ВІДТВОРЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОЇ ІРОНІЇ В АНГЛО-УКРАЇНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ ПЕРЕКЛАДІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ВІДТВОРЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОЇ ІРОНІЇ В АНГЛО-УКРАЇНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ ПЕРЕКЛАДІ
Альтернативное Название: Воссоздания интертекстуальная ИРОНИИ В АНГЛО-УКРАИНСКОМ художественном переводе
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність, новизну теми, зв'язок з науковими програмами, планами й темами кафедри; окреслено об’єкт, предмет, матеріал, мету та завдання роботи; визначено теоретичну та практичну цінність дисертації; сформульовано гіпотезу дослідження; зазначено апробацію роботи.


У першому розділі – “Інтертекстуальна іронія і філософія перекладу” окреслено наукову парадигму сучасного перекладознавства, розглянуто основні підходи до інтерпретації тексту й відтворення в перекладі інтертекстуальних посилань, сформульовано термінологічну основу для подальшого розгляду емпіричного матеріалу


Наприкінці 1980-х років у світовому перекладознавстві відбувся так званий “культурний поворот”, що найвиразніше висвітлений у працях С. Басснетт,
Т. Германса, І. Евен-Зогара, А. Лефевра, Ґ. Турі. Він був пов’язаний із загальними тенденціями в гуманітаристиці – зокрема з утвердженням когнітивного підходу до вивчення мови та з “дискурсивним переворотом”, суть якого полягає в усвідомленні, що інтерпретація змісту мовлення великою мі­рою залежить від індивідуально-психологічних та соціально-культурних чин­ників дискурсу (Ф. Бацевич). Фокус перекладознавчих досліджень перемістився з лінгвістичних особливостей тексту-джерела на функцію перекладу в цільовій культурі.


У культурному ракурсі всі різноманітні підходи до перекладу поділяються на дві протилежні тенденції: одомашнення й очуження. У дисертації розглянуто суть дихотомії “очуження-одомашнення” – оскільки ці поняття є визна­чальними при перекладі інтертекстуальних посилань – і зроблено висновок, що в перекладі текстів, які належать до “культурного капіталу” іншої нації, в українській культурі домінує принцип очуження у його “м’якій” фор-
мі – як спосіб збагачення цільової мови і як спосіб ознайомлення цільового читача з іншою культурою.


Увага до культурних проблем перекладу зумовлена усвідомленням того, що культурно-специфічні поняття, навіть за відносної близькості культури-джерела й цільової культури, часто виявляються складнішими для перекладача, ніж відтворення синтаксичних чи стилістичних особливостей оригіналу. До таких проблем належать зокрема іронічні висловлювання, чий глибинний смисл відчитується переважно лише у відповідному культурному контексті. Дослів­ний переклад іронічного вислову іншою мовою нерідко викривляє первинний смисл чи й узагалі виявляється нісенітницею, оскільки кожна культура має власні метафори, ідіоми та способи створення тонкої двозначності.


Б. Гейтім та І. Мейсон зазначають, що іронізуючи, “мовець висловлює своє ставлення до прямої інтерпретації якогось твердження”. Д. Спербер і Д. Вілсон зауважують: щоб розпізнати іронію, треба зрозуміти, що “мовець цитує якесь (реальне чи вигадане) джерело, від якого неявно відмежовується”. Якщо цитується реальне джерело, то має місце власне інтертекстуальна іронія.


Поняття “інтертекстуальність” доволі багатоаспектне, і конкретне його трактування істотно різниться залежно від теоретичних та філософських установок, якими керується дослідник. Спільним для всіх є лише постулат, що кожний текст – це “реакція” на попередні тексти. У. Бройх, М. Пфістер та
Б. Шульте-Мідделіх протиставили інтертекстуальність як літературний прийом її постструктуралістському розумінню як своєрідного колективного несвідомого, що впливає на діяльність митця незалежно від його волі, бажання та свідомості. Відштовхуючись від цього розмежування, у нашому дослідженні ми трактуємо інтертекстуальність у першому, вужчому, сенсі –  як літера­турний прийом задля досягнення певного ефекту; зокрема, ми розглядаємо, як саме свідомі посилання автора на попередні тексти, тобто прототексти, модифікують смисли нового тексту, чи метатексту.


У. Еко розглядає інтертекстуальну іронію як властивість постмодерної літератури, яка часто має кілька рівнів прочитання. Її можна читати “наївним способом”, не вловлюючи інтертекстуальних зв’язків, або ж “свідомо” – розпізнаючи й належно інтерпретуючи ці зв’язки. Ці два способи прочитання, за У. Еко, відповідають двом типам читачів: “наївному” та “ідеальному”.


На поняття інтерпретації тексту безпосередньо впливає постструктураліст­ська теза про те, що літературний текст, за визначенням, не має постійного “значення”. У постструктуралізмі кожне нове прочитання тексту – це нова інтерпретація, яка залежить від багатьох чинників: особистості й досвіду читача, його пресупозицій, культурної ситуації, стереотипів тощо. Прочитання тексту не просто передає смисли, які вклав у нього автор, а насамперед створює нові смисли.


Перекладачеві такий підхід дає величезну свободу – якщо автор “умер”, а оригінал більше не вважається ні священним, ні авторитетним джерелом, то перекладач може грати з ним, як йому заманеться.


На нашу думку, постструктуралістську тезу про суб’єктивність інтерпретації тексту не варто абсолютизувати. Інтерпретація і сприйняття тексту, безперечно, залежать від різних чинників дискурсу, однак це не означає, що в змісті тексту взагалі немає інваріанта. Знаки, з яких складається текст, у контексті культури-джерела переважно мають доволі чіткі, “соціально постій­ні” смисли – бо інакше комунікація була би взагалі неможлива. При інтерпретації тексту з інтертекстуальними посиланнями перекладач, на відміну від звичайного читача, має керуватися не суб’єктивними асоціаціями, а смислами компонентів тексту як семіотичних одиниць у контексті культури-джерела (Б. Гейтім, І. Мейсон, У. Еко). Для цього він/вона мусить не задо­вольнятися статусом “наївного читача”, а намагатися стати “ідеальним читачем” (У. Еко).


На основі аналізу джерел, в яких розглянуто функції інтертекстуальних посилань, у дисертації визначено механізм створення інтертекстуальної іронії: 


Інтертекстуальна іронія виникає при зіставленні двох різних за тональністю контекстів, що містять спільний елемент – фразу, уривок, сюжетну лінію тощо – який служить алюзією метатексту на прототекст. Ефект, що виникає при цьому, залежить від ступеня контрасту між двома контекстами – від легкого відсторонення й заниження тону до цілковитої зміни смислу спільного елемента в новому контексті.


Відтак, щоб відтворити в перекладі інтертекстуальну іронію, треба зберегти якнайбільше контекстів, що потенційно відчитуються в оригіналі, а найголовніше – відтворити їхню тональність – водночас залишивши можливість “наївного” прочитання. Тобто, цільовий текст, як і оригінал, має бути когерентний уже на поверхні; “глибші” смисли мають бути неочевидними і доступними лише для інтертекстуально-свідомих читачів.


Переклад інтертекстуальних посилань розглянуто в кількох працях зарубіжних та українських дослідників. Б. Гейтім та І. Мейсон (1991) пропонують трактувати інтертекстуальне посилання як знак у контексті культури-джерела. Перекладач має проаналізувати, що саме кожний такий знак вносить у текст і які його аспекти треба зберегти, а якими варто пожертвувати в процесі переносу в іншу мову.


Р. Леппігальме (1997), розвиваючи основну ідею Б. Гейтіма та І. Мейсона, наголошує на правильній інтерпретації алюзії в контексті культури-джерела й когерентності цільового тексту в контексті сприймаючої культури. За Р. Леп­пігальме, переклад має давати читачам змогу “брати участь у творчому процесі й інтерпретувати по-своєму на основі власних асоціацій те, що було тільки напівсказано в оригіналі”. О. Копильна (2007), що теж орієнтується на
Б. Гейтіма та І. Мейсона, висловлює співзвучні ідеї.


Г. Денисова (2003) пов’язує вибір перекладацьких стратегій щодо інтертекстуальних елементів з належністю цих елементів до однієї з трьох так званих “енциклопедій” – універсальної, національної та індивідуальної. У свідомості людей, об’єднаних мовою та історією, існує певний набір текстів, культурних кліше, уявлень та стандартних символів, за якими закріплений певний смисл. Усі вони становлять культурну пам’ять носіїв певної мови/ культури, без якої неможливе існування жодної комунікативної системи. Цю культурну пам'ять Г. Денисова називає інтертекстуальною енциклопедією.


Очевидно, що концепція Г. Денисової перегукується з поняттям прецедентності текстів, яке запровадив у науковий обіг російський мовознавець Ю. Караулов (1987). Прецедентність Ю. Караулов трактує як “включеність до фонду обов’язкових знань у даній національній культурі і в силу цього – загальновідомість, знайомість кожному носієві даної мови”. Важливою ознакою прецедентного тексту є його семіотичність, тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою (Ф. Бацевич).


Прецедентні тексти культури зазвичай належать до канону шкільної освіти. Серед них – і деякі переклади зарубіжної літератури. Отже, при перекладі інтертекстуальних посилань перекладач може розраховувати на відносну ознайомленість цільової аудиторії з конкретним твором-прототекстом, якщо його переклад належить до шкільної програми в цільовій культурі.


За Г. Денисовою, найголовніша вимога до перекладу тексту з інтертексту­альними посиланнями полягає в тому, що цільовий текст в результаті зіткнення з іншими семіотичними системами має породжувати третій” культурний простір і ставати в межах культури-реципієнта генератором нових смислів”. Л. Грек (2005) розвиває цю ідею далі, стверджуючи, що множинність інтерпретацій постмодерного тексту розширює перекладацькі повноваження настільки, що надає перекладачеві право “творити такі значення тексту, які диктує йому власна інтерпретаційна позиція”. З таким висновком важко погодитися, оскільки він, по суті, абсолютизує постструктуралістську тезу про суб’єктивність усіх інтерпретацій тексту, а отже знімає з перекладача будь-які зобов’язання і перед автором, і перед цільовою аудиторією й спростовує саме поняття “переклад”. Множинність інтерпретацій постмодерного тексту зумовлена насамперед неоднаковою здатністю читачів розшифровувати ускладнені культурно-специфічні знаки, з яких складається цей текст. Щоб створити якісний переклад, перекладач навряд чи може діяти як “наївний” читач і керуватися суто власною уявою чи особистою “інтерпретаційною позицією”. Натомість йому/їй варто намагатися стати “ідеальним” читачем, “розшифровуючи” смисли компонентів тексту-джерела як знаків в контексті відповідної культури.


У другому розділі – “Стратегії відтворення інтертекстуальної іронії в романі В. Набокова “Лоліта” проаналізовано відтворення інтертекстуальної іронії в російському автоперекладі та українському перекладі роману В. Набо­кова “Лоліта”.


Роман “Лоліта” вперше був надрукований англійською мовою 1955 р. в паризькому видавництві Olympia Press, а у США вийшов аж 1958 р., “переживши драматичні колізії сприйняття та тлумачення тексту: від звинувачень у порнографічності змісту до захоплених філологічних студій і статусу одного з найелітарніших текстів ХХ століття” (П. Бабай).


Російський автопереклад з’явився 1967 р. Попри стилістичну вишуканість російськомовної “Лоліти”, сам автор не був задоволений цим перекладом, визнаючи, що “історія цього перекладу – історія розчарування”. Текст англомовного оригіналу настільки тісно вплетений у контекст європейської й американської культур, що відтворити в російському перекладі всі тонкі натяки, каламбури й підтексти виявилось об’єктивно неможливо; для цього, мабуть, довелося б написати новий роман.


Український переклад “Лоліти” вийшов друком 2008 р. На вимогу власника авторського права Д. Набокова, український перекладач П. Таращук перекладав з російської версії роману. Переклад супроводжується примітками П. Бабая, де пояснюються деякі алюзії.


За допомогою прихованих цитат В. Набоков іронічно посилається на авторів, чиї твори в культурі-джерелі переважно належать до прецедентних текстів. Це зокрема Е. По, П. Меріме, Й. В. Ґете, Ш. Бодлер, Дж. Ґ. Байрон,
Т. С. Еліот, К. Марло, В. Шекспір та інші.


Іронічні алюзії на вірш Е. По Annabel Lee та новелу П. Меріме Carmen функціонують на макрорівні. Annabel Lee виражає одну з центральних тем поетичної творчості Е. По – смерть молодої прекрасної жінки і горе її коханого. Першу кохану Гумберта Гумберта, яка помирає  юною, звуть Annabel Leigh; це ім’я є повним омофоном імені героїні Е. По. Розповідаючи про свій “незакінчений” роман з Аннабеллою, Г. Г. неодноразово цитує Е. По, проводячи іронічну паралель між своїм життям і тим романтичним неземним коханням, про яке йдеться в Annabel Lee: In point of fact, there might have been no Lolita at all had I not loved, one summer, a certain initial girl-child. In a princedom by the sea. В Е. По: It was many and many a year ago,// In a kingdom by the sea


Приховані цитати з віршів, що виконують функцію іронічних алюзій, у російській версії перекладено здебільшого дослівно, без використання наявних російських перекладів: Больше скажу: и Лолиты бы не оказалось никакой, если бы я не полюбил в одно далекое лето одну изначальную девочку. В некотором княжестве у моря (почти как у По). У російській версії В. Набоков часто вводить коментарі, що називають джерело цитати (почти как у По”, как сказал английский поэт, как говорит Элиот, тощо).    


В українському перекладі “Лоліти” скопійовано стратегії, застосовані автором у російській версії: приховані поетичні цитати перекладено дослівно без використання наявних українських перекладів: Ба’ більше: і Лоліти не було б ніякої, якби одного далекого літа я не закохався в найпершу дівчинку.
У якомусь князівстві побіля моря (майже як у По)
.


Задля збереження інтертекстуальної іронії доречніше було б у перекладі “Лоліти” цитувати наявні віршовані переклади творів-прототекстів. Адже суть іронічного цитування полягає в тому, що якийсь відомий вислів влучно пасує до нової ситуації, у якій він, зі своїми первинними конотаціями, набуває нового – іронічного – звучання. Цитати з віршів, перекладені дослівно, не можуть сприйматися як відомі вислови і мають мало шансів асоціюватися зі своїми первинними контекстами, тобто функціонувати в цільовій культурі як знаки з чіткими смислами, якими вони переважно вже стали в культурі-джерелі.


Складність відтворення інтертекстуальної іронії великою мірою зумовлена неоднаковою інтегрованістю творів-прототекстів у культуру-джерело та їхніх перекладів у цільову культуру. Так, серед авторів, яких іронічно цитує
В. Набоков, – Т. С. Еліот, чиї твори в англомовному світі належать до прецедентних текстів, а в Україні здебільшого маловідомі. Г. Г., приміром, цитує Т. С. Еліота, розповідаючи про своє знайомство з Ритою – жінкою, яка випадково трапилася на його шляху і тимчасово сяк-так заповнила той вакуум, який утворився після зникнення Лоліти:
I picked her up one depraved May evening somewhere between Montreal and New York. “Depraved May” – це алюзія на відомий рядок із поеми Т. С. Еліота Gerontion, де автор у властивих для нього символічній формі і песимістичному тоні говорить про згубний вплив цивілізації на культуру: In depraved May, dogwood and chestnut, flowering judas… Різкий контраст між “серйозністю” Т. С. Еліота і “несерйозністю” Г. Г. виказує іронію.


У російській версії та в українському перекладі цитати з Т. С. Еліота перекладено без використання наявних перекладів його творів, і приміток з поясненням алюзій немає. Щоб відчитати інтертекстуальну іронію, цільова аудиторія, очевидно, мусить мати хоча б загальне уявлення про поезію
Т. С. Еліота. Наявність російських та українських перекладів його творів не означає автоматично, що цільова аудиторія з ними знайома. Так, опитування студентів спеціальності англо-український переклад ЛНУ ім. І. Франка, КНУ ім. Т. Шевченка та КНЛУ засвідчило, що навіть цій категорії українських читачів творчість Т. С. Еліота, практично, чужа – у кращому разі, вони лише знають про існування такого автора, або ж – у найкращому – намагалися читати його твори, але мало що зрозуміли.


Тому смисли алюзій на Т. С. Еліота та інших маловідомих в Україні авторів в українському перекладі доцільно пояснити в примітках, а в тексті зацитувати опубліковані українські переклади відповідних творів, зазначивши перекладача й джерело, задля популяризації цих перекладів в Україні.


Попри широкий спектр перекладацьких стратегій, іноді відтворити іронію в перекладі повною мірою чи й навіть частково навряд чи можливо, особливо, якщо іронічна алюзія в оригіналі поєднується з грою слів, як у наступному епізоді. Куїлті, один із героїв В. Набокова, збагнувши нарешті, що Г. Г., схоже, справді збирається його застрелити, пропонує йому свій будинок як “компенсацію” за давню “образу” (Лоліту) – за умови, що той “припинить тицяти в нього пістолетом”: I promiseyou will be happy here, with a magnificent cellar, and all the royalties from my next play – I have not much at the bank right now but I propose to borrow – you know, as the Bard said, with that cold in his head, to borrow and to borrow and to borrow.


Цитата, на яку посилається Куїлті, походить зі знаменитого монологу Макбета у трагедії В. Шекспіра. Почувши про смерть колись палко коханої дружини, Макбет усвідомлює власну байдужість до цієї події: She should have died hereafter;// There would have been a time for such a word.// Tomorrow, and tomorrow, and tomorrow,// Creeps in this petty pace from day to day… Трагічний контекст, до якого апелює Куїлті, різко контрастує з тональністю “Лоліти”. Куїлті відверто іронізує, додаючи перед викривленою цитатою “as the Bard said with that cold in his head (тобто, начебто саме так звучить сакраментальна фраза “tomorrow, and tomorrow, and tomorrow”, якщо вимовляти її “через ніс”, при нежиті).


У російській версії “Лоліти” В. Набоков замінив іронічну алюзію на        В. Шекспіра алюзією на О. Пушкіна:у меня сейчас маловато в банке, но ничего, буду жить долгами, как жил его отец по словам поэта. Підкреслена цитата походить із найвідомішого твору О. ПушкінаЕвгений Онегин, який і в Росії, і в Україні ретельно вивчають у межах шкільної програми: Служив отлично-благородно,// Долгами жил его отец В. Набоков лише частково зберіг у російській версії іронію, оскільки зацитований уривок “Євгенія Онєгіна” жартівливий за тональністю, на відміну від пронизаного відчаєм монологу Макбета; крім того, в російській версії немає каламбуру, який істотно підсилює іронію. Цитуючи О. Пушкіна, Куїлті лише злегка відмежовується від сказаного, маючи на увазі приблизно таке: жодної трагедії не сталося, бо все це вже колись було і т.д.


П. Таращук переклав цитату із “Євгенія Онєгіна” дослівно: … у мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета, попри наявність якісного віршованого українського перекладу роману О. Пушкіна – перекладу М. Рильського, в якому початок відповідної строфи звучить так: Служивши чесно, без пороку,// З боргів покійник батько жив. Спираючись на цей переклад, цитату в “Лоліті” можна відтворити так: у мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму з боргів, як сказав один поет. Ми пропонуємо “один поет” замість просто “поет” чи “Поет”, оскільки в кожній із трьох культур – англійській, російській та українській – є свій Поет з великої літери – це відповідно В. Шекспір, О. Пушкін та
Т. Шевченко. Якщо в українському тексті написати “як сказав Поет”, то це може трактуватися як посилання на Т. Шевченка, тимчасом як у розглянутому уривкові “Лоліти” йдеться про  О. Пушкіна.


Вислів “житиму з боргів” складно ідентифікувати як цитату, і коментар “як сказав один поет” може видатися дещо дивним, однак цим коментарем Куїлті ніби експліцитно відмежовується від сказаного – тобто легко іронізує.


Очевидно, для відтворення інтертекстуальної іронії в українському перекладі “Лоліти” в цьому випадку ідеально було б саме скопіювати стратегію В. Набокова – тобто зацитувати якийсь інший твір – не те що відоміший, бо власне “Євгеній Онєгін” – дуже відомий в Україні, а такий, у якому про “життя з боргів” сказано якось оригінальніше, пафосніше, – щоб створити виразний контраст між цитатою і метатекстом.


Отже, В. Набоков, відтворюючи в російській версії “Лоліти” іронічні алюзії, не звертався до російських перекладів творів західної класики, що служать прототекстами. П. Таращук, перекладаючи переважно дослівно з російської версії “Лоліти”, у більшості випадків скопіював стратегії
В. Набокова. Створений за таким принципом цільовий текст дає більше уявлення про Набокова-перекладача, ніж про Набокова-автора – виняткового ерудита й неперевершеного майстра тонкої інтертекстуальної іронії.


Важливо, що культурна ситуація В. Набокова й П. Таращука не однакова. В. Набоков міг дозволити собі ігнорувати російські переклади й не сприяти їх популяризації – їхню потрібність ніхто не піддавав сумніву. Тим часом, в Україні й досі доводиться ламати усталені стереотипи й переконувати значну частину читацької аудиторії, призвичаєної знайомитися з іноземною літературою у російських перекладах, у тому, що українські переклади принаймні не поступаються російським. Тож українські перекладачі, очевидно, мали б сприяти, коли це можливо, популяризації українських перекладів – і сучасних творів, і класики. Це ще одна причина, чому доцільно цитувати в цільових текстах українські переклади, передусім хрестоматійні, а в примітках давати інформацію про відповідні видання.


У третьому розділі “Алгоритми пошуку оптимальних стратегій відтворення інтертекстуальної іронії в перекладі” проаналізовано приклади інтертекстуальної іронії в текстах, що не перекладені українською мовою, і запропоновано стратегії для відтворення цієї іронії в українському перекладі. Ефективність деяких застосованих стратегій ми апробували через опитування студентів, аспірантів та пошукачів спеціальності “англо-український переклад” ЛНУ ім. І. Франка, КНУ ім. Т. Шевченка та КНЛУ.


Як засвідчив аналіз, англомовні автори, іронізуючи, цитують здебільшого найвідоміші фрагменти прецедентних текстів, що наблизилися до фразео­логізмів, нерідко з іронічними конотаціями. Тим часом, у цільовій культурі відповідні цитати з перекладів цих творів часто маловідомі й не асоціюються чітко зі своїми джерелами. Це стосується навіть такого універсального для християнських культур прецедентного тексту, як Біблія. Іронічні алюзії на Біблію в українських перекладах не завжди можна відтворити цитуванням відповідного уривка українського перекладу Біблії, оскільки ті самі фрагменти Біблії неоднаково інтегрувалися в англомовну й українську культуру. Прикладом може послужити біблійна алюзія в  романі Д. Лоджа Nice Work: коли герої роману Робін і Чарльз закінчують університет у Брайтоні, один із викладачів, передчуваючи погіршення економічної ситуації в державі і, як наслідок, занепад другорядних університетів, радить їм продовжити наукову роботу в Оксфорді або Кембриджі: Look, this place hasnt got a proper research library, and its not going to get one. Go to Oxbridge.’ He had seen the writing on the wall: after the oil crisis of 1973 there wasn’t going to be enough money to keep all the universities enthusiastically created or expanded in the booming sixties in the style to which they had become accustomed. The writing on the wallалюзія на п’яте оповідання “Книги пророка Даниїла”“Даниїл відчитує таємного написа” (Дан. 5:25), у якому описано бенкет і смерть царя Валтасара. У самий розпал бенкету “вийшли пальці людської руки і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу, і цар бачив зарис руки, що писала” (Дан. 5:5). Коли ніхто з мудреців не зміг “прочитати писання”, цар наказав привести Даниїла, і Даниїл пояснив йому, що напис віщує близький кінець його царства.


Англійський вислів to see the writing on the wall” став фразеологізмом зі значенням: “it seems very likely that something will not exist much longer or someone will fail” (Longman). У романі Д. Лоджа ця біблійна алюзія звучить як іронічне перебільшення: насправді не йдеться про якийсь майбутній крах чи закриття університетів, а лише про можливе скорочення фінансування.


Тим часом, в український мові немає фразеологізму “побачити напис на стіні” чи якогось іншого, пов’язаного із зазначеним уривком Святого Письма. Більше того, в українській культурі вислів “напис на стіні” насправді має зовсім інші конотації, ніж його дослівний англійський відповідник; отже, про використання цього вислову як іронічної алюзії на “Книгу пророка Даниїла” в українському перекладі роману Д. Лоджа не може бути й мови. Тому доводиться вдатися до іншої стратегії – замінити біблійну алюзію іншим іронічним висловом, наприклад, таким: Він відчув вітер змін: після кризи 1973 року в уряду не стане коштів, щоб підтримувати всі університети...”


Вислів “вітер змін” первинно походить від назви історично важливого звернення прем’єр-міністра Британії Гарольда Макміллана до парламенту ПАР 3 лютого 1960 р., в якому йшлося про те, що Британія планує надати незалежність більшості своїх колоній в Африці. Відтоді цей вислів – і англійською, й українською – вживали неодноразово (зокрема, є кілька відомих пісень із такою назвою), і завжди в позитивному смислі; його зв’язок із першоджерелом уже, по суті, втратився, і це дає підстави трактувати його сьогодні як мертву алюзію. У наведеному уривкові роману Д. Лоджа іронія зумовлюється вживанням цього вислову в несподіваному для нього негативному смислі.


Іронічні алюзії в мові персонажів служать важливою деталлю в образі мовця – вони свідчать про ерудицію, дотепність, іноді снобізм, зрештою, про іронічне світосприйняття. Тому в перекладі важливо зберігати інтертекстуальність, навіть якщо твір-прототекст не перекладений цільовою мовою і, практично, відсутній у цільовій культурі. Стратегія мінімального зусилля-максимального ефекту в таких випадках – це стилістичне маркування прихованої цитати, що вирізняє її з решти тексту. У романі американської письменниці Е. Лурі “Foreign Affairs” американка Вінні, насилу стримуючи сльози, розповідає британцеві Едвіну про смерть свого коханця Чака, туриста з Оклахоми, на що Едвін реагує словами: So theres some co er of an English field that is forever Tulsa. Підкреслені слова – перекручена цитата з широковідомого у Великій Британії патріотичного сонету Р. Брука The Soldier: If I should die, think only this of me:// That there's some co er of a foreign field // That is for ever England. Цитуючи піднесений, патріотичний текст сонету, Едвін кепкує з Чака, американця з Оклахоми, який “героїчно” (читай: безглуздо) загинув в Англії. Для розуміння іронії важливо теж, що Талса (місто в Оклахомі) для британця Едвіна – це уособлення “неотесаного” Середнього Заходу США. Своєю реплікою Едвін цинічно використовує звістку про смерть Чака як привід продемонструвати власну ерудицію й дотепність на противагу простодушності друга Вінні.  


Сонет Р. Брука не перекладено українською, тож у перекладі роману
Е. Лурі можна хіба що маркувати трансформовану цитату стилістично, аби хоча б частково відтворити інтертекстуальність та іронію: “Значить, тепер є “куток землі англійської, що буде Талсою навік”? – дослухавши, промовляє з усмішкою Едвін”. Український читач, очевидно, не впізнає цитати, однак стиль (пост-позиція прикметника, поетизм “навік”) і зовнішнє маркування (лапки) виказують її як текст з іншою тональністю, що, своєю чергою, свідчить про іронію. Теоретично, можна використати в перекладі й інший вислів, що відомий у цільовій культурі й має зміст, відповідний для даної ситуації, однак у конкретному випадку цей вислів мусить походити з британської культури, оскільки в романі він належить снобові-британцеві, який хизується ерудицією, до того ж у дуже невідповідний момент. Мабуть, знайти такий вислів вельми непросто. Як варіант, можна спробувати відтворити в перекладі іронію Едвіна, пожертвувавши алюзією на літературний твір, наприклад так: “То кажеш, він героїчно поліг на чужині?” – дослухавши, промовляє з усмішкою Едвін.“ Так”, – Вінні насилу стримує сльози, що рвуться назовні. ”Що ж, Талса його не забуде”. У цьому випадку іронія створюється алюзією на відомий на пострадянському просторі іронічний вислів: “Батьківщина його не забуде” і підсилюється заміною в ньому пафосного слова “батьківщина” назвою примітивного (в очах Едвіна) американського міста Талса. Однак цей переклад дещо спотворює образ Едвіна – у ньому іронія грубіша, менш претензійна: тут Едвін уже не хизується ерудицією, а доволі відверто глузує.


Отже, складність відтворення в перекладі інтертекстуальної іронії зумовлена передусім тим, що твори-прототексти, використані для створення цієї іронії, в українській культурі здебільшого не належать до прецедентних текстів, попри наявність їхніх перекладів українською мовою, а цитовані фрагменти цих творів в українських перекладах не стали відомими висловами, не мають чітких конотацій і не асоціюються чітко зі своїми первинними контекстами, тобто не можуть функціонувати в цільовому тексті як знаки. Відтак, щоб відтворити в перекладі інтертекстуальну іронію, треба компенсу­вати недостатню семіотичність алюзій на прецедентні тексти культури-джерела, залишивши водночас можливість “наївного” прочитання.  


 


 


ВИСНОВКИ


1. Інтертекстуальна іронія в сучасних англомовних прозових творах створюється переважно посиланнями на прецедентні тексти культури; отже, ця іронія доступна й зрозуміла більшості читацької аудиторії оригіналів.


2. Орієнтиром для перекладача тексту з інтертекстуальною іронією може бути механізм створення цієї іронії: інтертекстуальна іронія виникає при зіставленні двох різних за тональністю текстів, що містять спільний елемент – фразу, уривок, сюжетну лінію тощо – який функціонує як алюзія метатексту на прототекст. Ефект залежить від ступеня контрасту між тональностями метатексту й прототексту – від легкого відсторонення й заниження тону до цілковитої зміни смислу спільного елемента в новому контексті. Отже, щоб зберегти в перекладі інтертекстуальну іронію, треба відтворити контраст між тональностями метатексту й прототексту, що зіставляються через алюзію, водночас залишивши можливість “наївного” прочитання. Цільовий текст, як і оригінал, має бути когерентний уже “на поверхні”; глибші смисли мають бути неочевидними й доступними лише для інтертекстуально-свідомих читачів.


3. При інтерпретації тексту з інтертекстуальними посиланнями доречно застосовувати семіотичний підхід – тобто орієнтуватися на національно-культурні смисли інтертекстуальних посилань як знаків і, відповідно, відтворювати ці смисли в цільовому тексті з урахуванням контексту цільової культури.


4. Прецедентність текстів, що служать прототекстами для створення інтертекстуальної іронії,  – важливий чинник у перекладі. Національно-культурні смисли прецедентних текстів культури-джерела мають слугувати для перекладача орієнтиром при інтерпретації інтертекстуальних посилань.


5. Більшість українських перекладів прецедентних текстів англійської та американської культур не належать до прецедентних текстів української культури, що істотно ускладнює завдання відтворення інтертекстуальної іронії в українському перекладі.


6. Іронізуючи, англомовні автори цитують здебільшого найвідоміші фрагменти прецедентних текстів культури-джерела, що наблизилися до фразеологізмів, часто з іронічними конотаціями. Тим часом в українській культурі відповідні цитати з перекладів цих творів переважно маловідомі й не асоціюються чітко зі своїми джерелами – а тим паче, не стали фразеологізмами. Отже, цільові тексти з такими цитатами неминуче будуть асиметричними оригіналам: у цільовій культурі є значно менше “ідеальних читачів”, здатних відчитувати національно-культурні смисли оригінальних інтертекстуальних посилань і, відповідно, іронію. Так, опитування студентів четвертого й п’ятого курсів спеціальності “англо-український переклад” трьох українських університетів (ЛНУ ім. І. Франка, КНУ ім. Т. Шевченка і КНЛУ) засвідчило, що ця вікова й соціальна група не настільки ознайомлена з творами англійської літератури, які служать прототекстами для створення інтертекстуальної іронії в сучасній англомовній прозі, щоб розпізнавати цитати з українських перекладів цих творів і відчитувати їхні оригінальні національно-культурні смисли. Однак цитування перекладів творів-прототекстів усе ж підвищує шанси на впізнаваність алюзій у цільовому тексті й сприяє інтеграції цих перекладів у цільову культуру, а з іншого боку, часто дає змогу відтворити потрібні конотації і контраст між тональностями стилістичними засобами.


7. Недостатню семіотичніть алюзій на прецедентні тексти культури-джерела в перекладі доцільно компенсувати різними способами – від внутрішнього та зовнішнього маркування цитати до надання пояснення в примітці чи й заміни оригінальної алюзії іншим іронічним висловом, природнішим і прозорішим у контексті цільової культури, за умови що така заміна не тягне за собою інших важливих втрат і не спотворює оригінал. У примітках із зазначенням джерел прихованих цитат доцільно давати інформацію про українські переклади конкретних творів, якщо такі існують, і цитувати ці переклади задля їх популяризації.


8. Якщо твір, що служить прототекстом для створення інтертекстуальної іронії, не перекладений цільовою мовою, то в перекладі варто намагатися відтворити принаймні стилістичний контраст між прихованою цитатою та основним текстом, або замінити оригінальну алюзію алюзією на твір, що присутній у цільовій культурі, або ж пожертвувати інтертекстуальністю і відтворити в цільовому тексті лише функцію конкретної алюзії, тобто іронію.


 


9. Тонка інтертекстуальна іронія засвідчує ерудицію мовця, дотепність, іноді – аристократизм чи й снобізм і служить істотною деталлю в його психологічному образі. Тому особливо важливо зберігати цю іронію в перекладі мовлення персонажів. Утім, вибір перекладацьких стратегій для цього обмежений – недостатню семіотичність прихованих цитат у цьому випадку компенсувати доволі складно, не примітивізувавши мовлення. Якщо цитатний переклад інтертекстуальної іронії в мовленні персонажів неможливий чи неефективний, то стратегією “мінімального зусилля-максимального ефекту” може бути стилістичне маркування прихованої цитати, що вирізнятиме її як інший текст. Інша можлива стратегія – заміна оригінальної алюзії алюзією на інший прецедентний текст культури-джерела, що присутній у цільовій культурі через переклад. Заміну алюзії іронічною реплікою без інтертекстуальності належить розглядати в останню чергу, оскільки така стратегія зазвичай змінює, примітивізує, образ мовця, а це дуже істотна втрата при перекладі.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины