ВЕРБАЛЬНИЙ ТА НЕВЕРБАЛЬНИЙ АСПЕКТИ ДИСКУРСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ ОБМАННИКА (на матеріалі сучасної англомовної художньої прози) : Вербальные и невербальные АСПЕКТЫ дискурсивное ПОВЕДЕНИЕ ОБМАННИКА (на материале современной англоязычной художественной прозы)

Краткое содержание

Розділ 1. "Теоретичні засади дослідження дискурсу мовця-обманника". Комунікативна ситуація, у якій розгортається дискурсивна поведінка обманника, становить складну динамічну систему вербальної і невербальної взаємодії           суб’єкта спілкування й об’єкта його маніпуляцій. Дискурс нещирого мовця характеризують синергетичні параметри нестійкості, нелінійності, рефлексивності й хаотичності (О. М. Князєва).

Обманник демонструє високу чутливість до ціннісних установок та інтересів співрозмовника на етапі планування своїх маніпулятивних дій. Це виявляється, по-перше, у нелінійному характері випереджальних/респонсивних уточнень його комунікативної позиції, що можуть стосуватися не тільки теперішнього, а й минулого чи майбутнього часу. По-друге, параметр нелінійності корелює з таким розгортанням дискурсу, за якого комунікативні засоби, що належать вербальному і невербальному каналам зв’язку, репрезентуються паралельно, при цьому невербальним одиницям притаманна багатошаровість і розгалуженість маніфестацій. Параметри рефлексивності й хаотичності стосуються прагматичного аспекту спілкування, а саме принципів добору варіативного інформаційного наповнення інваріантної когнітивної схеми дискурсивної поведінки обманника.

У реферованій праці обман, слідом за Т. А. ван Дейком, розглядається                   як комунікативний акт, підпорядкований контекстній моделі, згідно з якою               мовець знає, що р (пропозиція) не відповідає стану речей, але має на меті переконати реципієнта, ніби р відповідає стану речей; обман успішний, коли мовець і слухач мають відмінні ментальні моделі подій, про які йдеться. Водночас не можна оминути невербальний компонент дискурсу обманника, оскільки комунікативний вплив на співрозмовника нерідко здійснюється також невербально. Виходячи з цього, можна розглядати обман як особливий вербальний і/або невербальний комунікативний акт, прагматична мета якого полягає у введенні співрозмовника в оману.

Дослідження дискурсивного розгортання ситуації обману передбачає  врахування комунікативної позиції і продуцента, і реципієнта повідомлення. Предмет вивчення обмежує фокус нашої уваги до сфери впливу обманника                    і дає підставу закріпити за ним суб’єктивний центр досліджуваної ситуації. Відтак перший компонент опозиції "я/інший", яка становить вихідну точку діалогічності комунікації, позначає суб’єкта маніпулятивного впливу, а другий – об’єкта його маніпулювання.

Визначальним критерієм для певного типу комунікативної поведінки, що підтверджує її співвіднесеність із поняттєвою категорією неправди у поведінковому, оцінному й інформаційному вимірах (О. І. Морозова), можна вважати наявність/відсутність відмінних ментальних моделей референтної ситуації в адресанта й адресата. Тому, з когнітивного погляду, головною ознакою маніпулятивної поведінки мовця в ситуації обману є спрямованість її на формування в адресата повідомлення відмінних ментальних моделей      референтної ситуації. Застосування теорії можливих світів (Н. Ґудмен) виявляє, що маніпуляції мовця-обманника порушують цілісність бачення об’єктом обману певних фрагментів дійсності й нав’язують йому особливе сприйняття ситуації – як такої, що належить до певної концептуальної системи й актуалізується за специфічною схемою. Ситуація, у якій здійснюється комунікативна взаємодія обманника і об’єкта його маніпулювання – це реалізація одного чи кількох можливих світів, обраних комунікантом свідомо або несвідомо. Добір і дискурсивне втілення певного варіанта розвитку події, що для обманника виступає комунікативним приводом, у дослідженні описано за загальною схемою взаємодії реального і віртуального планів дійсності (Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі).

