ЗАПЕРЕЧЕННЯ У СУЧАСНІЙ ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ : ВОЗРАЖЕНИЕ в современном французском языке: СТРУКТУРНО-семантические и функциональные параметры

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, робочу гіпотезу, мету та конкретні завдання, визначено об'єкт, предмет та методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, сформульовано основні положення, які виносяться на захист, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Вихідні наукові засади дослідження заперечення                   в сучасній французькій мові” розглянуто спільні та відмінні характеристики різних лінгвістичних концепцій заперечення, проаналізовано сутність мовного заперечення у зіставленні з формально-логічним, зроблено класифікацію засобів вираження заперечення в сучасній французькій мові, визначено та охарактеризовано основні семантико-синтаксичні та функціональні особливості заперечних висловлень, з'ясовано дію та вплив оперативної ділянки заперечення на елементи висловлення. Для адекватного висвітлення фактичного матеріалу та спостереження                     за такими явищами, як сфера дії заперечення та квантифікація, було і є раціональним спиратися на аналіз підпорядкованості елементів речення через його семантичну розгортку. Погоджуючись із концепцією мовознавців (О.Падучева, А.Паславська, К.Мюллер, Х.Хелднер) щодо розгляду заперечення як знака, якому нічого не відповідає у дійсності, вбачаємо в ньому, з одного боку, оператор,                     а з іншого, на рівні синтагми, – прислівник, займенник, детермінант, залежно від природи його актантів. Оператор заперечення скеровує свою дію на елементи твердження і реалізує на його основі заперечне висловлення, не зазнаючи модифікацій власної структури.

Залежно від того, який компонент речення підлягає впливу заперечення, у роботі виокремлено:

– предикатне заперечення, яке оперує пропозитивним змістом цілого висловлення;

– контрастне заперечення, яке протиставляє предикати;

– лексичне заперечення, яке репрезентується заперечними словами, з-поміж яких інтерес становлять комплексні заперечні засоби. Термін “формальне заперечення” маркує наявність заперечного експонента в реченні, а “семантичне заперечення” – негативний зміст висловлення, його заперечну семантику. Французькому мовленню, можливо, більше, ніж будь-якому іншому, притаманні мовні засоби прихованого, імпліцитного заперечення. Форма деяких висловів: Mon œil! Des clous! Et ta sœur? є дуже віддаленою від заперечного змісту,                         але виражає його повноцінно завдяки високому ступеню абстрагування іменників, значення яких конкретизується лише в мовленні. Деколи заперечний контекст                не є наявним, а лише наближеним, аналогічним до заперечного. Його утворюють лексеми із заперечними префіксами: inapte, incapable, прийменник sans, умовний спосіб, питальна форма, гіпотетичні конструкції тощо.

Стверджувальне та заперечне висловлення тісно пов'язані між собою. Певна інформативна вторинність заперечних речень щодо стверджувальних, більший час, потрібний для їх сприйняття, не є підставою для знецінення їхньої важливої, а інколи й вирішальної ролі в пізнавальному процесі [Паславська]. Заперечне висловлення   не утворює специфічного мовленнєвого акту і характеризується як різновид твердження. Але, на відміну від твердження, яке подає інформацію занадто банально, енциклопедично, заперечна асерція завжди привертає увагу своєю незвичною формою, інтригує адресата, примушує шукати відповідь, зачаровує моментом очікування на цю відповідь [Sorin]: La France n'a pas trois capitales. Tu sais, ton mari ne te trahit pas.

          Дійсно, заперечним висловлюванням притаманний парадоксальний, шокуючий зміст. Так, рекламний слоган: Sans beurre, la vie n'a pas de sel відрізняється від свого стверджувального корелята: Avec du beurre, la vie a du sel           не лише наявністю заперечного форманта, а, передусім, стилістично і прагматично.    Заперечні висловлення функціонують як полемічні, що відхиляють пропозитивний зміст попереднього твердження, і як дескриптивні, що доповнюють та уточнюють характеристику об'єкта. Сприятливими для полемічного прочитання заперечення вважаються контексти протиставлення, зіставлення, альтернативного вибору, предикати: devoir, reprocher, critiquer тощо.: L'Unesco ne devra pas s'en tenir а un rôle de musée linguistique (Monde). Дескриптивне заперечення маркується скалярними предикатами, прислів'ями, рекламними слоганами, окремими словами:

Qui a vu Paris et n'a pas vu Cassis n'a rien vu (Nouvel Obs).

Tiens, Pierre n’est pas en retard ce matin.

Людина у спілкуванні надає перевагу дескриптивному: з двох прикметників “facile” та “difficile”, мовець висловить ідею першого через заперечення другого          і навпаки [Марузо]. Такий вибір одночасно демонструє релевантність непрямих актів французького мовлення, відображає особливості французького менталітету, запобігає різкості висловлювання, роблячи його ввічливішим, пом'якшенішим.

Вказувати на прагматичне навантаження заперечення здатна і семантика заперечних одиниць. Оператор être loin de+Infinitif реалізує дескриптивне заперечення і утворює протилежну (контрарну) опозицію:

Ces questions sont loin d'être neuves. ≈ Ces questions ne sont pas tellement neuves.

Оператор tout sauf оформлює полемічне заперечення, а атрибут, який потрапляє під його вплив, формує суперечливі (контрадикторні) поняття:

Il a tout perdu, tout sauf l'honneur. ≈ Il a tout perdu, mais il n'a pas perdu l'honneur.

Наголосимо, що відсутність “сильних” покажчиків того чи іншого заперечення ускладнює визначення його прагматичного різновиду. Спростування майже завжди містить певні описові ознаки і навпаки. Так, суворо полемічне твердження художника Р.Магріт: Ceci n'est pas une pipe (назва картини, на якій зображена люлька) інтерпретуватиметься глядачем як дескриптивне, якщо той горітиме бажанням відшукати правильну назву предмета. А логічне продовження: “[…] c'est une peinture”, –  легко усуває первинну полемічність заперечення.

Попри свою привабливість, прагматичний підхід не може бути достатнім для достеменного розуміння змісту заперечних висловлень. Спостерігати за способом функціонування заперечення, за його впливом на різні граматичні категорії перспективніше через визначення сфери його дії. Нею у роботі вважається частина висловлення, яка зазнає відповідної модифікації через скеровану на неї дію операторів заперечення [Dubois]. Під впливом заперечення трансформується семантика мовних одиниць. Дієслово підрядного речення, на яке поширюється заперечення предиката головного речення, змінює дійсний спосіб на сюбжонктив: Je crois qu'il est content / Je ne crois pas qu'il soit content. Заперечення позбавляє предикати актуалізації та модифікує значення їх аргументів. Найчутливішими до його дії є неозначені іменні групи, детермінанти яких замінюються на артикль de:

Ne faites pas de questions, on ne fera pas de mensonges (Maloux).

Квантор de кваліфікується тут маркером полемічного заперечення. Його операційна ділянка поширюється на додаток, а отже, на предикацію висловлення,                     тому de замінюється на en, як у наступному прикладі:

Quand on ne connaît pas de langues, on en apprend.

Натомість збереження означених детермінантів співвідноситься з частковим запереченням і тяжіє до дескриптивного прочитання останніх:

Quand on ne connaît pas la langue, on l’apprend.

Порушення симетрії між синтаксичною позицією та семантичною скерованістю заперечення трактуються у роботі як його зміщення, або зсув. У разі, коли предикат перебуває поза межами дії заперечення, йдеться про вузьку зону його впливу. Так, якщо в реченні вжито квантор, заперечення скеровує свою дію саме на нього, а не на предикат: Il n'aime pas toutes les femmes. Формально заперечення є предикатним, але семантична розгортка висловлення свідчить про те, що предикат не підлягає його впливу:

Il aime les femmes, mais ce n'est pas le cas de toutes les femmes.

У підпункті 1.4.1.2 наголошується, що широка оперативна ділянка заперечення характеризує складнопідрядні речення: заперечні засоби формально оточують головний предикат, але під їх уплив потрапляє логічний зміст підрядного. О.Єсперсен слушно зауважив, що заперечення переміщується від головного предиката до допоміжного через те, що сила тяжіння останнього більша:                         він притягує заперечення, наче земля яблуко [Espersen]:

Je ne pense pas que ce projet se réalise (Chiendent).

≈ Je pense que ce projet ne se réalise pas.

Прагматичні інтенції мовця сприяють зсуву заперечення. Полемічність                    та контрадикторні відношення у висловленні:

Cet intrus ne doit pas revenir

= Cet intrus ne doit pas revenir, ni même personne d'autre.

поступаються місцем опису і контрарній опозиції:

Cet intrus doit ne pas revenir

= Cet intrus doit ne pas revenir, pourtant tout est posible.

Але зміщення заперечення не торкається природи мовленнєвого акту. Таким чином, в обох наведених вище реченнях реалізується наказ не допустити повернення чужинця.

Іншим покажчиком зони впливу заперечення є поведінка чутливих до його дії мовних елементів. Урахування специфіки їх поведінки запобігає двозначності,              яка властива заперечним висловленням. Так, зміст речення, що містить неозначений займенник qui que ce soit, чутливий до заперечення:

Je n'imagine pas que ce type ait une rancœur ou une rancune envers qui que ce soit

міг би бути амбігуаторним. Найімовірніша його інтерпретація припускала б, що:

Ce type a une rancœur ou une rancune envers quelqu'un.

Однак присутність у реченні лексеми qui que ce soit, яка потребує для своєї реалізації заперечного контексту, свідчить про те, що впливу останнього підлягає пресупозиція висловлення:

Ce type n'a pas de rancœur ni de rancune envers qui que ce soit.

У другому розділі “Специфіка реалізації предикатного заперечення” проаналізовано поведінку негаторів tout sauf, être loin de, ne, pas та point у різних лінійних позиціях, встановлено граматичний статус заперечного засобу non у низці контекстів, розкрито динаміку системних змін, які спричинили імпульс розвитку основних операторів заперечення.

До корпусу заперечних операторів входять експоненти ne, pas, non, point, tout sauf, loin de. На їх позначення використовується абревіація NEG. Предикатне заперечення детермінується формулою: NEG (être le cas (Y)), де Y – предикат стверджувального висловлення. Дужки фіксують сферу дії заперечного оператора  та позначають рівні підпорядкованості елементів речення. Найпоширенішим репрезентантам заперечення ne та pas властиві ознаки граматичної категорії прислівників: незмінність форми, підпорядкованість предикату, скерованість заперечної дії на його зміст, фіксована препозиція ne та постпозиція pas стосовно предиката, незалежність цієї позиції від місця інших елементів речення.                            Оператори ne pas та ne point зазвичай вважаються конкурентними. Лінгвісти зазначають, що point “заперечує сильніше” та має архаїчний відтінок [Grevisse].            На думку Л.М.Мінкіна, відмінність між цими двома формами зумовлюється різним ступенем граматикалізації point та pas. Остання часто кваліфікується часткою,                   а point – прислівником із невтраченим лексичним значенням, синонімом pas du tout, nullement. У роботі доводиться, що лінійне розташування операторів ne pas локалізує оперативну ділянку заперечення.

1. У традиційній рамочній моделі ne V pas заперечення поширює вплив                 на зміст усього висловлення. Єдиним елементом, який може зайняти препозицію         до pas і відділити від нього предикат, є прислівник у функції обставини дії:

Je ne suis sans doute pas entièrement sincère (Z'Graggen).

2. Аналіз комбінування ne V Adv pas або ne V pas Adv засвідчує, що pas підпорядковує собі певний порядок розташування членів речення і чинить вплив             на семантику майже 50% прислівників:

Сe n'est pas absolument vrai = pas tout à fait vrai;

Сe n'est absolument pas vrai = complètement faux.

Втім, кожний п'ятий адвербіальний вислів, що позначає часові рамки або певний погляд, точку зору, зберігає індиферентність до дії заперечення:

On ne peut pas sémantiquement expliquer ce phénomène.

= On ne peut sémantiquement pas expliquer ce phénomène.

У препозиції до pas прислівники не потрапляють до його оперативної ділянки:

3. В інфінітивних конструкціях позиція операторів ne pas зміщує сферу дії заперечення, а відтак модифікує ??? (чи потрібні коми) зміст висловлення:

il ne sait pas parler = il est incapable d'user du langage;

il sait ne pas parler = il est capable de se taire.  

4. У комбінації pas+аргумент х+ne V під уплив вузької оперативної ділянки заперечення потрапляє лише аргумент предиката:

Pas même Mam n'en était au courant (Le Clézio).

Інвентаризація подібних контекстних ситуацій дозволяє зробити висновок,                    що дистрибуцією pas тут є іменники або іменні групи зі значенням мінімальної кількості: pas une seule fois, pas la moindre parcelle, pas grand-chose та ін. Сполучення заперечних засобів із подібними кількісними виразами є характерним для французької мови впродовж усього її історичного розвитку.

Ne має статус найуживанішого прислівника французької мови. За своєю частотністю в розмовній французькій він посідає 19-е місце і випереджає інші заперечні засоби [Gaatone]. Зрозуміло, що в писемному мовленні частотність збільшується, оскільки ne не зазнає елімінації, притаманної усному мовленню. Втім на сучасному етапі розвитку мови наявність у реченні ne – первинного носія заперечення – втрачає облігаторний характер, йому відводиться вторинна роль                у виконанні своєї функції. Слушними, але не достатніми, видаються гіпотези фонетичного ослаблення ne та сталого порядку слів. Аналіз текстових фрагментів свідчить про те, що синтаксичні чинники також можуть сприяти або перешкоджати цьому процесу:

1)    прислівник ne частіше відсутній при pas, ніж при неозначених займенниках                                 та прислівниках rien, personne, jamais. А plus та que майже завжди зберігають nе: відповідно 97 % та 3% речень;

2)    вилучення ne частіше відбувається в підрядних або вставних конструкціях,                              ніж у головному або самостійному реченнях (співвідношення 3:1);

3)    елімінація ne є властивістю безособових та імперативних речень, на відміну                             від розповідних (співвідношення 4:5:1).

Крім того, пояснити елімінацію ne можна через існування в мові численних сталих лексичних груп pas que, pas un, pas mal, а також безособових конструкцій, наказового способу, ідіом тощо, в яких ne вилучається. Відтак спрацьовує стереотип, мовець діє за шаблоном і поступово поширює тенденцію усунення ne              на інші синтаксичні конструкції.

Чинниками, які запобігають зникненню частки ne, вважаються мовні норми, зокрема, традиційно усталений порядок слів SVC, ризик двозначної інтерпретації висловлення, а також втрата другим експонентом заперечення в постпозиції                       до предиката своєї заперечної семантики. У висловленні:

Mariе s'était gardé de lui en rien dire

rien є неозначеним займенником із позитивним змістом, а не заперечним словом:

= Mariе s'était gardé de lui en dire quoi que ce soit.

Отже, реалізація заперечення двома складниками в сучасній французькій мові спричиняє труднощі у визначенні компонента, який репрезентує цю функцію. Сучасні дослідники стверджують, що другий елемент pas повністю втратив своє первинне лексичне значення і у процесі розвитку мови відбулося поєднання значень ne i pas [Gaatone, Schapansky, Шигаревская]. Cаме рas, на їх думку, стає головним актуалізатором заперечення. А специфічною рисою частки ne є те, що в сучасній мові вона майже не вживається автономно і виражає заперечення лише разом із pas.

Однак у низці контекстних ситуацій ne функціонує самостійно, а pas вилучається. Адекватне розуміння особливостей такого функціонування сягає своїм корінням стародавніх часів, коли формувався граматичний статус елемента pas. Гіпотезою нашого дослідження є припущення, що мовна одиниця pas (дослівно “крок”) не втратила первинної властивості позначати мінімальну кількість                    “en quelque quantité minime que ce soit”. Кореляція частки ne з квантором мінімальної кількості pas спростовує будь-яку не нульову кількість. Заперечення підпорядковує                      не ізольований предикат, а його квантифіковану форму. У реченні: Il n'a pas réussi дія заперечення скерована на квантор pas, який, у свою чергу, поширює вплив              на предикат: NEG (предикат) = NEG (квантор (предикат)).

Звісно, pas повністю втратив здатність вживатися у стверджувальних висловленнях, майже не припускає поруч із собою інших заперечних слів rien, personne, jamais тощо, але сполучується із групою de + Nom → pas du tout,                          де, власне, і виявляє свій давній кванторний зміст.

У пункті 2.3.1 зазначається, що в еволюції заперечного засобу pas вирізняються три етапи [Muller; Нехорошкова].

           I.     Етимологічно іменник, а згодом прислівник рas, разом із point та mie, мав позитивне значення і маркував мінімальну або невизначену кількість.

        II.     Поступово елемент pas стає напівзаперечним, його позитивне значення десемантизується, і ним широко послуговуються для реалізації заперечення.

     III.     З часом рas перетворюється на самодостатню функціональну одиницю                    і витісняє первинного носія заперечення, частку ne.

Попри те, що елементові ne в сучасній мові відводиться вторинна роль                     у репрезентації заперечної семантики, він вербалізує її автономно у висловленнях, що містять ідіоми ne comprendre goutte,  ne dire mot, предикати cesser, pouvoir, savoir, oser, риторичні запитання із питальними займенниками quі, que, підрядні означальні, часові конструкції: il y a, voilà, ça fait, depuis + покажчик тривалості дії. Для пояснення елімінації pas у наведених конструкціях доцільно скористатися здобутками динаміки його розвитку. Pas вилучається за умови існування в реченнєвій конструкції інших засобів, здатних її квантифікувати. Так, у сталих висловах ne comprendre goutte, ne dire mot валентність предиката заповнюється неозначеними додатками (goutte, mot), які виконують, замість pas, функцію кванторів мінімальної кількості. До речі, така кореляція ne зі словами-апроксиматорами засвідчує ймовірність розширення синонімії заперечних засобів у мовному розвиткові.

Чергування операторів ne та ne pas не є формальним: ne асоціюється                           з контрарним, пом'якшеним запереченням, а ne pas – з контрадикторним. Пор.:

Il n'ose venir.  – Він не наважується прийти.

Il n'ose pas venir.  – Йому бракує мужності прийти.

Порівняно з ne pas, негатор non виконує численніші функції, дотичні до заперечення. Цей універсальний заперечний засіб є чітким маркером інформаційного фокусу висловлення. Наявність non у численних прислів'ях, сентенціях створює прозору довершеність їх структури:

C'est le cœur qui sent Dieu, et non la raison (Dictionnaire des proverbes).

Que le coq chante ou non, le jour se lève (там само).

Діалогічна частка non вважається винятковим маркером заперечної реакції учасника комунікації на попередні події в усіх типах мовленнєвих актів. До речі, хоча у дитячому мовленні переважає заперечний засіб pas, функцію діалогічної частки виконує лише non [Boysson-Bardies]:

– Au revoir!

– Non, au revoir pas!

Загалом, манера відмовляти, спростовувати, відхиляти судження має всі підстави розглядатися як чітка характеристика інтелекту особистості. Прямолінійність, відвертість людської поведінки стає очевидною у вживанні лаконічного “нi” (укр.) або “нет” (рос.), категоричного “non jamais” (франц.), які інтенсифікують іллокутивну силу відмови. Натомість “нормандська відповідь               ”ne dire ni oui ni non” надає змогу не лише ухилитися від чіткої згоди/незгоди,                 від прийняття якогось конкретного рішення, але й продемонструвати традиційну французьку чемність або певну запобігливість, зокрема, у тих сферах суспільної діяльності, де на перший план висувається бажання догодити клієнтові. Деколи доцільно навіть перепитати мешканця “шестикутника”, щоб пересвідчитися в щирості його “так”: C'est “oui” – oui ou “oui” – non?

Конкуренцію non у діалозі складає прислівник pas du tout, але їх функціональна адекватність не є повною. Рas du tout корегує думку співрозмовника, а тому не може актуалізувати незгоду та відмову від виконання наказу. Ці незначні відмінності non та pas du tout зумовлюються наявністю у pas не лише заперечних, але й кванторних властивостей.

Дискусійним залишається питання щодо статусу оператора non, який ототожнюється з прислівником [Wagner et Pinchon, Grevisse] або зі словом-реченням [Blanche-Benveniste, Dubois]. У підпункті 2.4.1.1 вживання non описано за допомогою семантичної розгортки:

– Anne, a-t-elle téléphoné? 

– Non, Anne n'a pas téléphoné.

= Que Anne a téléphoné n'est pas le cas.

Частина висловлення Anne a téléphoné є своєрідною анафорою, яку можна трансформувати у займенник ce/cela. Відтак експліцитний парафраз набуває вигляду: ce n'est pas le cas, де n'est pas le cas віддзеркалює повну форму частки non.

Припущення про non як еліміновану структуру з глибинним предикатом être експлікує специфіку її активного вживання у вставному реченні з метою негайного виправлення помилкового твердження мовця, в підрядному реченні після декларативних предикатів, наприкінці питальних речень у відокремленій позиції,       у контрастному запереченні. В іменних групах non кваліфікується як префікс. Він спростовує атрибутивні стосунки між складниками цих синтагм і активно чергується із pas. Семантичні розбіжності груп pas X та non X бувають деколи досить відчутні. Так, конструкція une dette pas reconnue доречна у дескриптивному запереченні з яскравим пейоративним відтінком, а сполуки une dette non reconnue та une dette reconnue утворюють несумісні поняття.

Неозначені займенники: aucun, nul, pas un, personne, rien, прислівники: aucunement, guère, jamais, nullement, nulle part, plus та сполучники: ni, que (X) вважаються комплексними засобами заперечення (КЗЗ), оскільки їх першим               та облігаторним складником є частка ne: ne ... personne, ne ... rien, ne ... jamais тощо.            У третьому розділі  “Специфіка функціонування форм складного заперечення” розглянуто властивості цих засобів у їхньому зіставленні з іншими репрезентантами заперечення, визначено умови реалізації ними заперечного змісту висловлення. Питання щодо характеру зв'язку цих елементів із запереченням залишається дискусійним. Їх вважають негативними полярними елементами, допоміжними репрезентантами заперечення або заперечними кванторами. Уточнення семантичного статусу прислівників та неозначених займенників вимагає перевірки належності їх до складу згаданих мовних одиниць.

Негативні полярні елементи (НПЕ) демонструють чутливість щодо дії заперечення. До їх корпусу належать фразеологізми (ne pas inventer l'eau tiède,                ne pas savoir toutes les foires de la Champagne та ін.), прикметники на -able та -ant (buvable, tolérable, reluisant та ін.), прислівники (pour autant), неозначені детермінативи (quelque, quelque N que ce soit).

За допомогою методу прагматичних шкал, або умовних полюсів, встановлено,                                що стрижнем об'єднання НПЕ є наявність у їх семантиці кількісної характеристики процесів та подій, семи невизначеної або незначної кількості, яка спростовується під впливом заперечення і стає нульовою. Так, відповідність кінцевій точці шкали             в сталих висловах є очевидною: більшість із них містять лексеми на позначення мінімальної кількості: ne pas valoir un radis; ne pas avoir un rond, інші – максимальної: ne pas faire les choses à moitié, що означає aller jusqu'au bout. Щодо неозначених детермінативів та займенників quelque N que ce soit, quiconque, qui que ce soit, то вони актуалізують свої значення безпосередньо в контексті. У заперечному висловленні:

Anne n'a pas accepté quelque raison que ce soit,

детермінатив quelque N que ce soit маркує найнижчий ступінь якості – aucune raison.  

В аналогічному до заперечного контексті:  

Anne refuse quelque raison que ce soit

значення quelque N que ce soit тяжіє до найвищої точки на умовній шкалі якості –                                  les raisons les plus convaincantes. Відповідальність за зміну семантики беруть на себе сфера дії заперечення і підрядне означальне que ce soit, що входить до складу цих одиниць. У заперечному висловленні спростовується предикація, і актанти зазнають диз'юнкції. Переклад французького речення свідчить, що Ганна не погодилася ані             з доказом₁, ані з доказом₂, ані з доказом₃ ..., тобто з жодним із аргументів. У вузькій сфері дії імпліцитного заперечення refuser функцією підрядного стає кон'юнкція елементів, тому детермінант синонімізується із tout, найвищим ступенем якості: Ганна відхиляє і доказ₁, і доказ₂, і доказ₃ …, усю множину ймовірних доказів.