ФОНЕТИЧНІ І СЛОВОЗМІННІ ОСОБЛИВОСТІ РУКОПИСНИХ АПОКРИФІЧНИХ ЗБІРНИКІВ XVII – XVIII ст. у контексті становлення української літературної мови : Фонетические и словоизменительные ОСОБЕННОСТИ РУКОПИСНЫХ апокрифических сборников XVII - XVIII вв. в контексте становления украинского литературного языка

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визна­чена мета роботи та основні напрями її дослідження, показана наукова но­визна та практичне значення отриманих результатів. Наведено відо­мості про публікації дисертанта та апробацію роботи.

У першому розділі “Західноукраїнські апокрифічні руко­писні збірники XVII – XVIII ст. в загальноукраїнських і регіо­нальних істо­ричних процесах становлення української літера­турної мови” схарак­теризовано стан української мови на захід­ноукраїнських землях в XVII – XVIII ст., висвітлено історію виникнення й обсяг апокри­фічної літе­ратури в Україні, проана­лізовано мовознавчі дослідження цих пам’яток.

Літературно-писемною мовою в Галичині та Закарпатті у XVII –XVIII ст. була церковнослов’янська мова, “проста мова”, а також жива народна мова.

Більшість пам’яток Закарпаття цієї доби належить до цер­ков­но-релігійної літератури, мова їх переважно була близька до живої народ­ної мови (житія святих, церковні проповіді, Учительні євангелія, прит­чі, повчання тощо). З пам’яток документального письменства Закар­паття, писаних мовою, близькою до місцевої народ­ної мови (з доміш­ками мадяризмів і полонізмів), першорядне значення має “Ур­бар”, виданий австрійським урядом в 1771-1774 рр.

У Галичині, як і в Закарпатті, у другій половині XVII і протягом XVIII ст. не з’явилося видатних творів літератури і нових літературних жанрів. Це була література переважно церковно-релігійна, іноді пи­сана місцевою народною мовою (як, наприклад, рукописний переклад псал­тиря лемківською говіркою Івана Прислопського 1736 р. та рукопис­ний збірник апокрифічних легенд Теодора Поповича, 1751 р.), або “простою мовою” (як, наприклад, друкований збірник проповідей “На­уки парохіалнія” 1794 р.), частіше ж церковнослов’янською мовою з деякими впливами народної мови (“Богогласник”).

На Буковині у середині XVII ст. українська мова розвивалася в складних умовах. Вона почала витіснятися з держав­ного вжитку мо­вою молдавською. Писана продукція українською мовою значно змен­шилася, сфера її вживання звузилася.

Українські писемні пам’ятки на Буковині XVIII століття представ­лені Іспаським рукописом, рукописом Іллі Яремецького-Білахевича та документами із с. Розтоки.

Отже, писемна спадщина XVII – XVIIІ ст. з території Буковини, Гали­чини, Закарпаття представлена порівняно незначною кількістю пам’­яток. Тим більше зростає потреба дослідити апокрифічні рукописні збір­ники XVII – XVIII ст., створені на цих землях. Це дасть змогу уточ­нити й отримати додаткові відомості про формування української літе­ратурної мови  XVII – XVIII ст.

Історія апокрифічної літератури в Україні досить давня. Вона роз­по­чалася із прийняттям християнства Київською Руссю, коли та увійшла в тісні дружні стосунки насамперед із Візантією.

Апокрифічні сказання – це релігійні легенди, що виникли в давни­ну на ґрунті релігійного вірування під впливом священних біб­лійних книг. Первісною основою апокрифічних сказань є давні іудей­ські ле­генди, які перейшли до християнських книг, зазнавши змін і набувши християнського колориту.

Найдавніший список заборонених церквою (“ложних”) книг містить­ся в Ізбор­нику Святослава 1073 р.; другий список датовано ХІІ – ХІІІ ст.

Апокрифічні твори мали значний вплив на народну свідомість, формуючи релігійні вірування й космогонічні уявлення.

