СТАНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ ТЕМПОРАЛЬНОСТІ В ДАВНЬОГРЕЦЬКІЙ МОВІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
СТАНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ ТЕМПОРАЛЬНОСТІ В ДАВНЬОГРЕЦЬКІЙ МОВІ
Альтернативное Название: Становление ПАРАДИГМЫ Темпоральности В древнегреческом языке
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Перший розділ“Парадигма темпоральності та принципи її структурної організації”. Реалійна, або фізична категорія часу відображається як ментальна репрезентація і як мовна репрезентація. Процес відображення категорії часу в мові – від ментально-сенситивного сприйняття до існуючих у свідомості носіїв певної мови онтологічних і гносеологічних уявлень про час – впливає на вибір конкретної часової форми. З іншого боку, завдяки мовній репрезентації об’єктивної дійсності мовні одиниці залучають до свого номінативного змісту не лише граматичні поняття як результат пізнавальних процесів, а й елементи чуттєвого пізнання універсального часового простору.


Спираючись на сучасні вітчизняні та зарубіжні фундаментальні праці з функціональної лінгвістики (О.В.Бондарко, В.Б.Кашкін, І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, Г.С.Щур, А.П.Загнітко, Ф.Данеш, Р.Гоберг, М.Й.Ольсен, Ф.Р.Палмер, С.A.Томпсон, С.Стернберг, Й.Трайєр), ми використовуємо функціональний підхід як засіб доступу до пізнання ментальних процесів, і тим самим наближаємося до пізнання феноменів буття.


Оскільки “мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності” (М.П.Кочерган), то у процесі концептуалізації й категоризації реалій об’єктивної дійсності та їх мовної референції складається певне світобачення носіїв мови (О.С.Кубрякова, Н.В.Слухай). З огляду на те, що різні мови відображають поняття буття неоднаково, то завдяки зіставленню концептосистем мов (О.О.Селіванова) виявляються відмінності у мовних картинах світу. Ми вважаємо плідними ентолінгвістичні ідеї А.Вежбицької, котрі ґрунтуються на дослідженні етноментальної специфіки, яка відображається в національній  мові на різних її рівнях (І.А.Стоянов, І.О.Голубовська, І.Р.Буніятова).


Давньогрецька мова з цього погляду становить особливий науковий інтерес, адже вона була першою в історії Європи високорозвиненою мовою літератури та науки. Так, свого часу ще М.Я.Марр висловив думку про пошуки взаємозв’язку  між особливостями давньогрецької мови й оригінальністю давньогрецької філософії. О.С.Широков убачав зв’язки між алфавітним грецьким письмом та атомістикою грецької філософії. Уже давньогрецькі філософи на матеріалі мови ставили фундаментальні гносеологічні проблеми, з яких найважливішою була проблема зв’язку між словом і об’єктом. У суперечках про fu,sei та qe,sei брали участь Геракліт, Демокрит, Протагор, Епікур, Платон, Аристотель, і в процесі цих філософських дискусій аналізувалася сама будова мови та закладалося підґрунтя епістемологічних досліджень. Уявлення античних греків про час пронизують усі аспекти його відображення як у плані онтології, так і досліджень категорії часу античними граматистами, тому можна сказати, що граматична категорія часу давньогрецької мови базується на топології часу античного світу.


На світосприйняття греків архаїчного періоду значною мірою вплинула міфологізація світу. Час у міфології аморфний, позбавлений двох з трьох своїх основних модусів: минулого і майбутнього; часовий зв’язок регулюється не стільки часовими відношеннями, скільки просто поєднанням, зчепленням подій, тому неможливо відтворити загальну хронологічну картину міфо-епічної розповіді.


