ЕТНОПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЇ, ПРАКТИКИ : Этнополитическая ГЕОГРАФИЯ УКРАИНЫ: ПРОБЛЕМЫ ТЕОРИИ, МЕТОДОЛОГИИ, ПРАКТИКИ

Краткое содержание

У першому розділі дисертації “Суспільно-географічні основи взаємодії та функціонування етнонаціональної і політичної сфер суспільства: понятійно-термінологічний апарат і концептуальні положення” на основі аналізу літературних джерел обгрунтовуються концептуальні положення щодо етногеографічних та територіально-політичних зв’язків і співвідношень. Значною перешкодою у цьому аспекті є відсутність єдиної і цілісної понятійно-термінологічної системи та узгоджених підходів до розуміння сутності етнічності, національної ідентичності, політичних вимірів етнічності, які розглядаються часом з діаметрально протилежних позицій, що зумовлено різним досвідом сприйняття етнополітичних реалій. Аналіз таких підходів дав змогу зробити висновок про те, що збалансоване розуміння сутності нації і національної ідентичності вимагає окреслення насамперед їхніх об’єктивних підстав разом з усвідомленням значної структуроформуючої ролі політичної сфери й низки інших суб’єктивних чинників. З огляду на це, понятійно-термінологічна система, що сформувалася у теорії етносу, найбільш об’єктивно, повно і в єдності відображає сутнісні виміри феноменів етнічного і національного і є методологічно конструктивною у геоетнополітичному аналізі, оскільки об’єктивно відображає етнічну строкатість світу і зв’язує в єдину понятійно-термінологічну систему поняття етносу і нації, етнічного і національного.

Вивчення етнополітичних процесів засвідчує, що серед сукупності чинників життєдіяльності та політичної активності етнонаціональних спільнот і груп визначальне значення у етнополітичних процесах має насамперед територіальна організація етнонаціональної сфери, тобто розміщення етнічних спільнот і груп по території, включаючи і їхнє розселення і територіальні співвідношення та зв’язки між структурно-територіальними підрозділами. Основу територіальної організації етнічних спільнот становить етнічна територія – відносно стійкий ареал розселення етносу, у межах якого він у більшості випадків становить відносну чи абсолютну більшість. Територіальна організація етнічної стільноти завжди є у тісному зв’язку з її людністю, яка визначає повноту структури етносу, тобто наявність окремих підрозділів, які у процесах життєдіяльності забезпечують постійне його оновлення, адаптацію до різних викликів та до нових, часом несприятливих умов. Поєднання людності етнічної спільноти з розмірами та властивостями етнічної території становить її демогеографічний потенціал.

Об’єктивні тенденції геополітичних і геокультурних процесів підтверджують, що етнонаціональна ідентичність закономірно потребує інституційного закріплення як своєї унікальності, так і функціональної значущості. І саме державність створює щонайширші умови для реалізації і збереження етнонаціональної самобутності. Тому політизація етнічності – об’єктивний процес розширення сфери життєдіяльності спільнот. А основним наслідком і відображенням природного розвитку етнополітичних процесів є формування національних держав, найбільш характерними рисами яких є: особливі історично-генетичні засади (сформувалися або безпосередньо внаслідок етнополітичного самовизначення, або внаслідок об’єднання різних державних утворень на єдиній етнонаціональній основі), територіальна організація (в основі державної території – ареал розселення державоформуючого етносу) та чітко виражене культурне обличчя, яке визначає культура державоформуючої нації.

8

Зіставлення історичних територіально-політичних змін упродовж двох останніх століть, сучасних політичної та етнічної карт підтверджують, що тенденція до відповідності територіально-політичної і етногеографічної організації сучасного світу – одна з сучасних глобальних закономірностей. Водночас формування модерних національних держав, в розпорядженні яких є великі засоби та важелі впливу, також безперечно є потужними факторами етногенези і націогенези. Отже, етнонаціональні спільноти є одночасно і суб’єктом, і об’єктом державотворення, а вплив у відношенні держава–етнос (нація) є взаємним. З огляду на інерційність самої територіально-політичної організації і зміщеність фаз етнополітичного розвитку закономірною є диференційованість перебігу геоетнополітичних процесів в історично-культурних областях світу, що особливо помітно виявляється в регіонах з автохтонним населенням та в регіонах переселенського типу. З огляду на плюралізм форм етнополітичного самовизначення, можливість пропорційності і зрівноваженості етногеографічної та територіально-політичної структур світу, оптимізації їхніх співвідношень, є реальною.

Структуроформуюча роль етногеографічного чинника в політичних процесах найбільш рельєфно виявляється на рівні держави та її підрозділів, засвідчуючи органічну і генетичну зв’язаність політичних і етнонаціональних компонентів, які у єдності творять етнополітичну систему держави. Оскільки важливе системоформуюче значення і в структурі етнічних спільнот, і у структурі держави мають власне територія, а також територіальні співвідношення і процеси, то кожна етнополітична система є своєрідною територіально-етнополітичною (геоетнополітичною) системою.

З огляду на невідповідність етнічної і політичної карт світу, територіальна організація етнонаціональної сфери більшості держав є синтезом територіальних структур окремих етнічних спільнот і груп. Поліетнічність держави (як складний і своєрідний феномен розвитку геоетнополітичних взаємин) визначається не самим фактом наявності представників різних етнічних спільнот, а множинністю ареалів корінних етнічних територій. Беручи в основу типологічні відмінності територіальної організації етнонаціональної сфери держав, враховуючи загальні кількісні співвідношення етнонаціональних спільнот та історичні етногеографічні передумови, нами виділяються такі основні типи держав за особливостями етнонаціональної структури населення: 1) моноетнічні держави, в основі яких етнічна територія одного етносу за незначної частки (до 10%) етнічних меншин і малих корінних народів; 2) переважно моноетнічні держави, понад 80% території яких – ареал розселення одного етносу за наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та малих корінних народів; 3) держави з наявністю двох домінуючих етнічних ареалів за порівняно незначної частки (до 10%) етнічних меншин - переважно двоетнічні держави; 4) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів за кількісного переважання (понад 65%) одного з них; 5) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів за відсутності домінуючого (понад 65%) переважання одного з них; 6) поліетнічні держави колонізаційного (переселенського) типу із расово змішаним населенням і порівняно великою часткою аборигенів; 7) поліетнічні держави колонізаційного типу із расово змішаним населенням і порівняно невеликою часткою аборигенів (до 10%) .

Водночас в обгрунтуванні типу етнополітичної системи держави пріоритетніше значення мають співвідншення у ієрархії та розміщенні різних етнополітичних центрів та регіонів, з урахуванням того, як утворилися сучасні держави (чи шляхом етнонаціонального самовизначення та етнополітичної інтеграції, чи внаслідок деколонізації етнічно різнорідних територій, чи шляхом трансформації середньовічних династичних держав і колишніх імперій). З огляду на це, виділяються такі типи етнополітичних систем держав світу: 1) національні держави з єдиним етнополітичним центром; 2) національні держави з етнонаціонально-територіальними автономіями; 3) федеративні держави, організовані за переважно етнонаціональним чи етнонаціонально-територіальним принципом; 3) держави колонізаційного типу з європейським культурним ядром, що сформувались як політичні нації; 4) держави колонізаційного типу із значною часткою аборигенного населення чи населення африканського походження, що формуються як політичні нації; 5) держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічноскладним, але етнокультурно спорідненим складом населення, що формуються як політичні нації; 6) держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічнострокатим і різнорідним етнонаціональним складом населення, несформованими і неокресленими етнополітичними системами.

Порівняльний аналіз етнополітичних тенденцій у різних регіонах світу підтверджує, що саме система національних держав та етнонаціональних федерацій – це найбільш оптимальна і природна форма територіально-політичної організації людського суспільства.

У другому розділі дисертації “Історичний огляд, методологія і методика геоетнополітичних досліджень” розкриваються особливості формування етнополітичної думки, здійснюється критичний аналіз методологічних підходів сучасної етнополітики та політичної географії, обгрунтовується методологічна модель цілісного геоетнополітичного аналізу держави, методика дослідження територіально-етнополітичної системи України.

10

В географічному аналізі етнополітичного життя України методологічно значущими є найважливіші здобутки світової наукової і громадсько-політичної думки. В цьому аспекті розуміння необхідності перебудови територіально-політичної системи світу з урахуванням географії етнонаціональних спільнот і груп найбільш виразно виявилось у працях деяких філософів та громадсько-політичних діячів (Й. Г. Гердера, Д. Мацціні, П. Манчіні, Ф. Палацького, В. Вільсона та ін.). Водночас науковці більшості провідних шкіл політичної географії кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. не завжди адекватно відображали реальні потреби гармонізації геоетнополітичних взаємин, відстаючи і від її теоретичного осмислення в cоціально-політичних науках, і від політичної практики. Політико-географи цих шкіл (Ф. Ратцель, Р. Челлен, Г. Маккіндер, К. Гаусгофер, П. Савицький та ін.) достатньо уваги приділяли таким географічним чинникам, як розташування, розміри, фізична географія та природноресурсний потенціал території, але у дослідженнях, що заторкували етнополітичні проблеми, не опиралися на засадничі особливості етногеографії (розміщення етнонаціональних спільнот і груп, межі етнічних територій, етнічна мозаїчність ареалів розселення та ін.), обгрунтовуючи великодержавницькі ідеї. Найбільш об’єктивно і повно значення етногеографічних співвідношень відображено в рамках функціональної політико-географічної парадигми Р. Хартшорна, який в політико-географічному аналізі держави робив акцент на виявленні і дослідженні сили суспільно-географічних чинників, які або забезпечують єдність держави, або можуть порушити її цілісність.

10

В сучасних умовах перешкодою поглиблення методології геоетнополітичних досліджень є: 1) некритичне застосування методологічних підходів західних суб’єктивістських модерністських концепцій нації і націоналізму; 2) перенесення досвіду і прикладних технологій, що стосуються поліетнічних суспільств, у тому числі й переселенського типу, на рівень національних держав з домінуючим автохтонним населенням; 3) потяг до поверхово-сенсаційних пояснень, висновків. Що ж до аналізу сучасної геоетнополітичної ситації в Україні, то тут основними методологічними хибами є: 1) абсолютизація історично-географічних відмінностей, на основі якої іноді наголошується на штучності об’єднання регіонів України в межах єдиної державної території; 2) гіперболізація поліетнічності України.

У третьому розділі “Взаємозумовленість етногеографічних та територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ століття” розкриваються історико-географічні передумови формування сучасної територіально-етнополітичної системи України. В цьому контексті аналіз історичних особливостей формування державності України упродовж ХХ ст. підтверджує, що її державна територія в історично-генетичному відношенні має інтеґраційний характер, зумовлюючи помітні історико-географічні відмінності. Але основним чинником, який визначив об’єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це було здійснено, все ж виступав український етнонаціональний чинник.

Об’єктивне відображення усіх обставин формування державних кордонів упродовж 1918-1945 років засвідчує, що територіально-політичний поділ Центрально-Східної Європи міжвоєнного періоду став переважно наслідком силових впливів різних держав і здебільшого всупереч етно-географічним засадам формування державності. Лише у формуванні території УРСР та деяких інших аспектах її політичного життя упродовж 20-х років етногеографічний підхід мав обмежене значення.

Динаміка демоетнонаціональних змін в Україні була зумовлена дією геополітичного чинника, насамперед державною політикою в галузі міжетнічних стосунків. Обсяги прямих і непрямих демографічних втрат етнічно українського населення під дією державно-політичного чинника у ХХ ст. різко зросли, істотно знижуючи темпи відтворення його кількісного складу. Нерівномірність динаміки кількості та питомої ваги різних етнонаціональних спільнот і груп в межах сучасної України, неорганічний характер багатьох етнодемографічних процесів вели до поглиблення міжрегіональної і внутрішньорегіональної поляризації в межах ареалу розселення і життєдіяльності української нації, гальмуючи процеси її модернізації. Обсяги етнодемографічних втрат визначалися також й територіальною структурою української етнічної території. Насамперед в межах українського етноде-мографічного ядра, з огляду на вищий ступінь цілісності культурного середовища, етнодемографічні втрати були не так помітні, як на окраїнах української етнічної території. Дослідження показали, що під впливом геополітичного чинника упродовж ХХ ст. сформувалися і продовжують діяти в сучасній Україні механізми багатьох геоетнополітичних процесів, що ведуть до послаблення демогеографічного і територіально-політичного потенціалу української етнічної нації. З позицій життєдіяльності українського народу необхідно виділити і такі позитивні моменти етнічної історії ХХ ст., як зростання частки українського населення у містах (зараз українці становлять переважаючу більшість у всіх містах західної і центральної України і в більшості міст східної і південної України), а також зменшення етнічної мозаїчності окраїнних західних реґіонів.

12

У четвертому розділі дисертації “Етногеографічна структура сучасної України та її геополітичне значення” розкрито основні параметри територіальної організації етнонаціональної сфери, які є фундаментом формування територіальної етнополітичної системи та визначальним чинником її розвитку. В цьому контексті дослідження сучасних етногеографічних співвідношень, здійснені за результатами останнього перепису населення 2001 року у розрізі адміністративних районів та міст обласного й республіканського підпорядкування, засвідчили, що абсолютна кількість та питома вага української державоформуючої нації та етнонаціональних груп залишається істотно диференційованою як в розрізі сільського і міського населення всієї України, так й за адміністративними реґіонами вищого рівня.

12

Кількісні зміни у етнонаціональній структурі населення України упродовж 1989 – 2001 років виявляються і у якісних зрушеннях у територіальній структурі етнонаціональної сфери. Вони стосуються насамперед диференційованого зростання питомої ваги української етнічної нації у розрізі регіонів. В цьому аспекті за міжпереписний період частка етнічних українців зросла у всіх регіонах, за винятком АР Крим, але найбільше у м. Києві та у східних і південних областях (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська, Херсонська), де на кінець 80-х була переважно нижчою середніх по Україні значень. В результаті таких змін, які відбулися як внаслідок міграцій, природного руху, так і внаслідок зміни політичної ситуації, зріс демографічний потенціал української етнічної нації, особливо в напрямі із заходу на схід і значною мірою нівелювалися райони його послаблення. Отже, упродовж 90-х років спостерігалась прогресивна з геополітичної точки зору тенденція вирівнювання (деполяризації) етнонаціонального простору України.

Для етнічно неукраїнського населення характерним є на сьогодні великий розрив кількісних співвідношень: частка найбільшої етнонаціональної меншини, росіян, переважає частку другої за кількістю етнонаціональної меншини: в сільському населенні – в 6,3 раза, в міському – аж в 20,7 раза. Не включаючи росіян, частка всіх інших етнонаціональних меншин не досягає в усьому населенні 1%. У сільському населенні лише частка кримських татар становить 1,0%, а частка молдаван – 1,2%. Такі кількісні співвідношення в середовищі етнічно неукраїнського населення засвідчують, що на сьогодні в Україні є лише одна велика етнонаціональна група – етнічні росіяни і зовсім відсутні середні за людністю етнічні меншини.

Аналіз етнодемографічних співвідношень в Україні та регіонах не дає підстав для абсолютизації їхньої поліетнічності. Це підтверджується й аналізом етнотериторіальної мозаїчності. Лише Одеську область, насамперед її південно-західну частину (Південну Бесарабію), з огляду на такі дві ознаки, як високий ступінь етнонаціональної мозаїчності та множинність ареалів компактного розселення етнічних груп, можна однозначно вважати поліетнічним реґіоном. Набула за останній період рис більш поліетнічного (переважно трьохетнічного) регіону й АР Крим. Структура населення ще двох регіонів (Донецька та Луганська області) має переважно двоетнічний (українсько-російський) характер. Окрім АР Крим, цілісні ареали у межах території сучасної України, де неукраїнське населення становить абсолютну чи відносну більшість, залишаються стійкими насамперед в прикордонних західних і південно-західних районах компактного розселення угорців (Берегівський район Закарпатської області), румунів (Герцаївський район Чернівецької області), молдован (Новоселицький район Чернівецької області), болгар (Арцизький, Болградський, Тарутинський райони Одеської області) (див. рис. 1). Отже, Україна за етнотериторіальною структурою населення належить до типу переважно моноетнічних держав, понад 80% території яких – це ареал розселення одного етносу за наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та невеликих корінних народів.

За міжпереписний період (з 1989 по 2001 рік) абсолютна кількість етнічних українців в Україні збільшилася лише на 0,3%, але їхня питома вага зросла більш істотно – на 5,1% (з 72,7% у 1989 році до 77,8% у 2001 році). Зростання частки етнічних українців відбулося насамперед в міському середовищі (на 7,9%), тоді коли у сільській місцевості – лише на 0,6%. Причому абсолютна кількість українців у містах зросла на 4,8%, а у сільській місцевості зменшилася на 6,5%. Враховуючи той факт, що сумарна кількість міського населення України упродовж того часу не зростала, а зменшилась (на 5,9%) є підстави вважати, що значна частка осіб, які народилися у змішаних українсько-російських сім’ях, у 2001 році самоідентифікувались як українці. За період з 1989 по 2001 роки розрив у питомій вазі етнічних українців у сільському та у міському населенні істотно зменшився (на 7%) внаслідок більшого приросту частки українців у міському населенні (частка українців у містах зросла на 7,9%, а у сільській місцевості – лише на 0,6%), відображаючи об’єктивну і прогресивну тенденцію подолання контрастності етнонаціо-нальної структури міського і сільського середовищ.

Послаблююють творчий потенціал української етнічної нації значні відмінності у рівнях етнонаціональної свідомості, які виявляються досить рельєфно у визнанні рідної мови та у її вживанні на побутовому рівні, адже для українців з рідною російською мовою порівняно більше характерна змішана, “радянська”, чи регіональна ідентичності. Якщо загалом по Україні 14,8% етнічних українців визнало рідною російську мову, то у міському середовищі 21,8%, а у сільській місцевості – 2,7%. У порівнянні з 1989 роком частка українського населення з рідною російською мовою у містах зросла на 1,8%, а у селах – на 0,7%. Попри деякі тенденції до русифікації українського села, основним середовищем русифікаційно-асиміляційних процесів залишаються українські міста. Найбільша частка українців (переважно це мешканці обласних центрів та великих міст) асимілювала в російськомовне середовище в АР Крим (59,5%), Донецькій (58,7%) та Луганській (49,4%) областях. Кореляційний аналіз показав, що у процесах мовної русифікації етнічних українців східних й південних регіонів простежується й така закономірність: чим більша частка етнічних українців у адміністративних одиницях, тим більшою серед них є і питома вага тих, хто вважає рідною українську мову.