека”, яка продовжу­валася й у роки Другої світової війни — під час співпраці Є.-Ю. Пе­ленського з “Українським видавництвом” й діяльністю приватного видав­ництва “Бистриця”. Загалом світ побачило 10 випусків цієї серії, а значна частина розвідок була передруками опублікованих на сторінках журналу “Українська книга” досліджень.

Упродовж років активної видавничої діяльності (поділяємо на три періоди: 1) львівський (довоєнний); 2) краківський (воєн­ний); 3) еміграційний (повоєнний) Є.-Ю. Пеленським було випу­щено у світ чимало текстів українських письменників із науковим апа­ратом, що надавало їм і зберігає досі особливу наукову цінність. Серед них слід згадати повне видання творів Марка Черемшини (у трьох томах), яке побачило світ у Львові 1937 р. Подібним чином видав Є.-Ю. Пеленський твори Остапа Вишні, Івана Велич­ковського, антологію української поезії 30-х рр. ХХ ст.

Видавнича діяльність Є.-Ю. Пеленського під час Другої сві­тової війни та у роки німецької й австралійської еміграції яскраво свід­чить про його уміння працювати в найскладніших умовах та розуміння необхідності популяризації рідного слова. Ще на початку 40-х рр. ХХ ст. він належав до співзасновників і був першим ди­рек­тором, а згодом позаштатним співробітником, рад­ником “Укра­їнського видавництва” УЦК у Кракові—Львові. Заснування при­ват­ного видавництва “Бистриця” давало можли­вість Є.-Ю. Пе­лен­сь­­кому реалізовувати власні проекти — більше уваги зосереджу­вати на популяризації творів українського крас­ного письменства та літера­турознавчих працях. Його передмови до видань серії “Літе­ратурна бібліотека” (упродовж короткого часу вийшло вісім кни­жок — як правило, збірки творів українських письменників, народної пісен­ної творчості з передмовами, комен­тарями видавця), пояс­нення опублікованих текстів є цінним на­бутком як історії української літератури, так і її теорії. Окрім того, у роки Другої світової війни Пеленський, продовжуючи пра­цювати як педагог, методист, науковець і публіцист, зініціював та видав низку українських книг найширшої тематики — від шкільних підручників і дитячих книжок до наукових розвідок. Причиною таких змін стали воєнна розруха, еміграція, які призвели до перегляду видавцем пріоритетних позицій щодо першонеоб­хід­ності книжкової продукції, до якої, на його думку, мали з огляду на той час на­лежати шкільні підручники й видання для дітей.

У “Висновках” окреслені підсумкові результати прове­деного дослідження і сформульовано основні положення дисертації.

Зокрема, підкреслюється, що комплексне осмислення історії української преси вимагає введення в історико-журна­ліст­ський контекст імен, які досі не здобули належного вивчення, й дово­диться, що цілісна історія української журна­лістики не­можлива без постаті справжнього велетня національного відрод­ження першої половини ХХ ст. Євгена-Юлія Осиповича Пеленсь­кого, який залишив для нащадків новаторські знахідки в різних царинах науково-культурного життя.

Огляд історіографії української журналістики дає підстави твердити, що жодного ґрунтовного наукового напрацювання, за винятком наукових розвідок автора дисертації, в якому можна було б знайти відповіді на чимало запитань, пов’язаних із видав­ничо-редакторською та публіцистичною діяльністю Є.-Ю. Пе­ленського, донині немає. Відсутні також і розвідки, які роз­ціню­вали б його творчу спадщину як складову історії укра­їнської журналістики.

Завдяки опрацьованим архівним та друкованим джерелам удалося простежити певні взаємини в українських літературно-мистецьких колах Галичини та еміграції 30-х рр. ХХ ст., рестав­рувати реальні умови функціонування і з’ясувати засоби попу­ляризації, просування на ринок заснованих видатним діячем національної філологічної науки і культури часописів, книжкових видань, які виходили у його видавництвах.

Багатогранна, різнотемна науково-публіцистична творчість Є.-Ю. Пеленського, яка налічує десятки книг і сотні наукових розвідок, науково-популярних статей, газетно-журнальних матеріа­лів корот­ких жанрів, спрямована на збереження, популяризацію і примно­ження культурних надбань українського народу, виконуючи у першу чергу просвітницьку і популяризаторську місії. Аналіз газетно-журнальних текстів науковця-редактора-видавця дозволив спосте­регти і відзначити особливості стилю й архітектоніки його пуб­ліцистичної спадщини.

Водночас Є.-Ю. Пеленський був талановитим завбач­ливим видавцем-підприємцем, що приносило успіх засно­ваним ним часо­писам, робило його пресові проекти не лише широко популярними, а й, незважаючи на підцензурне функціо­нування, довготривалими. Часописам Пеленського притаманні оптимальна структура, повно­вартісні, до деталей продумані зміст і форма, добірне коло спів­робітників (зумів залучити до співпраці низку авторитетних у тогочасній українській філологічній науці імен), особливості спів­праці редакції і читачів.

Упродовж неповних десяти років Є.-Ю. Пеленський був головним ініціатором й організатором низки видавничих проектів, поставивши справу так, що вони, незважаючи на численні перепони як матеріального, так і соціально-політичного характеру, були реалізовані. Найуспішніший з них — видавнича кооператива “Вогні” та її продукція — часописи “Вогні” й “Дажбог”, книжкові серії науково-популярної та белетристичної літератури: “Бібліо­тека “Вогнів”, “Бібліотека “Дажбога”, “Українська бібліотека”, “Книго­знавчі записки”, “Українська книгознавча бібліотека”, “Літе­ратурна бібліотека”.

Робота “Українського видавництва” (Краків; Львів) — най­потуж­нішого у 40-х рр. ХХ ст. укра­їнського пресо- та книго­видав­ничого центру з універсальним репертуаром (від популярних видань до наукових розвідок, монографій і бібліо­графій), спів­засновником, директором, а з часом радником і спів­редактором книжкових видань якого він був, — яскраво свідчить про його уміння працю­вати в найскладніших умовах та розуміння не­обхідності популяри­зації рідного слова. Заснування ж приватного видав­ництва “Бист­риця” давало можливість Є.-Ю. Пеленському реа­лізовувати власні проекти — більше уваги зосереджувати на популяризації творів українського красного письменства та літературознавчих працях.

Досвід редакторсько-видавничої та науково-публі­цистичної творчості Є.-Ю. Пеленського — взірець подвижницької праці науковця-популяризатора на ниві українського пресо-  і книго­знавства, літе­ра­турознавства, видавничої справи тощо.  За­свою­ючи уроки Євгена-Юлія Пе­ленсь­­кого та інших видатних пред­ставників української етнокультури, сучасні вітчизняні науковці, публіцисти, видавці і редактори мають змогу підвищувати свою теоретико-методологічну компетентність і майстерність, віднахо­дити ефективні шляхи донесення до широкого читацького загалу науково вартісної та популярної інформації.