Питання про співвідношення сприйняття людиною часу з часом онтологічним і фізичним ставилися й античною філософією. Концепції відображення зв’язків об’єктивної дійсності в філософських системах Платона і Аристотеля багато в чому дозволяють зрозуміти сприйняття часу греками класичного періоду та кореляцію його мовної референції з пізнанням ними часового розподілу на було, є і буде. Глибинний аналіз перцептивного і категоріального понять часу привів Аристотеля до розуміння дискретності часу: o` cro,noj avriqmo,j  evstin kinh,sewj kata.  to.   pro,teron   kai.   u[steron   kai.   sunech,j  час  – це  число рухів у відношенні від попереднього і до наступного, і так постійно (VAr) Fus) 220 А).


Філософське й фізичне поняття часу знаходить своє відображення в цілому комплексі мовних семантичних категорії, домінантною серед яких є категорія темпоральності. Категорія темпоральності репрезентує в мові парадигму темпоральності як систему засобів мовної стратегії відображення часових зв’язків дійсності в результаті та крізь призму досвіду пізнання феномену часу носіями мови. Семантичний центр категорії темпоральності складають  граматичні засоби вираження часових відношень. Оскільки граматична категорія часу остаточно сформувалася після розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти, що утруднює вияв первісних етапів її формування як з погляду плану змісту, так і з погляду плану вираження, то, як слушно зазначає М.М.Славятинська, “вивчення цієї категорії повинно провадитися для кожної мови окремо шляхом внутрішньої реконструкції”.


На відсутності ізоморфізму між мисленнєвим і мовним категоріальним змістом ґрунтується важливий принцип автономності функціональної граматики кожної конкретної мови (О.В.Бондарко). Специфіка функціональної граматики кожної мови полягає в тому, що вона будується на основі універсальних одиниць, але з конкретним семантичним наповненням та функціональною інтерпретацією явищ даної мови – від семантичних категорій до формально-граматичних засобів їх вираження. 


У процесі мовної репрезентації на вибір відповідної форми часової референції впливають як характеристики реальних властивостей часу, так і особливості граматичної організації і функціонування певної мови. Мовний час тісно пов’язаний з граматичною структурою мови і змінюється разом з нею, тому аналіз функціональної семантики повинен спиратися на парадигматичне визначення граматичної категорії часу з урахуванням діахронних змін. Розуміння часу як універсальної понятійної категорії дозволяє на ґрунті конкретної мови розглянути функціонально-семантичний діапазон формально-граматичних часових форм, характер співвідношення основних та неосновних значень певної граматичної форми, діахронну динаміку процесу різних змістових варіантів функцій граматичних часових форм у межах категорії темпоральності.


Для системи часових форм диференціюючими ознаками є вираження дискретних часових відношень у площині минулого-теперішнього-майбутнього                у перманентній часовій перспективі. Проте така трихотомія не відтворює повністю денотативно детерміновані безперервно-перервні характеристики феномену часу: трихотомічний поділ унеможливлює віднесення до конкретного часового плану двополюсних категоріальних структур, таких як перфект у давньогрецькій мові та багатьох функціонально-семантичних реалізацій інших часових форм. Урахування діалектики часового континууму та часової дискретності, ментальної специфіки відображення об’єктивних часових універсалій та їх втілення в мовному матеріалі, на нашу думку, дозволяє вести мову про послідовне сполучення п’яти часових планів: роз’єднано-претеритальний та з’єднано-претеритальний план, презентний план, з’єднано-футуральний та роз’єднано-футуральний план.


Онтологічне й гносеологічне розуміння часу в античній філософії (Платон, Аристотель, стоїки) та міфології, на сюжетах якої розгортаються колізії епосу (Гомер, Гесіод), античної трагедії (Есхіл, Софокл, Еврипід), алюзії лірики (Піндар, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Мімнерм, Івік, Феогнід та ін.), в історичній та ораторській прозі (Геродот, Фукідід, Ксенофонт, Демосфен, Лісій та ін.), є підґрунтям його мовної референції крізь призму сприйняття реалії часу як окремим індивідуумом, так і носіями етноментальності в цілому. Незважаючи на особливості суб’єктивної темпоральної організації тексту конкретного автора, поняття категорії темпоральності в давньогрецькій мові (як і будь-якій іншій)  не зводиться до суми часових структур на рівні текстів різних авторів і не підпорядковується повністю специфіці художнього часу. Категорія темпоральності не ототожнюється з сукупністю мовних засобів репрезентації часу в літературному тексті в цілому, а є максимально узагальненим комплексом засобів темпоральної організації  тексту як результату синтезованого досвіду пізнання часу носіями давньогрецької мови і в цьому розумінні є етнолінгвістичним феноменом. Таким чином, категорія темпоральності є організуючою і керуючою системою відображення феномену часу в різних формах існування давньогрецької мови.


При дослідженні темпоральності як категорії колективного усвідомлення часу носіями давньогрецької мови ми не зіставляємо діалектні, ідіо- чи жанрово-специфічні засоби часової референції, а простежуємо в діахронії еволюцію мовної стратегії відображення реального часу на матеріалі сукупності різножанрових та різнодіалектних текстів. Лише на такому “макротекстовому” рівні (О.В.Тарасова) можна виявити загальні закономірності етноспецифіки категорії темпоральності та її розвитку.


З погляду сучасної лінгвістики перцепція і репрезентація реалій буття – це  не статичні, а змінні категорії, які є корелятами історичних змін у свідомості носіїв мови. Цілком закономірно, що засоби вираження часових відношень у кожній мові можуть варіювати на різних етапах розвитку залежно від об’єктивної системної організації мови та ментальних особливостей її носіїв.              Таким чином, діахронний підхід є важливим складником функціональних досліджень, вивчення законів історичного розвитку мови, її структури                           у синхронії та діахронії. Співідношення функціонально-семантичних різновидів часових форм – складників часових планів та їх пентатомічного розподілу – є не лише синхронно системно-функціональною моделлю, а й феноменом історичного характеру, змінюваним у процесі розвитку давньогрецької мови.


Синхронний аспект дослідження розглядається як закономірний складник діахронного підходу. Розгляд мовного матеріалу на синхронних зрізах у порівняльному аспекті дозволяє не лише зрозуміти функціональні особливості давньогрецької мови певного історичного періоду, а й простежити за еволюцією функціональної семантики часових форм упродовж різних періодів історії грецької мови. Синхронне дослідження діапазону конституентів часових планів на певних зрізах за століттями розкриває як функціонально-семантичні характеристики часових форм, так і їх задіяність у референції часових планів презентності, претеритальності й футуральності в їх сполученні та роз’єднанні.


Можна вважати, що в системі давньогрецького дієслова видові й часові значення обєднані в єдиний комплекс. Семантичним ядром категорії темпоральності і центром граматичних відношень вираження часу в давньогрецькій мові є форми індикатива; часові форми інших способів (кон’юнктива, оптатива й імператива) мають пріоритетно видове значення; їх переважне відношення до сфери майбуття пов’язується нами з розглядом футурального часового плану. Також розглядаються периферійні явища (дієприкметникові чи інфінітивні конструкції, лексико-граматичні засоби вираження часових відношень), які пов’язані з семантикою таксису та мають відносно-часове значення.


На підставі підрахунків з урахуванням критеріїв перевірки статистичних гіпотез (коефіцієнт варіації, критерії Стьюдента, хі-квадрат та Х) було виявлено, що характер розподілу часових форм індикатива має сталий характер, який не залежить від жанру, ідіостилю чи періоду написання. Така однорідність дає підстави вважати, що дані наших досліджень ужитку функціонально-семантичних різновидів часових форм індикатива не зумовлені жанровою, ідіостилістичною чи часовою специфікою текстів, а в цілому демонструють еволюцію мовної стратегії носіїв давньогрецької мови у відображенні характеристик феномена часу.


