МІСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СТОЛИЧНОГО РАЙОНУ: СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ : Городского расселения столичных районах: Географическое ИССЛЕДОВАНИЯ

Краткое содержание

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження міського розселення» проаналізовано теоретико-методичні основи формування, функціонування і розвитку міського розселення, здійснено аналіз підходів щодо визначення сутності понять «розселення населення», «міське розселення», «сітка поселень», «система розселення»; поглиблено суспільно-географічну сутність понять «розселення населення», систематизовано методичні підходи щодо вивчення міського розселення Столичного району, розроблено методичні основи суспільно-географічного дослідження міського розселення Столичного району.

Розселення населення -  це процес заселення нових територій, а також формування територіальної сукупності поселень, що перебувають у стані постійних змін на основі взаємовідносин.

Системний характер розселенню населення надає перш за все та обставина, що населення  входить до компонентів господарського комплексу, виконуючи подвійну роль, а саме виступаючи одночасно як виробником так і споживачем отриманого продукту. Основою для трансформації мережі поселень в систему розселення є формування потужних, інтенсивних та регулярних зв’язків між поселеннями, а також виникнення ієрархічної структури в їх (поселеннях) сукупності. Таким чином, система розселення - це територіальне поєднання поселень, між якими існує розподіл функцій, виробничі та соціальні зв’язки.

Відповідно до рівнів організації суспільства виділяють різні за рангом системи розселення: єдину систему розселення країни; регіональні системи розселення; субрегіональні системи розселення; міжрайонні, районні, місцеві та первинні  системи розселення.

Розміри та рівень сформованості систем розселення у великій мірі залежить від величини та потенціалів системних центрів, ступеню розвитку мережі міст-мільйонерів, міст нижчих рангів та рівня розвитку відповідних регіонів. Виходячи з цього, дійсні межі систем розселення залежать від розміщення по території країни головних осередків суспільного життя – міст-мільйонерів та великих міст.

Міста стають середовищем існування все більшої кількості людей, відбувається безперервне їх посилення як економічних та культурних центрів життєдіяльності суспільства, у результаті чого все більші території підпадають під їх безпосередній вплив при своєму розвитку.

Населений пункт, мешканці котрого в переважній своїй більшості зайняті поза сільськогосподарським виробництвом, по своїй суті є містом. Однак, таке визначення є досить грубим і не витримує критики при розгляді всього різноманіття аспектів функціонування та розвитку того чи іншого міста. Це пояснюється тим, що у повному розумінні слова містом той чи інший населений пункт стає лише тоді коли досягне повної сформованості своєї функціональної структури. Таким чином, мається на увазі існування, функціонування та розвиток своєрідного утворення, а саме міста, що у своїй організації носить поліструктурний характер, кожна із частин якого належить до відповідних систем, що мають різні функції, просторову та територіальну організацію. Тобто, по своїй суті місто є складною відкритою соціально-економічною територіальною системою.

Системоформуючою основою міста виступає господарський комплекс, що розглядається як первинна ланка територіальної організації суспільства, котра відзначається взаємопов’язаністю та цілісністю компонентів. Таким чином, можна говорити, що господарський комплекс міста і є тією складною системою, котрою можна вважати і саме міське утворення.

Для міста, як системи, є характерним наявність внутрішніх та зовнішніх соціально-економічних зв’язків. Перший тип зв’язків носить системоформуючий характер, тобто забезпечує компонентно-функціональну цілісність міста як системного утворення.  Особливої уваги заслуговують зовнішні зв’язки. Це пояснюється певною подвійністю їх характеру. Будучи зовнішніми для міста, вони також виконують роль внутрішніх системоформуючих зв’язків для різних за рангом систем розселення, оскільки саме місто є їх системоформуючим компонентом.

Суспільно-економічна роль кожного окремо взятого міста в територіальній системі розселення у великій мірі залежить від розвитку його власного господарського комплексу. Щабель ієрархії міста, як комплексного центру обслуговування населення і господарства оточуючого району, фактично визначає його місце в системі центральних місць. Окреслення позиції міста в різних галузевих системах,  в першу чергу, визначається стадією та масштабами виробництва, а також направленістю взаємозв’язків по реалізації продукції. Системи міст формуються як наслідок взаємного накладання певної множини систем центральних місць та спеціалізованих галузевих систем.

Міське розселення є основою існуючих систем розселення, тією складовою, що постійно підтримує сталість системоформуючих  зв’язків між їх компонентами, оскільки саме міста мають достатній соціально-економічний потенціал для їх збереження та розширення. Таким чином, міське розселення - це форма розселення населення на основі міських населених пунктів, котрі являють собою складні цілісні соціально-економічні системи та виступають складовими елементами більш загальних систем (розселення населення, функціонально-територіальної організації господарства, адміністративно-територіального устрою). Відповідно до цього, системою міст (міською системою) доцільно іменувати сукупність міських поселень з чітко вираженими функціональною, демографічною та адміністративною ієрархічними структурами і поєднаних між собою стійкими, інтенсивними та різноплановими зв’язками. Система міст є набагато стійкішою як до структурних так і функціональних змін різного характеру, на відміну від іншої складової систем розселення, а саме сільського розселення. Це пов’язано з тим, що її компоненти – міста мають набагато  потужнішу соціально-економічну основу для свого розвитку та функціонування, ніж сільські поселення, для руйнування якої потрібна потужна вузьконаправлена дія.

Методика суспільно-географічного дослідження міського розселення  передбачає використання  як загальнонаукових (системний підхід, структурний аналіз, синтез, узагальнення, індукція, дедукція) так і спеціальних методів дослідження (математичної статистики, математичного прогнозування, ранжування, типізації, картографування тощо).

Для проведення факторного аналізу та виявлення рівня впливу різноманітних факторів на формування та розвиток міського розселення Столичного району нами було відібрано 42 різнопланових показники, котрі відображають сучасну суспільно-економічну ситуацію в адміністративно-територіальних одиницях  району (88 адміністративно-територіальних одиниць), включаючи й міста обласного значення.

При дослідженні територіальної диференціації рівнів розвитку міського розселення особлива увага приділялась ранжуванню та подальшому групуванню відповідних адміністративно-територіальних одиниць (районів), виходячи зі ступеня прояву в них основних показників розвитку міського розселення. Для вирішення поставлених завдань був використаний статистико-математичний апарат, представлений у вигляді методу кластерного аналізу. Процес кластеризаії передбачав відбір оптимальних показників, котрі найповніше та найоб’єктивніше відображають ситуацію щодо прояву того чи іншого явища на досліджуваній території. В ході дослідження було відібрано наступні показники рівня розвитку міської системи розселення Столичного району: частка міського населення в загальній кількості постійного населення по адміністративно-територіальним одиницям Столичного району; щільність міського населення; щільність міської розселенської мережі; кількість міст та селищ міського типу по адміністративно-територіальним одиницям Столичного району. Означений набір показників був обумовлений прагненням висвітлити інтенсивність прояву того чи іншого критерію розвитку міського розселення адміністративно-територіальних одиниць району на конкретній території.

Дослідження формування, функціонування та розвитку міського розселення Столичного району проводилося у три етапи: теоретико-методологічний, синтетичний, аналітичний.

У другому розділі «Основні чинники формування та розвитку міського розселення Столичного району» виділено чинники, що впливають на розвиток міського розселення Столичного району: виробничий, демографічний, транспортний, соціальний, екологічний, столичний; визначено їх вплив на розвиток міського розселення та проведено їх  факторне та кореляційно-регресійне моделювання.

Значущість ролі господарського комплексу при формуванні та розвитку мережі поселень можна обґрунтувати тим, що матеріальне виробництво у великій мірі є базою розвитку переважної більшості міських поселень. Взаємозв’язки виробництва та міського розселення і їх взаємовплив відбуваються в основному через процес забезпечення підприємств  робочою силою, причому, у кінцевому варіанті величина населеного пункту у великій мірі залежить від потужностей підприємств локалізованих на їх території та характеру виробництва.

У господарському комплексі Київської області переважає харчова промисловість на яку припадає 34,6%  від загального обсягу реалізованої продукції. На другій позиції знаходиться енергетична галузь промисловості (виробництво та розподіл електроенергії газу та води) на частку якої припадає 14,8%. Наступною за рангом є хімічна промисловість на яку припадає 11,5% від загального обсягу реалізованої продукції. Галузі машинобудування знаходяться лише на четвертій позиції та характеризуються показником в 9,5%. Далі йде промисловість будівельних матеріалів (9%), целюлозно-паперове виробництво (7,5%), металургія та обробка металу (5,8%), легка промисловість з часткою у 1,9% та інші галузі. Для господарського комплексу Чернігівської області є характерним значне переважання частки виробництва харчових продуктів,  напоїв та тютюнових виробів, що становить 40% в загальному обсязі реалізованої продукції. Друге місце належить галузям добувної промисловості з показником у 9%. На виробництво та розподілення електроенергії газу та води, легку промисловість, целюлозно-паперове виробництво та машинобудування припадає по 8 та 7% відповідно. У загальній структурі реалізованої продукції на галузі хімічного та нафтохімічного виробництва припадає 5% і на інші галузі промисловості 16% реалізованої товарної продукції. Галузева структура господарського комплексу Житомирської області характеризується переважанням виробництва харчової продукції, напоїв та тютюнових виробів із часткою в 32%. Друге та третє місце припадає на виробництво та розподілення електроенергії, газу та води, а також на галузі добувної промисловості з відповідними частками в 13 та 11%.

Таким чином, для господарських комплексів адміністративно-територіальних одиниць (областей) Столичного району у їх галузевій структурі є характерним переважання саме переробного сектору промисловості, що впливає на формування функціонально-територіальної структури існуючих на його території міських систем.

Протягом 2006 – 2008 років у всіх областях Столичного району показники частки вибулого населення були вищими показників частки прибулого. Найвища частка прибулих спостерігалася у Житомирській області, (у 2006 році – 17,6 чол. на 1000 осіб, у 2007 році – 17,4, у 2008 – 16,8), для області були характерні і найвищі показники частки вибулих        (у 2006 році – 19,3 чол. на 1000 осіб, у 2007 році – 18,7, у 2008 – 18,5). Найнижчими показниками як частки прибулих так і частки вибулих характеризувалася Київська область. У області в 2006 році частка прибулих становила 16.7 чол. на 1000 осіб, у 2007р. – 14,7, у 2008 – 14,7, а частка вибулих у 2006 році становила16,2 чол. на 1000 осіб, у 2007 році – 15,4, у 2008 – 14,2. Очевидно, що в усіх областях даного району показники частки вибулих були вищими за показники частки прибулих і протягом вказаного періоду дані показники характеризувалися поступовим зниженням.

В ході дослідження міграційних процесів в Столичному районі нами було виділено центр міграційного руху населення, а саме, місто Київ і три концентричні міграційні зони. Перша зона міграційного руху населення  сформована з адміністративно-територіальних одиниць Київської області, котрі територіально розташовані в безпосередній близькості до міста Києва й характеризуються в першому випадку значним негативним сальдо міграції - Вишгородський, Броварський, Макарівський, Васильківський та Києво-Святошинський райони, і в другому випадку - з районів, котрим притаманне високе позитивне сальдо міграції – Бориспільського та Бородянського. Така ситуація пояснюється впливом міста центру на формування й направленість міграційного руху населення вказаних районів, концентрації його у прилеглих районах, територія яких фактично є простором територіально-функціонального його розвитку, що переважно стосується Броварського й у дещо меншій мірі Бородянського районів. Дане переміщення населення впливає на формування територіально-функціональної структури міської системи розселення Київської області, центром якої є місто Київ. В даному випадку відбувається процес ущільнення поселенської мережі області, що веде за собою посилення різноманітних суспільно-економічних взаємозв’язків між її елементами (населеними пунктами). До другої зони міграційного переміщення населення відносяться переважно райони  із позитивним сальдо міграції. До таких районів у Київській області входять: Поліський, Іванківський, Баришівський, Кагарлицький, Білоцерківський, Сквирський, Фастівський райони; Житомирської – Народницький, Малинський, Радомишльський, Брусилівський, Попільнянський, Коростишівський та Андрушівський райони; Чернігівської – Чернігівський, Козелецький, Куликівський, Носівський, Ніжинський і Бобровицький райони. У випадку з районами другої міграційної зони говорити про переважання Києва як центру загальної направленості переміщення населення є некоректним, оскільки в даному випадку є присутніми ще два центри такого переміщення, що притягують до себе частину мігрантів, а саме Чернігів та Житомир. До третьої зони міграції відносяться решта адміністративно-територіальних одиниць Столичного району, котрі  знаходяться на його периферії й, у переважній своїй більшості, характеризуються від’ємним сальдо міграції. На напрямки міграційного переміщення населення цих районів все менше впливає наявність одного міграційного центру – Києва, а все більше носить поліцентричний характер із залученням міграційних центрів із сусідніх областей, а саме: Рівненської, Хмельницької, Вінницької у великій мірі Черкаської, а також Полтавської та Сумської областей.

Та чи інша  система міст формується лише при наявності тісних взаємозв’язків між населеними пунктами. Основою таких зв’язків виступала й у великій мірі виступає господарська складова економіки країни, а наочним виявленням їх інтенсивності частота переміщення населення між міськими поселеннями за допомогою існуючої транспортної сітки.

Адміністративні складові Столичного району характеризуються різним рівнем насиченості території шляхами сполучення. Найбільшим значенням густоти транспортної мережі (321,1 км. на 1000 км.кв.) характеризується Житомирська область. Серед них 35,4 км. на 1000 км.кв. припадає на залізничні шляхи сполучення, а 285,7 на автомобільні. Мережа шляхів сполучення Київської області характеризується густотою на рівні 307,5 км. на 1000 км.кв., з яких 31,3 – залізничні шляхи сполучення та 276,2 – автомобільні. За цими показниками Чернігівська область знаходиться на останньому місці, а саме 263,1 км. на 1000 км.кв., 28,0 та 235,1 відповідно.

Транспортна система району до останнього часу формувалася, виходячи з потреб промисловості, спираючись перед усім на особливості доставки робітників до місць прикладання праці. Сучасні ж зміни в особливостях соціально-економічного життя суспільства ставлять проблему розвитку транспортних систем на все вищий рівень.  Найгостріше це стосується найбільших та великих міст, де від її вирішення залежать масштаби та темпи не лише їх розвитку, а й територій, котрі тяжіють до них. Саме тому без швидкого й оптимального вирішення існуючих проблем система транспорту не має змоги працювати ефективно, що у великій мірі відбивається на інтенсивності взаємозв’язків між населеними пунктами як системоформуючими компонентами систем розселення різного таксономічного рівня, а відтак і на функціонуванні та розвитку системи розселення взагалі.

На систему розселення Столичного району в екологічному аспекті найбільш відчутний вплив мала аварія на ЧАЕС, внаслідок якої велика кількість населених пунктів системи фактично перестала існувати. Особливо відчутною ця дія була в північно-східних районах Житомирської області, північних Київської та північно-західних Чернігівської. Зменшення населення й населених пунктів у радіаційно забруднених адміністративно-територіальних одиницях Столичного району, в основному, пов’язане з виїздом населення в більш екологічно чисті регіони країни та негативними демографічними процесами. Дія екологічної катастрофи відбилася й на просторовому розвитку міста Києва, планувальна структура якого після відійшла від лінійного розвитку вздовж русла Дніпра, поступившись місцем полівекторній схемі.

В ході дослідження було виділено п’ять інтегральних факторів впливу на формування та розвиток міського розселення Столичного району. Максимальну ємність і вплив на ситуацію має фактор №1. Даний інтегральний фактор можна окреслити як суспільно-демографічний, виходячи з переважаючої групи акумульованих у ньому показників та притаманного їм рівня прояву. Наступний за значимістю фактор -  фактор №2, можна охарактеризувати як суто економічний (виробничий). Третій, розселенсько-демографічний фактор, акумулює в собі показники, що дають уявлення про розвиток сільського розселення. Інтегральні фактори №4 та №5 ілюструють міграційне переміщення населення (міграційний фактор) та діяльність соціальної сфери (надання послуг населенню) – соціальний фактор.

З картосхеми (Рис.1)  видно чітку територіальну структуру прояву першого фактора з формуванням зон інтенсивного прояву, а саме, навколо міст Києва, Чернігова та в меншій мірі Житомира. В основному, дане явище можна пояснити специфікою набору ознак, котрі  найтісніше корелюють із даним фактором, а саме, демографічних показників. У даному випадку, силою прояву суспільно-демографічного фактора вищою за середню характеризуються  Києво-Святошинський, Обухівський, Білоцерківський, Вишгородський та Васильківський райони Київської області; Чернігівський, Козелецький, Менський, Корюківський, Новгород-Сіверський, Борзнянський, Бахмацький, Городнянський та Прилуцький райони у Чернігівській області, а також Баранівський, Новоград-Волинський, Ємільчинський, Олевський і Овруцький райони в Житомирській області. На противагу цьому можна виділити райони зі значеннями найменшими за середнє, а саме: Малинський та Брусилівський на Житомирщині; Згурівський на Київщині.