СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ У ТУРЕЦЬКОМУ РОЗМОВНОМУ МОВЛЕННІ: ВЗАЄМОДІЯ ВЕРБАЛЬНИХ І НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ У ТУРЕЦЬКОМУ РОЗМОВНОМУ МОВЛЕННІ: ВЗАЄМОДІЯ ВЕРБАЛЬНИХ І НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ
Альтернативное Название: Синтаксические особенности простого предложения в турецкой разговорной речи: ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ вербальных и невербальных средств общения
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання дослідження, у загальних рисах розкривається методична база дослідження, формулюються  основні положення, що виносяться на захист, описується наукова новизна, теоретичне значення одержаних результатів, пояснюються можливості їх практичного застосування.


У першому розділі «Історія дослідження простого речення у розмовному мовленні» подається історіографія проблеми, методом критики джерел наводиться стисла характеристика наукових праць, монографій та статей вітчизняних і турецьких мовознавців, присвячених розробці питання дослідження простого речення у розмовному мовленні.


На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки увагу дослідників привертає людський фактор у мові, унаслідок чого одиниці мови стали розглядатись не як абсолютизовані структури, а як такі, що породжуються в актах мовлення. Таке розширення предмета лінгвістики значно розширює й матеріал дослідження, зумовлює актуальність вивчення функціонування одиниць мови в реальному спілкуванні.


У першому підрозділі  першого розділу «Загальнолінгвістичні проблеми вивчення розмовного мовлення у радянському та вітчизняному мовознавстві» проаналізовані теорії розмовного мовлення  І.К. Білодіда, Н.В. Глаголєва, П.С. Дудик, В.Г. Костомарова,  О.А. Лаптєвої, О.Б. Сиротиніної, Н.Ю. Шведової. Виявлено, що поняття розмовного мовлення у сучасному мовознавстві й донині трактується неоднаково, подекуди, навіть, суперечливо. 


У тюркологічній лінгвістиці проблема розмовної мови та пов’язане з нею коло актуальних питань не отримали достатнього висвітлення. Так, до сьогодні системні, ґрунтовні дослідження розмовної мови проводилися в основному на матеріалі узбецької, казахської та татарської мов (Р.С. Аміров, А. Хазраткулов, С. Халдарова, Б. Уринбаєв).


Особливості синтаксичної парадигматики турецької розмовної мови вивчав Ю. Щека, який виявив властиві розмовній мові трансформації ядерних структур, що протистоять іншим трансформаціям тих самих структур як їхні парадигматичні варіанти. Окрім цього, Ю. Щекою було виявлено та проаналізовано особливості вираження у турецькій розмовній мові актуального членування, а також пов'язані з цим синтагматичні особливості простого речення  розмовного стилю (питання порядку слів, інтонації, розподілу у висловленні інформативного й емоційного навантаження).


У лінгвістичній літературі функціонування діалогу й монологу в мові не містить чітких,  виразних ліній демаркації, а це дозволяє ученим стверджувати, що вони перебувають у постійному взаємозв'язку.


У даному дослідженні констатується, що кожна з цих форм реалізації чужого висловлення має свої особливості, сфери застосування, однак і діалог, і монолог зумовлюються однаковими факторами (психологічними, соціальними, лінгвістичними, інтелектуальними, емоційними), проходять однакові (або дуже близькі) етапи породження мовлення.


Другий підрозділ першого розділу «Проблеми дослідження синтаксичної семантики речення» присвячений розгляду  специфічних рис семантико-синтаксичної структури простого речення.


Поглиблене вивчення семантики синтаксичних категорій, різноманіття підходів до їхнього аналізу (Й.Ф. Андерш, І.Р. Вихованець, М.В. Ляпон, А.М. Мухіна,  Є.Н. Ширяєв та ін.) зумовили різні тлумачення семантичної природи речення.


У третьому підрозділі першого розділу «Проблеми типології простого речення у вітчизняній та турецькій лінгвістиці» проаналізований науковий доробок вітчизняних та турецьких учених-синтаксистів (Т. Бангулоглу, Ф. Бозкурт, Т. Генджан, М. Ергін, М. Хенгірмен, Л. Карахан, М. Караорс, З. Коркмаз, А. Мехмедоглу, А. Топалоглу) щодо теорії граматичної структури речення. Таким чином усувається вакуум, який відчувався у вітчизняній тюркології через недостатні контакти з науковцями Туреччини.


Ні вітчизняні, ні турецькі мовознавці не мають єдиного підходу та узгодженого, спільного визначення речення, зокрема простого, та його структури в турецькій мові. Виявлено, що ними не здійснено його єдиної узагальненої класифікації. Насамперед мовознавці розходяться у думці про те, що є основним структурно-визначальним критерієм речення. 


Турецьким лінгвістам притаманні скрупульозні,  емпіричні дослідження простого речення, які спиралися на розуміння речення як  мовної одиниці шляхом протиставлення фактам мови.


Проблема класифікації членів речення (особливо підмета та присудка) турецької мови залишається одним із найбільш дискусійних питань турецького мовознавства. Зокрема проблема класифікації членів речення у турецькій мові неодноразово піднімалася багатьма науковцями (Т. Бангуоглу, З. Коркмаз, Н. Коч, А. Топалоглу, В. Хатібоглу).


Так, В. Хатібоглу, аналізуючи природу речення, виділяє сім типів підмета: 1) Açıklayıcıdan özne (підмет із пояснювального слова); 2) Belirsiz özne (неозначений підмет); 3) Örtülü özne (підметом виступає логічний об’єкт); 4) Ortak özne (спільний підмет); 5) Sözde özne (умовний підмет); 6) Özne birliği (сполучення підмета); 7) Pekiştirmeli özne (зворотний займенник ‘свій’ (kendi)  у функції підмета); а проф. З. Коркмаз – п’ять типів: 1) Açıklayıcı özne (пояснювальний підмет); 2) Gerçek özne (реальний підмет); 3) Ortak özne (спільний підмет); 4) Sözde özne (умовний підмет); 5) Pekiştirilmiş özne (займенник ‘свій’ (kendi) у поєднанні з особовими займенниками у функції підмета).


Дисертантом встановлено, що більшість турецьких лінгвістів, аналізуючи речення у цілому та класифікуючи його члени зокрема, користуються діаметрально протилежними критеріями та використовують різні терміни на позначення головних членів речення, особливо підмета (özne).


У другому розділі «Структурно-функціональні ознаки неповноти синтаксичних структур розмовного мовлення» зясовуються основні підходи до аналізу граматичної природи неповних речень турецького розмовного мовлення.


Перший підрозділ другого розділу присвячений розгляду загальнотеоретичних аспектів дослідження неповного речення у лінгвістиці. До сьогодні не існує вичерпного визначення поняття неповного речення як багатоаспектного утворення. 


Проблемними стали питання про статус та природу неповних речень у синтаксичній ієрархії мови, їх термінологічне позначення, оскільки відсутність одного, двох чи більше членів речення (або навіть частини аналітично збудованого члена речення) прийнято позначати не зовсім однозначними термінами "випущення", "неназвання", "пропуск", "еліпсис", "нестача", "еліпс", "еліпса" тощо.  Немає єдиного погляду і на класифікацію цих структур. Підлягає дискутуванню також питання сутності еліптичних речень. 


      У результаті аналізу та узагальнення існуючих підходів до вивчення неповних речень на грунті розмовного мовлення у даній дисертаційній роботі відзначається, що розглянуті концепції представляють традиційний погляд на проблематику неповних речень.


Виділення й окреслення типів неповних конструкцій є одним із пріоритетних напрямів дослідження у тюркських мовах, зокрема у турецькій. Вирішення проблематики неповних речень, трактування цієї категорії, визначення її сутності ознак та меж функціонування аналізується у наукових працях багатьох лінгвістів.


Неповні речення у турецькій мові мовознавцями поділяються на три основні групи: 1) неповні речення, опущені члени яких можуть бути визначені за допомогою попередніх речень (контекстуальні неповні речення); 2) неповні речення, опущені члени яких можуть бути визначені за допомогою мовної ситуації (ситуативні неповні речення); 3) неповні речення, опущені члени яких стають зрозумілими, виходячи із загального змісту висловлення (еліптичні неповні речення).


Як у славістиці, так і в тюркології поняття еліптичного речення не отримало чіткого визначення, а термінологічна складова не уточнювалась. Серед турецьких дослідників синтаксичної структури речення немає єдиного загальноприйнятого визначення еліпса, що припускає цілком довільне і суто суб’єктивне трактування висловлень (Г. Генджан, О. Кулебі, А. Топалоглу, Т. Уч). Ці речення розглядалися під різними назвами: "еліптичні", "неповні", "скорочені", "дефектні, усічені повні" (kesik tümce, bitmemiş cümle, eksiltili cümle v.s.) тощо. Турецькі лінгвісти здебільшого дотримуються думки, що еліпсис:


– неповне висловлення, нульовий анафоричний знак, одиниця, яка не володіє смисловою завершеністю у випадку функціонування окремо від умов, що її сформували; 


– одиниця, яка сама по собі є цілісною і яку, у принципі, неможливо віднести до повних чи оптимальних моделей.


Критичний аналіз теоретичного матеріалу стосовно проблематики неповного речення у турецькому розмовному мовленні дозволив дисертанту зробити висновок: більшість досліджень неповних речень проводилися турецькими мовознавцями на основі поділу на дві групи: 1) першу групу представляють дослідження, у яких неповні речення аналізуються на противагу повним; 2) до другої групи належать наукові праці, у яких аналіз неповних речень здійснюється на противагу односкладним.


Другий підрозділ другого розділу присвячений розгляду специфіки неповних синтаксичних конструкцій, оскільки саме вона привертає увагу дослідників, якими було запропоновано різні класифікації еліптичних речень.


У сучасній лінгвістиці існують класифікації неповних речень з погляду експліцитності й імпліцитності їхніх компонентів, тобто з урахуванням наявних в реченні та нульових (невиражених) його членів.


Третій підрозділ другого розділу присвячений  визначенню функціональної специфіки неповних речень як своєрідної семантико-граматичної категорії, що бере участь у формуванні висловлювань, реплік діалогів, ширше - у текстоутворенні відповідно до виконання комунікантами прагматичної настанови мовлення.


Еліптичні речення – кількісно найбільш репрезентований різновид неповних речень, для яких характерні "свої", тільки їм властиві граматико-смислові ознаки. Головною особливістю таких речень є те, що уявлення про відсутній елемент їхньої структури (найчастіше присудок) встановлюється не з сусідніх речень, а безпосередньо випливає з лексико-граматичних особливостей цих речень, підказується їхнім значенням і формою. Дисертантом виявлено, що функціональна специфіка неповних речень виявляється в конкретних мовленнєвих актах і залежить насамперед від форми спілкування.


Діалогічне мовлення в більшості випадків перебуває у тісній залежності від візуально-чуттєвої ситуації, доповнюється засобами, які стоять поза словесною формою спілкування (міміка, жести, інтонація, паузи, дистанція). Уведення їх у комунікативний акт створює можливість не вербалізувати окремі компоненти смислу. Таким чином, основний чинник невербалізації компонентів смислу полягає в можливості уникнення співрозмовником дублювання тематичних компонентів у репліці-реакції, що є спільним для усіх форм усно-розмовного мовлення.


Встановлено, що в усних і писемних діалогах розмовного типу турецької мови вживаються взаємопов’язані речення – репліки – неповні та повні, які за властивою їм функцією поділяються в більшості випадків на: питальні речення  й речення – відповіді.


У турецькому розмовному мовленні найповніше представлені неповні речення-питання, які функціонально та за характером своєї залежності від попередньої репліки по-різному спрямовані на розкриття, доповнення або уточнення граматико-змістової структури висловлення. Питальні речення функціонально близькі до неповних речень-перепитувань, однак відмінність полягає у тому, що на них відповідає не співрозмовник, а особа, якій належить граматично неповна конструкція.


У результаті аналізу особливостей функціонування питально-з’ясувальних конструкцій встановлено, що у турецькому розмовному мовленні спеціальні питальні слова є засобом маркування елемента змісту, передбачуваного у відповіді, який є невідомим для того, хто запитує. У питальних реченнях цього типу значення власне з’ясування у турецькій мові виражається такими спеціальними питальними словами, як: hangi, nereden, ne, kim, ne kadar та ін. Питальні репліки у турецькій мові, як правило, оформлюються питальним займенником або прислівником (soru zamirleri, soru zarfları), можуть виражатися питальними частками або питальними прикметниками (soru edatları, soru sıfatları). Виявлено, що найбільше у турецькій мові серед груп неповних реплік-відповідей вживаються такі структури, які допускають заміну словом – реченням Evet (Так) або Hayır (Ні). Так, граматично неповні відповіді-репліки цього типу виражають у синтаксично членованій формі ствердження або заперечення не загально, а конкретно, тому що для цього в більшості випадків служить таке слово (слова), на яке (які) в реченні-запитанні припадає логічний наголос. Окрім цього, у репліках такого типу значення відповіді найчастіше виражається словами tabii, herhalde, değil, tamam, peki, pekala, herhalükarda (звичайно; вірогідно, напевно; ні; добре; гаразд; хай буде так; безумовно), а також наголошеного афікса ki у позиції після дієслова-присудка.


Отже, у турецькому розмовному мовленні залежно від значення та синтаксичної функції питального слова в питальній репліці, речення-відповідь може являти собою будь-який член речення, як головний, так і другорядний, із залежними словами та без них, зокрема це може бути підмет, присудок, додаток, обставина місця, часу, міри та ступеня. Різні відтінки вживання речення-відповіді у конструкціях турецького розмовного мовлення простежуються у наступних прикладах: 1) İlter: Kimlermiş o bırakmayacak? Ses: En başta Serdar (bırakmaz)! (Devetabanı, s. 21) /Ільтер: А хто ж ті, що не залишать? Голос: У першу чергу Сердар (не залишить)!/ 2) Arif: Nerde bu kahve? İnci: (Bu kahve) Kandilli’de. (YS, s. 308) – /Аріф: А де ця кав’ярня? Інджі: (Ця кав’ярня) у Канділлі./  3) Ne arıyorsun burada? – Kitaplarımı (arıyorum). (Zeliş, s. 40)– /– Що ти тут шукаєш? – (Я шукаю) свої книжки./ 4) Serdar:(...) Kaç yatak odan var? İlter: İki (yatak odası var). (Devetabanı, s. 8)– /Сердар: … Скільки у тебе спальних кімнат? Ільтер: (У мене є)2 (спальні)./ У першому прикладі речення-відповідь передається, як підмет, у другому – як присудок, у третьому – виступає у ролі додатка, у четвертому – як обставина міри. Отже, неповні діалогічні речення турецької мови з погляду їхніх семантико-синтаксичних і функціональних особливостей можуть бути характерними й для монологів, як власне побутового, так і офіційно-ділового, дидактично-педагогічного характеру.  


Четвертий підрозділ другого розділу присвячений розкриттю граматичної природи опущення членів речення й еліпсису як явищ динамічного (експресивного) синтаксису сучасного турецького розмовного мовлення.


У сучасних граматиках турецької мови проблемі повноти речення приділяється чимало уваги, проте, неповні речення науковцями фактично не розглядаються. У своїх дослідженнях, присвячених синтаксису сучасної турецької мови, відомі турецькі мовознавці Х. Діздароглу і В. Хатібоглу речення такого типу називають "усіченими" (kesik), Т. Генджан визначає їх за допомогою терміна "випадіння слова" (sözcük düşmesi), а Ф. Бозкурт характеризує їх як "недостатні або ж неповні" (eksik tümce). У турецькій мові неповні речення, так само як і в українській, найчастіше зустрічаються в діалогічному мовленні. Комплексне дослідження неповних еліптичних структур на матеріалі турецької розмовної мови дозволяє зробити висновок, що відсутність певних компонентів у висловленні прийнято позначати не зовсім однозначними термінами: "опущення", "пропуск", "еліпсис", "еліпс", "незаміщення" тощо. Як правило, переважають терміни, що вживаються паралельно як у широкому, так і у вузькому значенні. Їхня неоднозначність полягає у тому, що, наприклад, терміни "опущення", "пропуск" мають на увазі матеріальне відновлення пропущеного компонента; а термін "незаміщення" такого відновлення не передбачає.


У результаті детального аналізу питання історії вивчення структурних типів  неповного речення у мовознавстві виявлено, що уперше увів у лінгвістику поняття "незаміщена синтаксична позиція" А.П. Сковородников. Цією ж назвою стали позначати і так званий "синтаксичний нуль". Під поняттям "незаміщена позиція" об’єднуються такі явища, як: а) нульова зв’язка (O doktor(dur)); б) нульове дієслово буття (Onlar şu anda bahçede (oluyorlar / bulunuyorlar)); в) нульове повнозначне дієслово (Gülsüm pazara (gidiyor)); г) )); нульовий підмет у неозначено-особових, а також деяких інших односкладних реченнях.


Таким чином, на основі існуючих досліджень дисертантом виявлено, що неповноту формально-синтаксичного складу контекстуальних речень розмовного мовлення можуть спричиняти незаміщені позиції підмета, присудка як головного члена односкладного дієслівного речення, прямого чи непрямого додатків, обставини або одразу кількох членів речення: 1) İnci: Sevgi bir tutku değil. Arif: Ya ne? İnci: (Sevgi) Çoğalmadır. – /Інджі: Кохання – це не пристрасть. Аріф: А що ж? Інджі: (Кохання –) накопичення. 2) Ama nasıl güzelmiş, nasıl güzelmiş. Can verdiğinde bile (güzelmiş), melekler gibi (güzelmiş).– /Ах, якою ж вона була вродливою, якою вона була вродливою. Навіть, коли загинула (була вродливою), такою, як янголя (була вродливою). 3) ... Bu çok basit bir şarkı. Hem kaç kez dinledim, bu bir şey kanıtlamaz ki. ‘Tam tersine’ demiş Einstein. ‘(Pek çok şeyi) kanıtlar...)– /… Це – дуже проста пісенька. До того ж я скільки разів її чув, але це ще нічого не доводить. Ейнштейн відповів: "Навпаки" (Це багато що) доводить. 4) – Evliliği mi savunuyorsun? – Hayır, (evliliğe) hep karşıydım. (SEK, s. 73)– /– Ви підтримуєте одруження? – Ні, я завжди був проти (одруження).


5)…Mehmet bu nedenle onunla birlikte kiliseye beş dakikalığına girdi. (Mehmet ile Özkan) (kilisede) Bir sıraya oturdular, dua okumaya başladılar [Int.]. – … Саме тому Мехмет разом із ним зайшов до церкви на п’ять хвилин. (Мехмет та Озкан) (у церкві) Сіли на лаву,  почали молитися. Перший із зазначених прикладів – неповне речення із незаміщеною синтаксичною позицією (НСП) підмета, другий – неповне речення із НСП присудка, третій - неповне речення із НСП прямого додатка, у якому вербально виражений лише елемент рематичного плану повідомлення, четвертий - неповне речення із НСП обставини, п’ятий – неповне речення із НСП кількох членів (у даному випадку підмета та обставини місця). Ці види речень об’єднує те, усі вони визначені дослідниками-тюркологами як речення із незаміщеною синтаксичною позицією.  


Комплексний аналіз неповних синтаксичних конструкцій турецької розмовної мови виявив, що особливим структурним різновидом неповних речень є еліптичні речення. Вони притаманні обом формам реалізації розмовного мовлення – як діалогам, так і монологам.  Доведено, еліптичні речення є неоднорідними не лише за своїм значенням та продуктивністю, але й за ступенем стандартизованості. Найчастіше синтаксичну неповноту еліптичних утворень спричиняє опущення дієслова-предиката із семантикою буття, існування, наявності, сприйняття, руху, енергії дії, мовлення, запитання, спонукання до дії, переміщення у просторі, побажання тощо. Значно менше еліпсація властива іншим частинам мови, що функціонують у ролі підмета чи додатка. Вищевикладені положення простежуються у наступних прикладах: 1) Esen Hanım : Bugün çok yoruldum. Sabahtan beri hiç oturmadım. Bülent Bey: Ben de (hiç oturmadım)[Int.]. – /Пані Есен: Як же я сьогодні стомилася! Із самого ранку ще й не присіла! Пан Бюлент: Я теж (не присів)/  2) Japonya’de toprak kayması (oldu): 20 ölü (var). (Hürriyet, Ağustos 93, s. 11). – /У Японії (стався) зсув ґрунту – (виявлено) 20 загиблих. У першому прикладі факт еліптичності - випадіння дієслова-предиката із семантикою руху, другий  -  випадіння дієслова-предиката, вираженого власне буттєвим компонентом. Таким чином, зміст еліптичних речень не обмежується лише значенням членів, які в них наявні. Він охоплює також семантику формально відсутнього присудка.


Третій розділ «Основи взаємодії вербальних і невербальних засобів комунікації» присвячений дослідженню рівня співвідношення вербальних і невербальних компонентів у системі комунікації, аналізу особливостей фіксації невербальних компонентів комунікації у тексті турецького розмовного мовлення.


У першому підрозділі третього розділу з’ясовуються особливості співвідношення та функціонування вербальних і невербальних засобів у системі комунікації.


Дослідження невербальних компонентів набуває актуальності саме в межах комунікативних процесів, бо в комунікації розкриваються головні характеристики невербальних компонентів як комунікативно значущих одиниць спілкування. Більшість мовознавців (Дж. Бівін, В.В. Богданов, П. Вацлавік, Г.В. Колшанський, В.А. Лабунська, А. Піз), що присвятили свої наукові доробки питанню вивчення невербальних складових комунікації, сходяться на думці, що для вираження емоцій і стосунків провідну роль беруть на себе невербальні засоби; вони можуть повністю замінювати мову. Цілісність комунікації забезпечується сукупністю умов, що визначають формування того чи іншого мовленнєвого витвору адресантом та його відповідне сприйняття адресатом. 


У другому підрозділі третього розділу з’ясовуються витоки дослідження невербальних компонентів спілкування, наводиться стисла характеристика наукових праць.


Активізація досліджень невербальної складової комунікації збігається з періодом інтенсифікації студій у сфері теорії мовленнєвої діяльності, теорії мовленнєвих актів, лінгвістичної прагматики.


Силу погляду, жесту, посмішки, інтонації мовець використовує частіше за все інтуїтивно, що знову підтверджує постулат про актуальність дослідження невербальної комунікативної системи з метою створення підґрунтя для більш усвідомленого оперування невербальними комунікативними компонентами.


Одним із найбільш плідних підходів до вивчення невербальної комунікації вважається лінгвокраїнознавчий напрям, за яким у центрі уваги опиняється національна специфіка НКК (невербальних компонентів комунікації). Одним із провідних напрямів дослідження НКК науковцями виділяється аналіз засобів відображення невербальної поведінки людини та елементів невербальної мови в письмових текстах, зокрема у художніх творах.


Третій підрозділ третього розділу присвячений аналізу класифікаційних систем НКК; проведено комплексний аналіз особливостей функціонування кінесичних, проксемічних та просодичних комунікативних засобів у турецькому розмовному мовленні.


Проблема невербальної комунікації (паралінгвістичних явищ, невербальних структур, мови жестів, міміки) неодноразово ставала предметом дослідження. Дослідження механізмів взаємодії вербальних і невербальних компонентів комунікації останнім часом усе більше притягує до себе увагу і турецьких лінгвістів, Комунікативні процеси у мові, співвідношення та взаємодія вербальних і невербальних засобів комунікації стали предметом дослідження таких відомих турецьких мовознавців: Д. Джюджельоглу, 1993, 1995; Е. Мутлу, 1994;  Ергін-Бірол, 2000; А. Ерген, 2000; Б. Абатай, 2001; А. Балташ, 2002; У. Дьокмен, 2003; К. Ачикгьоз, 2003 та ін. Усі вони сходяться на думці, що під час розмови, з метою якомога повніше інформувати співрозмовника про свої почуття (симпатію чи антипатію, зацікавленість чи байдужість, уподобання чи відразу (beğenme ve  nefret etme, ilgisini ortaya koyma yada bir şeye ilgisiz kalma hareketleri)), люди послуговуються не лише словами, а й користуються невербальними засобами комунікації.


Невербальні компоненти комунікації розглядаємо як фіксований аналог, модель спонтанного розмовного мовлення, структура якого вимагає відтворення вербальних реплік мовців у сукупності з невербальними засобами комунікації. На відміну від вербального, функціонування невербального знака більшою мірою залежить від обох мовців і набуває значення в процесі їхньої дискурсивної взаємодії. Дискурс є діалогічним за своєю природою, і вважаємо за необхідне підкреслити, що дискурс трактуємо як безпосередній контакт мовців за наявності можливості сприйняття кожним з них як вербальних, так і невербальних складових мовлення, з урахуванням усіх дискурсивних параметрів спілкування.


На основі базових систем (зорової та акустичної) творення та сприйняття немовних компонентів функціонально-динамічного характеру дисертантом виділяються такі класи НКК: 1) кінесичні; 2) проксемічні та 3) просодичні НКК.


Проведений системний аналіз класифікацій невербальних засобів спілкування виявив, що поширенішим та традиційним підходом є включення до невербальної комунікативної системи компонентів, які подає у своїй класифікації відомий психолінгвіст І.Н. Горєлов, один із засновників невербальних студій у радянській лінгвістиці. Він поділив ці компоненти на три групи за фізичною природою: а) фонаційні; б) міміко-жестові та пантомімічні; в) змішані (тобто ті, що містять п. а) і б)).


З огляду на кількісну репрезентованість НКК провідне місце у турецькому розмовному мовленні посідають мімічні невербальні компоненти (38% від суцільної вибірки прикладів), а саме усмішки (11%), погляд (13%), вираз обличчя в цілому (14%), у той час як жести складають 33%, проксемічні комунікативні компоненти – 14%, просодичні – 15% від суцільної вибірки прикладів.


Залежно від того, яку частину тіла людина задіює в моторній діяльності для продукування комунікативно значущого руху, кінесичні компоненти поділяються на:


– жестові (рух руками (пальцями рук), плечима, головою, ногами, всім тілом);


  мімічні (рух ротом (усмішка, поцілунок), бровами, очима (погляд, зміна виразу очей), вираз обличчя в цілому).


Для усмішки характерною є взаємодія з вербальними складовими на мікрорівні. Взаємодія усмішки з вербальними компонентами на мікрорівні виявлена в 11% від загальної кількості прикладів з усмішкою. Будь-який невербальний комунікативний вияв багатозначний і дозволяє адресатові бачити ті особливості, які є значущими для нього, не "помічати" інших і вибудовувати комунікативний процес у потрібному для себе руслі. Таким чином, виявлено, що усмішка та посмішка здатні інформувати партнерів по комунікації як про їхні позитивні емоції (gülmek; gülüşmek; gül yüzündeki tebessümü ile söylemek; kalpleri etkisi altına alan bir tebessümle karşılamak / söylemek (сміятися, усміхатися, мовити із чарівною усмішкою на обличчі; зустріти / сказати із усмішкою, що не залишає байдужими серця)), так і про негативні настрої (güler gibi yapmak, güler surat yapmak, kederli gülüş, yapay gülüş v.s. (робити вигляд, що посміхаєшся, робити такий вираз обличчя, ніби посміхаєшся, сумна посмішка, штучна, нещира посмішка)): 1) Yaşar’ın çevresinde toplananlar birbirlerine baktılar, gülüştüler. – /Усі ті, хто зібрався навколо Яшара, подивилися один на одного та посміхнулися./ 2) O tepeden bakan şımarık ifadesini yapay gülüşünün altına gizlemeye çalışıyordu: ‘Ayy, bu mu devlet kuşu? Asıl ben devlet kuşuyum’. – /Свою дещо зверхню, розбещену фразу він намагався приховати під напускною посмішкою: "Ой, і це везіння? Ось мені таланить!"  У першому прикладі усмішкою передається вираження позитивних емоцій, а в другому – негативних, зокрема нещирого, зверхнього ставлення до співрозмовника. 


Дослідження функціонально-семантичних характеристик сміху як невербального компонента комунікації в турецькому розмовному мовленні,  здійснюється на матеріалі літературних діалогів, вибраних із творів сучасних турецьких письменників. Літературний діалог не є, безумовно, еквівалентним діалогу, який спонтанно продукується в інтеракції, однак саме діалог у драмі і прозі сприймається читачем як цілком реальний. Складовими частинами літературного діалогу є опис невербальних компонентів комунікації, які в драматургічних творах знаходять відображення в ремарках, а у прозаїчних творах – в авторському мовленні.


Погляд взаємодіє з вербальними засобами комунікації на макрорівні. Взаємодія погляду з вербальними компонентами виявлена в 13% від суцільної вибірки прикладів. В описах комунікативно значущих поглядів на матеріалі простого речення сучасного турецького розмовного мовлення переважають такі  дієслова й дієслівні сполучення та сполучення іменників, як: bakış, bakmak, göz göze gelmek, yüzüne bakmak, bakakalmak, ağza bakmak v.s. (погляд; дивитися; зустрітися поглядами; поглянути в обличчя; упнутися поглядом у когось або у щось, перен. знач.: заглядати в рота, уважно слухати тощо). У роботі наводяться ті лексичні одиниці, що мають найбільш високу частотність уживання в турецькому художньому дискурсі.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины