ЛАТИНСЬКОМОВНИЙ ТЕКСТ У ЦЕРКОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVI–XVII СТ. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛАТИНСЬКОМОВНИЙ ТЕКСТ У ЦЕРКОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVI–XVII СТ. (на матеріалі документації Греко-католицької церкви)
Альтернативное Название: Латинськоязычный ТЕКСТ В церковной жизни УКРАИНЫ КОНЦА XVI-XVII СТ. (на материале документации Греко-католической церкви)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Розділ 1. «Латинська мова як посередник між західною та східною християнськими культурами». Кінець XVI–початок XVII ст. були важливими як для церковного, так і для світського життя України, однією з найважливіших подій в історії церкви стало укладення Берестейської унії, яка справила неабиякий вплив на тогочасне політичне та культурне життя. Дослідники зазначають, що Київська держава відзначалася тим, що поєднувала переважно східну грецько-візантійську релігійну і культурну традицію з переважно західною суспільною і політичною структурою (І. Лисяк-Рудницький). У кінці XVIXVII ст. західним впливом були охоплені й культура, і література, і суспільно-політичне життя (П. Галадза, М. Дмитрієв, І. Лисяк-Рудницький, І. Огієнко, О. Недавня, І. Паславський, Д. Чижевський, І. Ševčenko). Виокремлюється два напрямки окциденталізації української культури: перший пов’язаний з діяльністю Петра Могили та заснуванням Києво-Могилянської Академії, другий – з виникненням після укладення Берестейської унії 1596 року Греко-католицької церкви, що посилила вплив латинсько-католицької культури і латини як її посередника на українсько-білоруське суспільство (М. Дмитрієв). Таким чином, Греко-католицька церква була важливим елементом у процесі окциденталізації українського суспільства, і латину як мову, через посередництво якої відбувався вплив західної, передусім католицької, культури на східнослов’янську, православну, важко недооцінювати. Латина, латинське письменство і побудована на його основі система освіти справляли глибокий вплив на українсько-білоруську культуру, стаючи її органічною частиною і впливаючи на українсько-білоруське православ’я. Унія і реформи, впроваджені Петром Могилою, інтенсифікували і прискорили процес окциденталізації українсько-білоруського суспільства.  Тому Греко-католицька церква, будучи одним з найвагоміших компонентів цього процесу, цікавить нас передусім як нове мовне середовище, що виникло на стикові двох релігійних та культурних традицій.


Мовна ситуація в Греко-католицькій церкві в XVI–XVII ст. була певною мірою відображенням загальноукраїнської мовної ситуації. Вказаний період в Україні був позначений розширенням вживання латинської мови у різних сферах життя: освіті, науці, літературі, судочинстві, діловодстві, латиною послуговувалися і для діалогу із зовнішнім світом (Н. Безбородько, Н. Бойко, С. Гриценко, Н. Корж, О. Купчинський, Ф. Луцька-Литвяк, В. Миронова, Р. Щербина, Н. Яковенко). Греко-католицька церква також не залишилася осторонь цих тенденцій, тому статус і використання латинської мови в навчальних закладах, науковому житті, канцеляріях безперечно впливали і на роль та особливості вживання латини в церковному середовищі.


У сфері освіти латина посідала важливе місце, XVIXVII ст. були періодом культурного підйому, пробудження національної самосвідомості, тому цілком закономірно вони позначені інтенсивним розвитком науки і шкільництва, що безумовно пов’язане з більшою потребою у навчальних закладах різного типу. Необхідність знання латинської мови була викликана перш за все потребами суспільного та політичного життя, оскільки латина на той час стала мовою європейської освіченості, вища освіта без латини була немислима (С. Сеник, Н. Яковенко, T. Chynczewska-Hennel).


Оскільки в Західній Європі освіта була пов’язана переважно з літературними предметами, ознакою освіченої людини було вміння читати та аналізувати твори античних авторів. Починаючи з XV ст. чимало українських культурних діячів (наприклад, Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй Русин, Севастян Фабіян Кленович та ін.) створювали власні твори латинською мовою. Викладання латинською мовою в Київській Академії, а пізніше і в інших школах високого рівня (Переяславській семінарії, Харківському колегіумі) призвело до складання латинських рукописних підручників: поетики, філософії, богослов’я. Також майже всі письменники залишили чимало літературно оформлених латинських листів, які можуть бути цінним джерелом для дослідження як поетики того часу, так й ідеології та освіти авторів листів. Про високий ступінь проникнення латини в українську мову свідчить також той факт, що навіть листи та проповіді, написані слов’янськими мовами, часто містять латинські вислови, цитати або окремі формулювання (Д. Чижевський).


Після Люблінської унії (1569 р.), за умовами якої до складу Польського королівства були приєднані Київське, Волинське і Брацлавське воєводства, інтенсифікувався процес проникнення латинської і польської мов до адміністративного та судового апарату. Українське населення, все глибше втягуючись у сферу соціально-економічних відносин польської держави, змушене було прийняти й нові мови публічного спілкування – латинську та польську, що зумовило поступове витіснення ними із судочинства української мови наприкінці XVII ст. (В. Миронова, Н. Яковенко).


Таким чином, вживання латини у позацерковному середовищі безперечно впливало і на її місце у внутрішньому вжитку Греко-католицької церкви, де латина починала відігравати все більшу роль уже з XVII ст., а також у XVIII–першій половині XX ст. (О. Турій). За дослідженнями вчених Інституту історії церкви Українського Католицького Університету, в середовищі Греко-католицької церкви латина вживалася в:


1) митрополичій, єпископських, деканальних та парафіяльних канцеляріях;


2) офіційній кореспонденції церкви;


3) приватному листуванні та інших формах комунікації в середовищі ієрархії, чернецтва, парафіяльного духівництва, мирян.


У внутрішньому житті Греко-католицької церкви латина вживалася: на соборах та конференціях, у духовному суді, у монастирі чину Святого Василія Великого, церковних братствах та інших релігійних товариствах, у пастирських посланнях, проповідях, богослужбових книгах, богословській освіті, при веденні документації, створенні епітафій тощо.


Серед проаналізованих текстів переважну більшість представляють листи (як зовнішньо- та внутрішньодержавна кореспонденція), серед яких можна виділити окремі групи: листи-зобов’язання, листи-прохання, листи-подяки, листи-привітання, листи-рекомендації; серед інших різновидів документації наявні: реляції, меморіали, описи подорожей, заповіти та вияви останньої волі перед смертю, повідомлення, життєписи; також матеріалом для аналізу стали деякі офіційні документи (текст постанови руської ієрархії у справі унії, латинський текст артикулів унії, акт проголошення Берестейської унії та ін).


Отже, у процесі окциденталізації українського суспільства Греко-католицька церква відігравала важливу роль. Вплив західної католицької культури на східну православну відбувавася через посередництво латинської мови, з якою були нерозривно пов’язані тогочасне європейське письменство, освіта, наука. Все це поступово ставало органічною частиною й української культури. Загальноєвропейські тенденції до розширення вживання латини та набуття нею функцій «священної» мови науки, високої культури, літератури,  а також використання її в деяких сферах держаного управління знайшли відображення й у середовищі Греко-католицької церкви, де, починаючи з XVII ст., латина починає все ширше використовуватися в різних галузях церковного життя.


         Розділ 2. «Фонетико-орфографічні, морфологічні та лексичні особливості латинськомовної документації Греко-католицької церкви». На фонетико-орфографічному рівні під впливом польського правопису набувають більшого (порівняно з латиною класичної доби) поширення літери z, k: Zimka [MUH, II, 78, c. 130], Kiowiae [MUH, I, 393, c. 257]. Літера k часто є лише графічним варіантом для позначення звука [k] і може вживатися паралельно з літерою с в одних і тих самих словах: Kalendarium [DUB, 45, c. 81], Calendarium [DUB, 42, c. 68]; Cosacis [MUH, XI, 16, c. 19], Kozacis [Докум., 106, с. 380381].


Графеми w та j, введені у VIIIXІ ст., також зустрічаються у досліджуваних текстах, причому w використовується досить часто, однак переважно при написанні власних імен та прізвищ, географічних назв, назв українсько-польських реалій (wladica [MUH, I, 392, c. 255], Wolowicz [DUB, 45, c. 81], Zwiahel [Докум., 106, с. 381]), в той час як j, на відміну від текстів латинськомовних інскрипцій та історіографічних творів, послідовно вживається лише в кількох документах, а в решті випадків спостерігаємо поодинокі написання з j в основному власних назв та імен: Janusius [DUB, 294, c. 457], Jesu [DUB, 237, c. 371], Jasinschy [MUH, XI, 99, c. 117]. 


У системі голосних наявна неусталеність в написанні i/y (schysma [MUH II, 83, c. 134] замість schisma; hyems [MUH, XI, 77, c. 92] замість hiems; presbiter [Докум. 106, с. 381] замість presbyter; singrapha [MUH, XI, 117, c. 143] замість syngrapha); заміна монофтонга дифтонгом (faelicius, faelicissime [MUH, I, 411, c. 273274], foelicius [MUH, II, 241, c. 336] від felix, icis; foeminae [MUH, IXX, 317, c. 393] замість feminae); заміна дифтонга монофтонгом (reda [MUH, XI, 117, c. 144] замість raeda, obedientia [MUH, I, 305, c. 209] замість oboedientia) або взаємозаміна дифтонгів (paena [DUB, 228, c. 342] замість poena, moeroris [MUH, I, 401, c. 262] замість maeroris).


Зміни у системі приголосних, у групах приголосних та буквосполученнях представлені втратою або немотивованою появою придиховості (anatematisabant [MUH, II, 78, c. 130] від anathematisare; sathan [DUB, 237, c. 370] замість satan),  взаємозаміною ti/ci (negocium [MUH, I, 366, c. 236] замість negotium; provintiae [MUH, I, 304, c. 208] замість provinciae), спрощенням при написанні подвоєних літер (colega [MUH, I, 392, c. 255] замість collega) і появою подвоєння там, де раніше його не було (rellationis [MUH, II, 206, c. 293] замість relationis), спрощенням груп приголосних на межі префіксальної та кореневої морфем (exultationis [MUH, I, 386, c. 251] замість exsultationis; expiravit [MUH, XI, 75, c. 90] від exspirare).


Для передачі деяких українських та польських звуків, аналогів яких латинська мова не мала, автори досліджених текстів вдавалися до запозичення польських графем та буквосполучень: Wąsovicz [MUH, II, 204, c. 290], Grużewski [MUH, IXX, 288, c. 352], Złoty [MUH, III, 97, c. 181], Bialoczerkieviensis [MUH, I, 366, c. 237], Kiszka [MUH, IXX, 281,c. 342], або намагалися передати ці звуки не завжди адекватними графічними засобами латинської мови: Koretz [Докум., 211, с. 182], Sluzchum [MUH, XI, 117, c. 143], Zytomir [MUH, XI, 16, c. 20].


На морфологічному рівні описуються як формальні, так і функціональні характеристики латинських словоформ. Морфологічна система іменника в латинськомовній документації Греко-католицької церкви демонструє небагато відмінностей порівняно з класичною латиною. Спорадично трапляються випадки зміни роду іменників: tenera palmes [MUH, I, 386, c. 250] – «молода галузка» (у класичній латині palmes, itis (m)), manus sacros [DUB, 237, c. 371] – «святі руки» (у класичній латині manus, us (f)). Наявні поодинокі приклади зміни відміни іменників: humeribus [MUH, I, 401, c. 264] – «на плечі» (іменник другої відміни (h)umerus, i (m) починає відмінюватися за зразком третьої відміни), in majori cubilo [DUB, 150, c. 238] – «у великому покої» (іменник третьої відміни cubile, is (n) набуває закінчень другої відміни).


Характерним для латинськомовної документації Греко-католицької церкви є запис власних імен в адаптованому до системи латинського відмінювання варіанті поряд з морфологічно незмінними прізвищами, які зберігають українсько-польську форму (що притаманне також текстам латинськомовних інскрипцій на матеріальних об’єктах): Basilio Krukowski [MUH, III, 96, c. 179], Florianum Kosinski [MUH, XI, 14, c. 16].


Морфологічні особливості системи прикметника наявні перш за все при утворенні ступенів порівняння:


1) суфікси найвищого ступеня порівняння можуть виступати у спрощеному варіанті: sanctisimae [MUH, XI, 120, c. 148] від sanctissimus, a, um; humilime, humilimi [MUH, I, 392, c. 256], humilimus [MUH, I, 393, 257] від humillimus, a, um;


2) можливе неправильне утворення найвищого ступеня порівняння: humilissimus [MUH, I, 413, c. 276], humilissimi [MUH, IXX, 453, c. 567] замість humillimus, a, um;


3) у деяких прикметників, які у класичній латині не мали ступенів порівняння через те, що їх значення не дозволяло ступенювання, в проаналізованих текстах з’являється вищий і/або найвищий ступінь: selectiores [MUH, II, 197, c. 280] компаратив прикметника selectus, a, um – вибраний, catholicissimi [MUH, I, 413, c. 276] суперлатив прикметника catholicus, a, um – католицький.


Характерною рисою латинськомовних текстів Греко-католицької церкви є наявність ступенів порівняння у дієприкметників: amantissimi [MUH, I, 405, c. 269] – «того, який найбільше любить», від amare; desideratissimas [MUH, I, 401, c. 264] – «найбажаніші», від desiderare.


Часто зустрічаються прикметники (або утворені від них прислівники) у найвищому ступені порівняння, що мають при собі підсилювальну частку quam, така конструкція відтворює український формант якнай- при найвищому ступені порівняння: quam humillime [MUH, II, 91, c. 150] – якнайсмиренніше, quam maximas [MUH, II, 243, 339] – якнайбільші.


Також відзначається переважання препозитивного вживання прикметників (13 прикметників на сторінку на відміну від 6 прикметників на сторінку в постпозиції), змішання значень ступенів порівняння, широке використання прикметників у найвищому ступені порівняння.


У системі займенника наявні такі інтерференційні особливості:


1) незважаючи на те, що у переважній більшості випадків займенники відмінюються за правилами, спорадично трапляються невірно вжиті форми: clari illi viri [MUH, II, 41, c. 77] – «цього славного мужа» замість clari illius viri;


2) відсутність асиміляції у деяких формах займенників, утворених за допомогою частки -dem або -dаm: earumdem [MUH, I, 304, c. 208] замість earundem; quaemdam [MUH, I, 413, c. 275] замість quеndam;


3) взаємозаміна означальних та вказівних займенників hic, iste, ille, is, idem, ipse, що є характерним для всіх досліджених на даний момент латинськомовних текстів українського походження;


4) вживання особових займенників, які не несуть логічного наголосу, в ролі підмета: ego spero me cras domo mea egressurum  [DUB, 27, c. 49] – «я сподіваюся, що завтра відправлюся з дому»;


5) під впливом староукраїнської мови можуть вживатися поруч два займенники – вказівний або особовий та означальний: ea ipsa die [Докум., 106, с. 381] – «в той самий день»; et ego ipse [MUH, I, 305, c. 210] – «і я сам»;


6) вживання в узагальненому значенні займенників в однині: acciderat enim hoc in decembri [MUH, ХІ, 77, c. 92] – «це трапилося в грудні».


У системі дієслова спостерігаються такі зміни:


1) наявні поодинокі випадки зміни дієвідміни дієслова: addare [MUH, I, 394, c. 257] – «додавати» замість addere;


2) при утворенні дієслівних форм не завжди використовується правильна основа: dadi [Докум., 199, с. 176] – «я дав» замість dedi, scribsi [MUH, IXX, 283, c. 346; ІХХ, 402, с. 497] – «я написав» замість scriрsi;


3) при утворенні аналітичних форм дієслова спостерігається вживання допоміжного дієслова esse в часах, у яких воно не використовувалося в класичній латині: declaratus fuit martyr [MUH, IXX, 334, c. 420] – «був оголошений мучеником»;


4) пропуск дієслова esse при утворенні аналітичних форм минулого часу: Tandem Polociam advectum [MUH, IXX, 317, c. 395] – «Нарешті <було> відвезене до Полоцька»;


5) збільшення кількості дієслів, що можуть мати допоміжне значення: nollem <…> alios desperare facere [MUH, II, 41, c. 78] – «я не хотів би змусити інших зневіритися»;


6) заміна дієприкметника теперішнього часу активного стану описовою конструкцією: episcopum, qui non habet iurisdictionem [MUH, IXX, 285, c. 348] – «єпископа, який не має влади»;


7) вживання відмінків герундія в нехарактерних для них значеннях: ad commissas mihi oviculas prosperandum duxi [MUH, II, 196, c. 278] – «до ввірених мені духовних овечок пішов, поспішаючи» (знахідний відмінок герундія в даному реченні вживається в ролі відкладного).


Лексичні особливості. Латинськомовна документація Греко-католицької церкви цікава тим, що увібрала в себе як традиційну класичну, так і церковну, суспільно-політичну та побутову лексику, яка була створена в часи середньовіччя. Питома латинська лексика переважно мало змінилася, однак  деякі лексеми демонструють розвиток нових значень (семантичні неологізми), що зумовлено потребою відтворювати засобами латинської мови нові реалії життя: наприклад, іменник sacerdos, otis (m) [MUH, XI, 16, c. 19], який у класичній латині мав значення «жрець», починає означати «священик»; іменник salus, utis (f) «спасіння» [DUB, 17, c. 33] у класичній латині мав значення «здоров’я, благо, порятунок». Існує також значна кількість варваризмів, переважно це слова на позначення певних реалій тогочасного українсько-польського життя, які в латинському тексті часто супроводжуються коментарями: monachi vulgo cze cy [DUB, 42, c. 72] – «монахи, по-народному ченці»; securі oblonga, berdysz vulgo dicta [MUH, IXX, 317, c. 393] – «довгою сокирою, яка по-народному називається бердиш». Християнська лексика є в основному запозиченою з грецької мови, також трапляються нечисленні запозичення з давньоєврейської (причому в досліджуваних текстах ці запозичення є вже традиційною групою лексики, оскільки з’явилися в латині у перші століття нашої ери). У проаналізованих документах наявні три типи запозичень: матеріальні запозичення, семантичні запозичення та кальки. Матеріальні запозичення з грецької мови: metropolita «митрополит» [MUH, II, 234, c. 326], diaconus «диякон» [MUH, IXX, 284, c. 347]; з давньоєврейської: sabbatum «субота» [MUH, IXX, 317, c. 391], sathan «сатана» [DUB, 237, c. 370]. До семантичних запозичень належить, наприклад, іменник fides, який отримав значення «віра» (у християнському розумінні) під впливом грецького πίστις. Servator або Salvator [DUB, 17, c. 33; MUH, XI, 16, c. 20] – «Спаситель» під впливом грецького Σωτήρ. Деякі латинські терміни з соціально-політичної сфери утворені шляхом калькування відповідних українських лексем:  subiudex, icis (m) [MUH, XI, 61, c. 75] – «підсудок», subcammerarius, i (m) [DUB, 150, c. 238] «підкоморій».


Розділ 3. «Синтаксичні особливості латинськомовної документації Греко-католицької церкви». Синтаксичні функції відмінків та вживання прийменниково-відмінкових конструкцій у латині Греко-католицької церкви зазнали певних модифікації порівняно з класичною латиною. Деякі прийменники демонструють появу нових значень: scripturum hac super re credo Ill.mum nuncium [MUH, II, 226, c. 318] – «думаю, що ясновельможний нунцій напише про цю справу» (прийменник super набуває значення прийменника de). Цікаво, що при префіксальних дієсловах з семантикою віддалення вживаються переважно прийменники, які повторюють дієслівний префікс (ex aquis eduxerunt [MUH, IXX, 286, c. 350] – «вийняли з води»; quod omen a nobis Deus procul avertat [MUH, I, 401, c. 264] – «нехай Бог відверне це від нас»), причому прийменник de практично не вживається для позначення віддалення, набуваючи значення граматичного виразника відношення.


Досить широко представлені зміни в керуванні дієслів, наприклад:


1) заміна одного відмінка іншим у безприйменникових додатків: confiteamur nomini sancto Dei [MUH, I, 305, c. 211] – «щоб прославляли святе Боже ім’я» (у класичній латині дієслово confiteri керувало додатком в акузативі);


2) заміна певної відмінкової форми на прийменниково-відмінкову конструкцію: contra quem insurgunt schysmatici [MUH, XI, 62, c. 76] – «проти якого виступають схизматики» (у класичній латині insurgere вживається з давальним відмінком);


3) заміна одного прийменника іншим у додатках, виражених прийменниково-відмінковою сполукою: in liberalibus artibus ac in lingua latina, graeca, slavonica et ruthenica instituitur [MUH, II, 204, c. 290] – «яку навчають вільних мистецтв, а також латинської, грецької, церковнослов’янської та руської мови» (дієслово instituere за класичними нормами має додаток з прийменником ad).


Прості та складносурядні речення проаналізованої документації мало відрізняються від подібних речень у класичній латині.


Серед основних особливостей складнопідрядних речень у латинськомовній документації Греко-католицької церкви відзначаються такі:


1. Підрядні з’ясувальні речення:


    - відхилення від правила послідовності часів: quibus mandavimus, ut Sanctitatem Vestram adeant [DUB, 45, c. 81] – «яким ми доручили піти до Вашої святості»;


    - немотивоване вживання кон’юнктива в реченнях зі сполучником quod: Ratio ipsius fuit, quod antiquior esset episcopus [MUH, IXX, 281, c. 324] – «Його доказом було те, що він став єпископом раніше»;


    - руйнування традиційних синтаксичних структур після виразів на позначення страху і заперечення: Timetur tamen quod <…> facile sit daturus [MUH, XI, 75, c. 90] – «Однак є побоювання, що він легко дасть [привілей – О.К.]» (речення з quod); non dubito Vestram Reverentiam audivisse [MUH, II, 163, c. 247] – «Не сумніваюся, що Ваша світлість чула» (accusativus cum infinitivo).


2. Вживання присудка в кон’юнктиві у підрядних означальних реченнях без відтінків значення: Scire Sanctissimum in quo nunc statu res nostrae sint [MUH, I, 472, c. 298] – «Найсвятіший знає, у якому стані знаходяться зараз наші справи».


3. Немотивоване вживання присудка в кон’юнктиві у підрядних реченнях причини: Archiepiscopatus dictus, non quod archiepiscopus eius episcopos aliquos sub iurisdictione sua habeat [MUH, IXX, 317, c. 389] – «Називається архієпископатом не тому, що цей архієпископ має під своєю владою інших єпископів».


4. У складнопідрядних реченнях часу з одного боку спостерігається скорочення ряду сполучників, які можуть вводити підрядне речення, а з іншого, набувають поширення сполучники, що не були так часто вживані в класичній латині, зокрема quando. У деяких реченнях можлива заміна дійсного способу на умовний: Quid porro postquam animam exhalasset circa corpus ipsius in confirmationem sanctae Unionis contigerit, legetur <…> ex literis, quas scribo [MUH, XI, 52, c. 64] – «Що сталося біля його тіла для зміцнення святої унії  після того, як він віддав Богу душу, буде відомо з листа, який я пишу».


5. У проаналізованих текстах наявні всі види умовних періодів, однак спостерігається тенденція до зменшення кількості потенційних умовних речень, основну масу складають реальні (52%) та ірреальні (21%) умовні періоди (на відміну від актової латини, де відсутні реальні умовні періоди, та латини інскрипцій, у якій не представлені ірреальні умовні періоди). Це можна пояснити тим, що в староукраїнській мові, як і в сучасній, існувало два види умовних речень: 1) з дійсним способом дієслова-присудка; 2) з умовним способом; тому реальний та ірреальний латинські умовні періоди, які більш-менш відповідають цим формам, добре збереглися, а потенційний, який не був характерним для староукраїнської мови, починає занепадати.


6. Ускладнені речення:


1) синтаксичний зворот accusativus cum infinitivo:


- можлива заміна інфінітивного звороту на підрядне речення зі сполучником  quod: a plurimis audivi, quod mallent Turcae potius fieri quam mutare ritum [MUH, II, 199, c. 284] – «я від багатьох чув, що вони готові краще стати турками, ніж змінити обряд»;


- після дієслів у пасивному стані може вживатися accusativus cum infinitivо замість очікуваного nominativus cum infinitivo: sed nunciatur illum ob adversam valetudinem venire non posse [MUH, XI, 117, c. 142] – «але було повідомлено, що він не може прийти через поганий стан здоров’я».


2) незалежний зворот ablativus absolutus: зворот аblativus absolutus є досить поширеним у текстах проаналізованої документації (від 1 до 4 зворотів на сторінку в залежності від змісту документів), однак звужується спектр можливих значень даної конструкції, найчастіше (у 50% випадків) аblativus absolutus виступає в ролі речення з семантикою способу дії (Veni relicta familia et oneribus Rutae, et maneo hic [MUH, IXX, 334, c. 419] – «Я прийшов і перебуваю тут, залишивши родину й обов’язки в Руті»), рідше зустрічаються незалежні конструкції зі значенням обставини часу, умови, допусту. Стилістичними особливостями досліджуваних текстів зумовлена велика кількість сталих зворотів: Deo volente [MUH, IXX, 296, c. 363] – «якщо Бог бажає»; iuvante Deo [MUH, I, 434, c. 283],  – «з Божою допомогою».


 


ВИСНОВКИ


Загальноєвропейські тенденції та ідеї епохи Відродження були прийняті та знайшли продовження і на теренах України, справивши значний позитивний вплив на розвиток освіти, науки, мистецтва, архітектури. Засвоєння творчих надбань Європи було тісно пов’язане з вивченням та використанням латини, яка охопила майже всі сфери культурно-політичного життя. Давнє перебування України між двома культурними традиціями – західною та східною, коли країна водночас була частиною європейського світу у своїх соціальній та політичній структурах і частиною східної, грецько-візантійської, культури за своїми духовними вподобаннями, зумовило прагнення українського народу до гармонійного поєднання цих двох традицій, одним із проявів якого стала Греко-католицька церква. У її середовищі латина посідала важливе місце не тільки в кінці XVIXVII ст., а й до першої половини ХХ ст., будучи широко вживаною в церковному житті – в канцеляріях, офіційній кореспонденції, приватному листуванні, судах та консисторіях, монастирях, пастирських посланнях та проповідях, богослужбовій та релігійній літературі, богословській освіті та ін.


Аналіз мовного матеріалу, який подає латинськомовна документація Греко-католицької церкви, виявив інтерференційні зміни, викликані впливом староукраїнської та частково польської мов на різних рівнях.


На фонетико-орфографічному рівні:


Порівняно з латиною класичної доби набувають більшого поширення літери z, k; введені у VIIIXI ст. графеми w та j також зустрічаються у досліджуваних текстах, причому w використовується досить часто, в той час як вживання j, на відміну від інших латинськомовних текстів українського походження, за винятком кількох документів носить спорадичний характер.


В українському різновиді середньовічної латини наявні переважно такі фонетико-орфографічні зміни, що стосуються взаємозаміни елементів, які мали однакову вимову (голосні i/y, дифтонги та монофтонги, буквосполучення ti/ci), а також поява або втрата при написанні тих елементів, які суттєво не впливали на вимову (літера h у словах грецького походження, немотивоване подвоєння приголосних або спрощення подвоєного написання літер). Незначною кількістю прикладів представлені асиміляція та спрощення груп приголосних. Це можна пояснити тим, що на території України латина існувала поруч з мовою іншої групи, яка не впливала на вивчену в школі латинську фонетику та орфографію (це твердження справедливе для власне латинської лексики), на відміну від країн Західної Європи, особливо тих, де національними мовами були романські, які внаслідок близькості до латини вносили певні елементи власної фонетики та орфографії в латину. 


Через відсутність чітких норм і правил передачі засобами латинської мови слов’янських слів автори досліджуваних документів в одних випадках намагалися за допомогою наявних у латині графічних засобів передати звуки рідної мови, а в інших – вдавалися до запозичення діакритизованих графем, диграфів і буквосполучень польської мови  з метою передачі особливостей фонетичного звучання деяких власних імен, географічних назв та назв певних українсько-польських реалій.


На морфологічному рівні:


1) система іменника не зазнала суттєвих змін порівняно з класичною латиною, наявні поодинокі випадки зміни роду або відміни іменників; характерним для латинськомовної документації Греко-католицької церкви (як і для латинськомовних інскрипцій) є запис власних імен в адаптованому до системи латинського відмінювання варіанті поряд з морфологічно незмінними прізвищами, що зберігають українсько-польську форму;


2) характерні ознаки системи прикметника в латинській мові Греко-католицької церкви: морфологічно неправильне утворення найвищого ступеня порівняння; поява ступенів порівняння у деяких прикметників, які в класичній латині їх не мали; наявність ступенів порівняння у дієприкметників;  вживання прикметників (та прислівників) у найвищому ступені з підсилювальною часткою quam. Також відзначається переважання препозитивного вживання прикметників, змішання значень ступенів порівняння, широке використання прикметників у найвищому ступені порівняння;


3) для системи займенника характерною є відсутність асиміляції у деяких формах займенників, утворених за допомогою частки -dem або -dаm; наявність невірно вжитих відмінкових форм займенників; взаємозаміна вказівних та означальних займенників під впливом староукраїнської мови, для якої не характерна така велика кількість займенників; наявність особового займенника, який не несе логічного наголосу, в ролі підмета; вживання поруч двох займенників, вказівного або особового та означального; вживання в узагальненому значенні займенників в однині;


4) у системі дієслова спостерігаються спорадичні випадки переходу дієслів з однієї дієвідміни до іншої, наявне не завжди правильне використання основ при утворенні дієслівних форм, неправильне використання або зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого і майбутнього часу, збільшення кількості дієслів, що можуть мати допоміжне значення, заміна дієприкметників теперішнього часу активного стану описовою конструкцією.


На лексичному рівні латинськомовна документація Греко-католицької церкви демонструє значний розвиток лексичної системи, викликаний культурно-історичними умовами та потребою вербального оформлення нових понять та явищ, що з’явилися у суспільстві. Питомі латинські слова часто демонструють розвиток нових значень. Церковна лексика представлена переважно запозиченнями (матеріальними, семантичними запозиченнями та кальками) з грецької або давньоєврейської мов. Суспільно-політична лексика має найбільше новотворів, представлених як запозиченнями різного типу, так і варваризмами.


На синтаксичному рівні:


Синтаксичні функції відмінків та вживання прийменниково-відмінкових конструкцій у латині Греко-католицької церкви зазнали певних модифікацій порівняно з класичною латиною. Деякі прийменники демонструють появу нових значень; при префіксальних дієсловах із семантикою віддалення вживаються переважно прийменники, які повторюють дієслівний префікс; досить широко представлені зміни в керуванні дієслів: а) заміна одного відмінка іншим у безприйменникових додатків; б) заміна певної відмінкової форми на прийменниково-відмінкову конструкцію;  в) заміна одного прийменника іншим у додатках, виражених прийменниково-відмінковою сполукою, що в переважній більшості випадків пояснюється впливом староукраїнської мови.


Прості та складносурядні речення проаналізованої документації мало відрізняються від подібних речень у класичній латині.


Серед основних особливостей складнопідрядних речень відзначаються такі:


1) підрядні з’ясувальні речення демонструють відхилення від правила послідовності часів; немотивоване вживання кон’юнктива в реченнях зі сполучником quod; руйнування традиційних синтаксичних структур після виразів на позначення страху і заперечення;


2) у підрядних означальних реченнях без відтінків значення може вживатися присудок в кон’юнктиві;


3) у підрядних реченнях причини трапляється немотивована заміна індикатива на кон’юнктив, у реченнях з однорідними підрядними можливе вживання обох способів;


4) у складнопідрядних реченнях часу з одного боку спостерігається скорочення ряду сполучників, які можуть вводити підрядне речення, а з іншого, набувають поширення сполучники, що не були так часто вживані в класичній латині, зокрема quando, є тенденція до руйнування правил використання способів у підрядних реченнях;


5) умовні періоди зазнають певних змін порівняно з класичною латиною. Досить широко вживаються реальний та ірреальний види умовних періодів, натомість потенційні умовні періоди представлені нечисленною групою речень, що викликано впливом староукраїнської мови, умовні речення якої формально близькі до реальних та ірреальних умовних періодів латинської мови, і не так легко адаптуються до форми, притаманної латинському потенційному умовному періоду. Внаслідок різного оформлення умовних речень в латинській та староукраїнській мовах розвинулося досить багато змішаних типів умовних періодів;


6) інфінітивні звороти часто замінюються на підрядні речення зі сполучником quod; також особливістю латини, вживаної у середовищі Греко-католицької церкви є вживання звороту accusativus cum infinitivо після дієслів у пасивному стані, чого не передбачали норми класичної латини;


7) зворот аblativus absolutus є досить поширеним, однак звужується спектр можливих значень даної конструкції, найчастіше аblativus absolutus виступає в ролі речення з семантикою способу дії, рідше зустрічаються незалежні конструкції зі значенням обставини часу, умови, допусту. Стилістичними особливостями текстів зумовлена наявність великої кількості сталих зворотів.


Таким чином, проведений аналіз виявив, що український різновид пізньосередньовічної латини із деякими застереженнями (пам’ятаючи, що правильність латинської мови значною мірою залежала від індивідуальних обдарувань мовця, від рівня освіти та якості викладання латини в школі тощо) все ж таки можна вважати певною єдністю, оскільки, залучивши результати досліджень інших науковців для отримання більш повної характеристики феномену пізньосередньовічної латинської мови в Україні, вдалося виявити низку спільних рис, характерних для фонетики та орфографії, граматики та лексики, які виникли внаслідок впливу на латину староукраїнської та частково польської мов.


Проведений аналіз дозволяє ввести в науковий обіг нову інформацію про лінгвістичні особливості латинськомовної документації Греко-католицької церкви, доповнивши тим самим уже наявні в мовознавстві дані про феномен українського різновиду пізньосередньовічної латини кінця XVIXVII ст., і може служити основою для подальших досліджень специфіки існування та функціонування латини на території України в зазначений період.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины