СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕМАРКИ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ А.ЗЕЇ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕМАРКИ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ А.ЗЕЇ)
Альтернативное Название: СТРУКТУРНО-семантические и функциональные ОСОБЕННОСТИ ремарки в художественном тексте (На материале произведений А.ЗЕИ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність для сучасного мовознавства та елліністики зокрема, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, окреслено методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційної праці.


У першому розділі „Ідіостиль і питання текстової організації художніх  структур” здійснено критичний огляд існуючих поглядів на поняття стилю, його ознак і особливостей вираження в словесно-образному континуумі літературного твору.


Проблема вивчення художніх ідіолектів у сучасній філології в однаковій мірі є актуальною як для літературознавчої, так і лінгвістичної науки, жодна з яких у принципі не може претендувати на  домінантність стилістичних студій, оскільки питання стилю лежить у площині перетину цих двох наукових сфер. Стосовно ж мовознавчих досліджень акад. В.Виноградов свого часу слушно писав, що “в галузі поетики лінгвістичні методи дослідження перехрещуються з літературознавчими і збагачують їх”.


Студії над письменницьким  ідіостилем дозволяють говорити про нього як про „такий спосіб організації словесного матеріалу, який, відображаючи художнє бачення автора, створює новий, тільки йому притаманний образ світу”. Мовні одиниці, використовувані письменником у творі, „стають одиницями його стилю”, деякі з яких можуть функціонувати як „знаки стилю”. Система мовних засобів постає у вигляді системи лише у цілісному творі, де будь-який елемент, що не міг розглядатися як елемент „індивідуального цілого, в системі цього цілого отримує „ранг” стилезначущого компонента”, звідки випливає розуміння стилю як процесу, за допомогою якого формується цілісність (І.Подгаєцька).


Такою цілісною системою, в якій отримує можливість реалізації стиль автора, виступає текст, у вивченні якого стилістика все частіше перетинається з граматикою; і „пошуки системності у використанні засобів вираження тим чи тим письменником.. можливі лише при аналізі усього тексту як цілого” (І.Гальперін).


Бачення Г.Міхелем стилю феноменом тексту, і бачення тексту, що утворюється „на можливості субституції і комбінування” як такого, що має стиль, є суголосним із якобсонівською формулою визначення індивідуально-авторської манери письма, яка полягає в „проекції принципу еквівалентності з осі селекції на вісь комбінування”. М.Геллідей у статті „Лінгвістична функція і літературний стиль” текст називає „релевантною одиницею стилістичних досліджень”, де релевантність – це розрізнення між частотністю мовних одиниць загалом і їхньою частотністю у художньому творі. Як і більшість учених-лінгвостилістів, він вважає, що кожен текст


 


 


 


позначений певним стилем, і навіть „нормативний спосіб вираження може бути позначений як „експресивно немаркований” („з нульовою експресивністю”), але не як „стилістично немаркований”. Хоч, наприклад, представники Празького лінгвістичного гуртка стверджували, що специфічні особливості поетичної мовленнєвої діяльності виявляються у відхиленні від норми. Проте поняття норми в цьому аспекті є величиною відносною, і тому таке судження може стосуватися чогось лише локально, наприклад, у характеристиці понять виразності чи експресивності, але не може бути актуальним у розумінні стилю в широкому аспекті. 


Стиль не характеризується лише наявністю чи лише відсутністю загальновживаних або неочікувано контрастних уживань мовних засобів, тобто нормативним чи атиповим їх використанням у тексті, особливим добором автором емоційно-експресивної лексики, складних синтаксичних конструкцій тощо. „Стиль видатних майстрів слова, – зазначав Р. Будагов, – це не система відхилень від норми, як зазвичай вважають (роль таких відхилень, як правило, невелика), а система осмислень різноманітних можливостей мови в її художній функції”. Стиль характеризується гармонійним співіснуванням усіх елементів, які здатні динамізувати текстову структуру, організовуючи її як смислове і структурне ціле, що відображає особистість автора. Тут можна говорити про відображення мовної особистості письменника на основі певного принципу комбінування ряду вибраних ним засобів. Однак ні стиль, ні текст не мають сприйматися як набір складників, обмежених тими чи тими структурними рамками. Ш.Баллі говорив про виражальні засоби як про систему, а не „просто арифметичну суму” через їх здатність до взаємопроникнення і взаємозвязку.


Розглядаючи текст як системну організацію, А.Загнітко зазначав: „Ця системність постає у двох виявах: 1) текст є результатом інтеграції всіх мовних засобів, внаслідок чого витворюється нова значущість, яка характеризується уже власними структурувальними, семантичними ознаками; 2) текст виступає елементом мовної системи і є одним із її компонентів”.


Ю.Лотман у свою чергу наголошував на необхідності розуміння того, що система однак не є текстом: „вона слугує для його організації, виступає як певний дешифрувальний код, але не може і не повинна заміняти текст як обєкт, естетично сприйнятий читачем”.


Вивчення тексту як системної єдності зумовило необхідність визначення його категоріальної структури, що передбачає існування ряду характерних  особливостей, пізнання яких є необхідним для розуміння тексту.


Ремарка в художньому тексті постає як важливий динамізаційний елемент, що забезпечує існування таких текстових категорій, як зв’язність та модальність. Суб’єктивно-оцінне значення, яке містить ремарка,  в межах
реченнєвої конструкції виражається на лексико-семантичному,


 


 


 
синтаксичному рівні; завдяки ж функціонуванню ремарки в цілісній структурі твору – як компонента-виразника категорії зв’язності – воно трансформується у значення текстового рівня з відповідною модальною, стилістичною означеністю. 


 Представлена реченням ремарка як синтаксична одиниця належить   до рівня тексту, оскільки а) вживається в конструкції з прямою мовою, б) розглядається в тісному смисловому зв’язку з іншими реченнями, широким контекстом, в) виступає компонентом, що забезпечує утворення цілісної структури тексту.


Ремаркове речення,  перебуваючи в тісному взаємозв’язку з реченням прямої мови, постає однак як незалежна синтаксична одиниця, що у граматичному плані функціонує самостійно, а зв'язок із такою самою незалежною реплікою позначається лише на смисловому рівні. Тому  конструкцію ремарка + репліка ми називаємо єдиним цілим лише з погляду композиційного, змістотворчого. Смислова співвіднесеність обох конструкцій у переважній більшості випадків відіграє вирішальну роль для реалізації в тексті таких функцій,  як забезпечення когезії/когерентності, модальності/ оцінки, експресії/ емоційності.


          У другому розділі „Структурно-семантична організація ремарки” здійснено аналіз семантичного складу ремарки з урахуванням частиномовної її організації, запропоновано семантичну класифікацію типологічного ядра ремарки.


Традиційно граматичним і смисловим центром ремарки вважається дієслово, що вводить пряму мову і виражає зазвичай семантику мовлення.  Під дієсловами мовлення розуміємо не лише такі, що називають загальний мовленнєвий акт (λέω, μιλάω, κάνω), а й такі, які можемо поділити на групи за


характером звучання чи манерою вимови (гучністю, чіткістю), за емоційністю тощо. Окрім називання факту мовлення таке дієслово здатне виконувати також ряд стилістичних функцій, що реалізуються завдяки тісному взаємозв’язку з реплікою. Емоційно нейтральними можна назвати дієслова лише загальної мовленнєвої семантики. Дієслова на позначення мовленнєвого акту, які становлять найчисельнішу групу в ремаркових конструкціях творів А.Зеї, класифікуємо на такі групи :


1) дієслова, що позначають власне акт мовлення;


2) дієслова, що позначають особливості, манеру мовленнєвого акту,  характер вимови, звучання;


3) дієслова, що виражають значення спонукання;


4) дієслова, що передають діалогічне мовлення;


5) дієслова, що передають ставлення до співрозмовника;


6) дієслова фазової семантики;


7) дієслова динамічної семантики, за допомогою яких у ремарці створюється ефект неконтрольованого мовлення.


8) метафоричні вирази з дієсловами різної семантичної означеності


 


 


На позначення акту мовлення в ремарці можуть виступати також метафоричні конструкції, компоненти яких самі по собі позбавлені мовленнєвої семантики, однак позначені значним рівнем експресивності, якого в результаті набуває і пряма мова.


Функцію, що її виконує дієслово мовлення в ремарці, здатні реалізувати також конструкції з іменником відповідної семантики, який  супроводжується будь-яким іншим немовленнєвим дієсловом.


Досить активно в межах ремарки виявляє себе іменний елемент φωνή, який у випадку вживання з дієсловом мовлення (зазвичай емоційно нейтральним) завдяки поєднанню з прикметником (λέω με + прикметник + φωνή або λέει και η φωνή του έχει/κρύβει + іменник (що у першому варіанті виступає у ролі прикметника)), сприяє експресивності цілісної структури. За допомогою прикметника між реплікою і ремаркою встановлюється своєрідний асоціативно-смисловий зв’язок, що вказує на суголосну емоційність висловленого в ремарці і репліці: Δε θα πέσεις; λέει με κουρασμένη φωνή. Більшість проаналізованих прикметників, що супроводжують компонент φωνή у структурі ремарки, в основному вжиті в метафоричному значенні: άχρωμος, μουντός, γλυκός, ψυχρός, καμπανιστός, συρτός, ήρεμος, επιβλητικός, επίσημος, κουρασμένος, περίφανος, κλαψιάρικος, κοφτός, συγκινημένος, ένρινος. Варто зазначити, що в межах розгляданих текстів жоден прикметник (окрім двох άχρωμος та κοφτός) не повторюється стосовно іменника φωνή. Але, порівнявши семантичну наповненість лексем άχρωμος та κοφτός у кожному з випадків, можемо говорити про вияв широкого спектру значень прикметника, що вживається щоразу в іншому контекстуальному середовищі і, таким чином, у поєднанні з іменниковим компонентом φωνή надає нового значення ремарці.


Іншу групу конструкцій з компонентом φωνή, становлять такі, де роль заміщення дієслів мовлення у ремарці виконує сам іменниковий елемент φωνή. Нерідко прикметникова частина вводиться не лише дієсловом-зв’язкою είμαι/είναι, а й дієсловом γίνομαι/γίνεται, що позначає зміну дії, наприклад, Η φωνή του γίνεται πολυ τρυφερή. Рідше, але експресивніше проявляє себе іменник φωνή в метонімічних конструкціях: Δε θακολουθήσω στρατιωτική καριέρα, μου απαντάει η σίγουρη φωνή του αλλοτινού Αχιλλέα. Семантика дієслова, що супроводжує іменник φωνή, відображає враження, яке справляє на реципієнта не зміст слів ремарки, а сам факт мовлення. Йдеться про ремарку не від імені мовця, а від імені того, хто сприймає. У таких випадках емоційне поле ремаркового виразу досить виразне, і читач отримує змогу відчути безпосередню близькість із реципієнтом. Жодна ремарка такого зразка не характеризується наявністю епітетів до іменника φωνή, іменник φωνή в метафоричному сполученні з дієсловом, відображаючи силу враження, справленого на реципієнта, заміщає в цьому разі позицію означення: Θα ΄ναι το αγόρι που θα του μοιάζει”, με


 


 


 


ξαφνιάζει η φωνή της Βάγιας. Досить активними та експресивними дієсловами у конструкціях із лексемою φωνή є такі, як ακούω та ακούγομαι. При вживанні пасивного дієслова ακούγομαι дія нібито подається через реципієнта, через його сприйняття, але пасивне закінчення дієслова робить таке сприйняття дещо відстороненим. Наприклад, Απέξω, από τον κήπο, ακούγεται μια φωνή μελωδική, όλο διαύγεια. Дієсловом ακούω в таких конструкціях виражено безпосередню, принципово суб’єктивну позицію в подачі ремарки, акцентовано увагу на існуванні різниці між тим, що вимовлено, і тим, що почуто: Δεν νιώθεις τίποτα;’ άκουσε ψυθιριστή τη φωνή του Πάνου.


Широко вживані в ремаркових конструкціях дієслова кінемної семантики (позначають рухи, жести, міміку героя), „супроводжують” дієслово мовлення або (в більшості випадків) виступають у функції заміщення такого дієслова, при цьому виконуючи індивідуалізаційно-художню роль у творі. Ремарка з кінемною семантикою без участі дієслова мовлення набуває особливого значення завдяки певній синтаксичній організації – таке речення завжди відокремлене від репліки крапкою, і стоїть у препозиції до репліки, наприклад: Το χέρι της είναι απλωμένο, χωρίς να αγγίζει πια το δικό του. – Αντίο για πάντα.


Спільним для всіх прикладів ремарки з кінемним дієсловом у таких випадках є характерна здатність передавати почуття мовця у максимальному його прояві, не залежно від змісту самої репліки.


Виразну стилістичну функцію у творах А.Зеї відіграють ремаркові  дієслова з мімічною семантикою γελάω, χαμογελάω. Незважаючи на те, що загалом це одиниці позитивної конотації, їхня семантика в контексті значною мірою залежить від означальних компонентів, які вносять різні смислові й емоційні відтінки.


Значна кількість ремарок характеризується конструкціями зразка χαμογελάω και κάνω κάτι, де вираз κάνω κάτι передбачає іншу кінетичну дію, що супроводить посмішку. В такому випадку згадані вирази доповнюють, а іноді і визначають семантичний і емоційних зміст дієслова χαμογελάω і відповідно  ремарки і репліки.  


У багатьох випадках лексема γελάω виступає як семантична основа у ремарках з такими дієсловами, як αστειεύομαι, σαρκάζω, ειρωνεύομαι, значення яких розкривається головним чином з допомогою контексту репліки.


 У третьому розділі „Особливості синтаксичної організації ремаркової структури” проаналізовано синтаксичну структуру ремарки у творах А.Зеї та виявлено особливості вираження інтенції мовця в різних реченнєвих конструкціях з урахуванням семантики ремаркових компонентів.


Ремарка стосовно прямої мови може займати як препозицію, так і постпозицію, інтерпозицію, мати різне інтонаційно-смислове вираження, що є важливим характеристичним чинником її як самостійної реченнєвої


 


 


 


одиниці. Особливості функціонування таких одиниць повязані з конкретними образно-композиційними, ідейно-тематичними та стилістичними завданнями, що постають перед автором при творенні художнього тексту.


Як показує аналіз творів А.Зеї, в більшості випадків пряма мова героя отримує необхідне смислове та емоційне навантаження саме завдяки ремарковим конструкціям, які характеризуються різною структурною організацією (просте речення, просте ускладнене речення, складносурядне складнопідрядне речення, складне багатокомпонентне речення), різною модальною семантикою.


Конструкції простого речення ремарки досить вживані в творах А.Зеї. Такі ремарки характеризуються головним чином варіативною функціональністю ввідного дієслова, різноманітністю утворень за його участі. Дієслово-присудок, непоширене другорядними членами речення, в основному супроводжується іменником у ролі підмета, що називає мовця, наприклад: – Τι έχεις εσύ αυτές τις μέρες; Ποιος σου φταίει; ανησυχεί ο Ευγένιος. Такі присудки не отримують означальних чи обставинних розширень, оскільки вони виражені дієсловами, що мають потужне емоційне поле, здатне визначати забарвлення усієї реченнєвої структури.


Натомість дієслова із загальним значенням мовлення λέω, κάνω, μιλάω, ρωτάω, απαντάω та інші, як правило, потребують вживання супровідних членів, що здатні характеризувати певним чином висловлювання (емоційно тощо), оскільки такі дієслова окрім самої констатації факту мовлення додаткових відтінків значення не несуть. Роль таких супровідних елементів можуть брати на себе  означення-прикметники, дієприкметники, наприклад, у реченнях типу: Περιμένεις το δάσκαλό σου; μου λέει λαχανιασμένη, – Ναι, κύριε Μπένο, έκανα ανακουφισμένη. У таких прикладах суб’єкта мовлення не називано, і означення в певному розумінні суміщає в собі функцію означальну та частково називну (за допомогою родового закінчення прикметника), що її зазвичай виконує підмет. 


         Досить уживаними є ремаркові конструкції простої синтаксичної структури зі складеним присудком, як правило, дієслівним, наприклад: Δεν είσαι η ...’, έψαχνε να θυμηθεί το όνομα, ‘... η αρραβωνιαστικιά του Αχιλλέα; Είμαι ο Φρίξος.’. Такий присудок відтворює в ремарці певний внутрішній динамізм, що його в репліці намагається висловити мовець. Наприклад, у наведеному реченні ремарка передає внутрішній процес мислення героя, тривалість якого відображено в структурній організації речення – позиціонуванні ремарки в середині репліки. Таке розбивання репліки ремаркою на асоціативному рівні витворює ефект паузи в мовленні, що також передається графічно трикрапкою в місці розриву репліки.


Поширеним видом ремарки у творах А.Зеї є прості речення з однорідними присудками, де ввідним дієсловом, як правило, виступають


 


 


 


дієслова мовлення λέω чи κάνω, наприклад: –  Ίγκορ Λβόβιτς..., λέει και παίρνει μια λυπητερή ανάσα.  У таких конструкціях роль експресивного компонента бере на себе не саме дієслово, а вислів типу παίρνω ανάσα, поширений означенням λυπητερός, яке у поєднанні з ним виступає семантико-експресивним центром, що реалізує своє значення у репліці. Отже, в ремарках такого типу, де пряма мова вводиться з допомогою нейтрального дієслова мовлення, основного акценту, і смислового, і емоційного, набуває другий присудок, який часто супроводжується іншими другорядними членами, що сприяють повнішому розкриттю значення дієслова і всієї ремарки. Поряд з дієсловом λέω в ролі однорідного присудка авторка широко вживає дієслова, що позначають супровідну до процесу мовлення дію, яка стає вираженням внутрішнього стану героя, котрий мовить. 


Ремарка у вигляді простого односкладного речення, вираженого самим лише головним членом, супроводжує, як правило, репліку виразного емоційного змісту, наприклад: Με γλίτωσε η Παναγία, ψελλίζει. Дієслово, яким виражений головний член, має форму першої або третьої особи однини і в основному характеризується високою емоційністю, а факт вживання його в ремарці без супроводу інших членів речення сприяє посиленому вираженню експресивності всієї реченнєвої структури.   


З-поміж складних синтаксичних утворень у ремаркових конструкціях творів А.Зеї фіксуємо підрядні реченнєві структури різного типу, наприклад, з підрядним означальним компонентом, підрядним мети, підрядним порівняльним, підрядним причини, підрядним часу. Найбільш характерними для ремаркового гіпотаксису А.Зеї є речення означальні, мети та порівняння. Ремарки, що являють собою складносурядні речення, представлені констукціями а)  з нейтрально забарвленим дієсловом мовлення λέω у першій частині та дієсловом, що відображає внутрішній чи зовнішній стан героя під час мовлення, в іншій частині, наприклад: Κυκλοφορείς με στολή; λέω και ένας ακαθόριστος φόβος με πλημμυρίζει; б) в яких друга предикативна частина має наслідкову залежність від першої – мовлена репліка викликає певну дію співпозмовника:  – Αλήθεια, το ξέχασα, έκανε ο παππούς και έβαλαν όλοι τα γέλια;


Проте одним із найцікавіших і найпоширеніших явищ складного синтаксису в ремаркових конструкціях творів А.Зеї є речення, один з компонентів яких виступає порівняльною конструкцією, що функціонує поряд з підрядними означальними, додатковими, часу, поєднаними сурядним сполучниковим та безсполучниковим зв’язком. Порівняльні конструкції ремарки так чи інакше виявляють характер мовлення героя, його особливості, однак, на відміну від інших конструкцій, якими зазвичай поширюється ввідне дієслово, завдяки порівнянню ремарка набуває більшого відтінку суб’єктивності вираження. Рівень такої суб’єктивності регулюється рівнем образності самого порівняння.


 


 


 


Загалом складний синтаксис ремарки в творах Алкі Зеї характеризується різноструктурним комбінуванням предикативних частин багатьох семантичних типів дво-, три-, чотири-, полікомпонентних моделей, що в кожному окремому випадку зумовлено художньою специфікою, особливостями образного творення текстової структури.


Утворюючи власну систему в межах складнішої загальнотекстової системи, ремаркове речення стає авторським художнім засобом, що залежно від специфіки оповіді (перша/третя особа), оповідача (вік: дитина/дорослий) отримує варіантне вираження, яке відповідно реалізується у лексико-семантичному оформленні, синтаксичній і загально-структурній організації твору.


Одним із характерних для А.Зеї засобів творення образу героя, його взаємин з іншими героями, виокреслення певної риси персонажа, змалювання певної особливості конкретної мовленнєвої ситуації є повторювана ремарка, повторюване смислове ядро ремарки, що може вживатися у видозміненому реченнєвому оточенні. Ремаркові повтори класифікуємо як а) наскрізні (повторювані протягом усього твору), повтори всієї ремарки або її семантичного ядра щодо одного героя (зазвичай не першорядного); б) смислові повтори (із змінним лексичним оформленням) щодо непершорядних героїв; в) ситуативні (в межах однієї мовленнєвої ситуації) точні та приблизні (тієї ж семантики) повтори щодо різних персонажів-учасників діалогу.


Якщо ремарковий повтор того чи того типу як явище загалом характерний для більшості творів письменниці, то про перевагу вживання  ядерного іменника φωνή та дієслів кінемної семантики в одному творі і про їхню мінімальну присутність в іншому можна говорити з огляду на специфіку самого твору, особливості оповіді у творі. Проаналізувавши творчість письменниці, можна чітко помітити тенденцію авторки виокремлювати кінемну або звукову домінанту в творі, яка часто стає визначальною для розуміння цілісного образу персонажа. Звичайно, вживання дієслів із кінемною семантикою не заперечує вживання ремарок із лексемою φωνή, і навпаки, однак ідеться про превалювання одного виду конструкцій в одному творі і другого – в другому, що пояснюється особливостями внутрішньокомпозиційної стилістики твору. Йдеться, отже, про ремарку з кінемним дієсловом як засіб творення психологізму в творі (роман Η αρραβωνιαστικιά του Αχιλλέαіз дорослою головною героїнею), про ремаркову конструкцію із лексемою φωνή як засіб відтворення дитячого сприйняття світу (роман Κοντά στις ράγιεςіз дитиною в головній ролі, із оповіддю від першої особи), як про ремарку, яка „супроводжує” репліку малозначимого (випадкового) персонажа (роман Ο μεγάλος περίπατος του Πέτρου із оповіддю від третьої особи).


 


 


 


 


Складні синтаксичні конструкції в системі ремаркових утворень значною мірою слугують для відображення складного характеру провідних персонажів (головних дійових осіб), а також в окремих випадках другорядних персонажів з метою увиразнення їх присутності в певних мовленнєвих ситуаціях.  


Ремарка, виступаючи важливим образно-композиційним, динамізаційним засобом організації тексту в творчості А.Зеї, відзначається індивідуально-функціональними особливостями як виразна одиниця граматико-стилістичного, текстового рівня.


 


ВИСНОВКИ


 


Розуміння авторського стилю базується на поєднанні лінгвістичних і літературознавчих аспектів, що дає можливість сприймати його як певну гармонію, втілену в динамічній системі різнорівневих мовно-виражальних засобів. Риси індивідуальності стилю постають  не стільки в неповторності цих виражальних засобів, скільки в неповторності їх організації, що, зрештою, виявляється в неповторності загальнохудожньої цілості. Системою, в якій стиль отримує свою реалізацію, постає текст, і лише при аналізі його як цілого видається можливою характеристика особливостей письменницького стилю.  


Вивчення тексту як системної єдності зумовило необхідність визначення його категоріальної структури, що передбачає існування ряду характерних особливостей, яких текст або набуває під час формування, або завдяки яким текст формується. Ремарка в художньому тексті є важливим динамізаційним компонентом, що виявляє себе на різних мовних рівнях і забезпечує такі категоріальні ознаки, як зв’язність та модальність.


Ремаркове речення, що постійно функціонує поряд із реченням прямої мови, зв'язок із якою позначається лише на смисловому рівні, постає як незалежна синтаксична одиниця. Смислова взаємозалежність обох речень у переважній більшості випадків відіграє вирішальну роль для реалізації в тексті таких функцій, як забезпечення когезії/когерентності, модальності/ оцінки, експресії/ емоційності.


 Важливим чинником забезпечення зв’язності тексту виступають а) наскрізні повтори (повторювані протягом усього твору), повтори всієї ремарки або її семантичного ядра, що стосується репліки певного героя (зазвичай не першорядного); б) смислові повтори (зі змінним лексичним оформленням) щодо реплік непершорядних героїв; в) ситуативні (в межах однієї мовленнєвої ситуації) точні та приблизні (тієї ж семантики) повтори щодо різних персонажів-учасників діалогу.


 


 


 


 


 


На особливу увагу заслуговує інверсійний повтор смислового наповнення ремарки, який є виразником суб’єктивно-модального значення, що, сприймаючись при одиничному вживанні  ремарки в тексті, має фразовий рівень, а при багаторазовому переростає у рівень текстової модальності. Такі повтори позначаються на формуванні образів твору, на їхній динаміці. Ремарку слід розглядати як одиницю стилістичного синтаксису.


Отже, ремаркові конструкції реалізують себе в тексті як такі, що, забезпечуючи основні категоріальні ознаки, виконують не лише тексто-, а й стилетворчу функцію, характеризуючи при цьому текст як складне художньо-естетичне явище.


 Ремарка при прямій мові в художніх текстах А.Зеї представлена  найрізноманітнішими (в смисловому і граматичному плані)  конструкціями і, взаємодіючи з реплікою речення, здатна не лише констатувати мовленнєвий акт, а й виражати особливості мовлення героя, обставини, за яких відбувається мовлення, внутрішній стан мовця, його характер тощо.


 Семантичним і граматичним центром ремарки прийнято вважати дієслово, яке в ремаркових конструкціях творів А.Зеї представлене лексемами мовленнєвої семантики, кінемної семантики (позначають рухи, жести, міміку героя), внутрішньохарактеристичної семантики (для вираження  емоцій, почуттів, процесів мисленнєвої діяльності тощо).  Проте найуживанішими в текстах А.Зеї є дієслова мовлення, серед яких виокремлюємо такі, що виступають на позначення а) власне акту мовлення, б) особливостей, манери мовленнєвого акту, в) наказу, спонукання, г) позитивного чи негативного ставлення до співрозмовника, ґ) запитання, відповіді, д) початку-завершення мовлення, е) афективного мовлення.


Поряд з ввідним дієсловом у ремарках досліджуваних текстів А.Зеї  досить активно представлені 1) іменник чи прикметниково-іменниковий вираз, який а) або нівелює значення ввідного дієслова, б) або робить його значення другорядним, в) або  заступає його функцію у разі відсутності дієслова взагалі чи наявності лише дієслова-з’вязки, 2) прислівник, що визначає або доповнює значення ввідного дієслова, 3) інше дієслово або його дієприслівникова форма, що супроводжує ввідне дієслово.


У романній творчості А.Зеї надзвичайно широким функціональним полем відзначаються ремаркові конструкції з іменниковим елементом φωνή.   У випадку вживання з дієсловом мовлення (зазвичай емоційно нейтральним),


завдяки поєднанню з відповідним прикметником, іменник φωνή виконує важливу стилістичну роль. У випадку відсутності дієслова мовлення іменник φωνή здатен заміщувати роль такого дієслова, акцентуючи при цьому вияв суб’єктивного сприйняття репліки героя, що робить такі речення досить експресивними.


 


 


 


 


Незважаючи на те, що ремарка з іменником φωνή є одним із найулюбленіших письменницею засобів вираження найтонших настроєвих відтінків героїв, вживання таких конструкцій однак значною мірою залежить від особливостей оповіді, специфіки самого твору. Ремарка такого зразка особливо характерна для творів А.Зеї, де оповідь ведеться від першої особи і головним героєм-оповідачем виступає дитина. Звуковий елемент ремарки стає домінантним для всього твору, оскільки у такий спосіб авторка творить образи як дієвих осіб, так і навколишнього світу, який передається через дитяче сприйняття звуків. Ймовірно,  спосіб сприйняття зовнішнього світу дитини, яка, не розуміючи іноді значення слова, сприймає його як певний звуковий код, характерний і для самої авторки, яка в багатьох інтерв’ю наголошувала на тому, що „будує” свої твори на основі власного досвіду дитячих років, який і досі для неї має велике значення.


У ремаркових конструкціях аналізованих текстів значне місце відведене словам кінемної семантики, що „супроводжують” дієслово мовлення або (в більшості випадків) виступають у функції заміщення такого дієслова, при цьому виконуючи індивідуалізаційно-художню роль у творі.


Вживання ремарок із кінемним компонентом задля передачі психологізму в конкретній ситуації чи в творі загалом є ще однією з особливостей художнього ідіостилю письменниці. Якщо відображення дитячого сприйняття світу в багатьох творах передавалось через звуковий вияв (у ремарках з іменником φωνή), то світ дорослих, їхні стосунки будуються з максимальним урахуванням несловесного вираження почуттів, як наприклад, у романі Η αρραβωνιαστικιά του Αχιλλέα, де ремарка з кінемним дієсловом (особливо препозиційна, оформлена окремим реченням) є одним з активних засобів психологізації  твору.


Дієслова з мімічною семантикою, такі як γελάω, χαμογελάω, виявляють свій стилістичний потенціал завдяки вживанню з означальними компонентами, що привносять у контекст різні смислові й емоційні відтінки.


Лексичне значення ввідного слова значною мірою впливає на характер синтаксичної природи ремарки. Так, емоційно забарвлене ввідне дієслово мовлення в більшості випадків не поширюється іншими членами речення, має статус простого односкладного речення і, як правило, „супроводжує” репліку виразного емоційного змісту.


Натомість дієслова із загальним значенням мовлення λέω, κάνω, μιλάω, ρωτάω, απαντάω зазвичай характеризуються супровідним вживанням членів, які здатні деталізувати картину мовлення – в смисловому, емоційному плані. Серед найпоширеніших конструкцій такої функціональності є прості речення


з однорідними присудками, де роль другого присудка виконує, як правило, дієслово немовленнєвого характеру, яке в свою чергу поширюється іншими другорядними членами. Однак у прикладах такого зразка важливу роль відіграє також позиціонування ремаркової конструкції стосовно репліки:


 


 


 


емоційне поле постпозиційної ремарки визначається семантикою дієслова немовленнєвого характеру, а дієслово мовлення залишається емоційно нейтральним, у той час як у препозиції саме дієслово мовлення поширюється обставиною і позначається більшим емоційним навантаженням. Ремарка в інтерпозиції виконує подвійну функцію – коментування і введення реплік, поступається двом попереднім у емоційному плані.


У ролі супровідних членів до нейтрально забарвлених дієслів мовлення виступають означення, виражені прикметниками, дієприкметниками, іменними конструкціями типу όλο + іменник; найчастотнішими у творах А.Зеї є обставини способу дії, виражені прислівниками та прийменниково-іменниковими конструкціями. Такі прислівникові обставини значною мірою здатні визначати в емотивному плані всю мовленнєву ситуацію висловлення. У конструкціях же з прийменником με важливу смислову роль відіграє також часто вживаний прикметник, що стосується не лише іменника, а й характеризує всю ремарку.


Конструкції з відсутнім дієсловом (еліптичні конструкції) авторка вживає дещо рідше, однак такі речення є чи не найекспресивнішими синтаксичними утвореннями в тексті. Максимального емоційного напруження та динамізму набувають ремарки з мінімальною кількістю наявних компонентів.


  З-поміж складних конструкцій ремарки виокремлюємо реченнєві структури з підрядними означальними, мети, порівняльними, причини та часу, найхарактернішими з яких є перші три названі типи. Такі синтаксичні утворення характеризуються багатофункціональним вираженням змісту, в тому числі й емоційного, що розкриває, доповнює, уточнює, часом змінює зміст репліки і усієї мовленнєвої ситуації.


Сурядне речення ремарки можна поділити на два основні типи за семантичною характеристикою. До першого типу відносимо конструкції з нейтральним дієсловом мовлення, де друга частина позначає внутрішній стан героя в момент мовлення, що отримує зовнішнє або звукове вираження. Другим типом складносурядних ремарок є такі, в яких наступна сурядна частина передає дію іншого героя як реакцію на мовлене, встановлюючи таким чином наслідкову смислову залежність між сурядними частинами.


Складні ремаркові конструкції змішаного типу позначені багатоваріантним комбінуванням сурядних і підрядних конструкцій різних семантичних класів; найбільшою активністю в таких структурах відзначаються синтаксичні утворення з порівняльними, означальними і з’ясувальними підрядними компонентами.


Ускладненість ремарок різнотипними синтаксичними конструкціями, наприклад, у творах Ο μεγάλος περίπατος του Πέτρου”, Η Κωνσταντίνα και οι


αράχνες της”, „Κοντά στις ράγιες характерна для центральних героїв  і


 


 


 


 


виступає засобом актуалізації опису цих героїв, деталізації їхніх характеристик, стосунків на тлі інших персонажів і мовленнєвої ситуації загалом.  Такі ремаркові конструкції в  романах А.Зеї подибуємо спорадично  також для увиразнення на певному відрізку тексту другорядного героя, який у певний момент відіграє важливу роль у творі.


 


Таким чином, ремарка при прямій мові як структурно-композиційний компонент художніх текстів Алкі Зеї характеризується надзвичайно строкатою смисловою і граматичною організацією, що в кожному окремому випадку, залежно від авторської інтенції, контекстуальної ситуації, виконує важливу текстотвірну, динамізаційну, індивідуалізаційну функцію. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины