ЗАРОЖДЕНИЕ, РАЗВИТИЕ И ФУНКЦИОНИРОВАНИЕ ГРАММАТИЧЕСКОЙ КАТЕГОРИИ ЧИСЛА В НЕМЕЦКОМ ЯЗЫКЕ (НА МАТЕРИАЛЕ ИМЕН СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫХ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, визначено ступінь наукової новизни, теоретичне і практичне значення роботи, представлено її об’єкт, предмет, цілі та завдання, вказано матеріал і методи аналізу, а також апробацію результатів дослідження.

Перший розділ „Граматичне число і стан його вивчення в германістиці” присвячено розгляду наявних досліджень категорії числа та методів вивчення граматичних категорій. У розділі основну увагу приділено: опису лексичних засобів вираження числа та їх морфологізації, двоїні в індоєвропейських мовах, становленню граматичного числа в прагерманській мові.

Граматичні категорії утворюють структурну основу мови, визначають зміст її граматичної будови, виявляють характер мовних – граматичних – абстракцій.

Зародження і розвиток граматичних категорій, відбитих в історичних фактах мови або реконструйованих за допомогою порівняльно-історичного аналізу, є показниками абстрагувальної діяльності свідомості, генетичного зв’язку та взаємодії мовних і логічних категорій.

У плані взаємовідношення мови і мислення, граматики і логіки категорія числа завжди становила інтерес для дослідників (В.В. Акуленко,
К. Бругманн, О.І. Букрєєва, Л.Н. Булатова, Х. Вагнер, К. Вегера,
М.М. Гухман, В.І. Дегтярев, С.А. Жаботинська, А.М. Косякін,
Н.М. Курманбаєв, С.А. Миронов, В.З. Панфілов, М.Д. Потапова, О.Г. Ревзіна, В.Г. Таранець, Б.Л. Уорф, Т.С. Шардзенідзе, І. Шатц, С.А. Швачко,
В.Н. Ярцева). В історичному русі форм, у перебудові парадигм, у зміні структури і характеру категорії числа відбиваються глибинні процеси розвитку мислення.

Згідно з існуючим філософським баченням логічна будова розумового процесу є однаковою для всіх людей і не залежить від типу мови. Про це писав ще О.О. Потебня. Серед сучасних учених, які підтримують цю ідею, необхідно назвати зокрема В.З. Панфілова, П.В. Чеснокова. Виходячи з того, що різномовні народи оперують єдиними логічними категоріями і шляхи розвитку мислення є подібними незалежно від мовного типу, розглянуті праці в галузі вивчення категорії числа уможливлюють прийняття концепції, згідно з якою категорія числа пройшла такі основні етапи розвитку:

1)    період існування збірних іменників, коли в одній формі збігались одиничність та двоїна (множинність);

2)     час зародження поняття парціальності, коли частина (одиниця) відділилася від цілого (двоїна, множинність);

3)    етап існування безкінечної лічильної множинності, коли відокремлюються одиниця та двійка, які протиставляються більшій множинності.

Індоєвропейська прамова перед своїм розпадом на різні мови свідчить про наявність у ній трьох парадигм числа: однини, двоїни та множини. Спочатку число виражалося лексично, його граматичні ознаки з’являються пізніше, проте зародження останніх відбувалося поступово, слідом за лексичними перетвореннями. Під час розвитку складних словесних утворень у мові-основі один із коренів змінював своє лексичне значення, все більше й більше абстрагуючись. Як результат окремі морфеми в складі слова з часом втрачали своє початкове лексичне значення та набували функцій суто граматичних. У процесі делексикалізації семантичних елементів та перетворення їх на морфологічні показники відбувалася трансформація мови в новий, флективний тип. Звідси випливає, що граматичні значення вийшли з лексичних, граматикалізація останніх і привела поступово до утворення граматичних форм і значень. Ця точка зору знаходить підтвердження та розвиток у численних дослідженнях генезису граматичних одиниць (В.Д. Каліущенко, Г.С. Кличков, Е.О. Курилович, Н.М. Курманбаєв, Т.А. Майсак, Г. Пауль, В.Г. Таранець, Ф.Ф. Фортунатов).

Стосовно ж категорії числа іменників можна зробити висновок, що граматичній категорії числа передували лексеми числа. Очевидно, що словесне позначення конкретного числа як результат поступового абстрагування перетворювалося в граматичний показник, який виражає різні кількісні поняття. Новий формальний маркер числа міг уживатися з будь-якими іменниками, що мають форми однини та множини. Такі формальні показники становлять основу індоєвропейських афіксів.

Дослідження свідчать, що індоєвропейська прамова була набагато багатшою формами відмінювання та дієвідмінювання, ніж пізніші окремі індоєвропейські мови. В момент розпаду вона мала форми трьох різних родів (чоловічого, середнього і жіночого), а також трьох різних чисел (однини, двоїни і множини) для іменника та дієслова. Двоїна притаманна численним, переважно давнім, але й деяким сучасним різноструктурним мовам світу (ведійська, санскрит, старослов’янська, давньоруська, старопольська та сучасна словенська) як характерна особливість давнього або архаїчного стану граматичної будови. Вона ґрунтується на стародавньому уявленні про двоїну предметів, природну парність, що цілком відповідає природі та суті категорії числа, пов’язаної з осмисленням практичної реальності. В давні часи у формах двоїни синкретично сходилися значення ‘двоїни’ і ‘цілісності’, з яких остання використовувалася для позначення одиничності, лише з часом одиничність стала набувати контурів відмінної форми від двоїни, що полягала в більшій редукції вихідної форми. Двоїна ж поступово також перетворювалася й отримувала вид пізніх множинних форм.

Виокремлення прагерманської мови з індоєвропейської спільноти відбувалося поступово й охопило низку століть. У системі германських мов, окрім успадкованих граматичних форм, наявні специфічні риси, що привели до корінного перетворення всієї системи.

Зазначене дає змогу зробити висновок про те, що тільки з урахуванням знань особливостей розвитку поняття числа, шляхів перетворення лексичних значень, нерівномірності та поступовості розвитку формантів граматичної будови можна здійснити дослідження витоків категорії числа іменника, його зародження і становлення.

Порівняльно-історичний метод уможливив екстраполяцію закономірностей функціонування мовних одиниць на доісторичний час, а також прогнозування їх розвитку у найближчому майбутньому. Ймовірносно-статистичний підхід визначив у дослідженні достатність вибірок у розглянуті періоди мови, а також функціонування лексико-граматичних засобів реалізації числа іменника в німецькій мові.

Викладені в розділі основи зародження граматичного числа та початку його розвитку стали вихідними при подальшому аналізі конкретних форм реалізації категорії числа іменників у німецьких текстах.

Другий розділ „Граматичне число іменників у давньоверхньонімецькій мові” присвячено аналізу числа у двн. мові. Тут показано найдавніші типи відмінювання іменників, формативи множини та їх реалізацію у двн. пам’ятниках, проведено статистичний аналіз форм множини.

Аналіз текстів двн. мови висвітлив, з одного боку, шляхи зародження та становлення граматичних маркерів числа і, з іншого, наявність слідів, які передували граматичним формам однини/множини.

Статистичному аналізу підлягали форми множини іменників, представлених у двн. текстах. Вони реалізують різні варіанти словоформ іменника, оскільки на той час ще не існувала писемна традиція, і слова передавалися на письмі фонетично. Незважаючи на це, фонеми та морфеми як одиниці мови становили єдину систему, спільну для різних діалектів німецької мови у двн. період.

Ситуативний контекст творів двн. періоду чітко розрізняє однину та множину, остання позначає денотат із двох та більше одиниць. Множина словоформи визначається у протиставленні з її формою в однині. Для вокалічного типу опозиція форм однини та множини має вигляд „відсутність флексії/кінцевий голосний”, для консонантного – „голосний/кінцевий приголосний”, „відсутність голосного/кінцевий суфікс типу  -ar, -on” та в окремих випадках „відсутність умлаута/умлаут в корені”. Безфлективний тип множини не має формальних показників та реалізується на ситуативному рівні.

Проведений аналіз дає змогу тлумачити безфлективні форми в розглянутих лексемах як первинні у всіх відмінках множини, тобто в однині та множині іменники вживались у тій самій формі. Двн. тексти розрізняють число за допомогою контексту, тобто семантично, але входження до відповідного семантичного контексту відбувається завдяки наявності в аналізованих словоформах імпліцитно прихованих сем кількості. Аналіз форм множини у двн. мові уможливив виокремлення наступних типів множини: безфлективний (ситуативний) iar “рік”, man „людина”, консонантний із суфіксами -ar, -er, -on, -un: jungaron “апостоли”, erđun „землі”, dohter “дочки”, fingar „пальці”, вокалічний із кінцевим голосним /-i,
 -a, -o, -u/: burgi “міста”, daga „дні”, goda „боги”, mano „люди”, умлаутний (а>е в корені): gast – geste „гість – гості”, hant – henti „рука – руки“.

Слід зазначити, що лише умлаутний тип є власне граматичним маркером множини іменника, в той час, як консонантний та вокалічний типи визначаються як виразники множини лише в контексті. Безфлективний тип множини є найдавнішим та бере початок від лексем зі значенням двоїни, сліди якої ще існують у двн. текстах. В аналізованих творах досить чітко виявляються показники двоїни у вираженні множини, проте формальне протиставлення формативів двоїни формативам однини та множини відсутнє. Наприклад, лексема ziidi “час” етимологічно складається з двох морфем: zii-di, корінь же тут представлено у вигляді герм. *ti-. Як результат другого пересування приголосних герм. *t змінився у двн. мові в щілинний *z, редуплікація кореня в цілому представляє зазначену форму ziidi. Оскільки редуплікація кореня служила в давнину показником двоїни, то zii-di за своєю семантикою походить від двоїни.

Лексико-граматичні показники числа беруть початок від прагерманського часу і пов’язані із суфіксами *-đer/*-&tho ;er, *-đen/*-&tho ;en (та їх редукованими формами *-đе/*­&tho ;e), із семантикою “одиничності (цілісності)” та „двоїни (множинності)”. Зазначений форматив двоїни чітко спостерігається в іменниках, що позначають ступінь сімейної спорідненості. Ці іменники належать до найдавніших форм, які у двн. були представлені у вигляді: fater „батько”, bruoder „брат”, muoter „мати”, swester „сестра” і могли вживатися як в однині, так і в множині. Граматичними маркерами числа є також *-na, *-ra, *-k^wa зі значенням “одиничності” (В.Г. Таранець). Останні виражають множину шляхом редуплікації. Наприклад: bohhum „книгам” (суфікс ­hu­ етимологічно походить від іє. *-k^wa, наявність двох приголосних ­hh­ свідчить про редуплікацію форматива *-k^wa), brunnono „кольчугам”, mannum „чоловікам” (наявність двох серединних -nn- свідчить про редуплікацію форматива *­na), scurun „зброї” (суфікс ­ru­ походить від іє. *­ra, синонімічного *­na)

Спрощення в германській структурі слова та дія фонетичної атракції привели до розщеплення суфіксів та утворення консонантного й вокалічного типів множини у двн. мові, що синкретично виражають число та відмінок.