Хоч апокрифи й були створені духовенством, проте з розвитком освіченості були сприйняті народом і збереглися в народних переказах і легендах, у яких відображено не лише християнські, а й язичницькі вірування.

Творчий характер більшості текстів і варіантів апокрифічних опо­відань пояснюється насамперед їх великою популярністю серед наро­ду. Переходячи з уст в уста, вони обростали різноманітними подро­бицями, взятими переважно зі сфери взаємин простих людей. Наси­чення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фоль­клором; а з часом окремі легендарні оповідання самі почали сприйма­тися як народнопоетичні за ознаками змісту, форми і мовних засобів.

Щодо значення апокрифів для української літератури, то разом з іншими найдавнішими пам’ятками писемності апокрифи мають знач­ну пізнавальну цінність для осмислення загальної історії україн­ської літератури. Уже в письменстві Київської Русі існували апокри­фічні опо­відання, органічно вплетені в канву тих чи інших історичних творів. Активно увійшли апокрифи в літературу XVII-XVIII ст., став­ши тим ґрунтом, на якому побудовано багато драматичних та автор­ських поетич­них творів.

На початку XVII ст. українські письменники свідомо опрацьо­вували тексти апокрифічних оповідань. У середині XVII ст. вони використовували апокрифи як ілюстративний матеріал.

Апокрифічні твори тематично поділяють на три великі групи: 1) старо­завітні, 2) новозавітні, 3) есхатологічні.

Найґрунтовніше історико-літературне дослідження апокрифічних творів здійснив  І.Франко. Він розшукав, зібрав та опублікував значну кількість рукописних маловідомих або й зовсім не відомих пам’яток, увів їх до наукового обігу.

Робота І.Франка з упорядкування й аналізу західноукраїнських апокрифічних текстів XVII – XVIII ст. відображена в його листах до М.Драгоманова та А.Кримського.

Багатий матеріал допоміг ученому ґрунтовно висвітлити питання про походження апокрифів, їх поширення, значення, мовні особли­вості та ін. Публікації цих творів дослідник здійснив із дотриманням текстологічних особливостей оригіналу.

І.Франкові належить огляд найважливіших праць з дослідження апокрифів, починаючи з XVI ст., як у Західній Європі, так і у слов’ян. Сам дослідник розглядав апокрифічні збірники як частину великої карпаторуської літератури, вважаючи Карпатську Русь невідомою для вчених територією. Складання списку апокрифів учений розпочав із буковинського рукописного збірника священика Іллі Яремецького-Білахевича.

І.Франко зробив не лише літературознавче дослідження апокри­фічних творів, але й започаткував лінгвістичну оцінку цих пам’яток, хоча спеціальних праць, присвячених мовним особливостям аналізо­ваних рукописних збірників, у вченого немає. Проте важливими з цьо­го погляду є коментарі І.Франка до текстів окремих апокрифічних тво­рів у п’ятитомному їх виданні, а також принагідні зауваги в літера­ту­рознавчих статтях. Зокрема, дослідник вказував на помітний народ­но­розмовний вплив на мову апокрифів.

Отже, І.Франко зробив вагомий внесок не лише в літературознавчі дослідження західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст., а й визначив загальномовні особливості більшості цих пам’яток. Це мало б започаткувати низку ґрунтовних лінгвістич­них досліджень апокрифічних збірників. Проте у наступні десяти­ліття мова цих важливих пам’яток писемності не привернула належної уваги мовознавців, хоча науковці активно досліджували інші пам’ятки (переважно різноманітні євангелія).

Монографічних праць про мову апокрифічних рукописних збір­ників XVII – XVIII ст. поки що немає, але є низка ґрунтовних статей. Так, наприклад, М.Станівський у публікації “Спостереження над мовою буковинсько-молдавських пам’яток XIV – XVIII ст.” (1958) започаткував характеристику мови двох буковинських апокрифіч­них збірників – Іспаського рукопису й рукопису Іллі Яремецького-Білахе­вича (обидва датовані серединою XVIII ст.). Дослідник прагнув з’ясу­вати, впливу якої традиції зазнала мова збірників. Найбільшу увагу М.Станівський звернув на фонетичні та морфо­логічні особли­вості бу­ковинських збірників XVIII ст.

Детальніше мову Іспаського рукопису розглянув С.Перепелиця (“Мова апокрифічного збірника XVIII століття з буковинського села Іспас” (2001)), дослідивши лексичну, фонетичну, морфологічну, син­таксичну систему пам’ятки і визначивши їх церковнослов’янсько-книжні та загальноукраїнські риси.

У своїх працях і М.Станівський, і С.Перепелиця описували з-поміж живомовних насамперед ті риси, які стали нормою літературної мови. Найменше ж було звернуто увагу на діалектну основу збірників. Проте цей аспект дослідження є досить важливим (особливо якщо аналізувати окремі рукописи), оскільки, зважаючи на те, що більшість апокрифічних рукописних збірників є компіляціями, деякі вчені роб­лять висновок про неоригінальність мови, якою написані пам’ятки.

З досліджень мови інших апокрифічних творів можна відзначити статтю Д.Гринчишина “Українська рукописна пам’ятка XVI ст. “Страждання Христові” (мовні особливості пам’ятки)” (2000), присвя­чену легендарно-апокрифічному оповіданню, яке ще І.Франко 1895 року зарахував до пам’яток українсько-руської мови і літератури. Д.Гринчишин уперше здійснив ґрунтовний аналіз мови пам’ятки.

Про апокрифи з території Закарпаття згадав Ф.Тіхий у праці “Роз­виток сучасної літературної мови на Підкарпатській Русі” (1938).

С.Бевзенко схарактеризував мову апокрифічного збірника “Ключ”, зазначивши, що оповідання збірника писані українською книжною мо­вою XVII ст. Порівняння мовних явищ досліджуваного тексту з су­часними закарпатськими говорами дало мовознавцеві підстави твер­дити, що пам’ятка писана на території сучасної Закарпатської області.

Отже, аналіз наукових студій про мову апокрифічних руко­писних збірників показав, що досліджувалися, як правило, поодинокі пам’­ятки, а це не дозволяло зробити остаточний висновок про їх зна­чення в історії української літературної мови. Ґрунтовне ж системне ви­вчення групи апокрифічних ру­ко­писів західноукраїнського реґіону дасть змо­гу об’єктивно висвітлити роль цих пам’яток у процесах становлення літературної мови на народній основі.

У другому розділі “Динаміка становлення фонетичної системи української мови (за рукописними апокрифічними збірниками ХVІІ – ХVІІІ ст.)” з’ясовані особливості фонетичної системи західноукраїн­ських руко­писних апокрифічних збірників ХVІІ – ХVІІІ ст., схаракте­ризовано основні риси вокалізму та консонантизму. При цьому лише частково можемо говорити про фонологічну систему української мови XVII – XVIII ст., оскільки безпосередні вияви фонем переважно при­ховані кириличною графікою й церковнослов’янсько-книжною право­писною традицією.

З-поміж загальноукраїнських фонетичних рис найхарактернішими у системі вокалізму є:

1. Повноголосся: голос, хворост, ворогам, але: брашно, злата, клад#зь.

2. Наявність префікса роз-: розuмhлъ, розгнhвалс#, розогнало.

3. Фонема /и/ – переднього (близького до передньо-середнього) ряду високо-середнього підняття, що з’явилася внаслідок злиття ети­мологічних звуків [і] та [ы] (про наявність цього процесу в пам’ят­ках свідчить сплутування літер ы – і: плинула, ^ стида і птыц, сыли.

4. Перехід [е] в [о] після шиплячих: жона, нhчого, хоч поряд з цим: человhчестhи, пчела.

5. Перехід етимологічних [о], [е] в [і], [у] в нових закритих скла­дах: сhмъ, шhсть, на тим мисту; утюкъ, покuй, але: свой, плодъ.

6. Втрата початкового [і]: маемо, маю, грали, граючи.

7. Артикуляція h як українського [і] на місці етимологічного [ě] – його змі­шування з и (ї) свідчить про живомовні процеси, що відбу­валися в XVII – XVIII ст.: спhвала, заквhтнuлъ; висти, гриховъ.

У системі консонантизму засвідчено:

1. Ствердіння шиплячих: чого, жовч, нg налgжыт.

2. Зміна приголосного [л] на [ў], що відбулася у двох фонетичних позиціях: а) у граматичному суфіксі -лъ колишніх дієприкметників минулого часу, а згодом – дієслів минулого часу чоловічого роду (забув, вызволивъ, видhвъ, але: послалъ, погла­дилъ, плакалъ); б) у давніх сполуках типу *tъlt із *tъlt, *tьlt (вовками, товстые, човнок, жовчъ).

3. Асимілятивно-дисимілятивні явища: хто, вишший; зготовано.

4. Спрощення в групах приголосних. В аналізованих пам’ятках представлено, хоча й нерегулярно, шість основних звукосполучень, у яких найчастіше відбувається спрощення: [стн] > [сн] (чgсно, жа­лосную, радоснїи), [стл] > [сл] (слати, злосливаго), [зкн] > [зн] (бр#знg), [рдц] > [рц] (в сgрци), [стц] > [сц] (мhсцh), [здн] > [зн] (оу бgзну, празникъ). Не зафіксовано спрощення у групі [лнц] > [нц]. Так, слово сонце у пам’ятках майже послідовно за­мінюється польсь­ким відповідником: слонц@, под слонцgмъ (пол. sіoсce).

6. Чергування приголосних: вимовити – мовлю, ловити – ловлю; оучитель (< наоука), тужи (< тоуга).

Доволі широко засвідчені окремі риси, характерні для південно-західних говорів української мови:

1. Рефлексація звука [а] – [і], [е]: лиший еh, проклину, прgсти.

2. Вживання [а] замість [е] або [о]: пgчару, дакто, даколи.

3. Явище “укання”: посадив еh оуднu, ^к@доу.

4. Вживання [о] замість [у]: снgсли погача, на соботu.

5. Рефлекси звукосполучень [lъ], [rъ] – [ли], [ло], [ри], [ре], [ир]: "блико, "блока;дрыжыт, крgвним, кирница.

6. Діалектна депалаталізація приголосних: вдовицою, старца, згорит.

7. Усічення слова – афереза і синкопа: Аким, с#том, хтhли, висхнgт, захорhла.

8. Оглушення дзвінких приголосних перед глухими звуками: солоткого, т#шко.

9. Взаємозаміна шиплячих і свистячих приголосних: Кашпgръ (<Каcпgръ), нg uгашаючи (< нg uгаcаючи); сgр’стю (< шgр’стю).

У третьому розділі “Словозмінні тенденції в рукописних апокрифічних збірниках XVII – XVIII ст.” проаналізовані особливості словозміни різних частин мови у текстах досліджуваних пам’яток.

Морфологічна структура української мови у XVII – XVIII ст. вже була в основному сформована й набула тих визначальних рис, які пізніше перейшли в нову українську літературну мову і стали її нор­мою. Церковнослов’янсько-книжні риси в пам’ятках залишалися як данина книжній правописній традиції.

У підрозділі 3.1. “Словозміна іменників” здійснено аналіз функціо­нування іменників чоловічого, жіночого й середнього родів у мові за­хідноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст. Пам’ятки засвідчують майже всі відмінкові форми, що згодом стали нормою сучасної української літературної мови, поде­коли з певними фонетичними чи графічними відмінностями. Це, зо­крема, такі закін­чення: -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду на позначення абстрактних понять (початку, закону); закінчення -у (-ю), -ови (-еви) давального відмінка однини іменників ч. і с. р. (uчитgл@, маистр@; дит"тку, слонц@; вигнанцgви, му­жgви); закінчення -ом (-ем) орудного відмінка однини іменників ч. р. (вgртgпом, жалgм); широке використання кличного відмінка (Пgтрg, Іродg, кролю, учитgлю; жgно, Анно, главо); флексія -и родового відмінка іменників ж. р. (кривди, до ниви, из голови); закінчення -ою орудного відмінка іменників ж. р. (зgмлею, волgю); флексія -о (-е) на­зивного та знахід­ного відмінків однини іменників с. р. (бgрвgно, ли­це); -а (-я) родового однини іменників с. р. (колhна, слtнц", до мhсц").

Діалектні словозмінні особливості виявляються: у вживанні закін­чення -ови (-еви) в давальному однини іменників ч. р. для категорії неістот (wгнg­ви, днgви, мирови­); у дії аналогії м’якого різновиду до твер­дого, зокрема в орудному відмінку однини іменників ч. р. (uжом, то­варишомъ); у вживанні флексії -ове (-еве) в називному відмінку множини іменників ч. р. (гостgвg, вhтровg); у вживанні флексії -ов (жgновъ), -ом (из моимъ... ґаздом, силомъ дати) в іменниках ж. р. орудного відмінка однини; у вживанні закінчення -е в іменниках с. р. (казане, скрgготанg, корhне). Цим досліджувані збірники відрізня­ються від інших пам’яток попереднього періоду і вказують на руйну­вання орфографічних традицій.

З-поміж основних церковнослов’янсько-книжних морфологічних рис відзна­чаємо: флексію -а в родовому відмінку однини іменників ч. р. на позначення абстрактних понять (суда, разума, часа); закінчення -е родового однини (до суднаго днg), -ом (-ем) да­вального множини (ко­ролgм оуказала); -ех місцевого відмінка множи­ни (въ прgдhлgх) імен­ників ч. р.; флексію -# у родовому відмінку однини іменників ж. р. (всg# зgмл#); закінчення -їю в орудному відмінку однини іменників ж. р. колишніх *-ĭ, *-ū-основ (жалостїю, кровїю); архаїчні форми імен­ни­ків с. р. колишніх основ на приголосний (нgбgсg, словgсg).

Отже, у системі словозміни іменників досліджуваних рукописних збірників досить яскраво виявилася взаємодія загальноукраїнських і церковнослов’янських елементів. Відчутною є перевага саме загально­українських рис, що як спільні для всієї української мовної території стали нормою української літературної мови, і діалектних форм, що вказують на південно-західне походження пам’яток. Збере­ження дав­ніх українських і церковнослов’янських форм свідчить про те, що система словозміни іменників західноукраїнських апокри­фічних збір­ників XVII – XVIII ст. є перехідним етапом від системи слово­зміни староукраїнської доби до системи словозміни нової української літе­ратурної мови.

У системі прикметникової словозміни (підрозділ 3.2) західноукра­їнські рукописні апокрифічні збірники засвідчили: закінчення -ого родового відмінка прикметників чоловічого і середнього родів (wгн" нgвгасимого, с правого плgча); флексію -ым (-им) давального множи­ни (зgмным, ко всhм оубогымъ); закінчення -ою орудного відмінка однини прикметників жіночого роду (варgною смолою, лютою смtр­тїю); стягнені форми прикметників (ширша... оутроба, вgликu славu).

Вживання нестягнених форм в окремих випадках можна розгля­дати як одну з діалектних рис південно-західних говорів (агн# нg­злобливоg, мhсто бgзъводноg, дорогоцhнное), адже зокрема в карпат­ських говорах прикметники середнього роду в називному – знахід­ному відмінках однини виступають у членній нестягненій формі. Діа­лектні особливості виявилися й у впливі твердої групи прикметників на м’яку групу (з давных віков) тощо.

Церковнослов’янсько-книжні словозмінні особливості виявляються у вживанні: флексії -ы# (-ї#) для форм множини (сос@ди црковны#, чюдны# книгы); закінчення -аго (-#го) для родового відмінка однини прикметників чоловічого й середнього родів (шл"хgцкаго, до... мgн­шаго); флексії -ей для давального – місцевого відмінків однини прикметників жіночого роду (на рhцh вавилонстgй, в странh вар­варстgй).

Аналіз прикметникової словозміни дозволяє зробити висновок, що в західноукраїнських апокрифічних збірниках XVII – XVIII ст. домінували членні форми прикметників. Нечленні прикметники вико­нували здебільшого функцію іменної частини складеного присудка (был’... барзо богат, вgлик’ мои Бtгъ) і лише зрідка – означення, пере­буваючи в постпозиції до іменника (созда... полат@ м@ж@ богат@, сотвори... пиръ вgликъ). Частіше це були присвійні прикметники (дочкu Матdановu, кuбокъ цtрgвъ, ^ плgмgнg Рuви­мова, во дом Авраамовъ). Членні форми прикметників (як живо­мовні, так і цер­ковнослов’янсько-книжні) були поширені в укра­їнських пам’ятках XVII – XVIII ст. з різних територій.

Системі словозміни займенників (підрозділ 3.3) властиві такі за­гальноукраїнські словозмінні явища: форми родового – знахідного від­мінків особових й особово-вказівних займенників першої і другої осо­би однини мgнg, тgбg; родовий відмінок особово-вказівного займен­ника жіночого роду до нgи; давальний відмінок другої особи однини тобh; орудний відмінок однини тобою, нgю, ним; форма давального відмінка зворотного займенника собh.

Діалектними рисами вважаємо: широке вживання енклітичних форм особових й особово-вказівних займенників (м#, т#, го, ю, ми, ти); використання авторами збірників редуплікованих форм вказівних займенників (тот, тота, тотg, сgсh, сgсю); вживання флексії орудно­го відмінка -ев у присвійному займеннику своя – своев; давню фор­му означального займенника жадныи, частку да- в неозначеному займен­нику дакто.

З-поміж церковнослов’янсько-книжних морфологічних рис відзна­чаємо: традиційне написання займенника онъ; відсутність переходу его > його, него > нього; наявність форм g# (нg#); залишки двоїни; нестягнені форми моgго, твоgго; форми знахідного відмінка при­свій­них займенників мо#, тво#; вживання форм особового й зво­ротного займенників тgбh, сgбh  тощо.

У досліджуваних рукописних збірниках XVII – XVIIІ ст. пред­ставлені всі семантичні розряди займенників. Словозміна цієї частини мови відзначається пере­вагою форм, успадкованих з попередніх століть і, незважаючи на данину книжній традиції, унормованих україн­ською літературною мовою або відомих у південно-західних говорах.

Морфологічна система числівника (підрозділ 3.4) в рукопис­них апокрифічних збірниках загалом представлена за­гальноукраїнськими утвореннями. Проте кількісно обмежене вживання числів­ників у досліджуваних текстах дає змогу скласти лише часткове враження про їх словозміну. Числівники два, три, чотири засвідчені новими відмін­ковими флек­сіями: двох, трох, чотирох. Проте ці уодноманітнені форми вжива­ються паралельно з давніми: двhма, триgх, чgтирgхъ. В аналізованих пам’ятках зафіксовано діалектні форми числівників один і чотири: едgн, чтири, штири. Числівники п’ять – десять вжиті переважно у формі називного – знахідного відмінків, що не дозволяє скласти пов­ного уявлення про їхню парадигму. Можемо зауважувати лише про гра­фічне оформлення цих числівників в окремих руко­писних збірни­ках. Так, наприклад, варіативністю написання відзнача­ється чис­лів­ник сім. Паралельно вживаються форми, у яких відбува­ється пере­хід [е] > [і] (графічно h) у закритому складі, й форми, у яких збері­гається і голосний [е], і кореневий приголосний [д], порівн.: сhмъ... мgчов, сhм’ голов, а також: по сgмь лhты, сgдмъ мgчовъ і под. Числівник вісім зафіксований у формі місцевого відмінка без проте­тичного губного [в]: по осми днgх, осgми лhтgх.

Складні кількісні числівники відзначаються варіативністю у дру­гій складовій частині: -дgс#тъ і -дц#т (дванадgс#тъ, п#тьна­дg­с#тъ і дванадц"том, тринац"ти, килконац"т). Помічено по­двійне позначення числа 40 (сорок дhвокъ і чgтиридgс#тоднgвноg поmgнїg).

Паралельні форми – народнорозмовні й книжні – мають порядкові числівники: пgрший, другий – пgрвыи, вторыи. Усі зафіксовані складні порядкові числівники утворені додаванням до кількісного чис­лівника компонента -дgс#тый: п#тнадgс#тим, дgв#тнадgс#томu.

Система дієслівної словозміни (підрозділ 3.5) характеризується вжи­ванням: форми інфінітива на -ти (питати, просити); закінченням -мо для дієслів І особи множини теперішнього часу (можgмо, идgмо, рида­емо); безфлексійними формами теперішнього часу (хоmg, выдае); діє­сло­вами минулого часу на -въ (питавъ ворожбитовъ, мав’ жgнu); вживанням давноминулого часу (давъ быв знак, прышла была... жgна); флексією -hмо, -мо для дієслів І особи множини і часткою не­хай у наказовому способі (кропhмо, оумhймо; нgхай нhхто нg розuмhgтъ). Ці риси згодом закріпилися як норма сучасної укра­їнської літературної мови.

З-поміж діалектних словозмінних особливостей дієслів відзнача­ємо: спе­цифічне вира­ження давніх форм інфінітива з основами на задньоязикові приголосні (раи стgрgчи); нефіксованість позиції частки ся у зворотних дієсловах (которие с" оу нgго оучили, хто с# тою водою uмиgтъ) або відсутність цієї частки взагалі (сонъ приснивъ, тылко... прислухай, нhґды нg родив); широке вживання особових енклітиків у формах минулого часу (алg то емъ тgпgр нg готов, нg просилам т#, жадного смо нg видhли); форми з флексіями -м, -ме для вираження теперішнього часу (слuшамъ... твои рgчи, просимg т#); дієслова ІІ дієвідміни 2 ос. одн. без флективного -т (совистъ м# мuчи) тощо.

Церковнослов’янсько-книжні риси дієслів виявляються у вживанні: давніх простих форм минулого часу – аориста (принgсоша дрgво, посла м#) й імперфекта (на Захарїю роптах@, оу рuкахъ... дgржахu); дієслівних форм на -мъ (нg знаем, вас питаeм); давніх форм майбутнього часу (Г^сди, потомъ что хоmgтъ быти?); частки да в наказовому способі (вс"ко диханиg да хвалит Гt^сда, да вивчимъ грамотh) та ін.

Проведений аналіз дієслівної словозміни показав, що пам’яткам західноукраїнської апокрифічної літератури XVII – XVIII ст. властиві переважно ті загальноукраїнські дієслівні форми, які пізніше закрі­пилися і стали нормативними в дієслівній парадигмі української літе­ратурної мови. Діалектні і книжні особливості виступають, як пра­вило, паралельно із загальноукраїнськими формами, але явно перева­жають останні.

висновки

У писемній спадщині XVII – XVIII ст. з території Буко­вини, Га­личини, Закарпаття важливе місце займають рукописні апо­крифічні збірники, укладені переважно свяще­никами.

Апокрифічні твори протягом століть мали значний вплив на на­родну свідомість, формуючи релігійні вірування й уявлення про похо­дження світу. На­сичення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фольклором. В українській народнопоетичній творчості з’явилося чи­мало переказів, створених на зразках апокрифічних тек­стів. Такі пере­кази, а також народні легенди, казки, вірування тощо досить часто сприймаються як витвір народної фантазії.

Дослідження апокрифічних збірників показало, що автори текстів (священики – переважно вихідці з народу) аналізованих пам’яток на­магалися надати їм живомовних рис, зрозумілих для простого народу. З огляду на це рукописні збірники дають досить повне уявлення про стан української мови на Буковині, Галичині, Закарпатті у XVII – XVIII ст., зокрема про фонетичну й морфологічну структури того­часної мови.

Здійснений аналіз апокрифічних рукописних збірників XVII – XVIII ст. засвідчив, що їх фонетична система загалом була уже сфор­мованою. Її основу склали типові риси живого на­родного мов­лення. Визначальними були, як правило, риси, вироблені в процесі історич­ного розвитку мови і вже закріплені в літературній мові попередніх періодів. Важливо, що більшість цих рис були властиві всій укра­їнській мовній території.

Водночас доволі широко засвідчуються явища, які стали нормою української літературної мови пізніше, а також окремі риси, харак­терні для південно-західних говорів української мови.

Проте специфіка орфографії досліджуваних рукописних пам’яток, зокрема сильна церковнослов’янська правописна традиція, утруднює висновки щодо фонетичних ознак української розмовної мови, які в ана­лізованих текстах переважають над особливостями церковнослов’­янської мови.

Отже, апокрифічні збірники відбивають основну тенденцію роз­витку фонетичної системи літературної мови XVII – XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної та народнорозмовної основ.

В аналізованих текстах відображений розвиток нових явищ у системі сло­возміни різних частин мови та процеси уніфікації морфо­логічних форм. Ці зміни пов’язані із загальноукраїнськими процесами станов­лення морфологічної системи в умовах синтезу форм старо­укра­їнської і нової української літературної мови в напрямку їх збли­ження. Почали домінувати живомовні елементи, що стали нормою сучасної укра­їнської літературної мови. У цих тенденціях знайшли відображен­ня не лише загальноукраїнські граматичні явища, а й особ­ливості південно-західних говорів. Аналіз системи словозміни частин мови показав, що в пам’ятках живі народнорозмовні форми співіснували з архаїчними, які значною мірою підтримувалися книжною традицією, проте, на нашу думку, були цілком закономірними – таке використан­ня паралельних форм свідчить про неусталеність морфологічної систе­ми. Таким чином, можна констатувати активний поступ морфологічної системи західноукраїнських рукописних пам’яток XVII – XVIII ст. у галузі слово­зміни до морфологічних стандартів сучасної української літературної мови.

Більшість зафіксованих нами в західноукраїнських апокрифічних рукописних збірниках явищ промовисто засвідчує загальноукраїнські тенденції у фонетиці й морфології мови пам’яток, хоч результати цих змін виступають у пам’ятках непослідовно, однією з причин чого був традиційний правопис.

Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення що­до мови XVII – XVIII ст. на західноукраїнських землях. Фонетична й морфологічна системи цього періоду виступають уже сформова­ними. Визначальними були, як правило, риси загальноукраїнські, істо­рично перспективні, що доводить сучасна українська літературна мо­ва. Ха­рактер діалектних ознак та їх співвідношення із загальноукра­їнськими явищами переконує, що вони найчастіше виступали паралельно з ана­логіч­ними рисами тогочасної літера­турної мови. Засвідчені діалектні риси в сукупності становлять харак­терні ознаки південно-західних го­ворів української мови, а виявлення їх у творах, як правило, релігійного зміс­ту свідчить про потужний вплив живомовної практики на книжну українську мову.

Отже, більшість західноукраїнських апокрифічних рукописних збірників XVII – XVIII ст. написана книжною мовою з широким залу­ченням живомовних елементів. У зв’язку з цим проаналізовані пам’­ятки – важливий чинник неухильного й закономірного розвитку й становлення української літературної мови на народній основі, а їх мовні особливості є відображенням загальних тенденцій цього про­цесу. Рукописні апокрифічні збірники відбивають одну з основних тенденцій розвитку літературної мови XVII – XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної і народнорозмовної основ.