У ситуації обману мовець з усієї множини потенційно можливих варіантів розвитку подій обирає найсприятливіші для реалізації своєї прагматичної мети. Інакше кажучи, вигадана ним реальність репрезентується за допомогою вербальних і невербальних засобів як реальний стан речей, локалізований у часі й просторі. Суб’єкт, компонуючи фрагменти дійсності, щоб досягти своєї прагматичної мети (уведення об’єкта в оману), намагається вилучити із фальсифікованого, поданого ним стану речей ті елементи, що суперечать змодельованій ним картині світу. Вибір обманником певних вербальних і невербальних комунікативних засобів, а відтак і його дискурсивна поведінка ґрунтуються на прогнозуванні можливої реакції і ймовірного напряму міркувань об’єкта його маніпуляцій.

Емоціогенність, притаманна комунікативній ситуації, у якій розгортається дискурсивна поведінка обманника, впливає на характер дискурсивних дій мовця. Нещирий мовець, намагаючись приховати свої справжні переживання                   (напр., страх, хвилювання тощо), власними дискурсивними діями створює передумови для "впізнавання" його комунікативним партнером емоцій,            доречних у певній ситуації. Так, обманник через невербальний компонент дискурсу спонукає свого комунікативного партнера визнати продемонстровану сфальшовану емоцію за дійсну.

Результати дослідження свідчать, що попри необмежену кількість потенційних варіантів розвитку реальна ситуація розгортається у межах                    єдиної концептуальної схеми – фрейму введення в оману, який, у свою                   чергу, підпорядкований метафрейму здійснення ігрової діяльності. До ознак феномену гри – за Й. Гейзінґою – належать: добровільність цієї діяльності,                      її статус винятковості порівняно зі звичайною поведінкою, часопросторові                межі її реалізації, неухильне дотримання правил, що організовують                               і впорядковують гру. Перелічені особливості властиві й дискурсивній поведінці обманника. На основі цього можна стверджувати, що маніпулятивний дискурс функціонує як одна з форм ігрової діяльності. Маніпуляції поширюються поза межі мовної гри на невербальний компонент дискурсу. Отже, йдеться про дискурсивну гру обманника, у якій комунікативно значущі обидва компоненти – і вербальний, і невербальний. Суть дискурсивної гри обманника полягає в уведенні його комунікативного партнера в оману через організацію особливого часопростору і впорядкування його вербальними і невербальними засобами згідно з певними правилами. Дискурсивна поведінка обманника у відповідній комунікативній ситуації зумовлена і впорядкована такими чинниками: свідомим прийняттям рішення відмежувати свою поведінку від звичайної й увідповіднити її з поведінкою маніпулятивного типу, окресленням референта, використанням тих вербальних і невербальних засобів, які уможливлюють маніпулятивні дії.

Проілюструймо ці твердження таким фрагментом дискурсу:

I was a fool to think I could outsmart her, but it was all going so well. The phone call I made to Mum from Sara’s house was the riskiest bit, but I knew I could pull that off. I do a perfect Jemima Thrower impression – the way she drawls and drags out  her vowels, those clicking noises she makes sucking on her teeth. Afterwards I worried that the real Jemima Thrower would ring up and ask if I could babysit on Thursday. But that didn’t happen. No, in the end it is the bloody Walkman that has scuppered me. I had the bag, I had the schoolbooks – but I had forgot the Walkman. And the worse mistake – I didn’t go back for it when she caught me out. Maybe I could still go back for it … no, it’s too  late now (Blincoe). Вербально, розмовляючи по телефону (the phone call I made to Mum), і невербально, імітуючи просодичні характеристики мовлення сусідки (I do a perfect Jemima Thrower impression – the way she drawls and drags out  her vowels, those clicking noises she makes sucking on her teeth), дівчина організовує часопростір комунікації відповідно до потенціалу вигаданого можливого світу. Комунікативна взаємодія стосується планів на вечір: дискурс розгортається від імені іншої людини і таким чином створює передумови для певного типу поведінки. Йдеться про дії, властиві обманниці, коли сусідка просить її посидіти ввечері з дитиною. Ці комунікативні дії звичні для описаної ситуації. Наприклад, використання певних артефактів – сумки з підручниками (I had the bag, I had the schoolbooks) – підтверджує істинність її тверджень у межах можливого світу, в якому вона збирається на вечір до сусідів доглядати дитину та готувати уроки. Інший артефакт, випадково залишений удома плеєр (I had forgot the Walkman. And the worse mistake – I didn’t go back for it), набуває комунікативної значущості поза свідомим наміром обманниці й дискредитує її дискурсивну поведінку.

Отже, дискурсивна гра обманника, що ґрунтується на взаємодії реального і віртуального планів дійсності, реалізується в комунікації після прийняття мовцем рішення про здійснення маніпулятивних дій. До передумов її успішної реалізації належать фальсифікація часопросторових меж референтної ситуації і дотримання правил добору та поєднання вербальних і невербальних дискурсивних засобів за емоціогенних обставин.

Розділ 2. "Невербальні засоби поведінки мовця-обманника як              компонент його дискурсивної гри". Невербальні засоби, використовувані нещирим мовцем, становлять особливий інтерес для нашого дослідження завдяки своєму потенціалу емоційної інформативності. Емоційний аспект дискурсивної гри обманника можна описати у термінах емоційного дейксису                                 (В. І. Шаховський, В. В. Жура) як результат співвіднесення його потреб, виражених через інтенційний параметр, з передумовами їхнього задоволення. Вони реалізуються як емоції комуніканта і відповідають параметрам спрямованості, модальності й тональності. Емоційний дейксис виконує регулятивну роль при взаємодії сталих та індивідуальних емоційних пресупозицій і являє собою релевантний інструмент дослідження емоційного аспекту дискурсу обманника.

У комунікативній ситуації обману невербальні засоби сполучають              базовий домен емоцій (Ch. Fillmore) і когнітивну модель референтної               ситуації – можливий світ сфальсифікованої реальності – як маркери параметрів емоційного дейксису. У реферованому дослідженні дейктичний параметр інтенційності поєднує два типи інтенцій: емоційну, яку ми трактуємо, на                 відміну від Я. В. Гнєзділової, як намір продемонструвати власні (справжні                    чи вдавані) емоції, та емотивну, яка, на нашу думку, зводиться до наміру викликати переживання певних емоцій в об’єкта маніпулювання. Якісний                                 аспект емоційності представлений у системі емоційного дейксису                  параметром модальності й характеризує різні види емоційних переживань (радість, гнів, смуток і т. ін.). Спрямованість емоцій полягає в адресованості емоційного реагування, коли дискурсивні засоби сигналізують про емоційний стан мовця і/або його ставлення до окремих компонентів ситуації. Тональність емоцій – це емоційна оцінка мовцем комунікативної ситуації за ознакою позитивності/негативності. Позитивними доцільно вважати ті емоції,                            які сприяють досягненню обманником його прагматичної мети. Усі                  перелічені параметри-дейктики можуть бути експліковані в дискурсі і вербально,                            і невербально.

Через надзвичайну різноманітність виявів невербального компонента дискурсу обманника важко навести повний перелік невербальних засобів, притаманних виключно нещирому мовцеві. Наприклад, емоційне збудження, спричинене справжнім станом речей чи розгортанням комунікативного акту обману, найчастіше актуалізується через мікрорухи м’язів очей, розширення зіниць або моргання (П. Екман), а також через сльози, спрямованість погляду тощо. Проте встановити чітку кореляцію між цими невербальними засобами як маркерами дискурсу обманника і конкретними емоційними станами не завжди можливо, вони лише вказують на емоційне збудження, причина якого не узгоджується з обставинами презентованого можливого світу, напр.: At that moment Nina looks down to her T-shirt and points at the lettering. The camera zooms in. […] ‘And this T-shirt,’ she’s saying, ‘has been sent to me by a fan living in Auckland who comes all the way from London.’ She rolls her eyes and smiles. […] ‘So thank you, Daniel from London,’ she twinkles […]. Her eyes give a come-on to the camera. ‘You know where to find me’ (Perkins). У наведеному дискурсивному фрагменті телеведуча поглядом спрямовує увагу аудиторії на напис на своїй футболці і, засобами зорового впливу (Nina looks down to her T-shirt and points at the lettering; she rolls her eyes; her eyes give a come-on to the camera), усмішкою (she smiles; she twinkles), натякає на імпліцитно окреслену ситуацію флірту, якого, проте, не було. Емоційна інтенція в цьому разі включає і емотивний вплив невербальними засобами на невтаємничених свідків, і емоційне вираження піднесеного настрою самої обманниці.

Результати проведеного дослідження свідчать, що найповнішу вказівку щодо емоційного стану обманника та його емотивних намірів учасники комунікативного акту дістають через голос (33,55%), погляд (19,35%)                                 і жест (19,35%). Перелічені невербальні засоби становлять ядро функціонального поля невербального компонента обманника. Далі від центру містяться мікрополя "усмішка" (10,65%) і "артефакт" (9,03%), а периферію утворюють "постава" (4,52%) і "відстань" (3,55%). Отже, хоч невербальні засоби мають потенціал маркування всіх чотирьох параметрів емоційного дейксису, а отже виявляти емоційний стан мовця-обманника, проте реалізуються дейктичні вказівки                     з різною інтенсивністю. Шкала інтенсивності відповідає порядку розташування мікрополів від ядра до периферії, а саме: "голос", "погляд", "жест", "усмішка", "артефакт", "постава", "відстань". Дослідження функціонального поля невербального компонента побудови дискурсу обманника дає можливість окреслити такі тенденції щодо його наповненості: найчастіше англомовний комунікант удається до невербальних засобів, які ґрунтуються на звукових                     і зорових враженнях з урахуванням відповідно часового і просторового параметрів.

Розділ 3. "Взаємодія вербальних і невербальних засобів у маніпулятивному дискурсі обманника". Дискурс обманника, розгортаючись у часі, певним чином корелює з його основними властивостями. І вербальний, і невербальний компоненти дискурсивної гри продукуються і сприймаються в часовому континуумі. Проте між ними є істотна відмінність: вони неоднаковою мірою підпадають під вплив властивостей часу. До переліку комунікативно релевантних темпоральних характеристик Н. Д. Арутюнова зараховує лінійність, односпрямованість (незворотність), неперервність і рівномірність. Лінійність як протилежність розгалуженості характеризує дискурсивну поведінку обманника лише на рівні вербального компонента, одиниці якого реалізуються одна за одною, послідовно. Невербальному компонентові дискурсивної поведінки обманника, навпаки, властива можливість одночасної реалізації кількох одиниць, тобто нелінійність. Неперервність і рівномірність перебігу часу можуть стосуватися дискурсивної гри мовця як цілісної системи, виконуючи прагматичні функції і характеризуючи темп, паузацію, ритм не тільки вербального                     (Н. Д. Арутюнова), а й невербального компонента. Мовчання (С. О. Швачко,                Т. О. Анохіна), пауза, пришвидшення чи сповільнення темпу мовлення, зміна ритму набувають комунікативного значення у поєднанні з іншими невербальними засобами і на фоні актуалізації вербального компонента впливають на прагматику ситуації.

Отже, у темпоральному аспекті прагматично значущими є відношення   двох компонентів дискурсу – вербального, представленого бінарною опозицією мовлення :: мовчання (комунікативно значуще), і невербального.                                    У комунікативному акті обману мовчання єдине серед одиниць невербального компонента маніпулятивного дискурсу відіграє подвійну роль. По-перше, воно виконує делімітативну функцію стосовно вербального компонента, по-друге, демонструє потенціал автономного вираження смислів і взаємодії з вербальними засобами. Комунікативне мовчання обманника зазвичай емоційно інформативне і вказує на ретельність вибору мовцем дискурсивних виражальних засобів,                     а також відображає його оцінку комунікативної ситуації загалом – як прагматично сприятливої чи несприятливої. З огляду на особливий, функціонально осібний статус мовчання ми виокремлюємо його серед інших невербальних засобів. У дискурсі обманника функціонують комунікативні єдності з вербальною, невербальною домінантою, а також змішаний тип. Попри значну кількісну перевагу змішаних, вербально-невербальних комунікативних єдностей з вербальною домінантою (75,8 %) вони за своєю прагматичною ефективністю майже на чверть поступаються суто невербальним дискурсивним єдностям (24,2 %). Удаючись до комунікативних єдностей з невербальною домінантою, обманник значно обмежує витік правдивої інформації невербальним каналом, адже більшість невербальних засобів задіяні у представленні сфальшованої моделі можливого світу.

Основні тенденції вербально-невербальної поведінки обманника, його тематичний репертуар ми формалізували, виокремивши три макроструктури (Т. А. ван Дейк), що лежать в основі дискурсивного представлення фрейму введення в оману (див. табл. 1, с. 13). Розрізнювальними чинниками між ними виступають предмет фальсифікації і відповідна макропропозиція, яка реалізується окремим комплексом стратегічно-тактичних ходів. Референтну ситуацію (комунікативний привід) позначено як Х, а її віртуальну модифікацію – сфальшований можливий світ – як Х’.