Таким чином, діахронний аналіз функціонально-семантичних характеристик часових форм та частотності їх реалізації для референції часу з урахуванням розмежування та сполучення базових часових планів презентності, претеритальності, футуральності став предметом нашого розгляду в наступних розділах роботи.


У другому розділі роботи “Динаміка розвитку репрезентації презентності в давньогрецькій мові” визначаються функціонально-семантичні характеристики форм – складників плану презентності – та простежуються процеси  діахронних змін у його структурі від архаїчної до класичної доби.


Референцією “теперішності” у давньогрецькій мові виступає ряд граматичних часових форм, пріоритет серед яких належить формам презенса. З огляду на специфіку природи теперішнього, її мовним корелятом, своєрідною сутністю аморфності часової площини презентності виступають саме форми презенса. Гомерівські поеми демонструють широкий функціонально-семантичний діапазон граматичних форм презенса, що найяскравіше представляє поліхронність цих форм. Таке використання презенса значною мірою пов’язане не стільки із здатністю до часової метафоризації, скільки визначається хроногенезом (Г.Гійом) гомерівського світу. Міфологічна часова картина, з якою нероздільно пов’язане усвідомлення і сприйняття часу, ґрунтується на панхронній космогонії світу богів і світу людей. Всечасовість буття ототожнюється з хаосом часу, безмежного як у минуле, так і майбутнє, тому мить теперішнього розтягується до безмежжя. У хронологічній картині гомерівського епосу як мовного відображення міфологічного світу поняття часу є вічним континуумом, позбавленим жодної перервності і навіть будь-якої чіткої часової послідовності. Це поняття часу найповніше втілюється в граматичній формі презенса з її семантичною здатністю виражати водночас нуль і безкінечність.


Таблиця 1.


Динаміка діахронних змін плану презентності















































Презентність



VIII ст.



VII ст.



VI ст.



V ст.



praesens durativum



41,1%



50,7%



60,2%



71%



praesens iterativum



24,7%



38,5%



21,6%



8,6%



praesens de conatu



6,7%



0



7,4%



5,1%



perfectum-praesens



25,1%



10,8%



10,8%



13,2%



aoristus-praesens



2,2%



0



0



2,3%



 


 


Поняття презентності є референтом для форм звичайного презенса,  ітеративного, деконативного презенса та транспонованих іншочасових форм з функціональною семантикою категоріального значення презенса (табл. 1).


Історичну динаміку розвитку семантики презентних форм можна простежити за збільшенням використання форм дуративного презенса в діахронному аспекті. Менша частка дуративного презенса у мові Гомера порівняно з наступним періодом компенсувалась використанням перфектних форм з презентним значенням (як лексично-обумовленим, так і зумовленим їх аспектуальною домінантою). Збільшення частки дуративного презенса в процесі функціонально-семантичного розвитку засобів плану презентності засвідчує більшу категоризацію форм презенса для часової конкретизації та локалізації в сфері теперішнього. Це підтверджує й збільшення частки ядра функціонально-семантичного поля презентності, яке складають форми презенса (з 75% у VIII ст. до  83% у V ст.).


Дуративний презенс стає найбільш продуктивною часовою формою в історичній, ораторській та філософській прозі класичної доби з дейктичним акцентом на моменті мовлення, авторському коментареві до описуваних подій,  дискурсними чинниками. Наприклад, Геродот широко вживає форми індикатива презенса у діалогах та розмовах, які він наводить від імені дійових осіб, у власних коментарях щодо описуваного. Вісники звертаються до  спартанців, передаючи слова Креза: uvme,aj  w=n  kata.  to.  crhsth,rion proskele,omai fi,loj  te  qe,lwn gene,sqai kai. su,mmacoj a;neu te do,lou kai. avpa,thj $Herodoti Historiae 1) 69% отже, я, згідно з оракулом, закликаю вас бути мені друзями і союзниками без усяких викрутів і облуди. Розповідаючи про грошову винагороду, якої захотіли  мітіленці за видачу Пактія, автор уточнює: ouv ga.r e;cw tou/to, ge eivpei/n avtreke,wj  $Ibidem 1)160% тут я не можу точно визначити кількість.


 Значення ітеративності презентних форм на позначення дії, яка може розтягуватися до безмежжя, бути безкінечно повторюваною, зближує семантику цих форм зі значенням презенса пантемпорального. Критерієм їх розмежування може виступати експлікація дії в плані актуального теперішнього (презенса, що виражає теперішню дію, яка збігається або не збігається з моментом мовлення) для форм ітеративного презенса, та неприв’язаність дії до сфери актуального теперішнього, що є характерною для форм всечасового презенса. Підкреслювати  ітеративне  навантаження  презентних  форм  можуть  контекстні лексико-граматичні засоби; наприклад, у фразі  e[kaston euvergetw/ th.n megi,sthn euvergesi,an


(Platonis Apologia Socratis 40 F) для ко­ж­ного я роблю найбільше бла­го­ді­ян­ня займенник   e[kastoj  кожен   експлікує  семантику   ітеративності;  вислів   tou.j


auvtou.j lo,gouj pa,ntote se,bomai kai. timw/ (Platonis Cratylus 417 А) ці ж са­мі           сло­ва завше ша­ную і ці­ную містить прислівник pa,ntote, який вказує на постійну повторюваність дії тощо.


Доcить широке вживання ітеративного презенса в гомерівську добу можна пояснити як особливістю епічної фабули, оскільки сюжетною домінантою є події міфологічної історії з характеристикою міфічних “вічних” персоналій, панхронною картиною їх існування та часовою невизначеністю подій їхнього “життя”, так і усвідомленням античною людиною існування міфологічного світу одночасним з людським буттям, тому мовною репрезентацією стає форма презенса як семантично локалізована в часі.


У наступному, VII ст., такі мовні ситуації можуть виражатися різночасовими формами:  polla,ki  dhi?oth/ta  fugw.n  kai.  dou/pon avko,ntwn  e;rcetai praes, evn dV oi;kwi  moi/ra ki,cen aorqana,tou $Сallinus 14&15% часто повертається воїн з битви, а смерть застає його вдома, –  як презентна форма e;rcetai, так й аористна форма ki,cen передають свідчення колективного досвіду людського життя і семантично близькі панхронним формам. Емпіричне узагальнення додатково підкреслюється лексичними  засобами: займенником tij та уособленням детермінованості людського життя – moi/ra доля, смерть.


Еволюція перфекта на ґрунті грецької мови пройшла тривалий шлях, початковим етапом якого, засвідченим у писемних пам’ятках, є мова гомерівського епосу (С.І.Соболевський, І.А.Перельмутер). Починаючи з цього періоду, розвиток семантики перфектних форм не обмежувався лише генезою категоріального значення, а є характерним для всіх функціонально-семантичних різновидів перфекта. Проте якщо основне значення перфекта доволі відчутно змінило свої граматичні показники як, в основному, категорії стану, на переважне наповнення темпорально-аспектуальним змістом, то інші функціональні типи перфекта не зазнали значних змін упродовж періоду від архаїчної до класичної доби. Одним із таких функціонально-семантичних різновидів перфекта був perfectum-praesens, який, образно кажучи, однобоко втілює темпоральний потенціал перфекта і, на відміну від результативного перфекта, основною часовою ознакою якого виступає часова двоплановість, є обмеженим площиною теперішнього.


Домінуюча семантика теперішнього цих форм при поєднанні з граматичними формами презенса підтверджується функціонально-семантичним уподібненням таких перфектних форм до категоріального значення  презентних форм. Наприклад, форми ітеративного презенса як функціональної моделі, яка більш притаманна  семантиці презентних форм, легко сполучаються з формами перфекта-презенса, незважаючи на інші конотації перфектних форм, для котрих нехарактерною є ітеративність;  наприклад:  to.  de. kle,oj thlo,qen de,dorke perf. ta/n  VOlumpia,dwn evn dro,moij  Pe,lopoj( i[na  tacu,taj  evri,zetai  praes. $Pindari Olympiaсa A 93&95% слава  Пелопа  озирає світ з Олімпійських ристалищ, де швидкість змагається зі швидкістю.


  Закріпленню функціональної семантики форм perfectum-praesens посприяла обмеженість дієслівної лексики, семантика якої в перфектних формах втрачала у свідомості носія мови поєднання плану минулого з планом теперішнього, ставала свого роду ентимемою (об’єднання цих часових планів можливе як штучний витвір, силогізм загального зв’язку явищ дійсності; наприклад, перфектна форма e[sthka я стою лише надумано розкладається на процес констатації стану у теперішньому на етапи: я став і тепер стою тощо). Таким чином, із закріпленням за перфектними формами власних часових та видових характеристик частка perfectum-praesens відчутно зменшується (табл. 1), й уживаними залишаються лише форми дієслів, тісно пов’язані з їх лексичним значенням.


  Поруч із презенсом історичним, логічно і семантично сполучуваним із формами аориста як сигніфіката минулої дії, при діахронному аналізі засвідчено форми аориста (найчастіше verborum sentiendi et affectuum), на які впливає семантика оточення презентними формами; на завершеності дії в презентному часовому плані акцентує лексичний маркер nu/n


VIII ст.: nu/n de. kakh.n avpa,thn bouleu,sato aor. kai, me keleu,ei $Homeri Ilias B 114% тепер же задумує і наказує мені;


V cт.: oi-on  o]  nu/n h`mei/j  poiou/men(  h'  pi,nein  h'  a;|sein  h'  diale,gesqai)  ouvk


e;sti tou,twn auvto. kalo.n ouvde,n( avllV evn th/| pra,xei( w`j a'n pracqh/|( toiou/to avpe,bh


aor.   $Platonis Symposium 181 A%  наприклад,  все,  що   ми   зараз  робимо:  чи  п’ємо,  чи  співаємо, чи бесідуємо – прекрасним є не само по собі, а з огляду на те, як це робиться і що з цього виходить.


У зв’язку з цим тенденція оформлення функціонально-семантичної диференціації часових форм, чіткішої категоризації їх темпоральної семантики,  розширення сприйняття часової реалії не лише як безперервної, а й перервної, все більше звужує вживаність тих самих форм дієслова як у презентному, так і в претеритальному значенні. З іншого боку, ми бачимо, що з різними коливаннями впродовж досліджуваного періоду складники плану презентності здатні виражати дію від стигматичності до безкінечності, передавати теперішню мить, яка збігається з моментом мовлення, та відносне теперішнє, з необмеженою ретро- та проспективою. 


У третьому розділі “Динаміка розвитку репрезентації  претеритальності в давньогрецькій мові” досліджується становлення та динаміка розвитку граматичних часових засобів референції  претеритальності. Детальна стратифікація сфери минулого, характерна для давньогрецької мови, при розгляді функціонально-семантичного навантаження часових форм дає змогу враховувати той факт, що в часових парадигмах давньогрецького дієслова присутнє поєднання власне категоріального змісту й аспектуального. Дія, віднесена до сфери минулого в семантичному плані, набуває чіткого дейктичного протиставлення плану теперішнього (що характерно для роз’єднано-претеритальних ситуацій) або продовжує тривати на час згадки про неї чи  зберігає безпосереднє відношення до status praesens (що характерно для з’єднано-претеритальних ситуацій). Широкий вибір морфологічних форм давньогрецької мови для передачі минулого дає можливість відтворювати часову перспективу минулого, роз’єднаного і поєднаного з теперішнім, минулого дискретного і недискретного

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины