НІМЕЦЬКІ ПРИГОЛОСНІ У СПОНТАННОМУ МОВЛЕННІ: СТРУКТУРНИЙ I ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТИ (експериментально-фонетичне дослідження)

Краткое содержание

Розділ 1. "Німецькі приголосні та їхні зміни у мовленні". Функціонування приголосних як мовних одиниць зумовлене системними відношеннями в мові, представленими в мовленні. Однак мовна система загалом, і німецький консонантизм зокрема, не є змінною, вона постійно перебуває у мінливому стані, тяжіючи до симетрії, порушення якої може спричинятися як зовнішніми, так і внутрішніми факторами (Ж. Вандрієс, Ф. де Соссюр). Внутрішньомовні чинники, до яких належать інгерентні й просодичні характеристики приголосних, наголошення, взаємний вплив звуків (коартикуляція), тип складу, позиція у фонетичному слові, темп мовлення, спричиняють ту чи іншу дію, а зовнішні фактори, насамперед спонтанність чи підготовленість мовлення, а також соціальні передумови – соціальне становище мовця, професія та рівень освіти, місце народження і проживання у дитячому і дорослому віці, територіальні аспекти, умови комунікації, комунікативна поведінка тощо, можуть лише її підсилювати або послаблювати (М. П. Кочерган). Наочний вплив цих факторів на вияв диференційних ознак приголосних у спонтанному мовленні, коли мовцями використовується варіант фонеми, притаманний цьому етапу розвитку мови.

Правила та норми містить сама мова, яка, на відміну від мовлення, є множиною окремих систем. Лише тому, що окремі елементи звукового потоку, які проявляються у мовленні, можуть співвідноситися з окремими членами цієї системи, звуковий потік набуває впорядкованості (М. С. Трубецькой). Як наслідок функціонування системи розглядають, зокрема, взаємодію приголосних та вияв їхніх диференційних ознак у середовищі як діяльності (О. О. Селіванова). У мові потрібно розрізняти те, що є нормованим, або узагальненим (норма), і те, що є функціональним і виступає у протиставленні (функціональна норма) (Е. Косеріу). Іншими словами, фонологічна система містить ідеальні форми реалізації певної мови, слугує інвентарем для мовленнєвої діяльності й відображає динамічність певної мови. Норма охоплює вже реалізовані моделі на основі мовного інвентаря і фіксує їхні традиційні форми (правила), які забезпечують функціонування мови як системи. Орфоепічні правила можна трактувати як системні, а орфофонічні –    як фонетичні у вузькому сенсі слова. Орфоепія визначає фонемний склад слова, порядок розташування фонем, а також містить правила їх вимовляння. Вона є результатом свідомої кодифікації і диктує нормативну реалізацію не лише фонетичних характеристик фонем, а й супрасегментних комплексів ознак            (О. І. Стеріополо). Предметом орфофонії є якість вимовляння звуків, насамперед правила вимовляння того чи іншого алофона фонеми (М. В. Гордіна). Фонологічні правила торкаються вибору відповідної фонеми, наприклад, у слові [´StUnd«] – "Stunde" звукосполучення "st-" потрібно вимовляти як [St], а не як [st]. Унаслідок нехтування орфофонічними правилами може спостерігатися заміна певної фонеми іншою, наприклад, вимова фонеми /S/ замість /C/ у слові [´kIrCnŒ] – "Kirchner". Мовною нормою вважається сукупність явищ, дозволених мовною системою і відображених та закріплених у мовленні, і саме такі взірцеві явища є обов’язковими для всіх носіїв мови. Наприклад, сучасна норма німецької мови надає перевагу фрикативному варіантові [Ò] увулярної фонеми /r/. Ця тенденція поширилася з північного регіону Німеччини на центральну та, частково, південну її частини й притаманна і вимові дикторів радіо й телебачення, і повсякденному мовленню пересічних німців (Е. С. Бондаренко). Мова є не до кінця реалізованою системою можливостей, це певна сукупність найбільш стійких, традиційних елементів системи (Л. О. Вербицька). Формальні можливості, представлені мовою, не можуть бути використані повністю, виходячи з цього, норма не може бути ширшою за систему. Фонологічна система будь-якої мови, з одного боку, складається з інвентарю фонем, який визначається, як правило, за семантичним критерієм на основі протиставлення мінімальних пар, з другого боку, фонологічна система охоплює зв’язки між фонемами, закони їхнього функціонування, а також об’єднання їх у групи, що перебувають між собою у певних відношеннях (Л. Р. Зіндер).

Перш ніж аналізувати орфоепічні зміни будь-якої мовної системи, потрібно визначити її фонемний склад. Сучасна германістика сформувала аргументовану думку щодо фонематичності 20 німецьких приголосних: /p/, /b/, /t/, /d/, /g/, /k/, /m/, /n/, /N/, /f/, /v/, /s/, /z/, /S/, /Z/, /x/, /j/, /l/, /h/, /r/. Це твердження з’явилося внаслідок фонематичної класифікації за способом творення (плозивний, носовий, фрикативний, бічний) та активним артикуляційним органом (лабіальний, апікальний, дорсальний) (К. Колер). До аналізу приголосних автор класифікації долучає артикуляцію резонатора (Ansatzrohrartikulation), розрізнюючи приголосні звуки в ініціальній позиції після паузи за початком фази звучання голосових зв’язок. К. Колер підкреслює, що найбільш стійкою розрізняльною ознакою приголосних фонем німецької мови є місце артикуляції. Спірантизація дзвінких приголосних [b], [g] до [B], [Ä] та вокалізація сонорних [Ò], [l] до [Œ], [Â] свідчать про меншу стійкість способу творення, що узгоджується з енергетичною теорією В. Г. Таранця, згідно з якою внаслідок першого пересуву індоєвропейські проривні приголосні [p], [t], [k] перетворилися у спільногерманській мові на фрикативні [f], [&tho ;], [h], а внаслідок другого пересуву германські зімкнені [p], [t], [k] перейшли або в щілинні [ff], [zz], [hh] – після голосних усередині й у кінці слова, або в африкати [pÿf], [z], [kch]. Це відбувалося у таких випадках:                    а) на початку слова; б) при подвоєнні приголосної; в) усередині слова і в його абсолютному кінці після [m], [n], [l], [r]. Розбіжності у з’ясуванні фонемного інвентарю німецьких приголосних є наслідком різних наукових підходів фонологів у трактуванні африкат /pÿf/, /tÿs/, /tÿS/, приголосних /C/, /х/, /h/, /j/, /N/ і твердого приступу [?]. Ми поділяємо точку зору Л. В. Щерби, згідно з якою фонемний статус названих вище звуків не викликає сумніву, а отже фонемний склад приголосних німецької мови нараховує – разом із палато-альвеолярною фонемою /Z/,                  що зустрічається лише в іншомовних словах, та африкатами – 24 фонеми.               Ця позиція ґрунтується на тому, що конститутивна функція фарингальної /h/, неможливість проходження морфемної межі всередині вимови приголосної /N/, умотивованість появи алофонів фонем /C/ і /х/ у певних позиційно-комбінаторних умовах, їхня кореляція за місцем творення та незалежність від характеристик попередніх голосних у словах іншомовного походження підтверджують фонемний статус усіх зазначених вище фонем. Твердий приступ [?] є гортанним призвуком голосного, а не приголосною фонемою, оскільки він виконує розрізняльну функцію лише факультативно: [fŒ´?aÿezn`] – "vereisen" (заморожувати) протиставляється [fŒ´Òaÿezn`] – "verreisen" (від’їжджати).

Обґрунтуванням фонематичного статусу тієї чи іншої німецької приголосної слугує тлумачення М. С. Трубецького, згідно з яким обов’язковість / факультативність характеристик звука визначається завдяки розрізняльним ознакам, інші – нерелевантні – артикуляційні ознаки звука можуть вільно варіювати. Розрізняльними ознаками для німецьких приголосних є місце й спосіб артикуляції, а також участь голосових зв’язок та ступінь напруженості. Найбільш оптимально приголосні проявляють свої диференційні ознаки у сильній позиції, тобто перед наголошеним голосним або між голосними. Сучасне тлумачення алофонічного варіювання дозволяє сприймати систему приголосних фонем у їх парадигматичних та синтагматичних відношеннях з урахуванням варіативності вияву диференційних ознак.

Сильна позиція приголосного не завжди є визначальною для повного вияву всіх диференційних ознак. Наприклад, дзвінкі ненапружені приголосні можуть зазнавати часткового оглушення, а напружені глухі – втрачати напруженість, що особливо характерно для складів синсемантичних слів. Слабка позиція приголосного, а саме – перед іншим приголосним, перешкоджає вираженню всієї сукупності диференційних ознак, особливо це притаманно алофонам фонеми /r/,    у яких спостерігається асиміляція за місцем творення, вокалізація або навіть елізія (випадіння або зникнення звука). У ненаголошеній позиції послаблення інших приголосних може супроводжуватися втратою аспірації у глухих зімкнених, частковим одзвінченням напружених зімкнених та фрикативних, оглушенням дзвінких ненапружених, вокалізацією варіантів бічної /l/ або цілковитим випадінням алофонів приголосних фонем. Позиція приголосного між голосними уможливлює повний вияв розрізняльних ознак у варіантів дзвінких приголосних.

Спонтанне мовлення характеризується вищим ступенем модифікацій приголосних, відхиленнями від нормативної вимови, послабленням приголосних і втратою акустичних корелятів їхніх диференційних ознак, що дає змогу розкрити умови порушення симетрії у системі приголосних німецької мови, виявити актуалізовані у мовленні дикторів внутрішні й зовнішні чинники змін, що намічаються.

Розділ 2. "Методика проведення експериментального дослідження". Матеріал дослідження утворили тексти спонтанного (інтерв’ю, коментування біблійного тексту) і підготовленого (зачитування списку ізольованих фонетичних слів, відтворення уривків із художньої літератури, читання біблійної притчі) німецького мовлення, на основі яких досліджувалися функціональні особливості німецьких приголосних фонем у структурі складу і фонетичного слова.

Аудиторський аналіз організовано у два етапи. Метою першого етапу була перевірка аудиторами таких параметрів спонтанного мовлення дикторських записів, як нормативність вимови, можливість ідентифікації за мовним регіоном, чіткість артикуляції, відсутність вад мовлення, комунікативність і невимушеність співрозмовника, темп мовлення, готовність до контакту. Другий етап передбачав складання та заповнення анкет для аудиторського аналізу, які відображають усе можливе розмаїття алофонічного варіювання приголосних фонем, а також містять дані про частоту вживання у спонтанному мовленні того чи іншого алофона. Для цього використовувалася транскрипція МФА і система діакритичних позначок, що дозволило зафіксувати всі відтінки орфофонічних варіантів приголосних. Для аудитивного оцінювання з метою уникнення гомогенності залучались такі групи аудиторів: 18 студентів VI семестру зі спеціальності "Мовленнєва комунікація",    9 студентів зі спеціальності "Історія" університету ім. Мартіна Лютера,              Халле-Віттенберґ (Німеччина), 2 особи із середньою спеціальною освітою. Аудиторський аналіз проведено завдяки участі у ролі експертів 4 досвідчених фонетистів – викладачів Інституту мовленнєвої комунікації зазначеного            вище університету.

Інструментальний аналіз дозволив отримати повну інформацію щодо реалізації приголосних у спонтанному мовленні. Аналіз тембральних характеристик приголосних звуків проводився за допомогою спектрального аналізу, який, будучи одним з ефективних сучасних методів інструментальної фонетики (К. Machelett), дав можливість отримати акустичне зображення досліджуваних сегментів, визначити межі звуків шляхом прослуховування окремих фрагментів, проаналізувати шумові характеристики приголосних. Опрацювання сонаграм проводилося та інтерпретувалося відповідно до методик та рекомендацій, докладно описаних у науковій літературі (Л. В. Бондарко, М. Ф. Деркач,               Н. Д. Свєтозарова, K. Machelett).

Усього проаналізовано 49415 реалізацій приголосних у 4983 фонетичних словах. Отже, вибірка сягає обсягу зіставлених експериментальних досліджень      (Е. С. Бондаренко, Т. М. Кузьменко, B. Rues). Проте ця вибірка стосовно окремих результатів (наприклад, реалізація веляризованих алофонів [Â] бічної фонеми /l/) може розглядатися лише як умовно репрезентативна, тому що існують певні розбіжності між розподілом частот спостережуваних величин, що виявлено з урахуванням критерію хі-квадрата (В. В. Левицький, В. І. Перебийніс, Д. К. Сегал).

Усі можливі реалізації німецьких приголосних фонем, алофони котрих можуть зазнавати у потоці мовлення помітних змін і активно варіювати у залежності від комбінаторно-позиційних умов, зображені у табл. 1. Табличні        дані репрезентують реалізації алофонів у різних позиціях. Залежно від комбінаторно-позиційних умов сильні зімкнені приголосні можуть ставати слабкими або фрикатизованими, набувати одзвінченості, випадати чи замінюватися на інші звуки; напружені щілинні мають тенденцію до послаблення як результат часткового одзвінчення, а ненапружені приголосні, навпаки, стають оглушеними.