СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ТА ПРАГМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЧЕНЬ З ПРЯМОЮ МОВОЮ (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНОЇ ІСПАНОМОВНОЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ) : СТРУКТУРНО-семантические и прагматические особенности ПРЕДЛОЖЕНИЙ с прямой речью (На материале СОВРЕМЕННОЙ испаноязычные художественной прозы)

Краткое содержание

У вступі визначено об’єкт, предмет, головну мету й завдання дослідження, його актуальність, наукове значення, теоретичну новизну, практичну цінність, охарактеризовано фактичний матеріал, описано методи вивчення, зв’язок з науковими темами, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, вказано на апробацію роботи.

У першому розділі “Граматичний і синтаксичний статуси речень з прямою мовою у системі асиндетичних складних речень іспанської мови” критично осмислюються публікації, присвячені реченням з прямою мовою (РПМ), наведено вихідні положення дослідження, виявлено їх специфіку і місце в загальній системі синтаксичних одиниць рівня речення і тексту, розглянуто їх поліпредикативну сутність, характер логіко-граматичних зв’язків структурних компонентів РПМ, комплекс питань, пов’язаних зі структурною типологією РПМ та їх варіативністю, встановлено параметри їх семантичної структури та інтенціональних дій суб’єктів мовлення, унаслідок чого відбувається перехід від знакових систем ідіонаціонального коду в сферу практичного судження, формулюються висновки, узгоджені з основним змістом розділу.

У роботі використовується положення Г.М.Чумакова, згідно з яким РПМ (за визначенням ученого – синтаксичні конструкції з чужою мовою) необхідно розглядати як синтаксичну деривацію традиційного синтаксису. Таким чином, йдеться про новий вид граматики – граматику тексту з використанням відповідного їй нового предметного терміна “репрезентологія”.

Подібна аргументація РПМ як репрезентологічних утворень текстуального рівня визначає подвійність їх синтаксичного статусу.

У слов’янському мовознавстві це питання комплексно і послідовно вивчали П.Х.Бєкова, А.А.Кирилкова, М.К.Милих, Р.Г.Ткаченко, О.Ф.Успенська, Г.М.Чумаков, А.М.Хісматуліна та ін. На їх думку, подібні утворення (конструкції з прямою (чужою) мовою, комплекси прямої та авторської мови) мають специфіку синтаксичних зв’язків структурних компонентів РПМ, несхожу на традиційні термінологічні форми презентації асиндетичних складних одиниць синтаксичних систем мов, однак розглядають їх (за виключенням Г.М.Чумакова) як одиницю реченнєвого плану.

У західній лінгвістиці реченням з прямою мовою приділяється значно менше уваги, тому що їх вивчення є епізодичним. У цьому зв’язку варто згадати імена Ш.Балля, В.Вондрака, К.Восслера, Р.Квірка, Г.Лерха, Є.Лерха, А.Нойберта, С.Споттса, Л.Шпітцера, А.Тоблера тощо. Вони також вважають, що подібні утворення (конструкції з прямою мовою) є однією з традиційних граматичних структур – реченням.

В іспанській лінгвістичній літературі РПМ кваліфікуються як пряма конструкція, пряма мова (Р.Секо), конструкція у формі прямої мови (В.Лухан), делімітуючи, у такий спосіб, їх синтаксичний статус, розглядаючи РПМ одночасно як речення і конструкції з прямою мовою. Вказуючи на відсутність синтаксичних зв’язків між їх структурними компонентами, вони виділяють лише їх логічний зв’язок, доповнюючи ці міркування формою юкстапозиції структурних компонентів РПМ. Приєднуючись до ціх слів, С.Хілі-і-Гайя зазначає, що пряма мова виконує функцію прямого додатка дієслів авторського викладу. Окрім згаданих мовознавців тематика РПМ входила в сферу наукових інтересів В.Байнхауера, М.Секо тощо.

Як робочу дефініцію ми використовуємо термінологічне сполучення “речення з прямою мовою”, через те що пряма мова (на відміну від конструкції) може виходити за межі одного речення, а авторський виклад, у свою чергу, також здатний мати граматичний статус речення, де за умови відсутності сполучникових засобів поєднання репрезентативного і репрезентованого компонентів, більш активно вступає в дію інтонаційне членування; воно характеризується більшою виразністю мелодійного контуру РПМ, наявністю попереджувальної інтонації після останнього структурного елемента авторської мови (АМ) з різними графічними її показниками: на рівні речення – двокрапки, на рівні тексту – крапки. До того ж, наявність двокрапки на межі структурних компонентів РПМ свідчить про те, що авторський виклад не завжди можна розглядати з позицій інтонаційності речення – його фундаментальної ознаки.

Своєрідність РПМ визначається не характером інтонування РПМ, графічного оформлення міжкомпонентних звязків, ступенем точності відтворення прямої мови (ПМ), специфікою їх лексичних, граматичних ознак, (вони є складниками синтактико-граматичної, семантичної та прагматичної структур), а їх співвіднесеністю з різними типами мовлення, відповідно непрямим і прямим. РПМ – специфічний для художньої літератури спосіб репрезентації мовленнєвої взаємодії комунікантів за допомогою прямої мови та одного з видів непрямої передачі мовлення. Визначальною ознакою мовленнєвого явища “oratio recta” є самий факт її об’єктивації, а не приналежність інший особі.

Своєрідність синтаксичних зв’язків між структурними компонентами РПМ встановлюється внаслідок їх зіставлення з іншими асиндетичними складними типами синтаксичних утворень іспанської мови. Тому, спроби категоріального ототожнення РПМ з цими утвореннями не мають суттєвих підстав.

Типологічна ознака, ієрархічний рівень РПМ допомагають виявити форми вираження суб’єктно-об’єктних відношень і характер їх дій, логіко-граматичні та структурно-семантичні особливості їх побудови у художньому тексті, з’ясувати специфіку авторської інтенції в розкритті функціонально-семантичних зв’язків мовних одиниць, що свідчить про можливості практичного використання автором мовного матеріалу, а в дисертації є параметром наукової проблематики.

Окрім трьох основних структурних типів речень з прямою мовою (пре- інтер- постпозитивної АМ), побудованих за певним граматичним і синтаксичним зразком, і які використовуються найчастіше в прозових творах іспаномовних країн, виділяються й інші структурні моделі та їх модифікації: змішані структури, перехресні введення, нульові, дієслівно-мовленнєві / немовленнєві, субстантивні, прономінальні, еліптичні з використанням того чи іншого розділового знаку на межі структурних компонентів РПМ (крапки, двокрапки, крапок), що залежить від способу їх організації, де має місце різний ступінь логічної та граматичної залежності авторської мови. Висловлюється думка про те, що у прозових творах приклади повної логічної та граматичної самостійності АМ – явище нетипове.

У структурах з препозитивною АМ як найбільш розповсюджених структурованих стандартів РПМ, ступінь логічного зв’язку і граматичної самостійності АМ може бути неоднаковий: це пояснюється характером семантичного значення репрезентативного компонента. Якщо АМ відтворює внутрішній стан суб’єкта мовлення, характер його думок, міркувань або відтворює обставини, оточення, умови, в яких реалізується його комунікативний намір – своєрідний сценарій, що розгортається в діапазоні суб’єктивності, де дієслова введення формують єдине семантичне поле за прагматичною ознакою, у такому разі, дана розгорнута конфігурація РПМ характеризується логіко-семантичною і синтаксичною автосемантією репрезентативного компонента. У подібних випадках спостерігається наявність лексичних супроводжувачів між фінітним динамічним дієсловом АМ і прямою мовою. До того ж, для базових змінних пропозиційних предикатів АМ, як правило, характерна немовленнєва семантична спрямованість, і тому функція введення вважається для них опосередкованою.

Наявність в авторських словах дієслів немовленнєвої семантики, їх вилучення, зведення до мінімуму лексичних засобів АМ, що пояснюється, зокрема, тим, що змінний предикат мовлення, який виконав свою стимулюючу функцію, з метою забезпечення всієї мікроситуації більшим динамізмом, не використовується вдруге, однак його легко визначити, вказує на пряму логічну та граматичну синсемантію АМ з відповідними формальними показниками. У такий спосіб, застосування того чи іншого ієрархічного рівня РПМ пов’язане з лексико-семантичною характеристикою репрезентативного компонента, його комунікативно-прагматичними особливостями. Речення з прямою мовою в тексті – синсемантична, гіперсинтаксична надфразова одиниця.

Дослідження питання структурного варіювання РПМ як модифікації, відхилення від еталону, норми допомагає визначити інваріантні властивості об’єкта дослідження і співвідноситься з онтологічною сутністю мови як явища суспільного життя. Специфіка функціонування мови в суспільстві визначає певні риси її організації та механізми устрою. Виявлення і розгляд варіантів основних структурних типів допомагає усвідомити закономірності функціонування системи в цілому. Варіативність – фундаментальна властивість мовної системи; варіант – форма пристосування якоїсь структурної одиниці до потреб комунікації; його єдине семантичне контекстуальне поле, лімітоване реплікою автора нейтральної форми висловлення, утворюється лексичними елементами ПМ.

Поліваріативність РПМ, ієрархія варіантів допомагають визначити синтаксичні особливості кожної структурної моделі, відокремити її від інших моделей функціонального стилю. Без виявлення постійних і змінних ознак РПМ, описати та класифікувати їх неможливо. Чим більше створюється конструктивних частин структурних компонентів РПМ, тим більш різнотипним стає їх позиційне розташування і більш різноманітною виявляється їх структурна ієрархія. При цьому варто зауважити, що одні варіанти вважаються основними, і тому належать до системних, а інші – другорядними, утворені на постійних ознаках основних варіантів; вони мають абстрактний, інваріантний характер і між ними неможливо встановити системні відношення, тому що позбавлені опозиційної ознаки.

Постійні ознаки складають сутність синтаксичної моделі РПМ, співвідносять її із системою складних синтаксичних утворень мови і диференціюються за своєю важливістю: деякі з них вважаються релевантними, оскільки беруть участь у протиставленні цієї моделі іншим моделям одного структурного типу, і тому вважаються постійно-необхідними. Вони утворюють якісну структуру РПМ і в межах одного структурного типу передаються однаково. Зміна будь-якої з цих ознак спричинює розпад моделі.

У разі, коли структурна модель має ознаки, що не породжують нову якість (як необхідно-постійні), вони вважаються факультативними, або варіантно-постійними, й виявляються суворо індивідуально.

Серед змінних ознак необхідно виділити структурну та лексичну наповненість АМ, ритм, інтонацію, порядок розташування її лексичних елементів тощо. Вони мають семантичний характер, визначений ситуацією мовлення і контекстом, актуальним членуванням, комунікативним завданням, особливостями синтаксичної організації загальної структури РПМ.

Специфіка змістової структури інтенціональних дій суб’єктів мовлення визначається їх семантичною, локальною функціями введення, мотивацією, лексичним складом, його значенням і смислом, особливостями комунікації тощо. Головним фактором усування граматичної полісемії синтаксичних відношень структурних компонентів РПМ є внутрішнє значення складових, особливості їх смислової структури.

Другий розділ “Семантичні особливості речень з прямою мовою в сучасній іспаномовній художній прозі” висвітлює питання, пов’язані з виявленням текстологічних ознак РПМ, контекстуальною зумовленістю змістової структури прямої мови, семантичною узгодженістю структурних компонентів РПМ, типологією дієслів АМ за семантичною ознакою, їх впливом на логіко-граматичні зв’язки структурних компонентів РПМ, іспанською специфікою семантичної структури базових елементів АМ, пресупозиціями репрезентованого компонента, лексико-семантичним діапазоном синонімічних засобів базового дієслова авторського викладу.

Інтенсифікація змістового аспекту мови є суттєвою особливістю сучасної лінгвістики. Семантичне осмислення поверхневої структури тексту як неаморфного утворення мови, нехаотичного об’єднання висловлень або їх груп, граматично розчленованої смислової єдності складових, як основної форми комунікації, контекстно-смислової цілісності, завершеності здійснюється через контекст; саме він є умовою його однозначності.

За Г.В.Колшанським, утворення текстів – не тільки суб’єктивні потенції комунікантів у використанні ресурсів мови; це також їх мислення і позиція. Дослідження текстів у межах комунікативної лінгвістики має прагматичну спрямованість. Отже, у побудові текстів враховуються об’єктивні фактори, що діють як на рівні свідомості, так і на рівні мови, тому що розум – це можливість використовувати слова, узгоджувати їх з урахуванням наслідків.

Розчленування тексту на відрізки спрямоване на реалізацію поставленої автором твору творчої мети, виконання якої відбувається за допомогою комунікантів, відповідно до їх комунікативних завдань. Зорієнтована на вивчення тексту, сучасна лінгвістика, на думку П.Хартмана, має безумовну перспективу, широкий діапазон лінгвістичних досліджень.

Контекст – не тільки однозначність висловлень або елемент їх формальних правил; він співвідноситься з логічною сферою визначення їх істинності / хибності, є змістовим фактором у сфері реальної комунікації. Оскільки істинність / хибність прямих висловлень встановлюється відповідними референціями, всі інші міркування з приводу виявлення їх логічних схем вважаються зайвими. Саме контекст є вихідною умовою комунікації, засобом усування амбігітивності висловлень, де виявлення його загальної семантики має обмеження. У більш широкому сенсі можна стверджувати, що контекст – процес удосконалення всіх ресурсів мови.

Логічна семантика, за допомогою якої поверхнева формально-синтаксична схема наповнюється смислом, забезпечує адекватне сприйняття контексту, зміст його одиниць. Перебуваючи у сфері лінгвальних та екстралінгвальних знань, вона складається, зокрема, з мовної компетенції, фонових знань мовця щодо ситуації мовлення з виявлення характеру динамічної триєдності мислення, мови та дійсності. Входження позалінгвальних знань у мовну діяльність є прерогативою пресупозиції. Отже, підсвідоме врахування пріоритетних пресупозицій прямої мови та контекстуальних імплікацій узгоджене зі світом дискурсу.

На відміну від мовного, або горизонтального контексту, фонові знання утворюють вертикальний, об’єктивний контекст – сукупність відомостей соціального, культурно-історичного, географічного характеру, що передбачаються носіями мови та забезпечують мовне спілкування. Окремий вид цих знань складають відомості, пов’язані з адекватним сприйняттям різних видів алюзій, зокрема образів, метафор, для розуміння яких необхідне знання традицій певного етносу:

El ciego de la esquina gritaba, sin entusiasmo alguno:

– ¡Tengo los matrimonios! ¿Quién quiere el barco velero? (Сela C.)

Подібна метафоризація, традиція замінювати номера лотереї незвичними назвами має на меті привернути увагу людей. Попереднє речення прямої мови є пресупозицією наступного; сукупні пресупозиції ПМ, що програмують зміст частин і цілого, спираються на її лексику та граматику.

Контекстний аналіз досліджує різновеликі тексти, які, на думку Х.Плетта, є синтаксичною конструктивною основою, що має мінімальний обсяг, визначений сукупністю речень; його максимальні межі встановити не можна. Текст – макрознак, по відношенню до якого всі інші мовні знаки вважаються частковими знаками різних ступенів. Зазначимо, що інваріантною одиницею текстового рівня мовної системи, є текстема.

У виявленні контекстуальної семантики слів виділяються три основні функції тексту:

– пояснювальна функція, що розкривається у претексті та підтексті; вона є основою розуміння не тільки окремого речення, але й відносно закінченого відрізку тексту;

– роз’яснювальна функція, дія якої спостерігається в еліптичних висловленнях, де подальший виклад подій усуває їх абстрактне сприйняття;

– функція виявлення загального змісту тексту; вона забезпечує узагальнено-абстрактне розуміння значень складових, а не зняття їх багатозначності.

Визнати здатність контексту співвідноситися в межах ПМ тільки з комунікативним рівнем, не розглядаючи синтаксичний, означає визнати різноспрямованість її комунікативної та граматичної структур.

Усування граматичної та смислової полісемії відбувається згідно з законами контексту, де основна функція мовних одиниць належить глибинній семантичній взаємодії граматичних форм і семантики. Граматична полісемія усувається внутрішнім значенням слів, контекстуальною семантикою словосполучень, речень, еліптичних конструкцій; у визначенні їх форми беруть також участь семантичні елементи оточуючих висловлень – широкого контексту, через те що граматична форма не здатна заміщувати проблемні або випущені семантичні ланки.

Виділені текстуальні ознаки РПМ, узгоджені з контекстною інтерпретацією, надають можливість стверджувати, що найбільш суттєвим для лінгвістичної теорії є виділення двох основних рівнів розуміння значення тексту, його змісту: мовного, або первинного кодового, та глибинного, немовного, ситуативного, або вторинного кодового.

У межах дискурсу, або макроконтексту, контекст відрізняється від мікроконтексту, в якому мета, або смисл складових, конкретизуються у відповідних сполученнях.

Смислова, інформаційна лінія РПМ будується як на основі зчеплення елементів логічної послідовності, де посилання на факти, події змінюються висновками, утворюючи, у такий спосіб, базу для умовиводів, єдиний контекст, так і на основі міркувань, дія яких відбувається паралельно, поза меж жорстко організованого візуального тексту – в позатекстуальному функціонуванні смислових одиниць. Отже, досліджуючи питання семантичної координації структурних компонентів РПМ, слід враховувати залежності логіко-семантичного характеру з відповідними градаціями.

Семантична узгодженість структурних компонентів РПМ забезпечується фактом об’єктивізації прямої мови, логічною необхідністю поширити ядерний елемент введення запитання: щó сказав або подумав той чи інший суб’єкт мовлення. Логіко-семантична схема змістової кон’юнкції АМ і ПМ складається з різних функцій: аспектизації предмета, функції суб’єкта, інформації про суб’єкт.

Як явище лексичної синтагматики смислова координація репрезентативного і репрезентованого компонентів ґрунтується на виявленні їх спільної семи або сем, забезпечуючи, у такий спосіб, зв’язність двопланового висловлення і тексту.

Ідентифікація АМ як ініціюючого мовленнєвого акту, здійснюється, зокрема, завдяки широкому застосуванню дієслівних форм – структурного ядра РПМ. Вони маркують загальний розповідний тон ПМ, уточнюють її в часі та просторі, визначають комунікативні параметри РПМ. Дієслова введення створюють семантичні типи предикативної лексики, виконуючи функцію своєрідних регуляторів сприйняття інформації читачем. Такі модусні елементи авторського висловлення експлікують глибинну структуру тексту.

Класифікація локутивних та ілокутивних дієслів АМ складається з різних лексико-семантичних груп стилістично нейтральних або забарвлених одиниць, що в мовній системі утворюють понятійно-логічні значення, а в мовній діяльності здобувають емотивно-образну функцію різного ступеня градації негативної або позитивної конотації, медитативно-ментальних, почуттєвих процесів мовлення. Як прагматично стійка комунікативна одиниця РПМ репрезентований компонент реалізує цільове призначення базового дієслова.

Ядерні елементи введення складаються з різних семантичних компонентів предметно-конотативної сфери, визначених психоментальними особливостями етносу. У сучасних іспаномовних художніх творах можна виділити специфічні для цього періоду одиниці введення широкого спектра конотації: gitaneаr, meter baza, volver a la carga, meter bien el clavo, volver a encresparse тощо. Розміщення специфічних одиниць мовних дій спостерігається і у прямій мові, де в окремих випадках застосовуються ненормативні, оказіональні граматичні форми, що підкреслюють, зокрема, винятковість мовлення персонажу: amolarsus, bajarsus.

Аналіз дієслів, що виконують функцію введення ПМ, вказує на те, що дієслова експліцитного значення мовлення у значній мірі мають перевагу над тими, що передають його імпліцитно як потенційні семи контекстів; їх функція введення вважається факультативною, і тому семантичні зв’язки структурних компонентів РПМ слабкіші за експліцитно визначеними.

Синонімічні засоби ядерного елемента авторської мови мають власну класифікацію і незважаючи на те, що в функціональному плані вони співпадають з дієслівно-мовленнєвими, відрізняються від них своєю стилістичною забарвленістю.

Синонімічні засоби ядерного елемента АМ свідчать про мовну естетику літературного стилю письменника, поширюють і збагачують можливості манери викладення подій у творі, зокрема, та стилістичний ресурс художньої літератури, взагалі.

У Розділі 3 “Прагматичні особливості речень з прямою мовою в сучасних іспаномовних художніх творах” розглядає питання, пов’язані з комунікативним аспектом дослідження речень з прямою мовою. Виявлено екстралінгвальні та лінгвальні особливості репрезентованого компонента, діапазон його прагматичних дій та пресупозиції.

Комунікативні інтенції дійових осіб визначаються пресупозиціями – прихованою категорією, відображеною в поверхневій структурі РПМ у вигляді його драматичності, логічності. На відміну від імплікації, вони враховують досвід, знання, ерудицію авторів творів і не додержуються суворих логічних схем виявлення.

Екстралінгвальна зумовленість прямої мови аспектуальних репрезентологічних структур взаємодіє з лінгвальними ознаками, внаслідок чого її граматична однозначність спирається на відповідні пресупозиції – складову лінгвістичної компетенції. У порівнянні з семантичними пресупозиціями, що передають відношення між структурою та світом, прагматичні пресупозиції прямої мови поєднують висловлення і контекст. Перебуваючи у сфері комунікації, вони кваліфікують суб’єкт та його ознаки.

Лінгвістичний статус пресупозицій полягає у тому, що, розкриваючи зміст прямих висловлень, не з’ясовуючи істинність / хибність їх суджень, позбавлені суворої процедури використання, вони є засобом організації та сприйняття тексту на основі правильно побудованих передумов щодо знання предметів комунікації.

Виявлення синтагматичних відношень між елементами прямої мови, утворення відповідних горизонтальних зв’язків динамічного характеру спирається на правила, підказані пресупозиціями розмовного мовлення.

Мовлення дійових осіб складає семантичне ядро РПМ; його характерною ознакою є фактична обмеженість лексичних, синтаксичних, морфологічних можливостей, зумовлених його раціональністю та оптимізацією. Виявлення семантичної структури, функціональної спрямованості репрезентованого компонента відбувається в межах комунікативних ситуацій, контекстів широкого діапазону мовних дій, пов’язаних з проханням, привітанням, прихованим наміром, поінформованістю, побажанням тощо.

Розмовному мовленню притаманні ознаки, визначені екстралінгвістичними чинниками цього стилю, його загальним прагматичним значенням. У залежності від екстралінгвістичних стилеутворюючих засад структури прямої мови формуються та активно діють актуально-семантичні значення одиниць, що створюють його функціонально-стилістичну специфіку.

У практиці мовленнєвої взаємодії персонажів іспаномовних художніх творів використовуються різні функціонально спрямовані елементи мовленнєвого акту: локутивні / ілокутивні дієслова, їх функціональні еквіваленти, фразеологізми, паралінгвістичні засоби. Вони визначають прагматичну орієнтацію ситуацій мовлення і класифікуються за семантичною ознакою з виявленням тих чи інших домінуючих сем.

У неасимільованій прямій мові широко використовуються дейктичні елементи (займенники, прикметники, вигуки, частки, певні категорії фразеологізмів тощо), призначені виконувати вказівну функцію її окремих елементів. Співвіднесені з ситуацією мовлення, ці автореферентні одиниці допомагають створити динаміку та жвавість розгортання подій у художніх творах. Вказуючи на самих себе, вони є індексами повнозначних слів. Такий характер ситуативної співвіднесеності є більш наочним, якщо в мовленнєвій ситуації бере участь інша особа, тобто мовленнєва ситуація стає інтеракціональною, фраземізованою.

Як одиниці мовної дії дискурсивного рівня, маркери прагматичного аспекту висловлення дейктичні засоби обмежують пропозиційний зміст модально-комунікативною, або емоційно-оцінною рамкою Якщо дейктичні елементи утворюються від повнозначних одиниць лексики, вони, набуваючи прагматичного значення, закріплюючись за якоюсь типовою ситуацією, десемантизуються, втрачаються, тому що основним стає ситуативне, прагматичне значення. Їх первинне, вихідне семантичне значення ототожнюється з їх внутрішньою формою, а ступінь їх індексації, знаковості здатний до варіювання. Інші дейктичні елементи припускають одночасне використання семантичного та індексованого значень. Пор., наприклад:

– ¡Аllá el país! – decía don Desiderio Papús. – ¡El se lo pierde! (Cela C.) та:

– Bueno; esto se pone feo... – murmuró entonces, mirando su pie, lívido y ya con lustre gangrenoso. (Quiroga H.)

Як конструкт розмовного мовлення пряма мова у прагматично-комунікативному аспекті реалізує основні функції мови, пов’язані з трьома пунктами загальної семіотики: номінації, предикації та перформації, серед яких пріоритетною для нас являється перформація – самовираження дійової особи за допомогою одиниць знакової системи.

Головним елементом мовленнєвого акту вважається комунікативна інтенція мовлення, що породжує ілокутивну силу (ІС) мовлення. У залежності від прагматичного значення базового дієслова АМ, семантики (мовленнєвої або немовленнєвої) дієслова ПМ або його семантичних дериватів-еквівалентів, визначається комунікативна тактика РПМ – спосіб досягнення прагматичної мети мовлення. Будь-яка комунікативна інтенція містить сама по собі пресупозицію наявності змісту. Під час спілкування одні мовленнєві акти співвідносяться з поверхневим змістом ситуації, а інші – з глибинним, підтекстовим; він має текстоформуючий характер, тому що супроводжує весь текст, є його невіддільною складовою:

La señorita Pili, al principio, procuró disimular; después, cuando ya no tuvo más remedio, saludó:

– Buenas noches, ¿y usted por aquí? (Сela C.)

Ілокутивні дієслова, паралінгвістичні засоби є специфічно виразними одиницями мови, що утворюють комунікативно-ілокутивні акти; вони вирізняються характером досягнення і ступенем інтенсивності прагматичної мети, об’єднуються в класифікаційні типи і в діапазоні суб’єктивної модальності передають приховані / неприховані цілі чужих висловлень.

Iлокутивна сила, або прагматична пресупозиція чужого висловлення, перебуває в усій структурі, а не тільки в АМ чи ПМ. За умов використання прономінальних або еліптичних введень ІС визначається переважно тією чи іншою семою емоційного стану структури дієслова ПМ – семантичної одиниці, що має стійку валентність. За відсутністю в АМ ядерного дієслова з семою мовлення, його прагматичне значення співпадає з ілокутивною силою ПМ, через те що в АМ перебувають додаткові, уточнюючі елементи ситуації.

У нежорсткому сенсі показниками ІС можна вважати елементи висловлення, що мають більш-менш безпосередній вплив на його комунікативний зміст в конкретних умовах мовленнєвої взаємодії. Ними можуть бути, наприклад, перформативи – семантичні компоненти, специфікатори настанови мовця. Ці ілокутивні дієслова допомагають розпізнати пропозиційні типи мовлення.

У практиці мовної взаємодії локація, ілокуція, перлокуція, перформація являють собою функціонально спрямовані елементи мовленнєвого акту. Вони взаємопов’язані та передбачають один одного, і тому виділення тих чи інших компонентів мовленнєвого акту є суто умовним. Такий умовний поділ на семантичні компоненти висловлення необхідний для дослідження структури та механізму дії актів мовлення, повного усвідомлення умов і стратегій адекватного застосування тієї чи іншої мовної дії. У цьому розумінні можна стверджувати, що в мовленнєвому акті відбувається здійснення мовних можливостей людини в формі визначення її комунікативного наміру й змісту думок. Таке узагальнено-постульоване розуміння сутності мовленнєвого акту акцентує увагу на функціональному аспекті мовної дії, хоча при вивченні цього питання ми безпосередньо співвідносимо вираження семантичної структури, взагалі, та ілокутивного дієслова, зокрема, з мовною кодифікацією, формальними засобами мови, встановлюючи, у такий спосіб, відповідний таксономічний і метатаксономічний рівні, оскільки єдине ціле науковому опису не підлягає.

Разом з тим, можна погодитися з положенням більш конкретного характеру відносно прагматичного статусу ІС, викладеним О.Г.Почепцовим, згідно з яким, агентом ІС, або ілокутором, є мовець; ілокутивний акт відрізняється від акту мовотворення; ілокутивний акт відбувається завдяки акту мовотворення. До цього необхідно додати комунікативну інтенцію мовця, або ІС висловлення, як одну з найважливіших ознак мовленнєвого акту.

Основне навантаження ілокутивних дієслів як маркованих лексико-семантичних груп слів, що одночасно мають локутивну й ілокутивну сему, полягає у визначенні авторської інтенції, характеру прагматичної спрямованості висловлень АМ і за цих обставин вони стають метамовними й не входять до відповідної пропозиційно-семантичної структури, здатної набувати значення дійсного чи можливого стану справи; їх призначення – описувати той чи інший мовленнєвий акт і при цьому, їх ілокутивне значення у більшості випадків імплікується.

Поняття комунікативної сили взагалі, та ілокутивної сили, зокрема, виявляється неоднозначним явищем, що потребує комплексного аналізу. Перш за все, це пов’язано з поліфункціональним характером мови, з основними положеннями семіотики. Комунікативно-ілокутивна сила, по-перше, є предметом наукового опису і створення адекватної йому метамови, поза якою дане дослідження не має сенсу. По-друге, комунікативно-ілокутивна сила має модус висловлення; вона обмежена певною модальною рамкою, що визначається інтенцією суб’єкта мовлення. По-третє, комунікативна ілокутивна сила створює оцінну рамку, й тому являє собою прагматично зорієнтовану одиницю мовлення. Такий поліфункціональний підхід забезпечує системний, всебічний, об’єктивний опис будь-якого лінгвістичного явища.

Ефективна організація прямої мови здійснюється внаслідок активної дії регулятивів спілкування Вони мають лінгвістичну основу, універсальний характер, діапазон дій, поверхневий або глибинний смисл, співвіднесений з репертуаром ситуацій мовлення.

Як прагматико-аксіологічні норми комунікативної поведінки, що сприяють оптимізації мовної взаємодії комунікантів, регулятиви мовлення мають особливості, визначені прагматичною орієнтованістю і значенням комунікативного акту. Їх контекстуальна активізація породжує їх взаємопов’язаність і взаємодоповненість; вони мають великий діапазон дій та відповідні синтаксичні структури.

Наявність принципів спілкування і відповідних їм експлікатур / імплікатур передбачають їх взаємодію з іншими типами експлікатур / імплікатур; вони мають типологічну ознаку, описують і пояснюють мовленнєві акти – прості та складні.

Перебуваючи в позиції репрезентатива, регулятиви спілкування вступають у відношення дискретної кореляції з іншими елементами структури РПМ, в залежності від комунікативної інтенції автора твору (на рівні експлікатур та імплікатур), унаслідок чого ПМ набуває статусу розмовної експлікатури. У такий спосіб, породжується певний прагматично визначений характер репрезентованого компонента з широким спектром репрезентацій на семантичному рівні та відповідним граматичним значенням зі стандартною формою вираження.

Ситуації комунікації – це форми мовного спілкування і одночасно інтеракціональні ситуації, що реалізують певне прагматичне значення: сварку, дискусію, божбу та ін., де суб’єкти ситуації передають роздуми, мрії, очікування, здійснюють моральний вибір, містять протиріччя. РПМ – це також мізансцена, мова і мовлення, що переривається жестом, подихом, мімікою (графічно – паузою, двокрапкою, крапками, інтонацією).

У тексті художнього твору використовуються специфічні регулятиви вираження оцінного судження, що займають ключову позицію у виявленні центральних понять системи цінностей. Ці текстуальні концепти з ціннісною домінантою естетичної концепції особистості мають позатекстуальну імпліцитну семантику.

Ціннісна орієнтація суб’єктів мови виявляє рематичні елементи, що містять оцінні поняття, і тому спостерігається актуалізація сем потенціалів позитивного або негативного ціннісного заряду. В естетичній лексиці творів цей імплікаціонал має причинно-наслідкове обґрунтування, що не співвідноситься ні з узуальним, ні з контекстуальним, або оказіональним.

ВИСНОВКИ

Речення з прямою мовою – своєрідні функціональні моделі, композиційні стандарти, характерною ознакою яких є відтворення слів дійових осіб художніх творів зі збереженням індивідуальних особливостей їх мовлення.

У структурному плані речення з прямою мовою складаються з двох конструктивних частин: репрезентативного і репрезентованого компонентів, специфіка синтаксичних зв’язків яких зумовлена синтаксичним значенням загальної структури – взаємопідпорядкованістю структурних компонентів РПМ.

Функція речень з прямою мовою відрізняється від функції інших асиндетичних утворень іспанської мови; вона полягає в тому, що структурні компоненти РПМ об’єднані відношеннями взаємоспрямованості та взаємної імплікації. Предикативне ядро структури РПМ зосереджено в авторському викладі, а пряма мова своєрідно “обслуговує”, підпорядковується йому, внаслідок чого утворюється поліпредикативна синтаксична одиниця гнучкої семантичної структури взаємозалежних синтаксичних зв’язків структурних компонентів РПМ, специфіка комунікації яких визначається як транскомунікативний. Міжкомпонентні синтаксичні зв’язки частково зберігають значення складносурядного і складнопідрядного речень (зокрема одночасність, послідовність, взаєморозташування), однак їх принциповою відмінністю є наявність різних мовленнєвих пластів.

Змістовий каркас РПМ визначений лексичним матеріалом – словами, словосполученнями, фразеологізмами в їх номінативній функції. Вони передають інформацію, виявляють логіко-семантичні пресупозиції прямих висловлень, що надає РПМ осмисленості, істинності / хибності. Завдяки пресупозиціям ПМ, відбувається раціоналізація форм структурних компонентів РПМ; вони спираються на власні закони, співвідносяться зі світом дискурсу.

Як правило, перехід від АМ до ПМ здійснюється за допомогою дієслів різних лексико-семантичних полів, що відрізняються одне від одного ступенем стійкості закладеної семантичної ознаки, і подібні зміни позначається на характері синтаксичних відношень структурних компонентів РПМ. Найбільш стабільну семантичну ознаку мають дієслова загальної семантики мовлення або мислення. На відміну від дієслів з емотивною семантикою, кінетичних компонентів, що не обов’язково потребують доповнення своєї смислової недостатності прямою мовою, оскільки значення мовлення не є для них основним, дієслова загальної семантики мовлення і мислення передбачають появу прямої мови.

Емпіричний аналіз ілюстративного матеріалу вказує на функціональну ідентичність застосування базових дієслів мовлення, мислення АМ та їх еквівалентів як елементів введення прямої мови, що свідчить про збіг структури думки та форми їх виявлення. Послаблення семантичних зв’язків структурних компонентів РПМ компенсується зміною інтонації, що має відповідні графічні показники.

Дослідження речень з прямою мовою з позицій тексту дозволяє проаналізувати їх синтагматичні, парадигматичні, епідигматичні властивості з прототипними семантичними, структурними та функціонально-прагматичними ознаками на найвищому рівні ієрархії з урахуванням головної функціональної ознаки – бути одиницями комунікації. Текстологічні ознаки РПМ співвідносяться з рівнями семіотичної системи мови: формальним, когнітивно-інтерпретаційним та соціально-інтерактивним. Головну текстуальну ознаку складають суб’єкт і його аргументи; вони мають контури та визначеність, є неодмінними фрагментами комунікації, або дискурсу.

Семантичний аспект вивчення речень з прямою мовою – це актуалізація, співвіднесеність їх компонентів з компонентами фактів, логічна інтерпретація дійсності авторами творів, створення прототипів природи (прямих і фігуральних) з універсальними ознаками у вигляді категорій (концептуальна категоризація світу з урахуванням знань, досвіду, почуттів суб’єктів мовлення). У семантичній структурі РПМ є свій центр – фокус прямої мови двоїстої природи: прагматичний, локальний, або контекстний, та семантичний (референційний) – нелінгвістичний; він перебуває за межами ПМ, вважається пресупозицією попереднього тексту, спирається на фонові знання дійових осіб.

Функціональний аспект дослідження мовних знаків на прикладі структур з прямою мовою, надає можливість встановити кореляцію між нормативними різновидами функціонального стилю розмовного мовлення і специфікою дій поверхневих або глибинних семантичних структур, виділити типологічно-видову ознаку узагальнено-характерної діяльності актантів у мовленнєвих ситуаціях.

Ситуативність прямої мови визначає форму вираження нормативно-цільової бази РПМ, що передає своєрідність інформації. Типологію чужих висловлень створено на засадах зіставлення соціально зумовлених реплік комунікантів прагматичних ситуацій; вона вказує на найбільш поширені прагматичні значення, утворені з одиниць мови соціально-етикетного спрямування, емоційно забарвленого ставлення мовців до ситуацій. На засадах співвідношення експліцитних та імпліцитних цілей висловлень зразки прямої мови містять локутивний або ілокутивний потенціал, узгоджений із семантико-прагматичними особливостями мовлення в межах досліджуваних структур.

Функціональні типи ПМ прямих і образних форм вираження думки сутності, або пресупозиції, мають власні, комунікативні параметри прагматичних значень: щирості, відвертості, щиросердності, визначеності / натяку, недоговореності, лицемірства, невизначеності та ін. з предметними чи узагальнено-метафоричними конотаціями, співвіднесеними з комунікативними намірами мовців створити ефект впливу на співрозмовників. Вони вказують на логіку їх суджень і оцінок, враховуючи при цьому різні функціональні фактори, зокрема соціальний статус комунікантів, рівень їх культури, вік. Конотативні прагматичні значення посилюють емоційно-експресивний та оцінний моменти висловлень. Унаслідок свідомої зміни логіки добору мовних одиниць, позначаються зміни в їх семантичних потенціалах. У сучасних іспаномовних художніх творах спостерігається тенденція до зменшення уваги мовців до себе, використання сакральних імен як щось персонального, а не загального.

Вивчення речень з прямою мовою в комунікативно-прагматичному аспекті за ознаками тематики та форм спілкування дозволило виявити їх характер: дискусії, що протікають в умовах конфліктних / неконфліктних ситуацій; ситуації спілкування у сфері релігійних або етично-філософських рефлексій; ситуації спілкування, пов’язані з естетичною цінністю явища, суб’єкта, події; ситуації урочистості або максимальної загостреності (прийняття важливих рішень, божба, клятва, брехня, підступ, плітки тощо).