ЯПОНСЬКІ ЛЕКСИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В КОНТЕКСТІ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЯПОНСЬКІ ЛЕКСИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В КОНТЕКСТІ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
Альтернативное Название: ЯПОНСКИЕ лексические заимствования В КОНТЕКСТЕ межкультурной коммуникации
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання дослідження, розкрито методичну базу дослідження, описано наукову новизну одержаних результатів, а також їх можливе практичне застосування.


У першому розділі «Теоретичні основи вивчення японських запозичень» розглянуто теоретико-методологічні засади дослідження запозичень; проаналізовано екстралінгвальні й інтралінгвальні чинники, що визначають міжмовну взаємодію; поняття і терміни, використані в процесі аналізування. Концептуальною базою дослідження стали праці таких дослідників, як А.С. Ахманова, Л. Блумфільд, У. Вайнрах, В.В. Виноградов, Ю.О. Жлуктенко, Б.Н. Забавников, С.А. Ігнатова, Л.П. Крисін, Л.А. Лисиченко, І.І. Огієнко, С.В. Семчинський, Е. Хауген, Д.М. Шмельов, а також роботи українських лінгвістів, які нещодавно вийшли друком і присвячені російсько-японським мовним взаємозв’язкам (І.П.Бондаренко), а також німецьким (В.В. Скачкова), французьким (В.П. Сімонок) та англійським (І.М. Каминін) запозиченням в українську мову.


У першому розділі розглянуто історичні передумови російсько-японських та українсько-японських культурних і мовних контактів. Що ж до російсько-японських мовних контактів, то серед об’єктивних причин, що сприяли активному вивченню росіянами японської мови, слід згадати низку історичних подій та фактів.


У результаті виходу росіян до берегів Охотського моря і Тихого океану в кінці XVII ст. Японія та Росія стають державами-сусідами, і, як наслідок, частішають зустрічі росіян з японцями на суші й на морі. Починаючи з першої половини XVIIІ ст. зовнішню політику Росії можна схарактеризувати як двовекторну, що орієнтувалася не лише на Захід, а й на Схід, оскільки Росія була зацікавлена у нових ринках збуту.


Першим японцем, що потрапив до Росії у 1697 р., був Денбей, який викладав японську мову в Петербурзькій школі, заснованій Петром І. Наступними викладачами в школі японської мови стали Ґондза и Содза. Саме Ґондза був автором перших в історії російсько-японських мовних взаємозв’язків словників і розмовників, створених на теренах Росії.


Трьохсотлітню історію російсько-японських контактів можна поділити на кілька етапів, які сприяли активізації процесу запозичення японської лексики. Насамперед, це прокладення віце-адміралом Е.Путятіним Сімодського тракту і підписання російсько-японського договору про обмін Курильських островів на Південний Сахалін у другій половині ХІХ ст.; поповнення японських запозичень лексикою воєнної тематики під час Російсько-японської війни; зведення до мінімуму контактів з Росією під приводом боротьби з комуністичною загрозою після 1917 року і в роки Другої світової війни. Підписання радянсько-японського торгового договору у 1957 р. розпочало новий етап у торгово-економічних і культурних стосунках, що сприяло активізації лексичних та інших запозичень.


Перші кодифіковані японсько-українські мовні контакти беруть початок з 1944 р., коли було опубліковано перший “Українсько-ніппонський словник” Анатолія Діброви та Василя Одинця. У повоєнний час японські слова зазвичай потрапляли до української мови опосередковано через російську або західні мови, переважно англійську. Після розвалу СРСР у 90-х роках ХХ ст. відбувається активізація контактів України з Японією, посилюються політичні економічні і культурні зв’язки з цією країною, що сприяє інтенсифікації процесу запозичення слів японського походження. На початку ХХІ ст. захоплення певних соціальних верств населення України культурою Японії супроводжується появою у пресі „модних” японізмів нецке, тамагочі, гейша, які швидко стають загальновживаними. Проте соціально-економічні контакти впливають на запозичення лексики опосередковано, зокрема інтенсифікація контактів не обов’язково спричинює активізацію процесу запозичення, а їх послаблення не завжди означає уповільнення цього процесу.


Далі у розділі подано історію вивчення японських запозичень вітчизняними мовознавцями, схарактеризовано поняття «запозичення» як елемент чужої мови (слово, морфема, синтаксична конструкція), перенесений з однієї мови в іншу завдяки мовним контактам. У реферованій роботі під запозиченнями розуміється слово або словосполучення, перенесене з японської у мову-реципієнт, причому у сучасній російській та українській мовах словами, запозиченими з японської мови, вважатимуться: 1) суто японські (токонома, фусума, рьокан, фуро); 2) запозичені японською мовою з інших мов, що набули на японському ґрунті нового значення і потрапили в російську та українську мови з новим значенням (караоке, бонсай, сямісен); 3) інтернаціоналізми, джерелом яких ми визначаємо японську мову (сумо, карате, дзюдо).


Репрезентативність японських запозичень у російській та українській мовах вивчалася на такій лексикографічній базі: загальномовні, двомовні, спеціальні словники, словники іншомовних слів. Так, аналіз словників іншомовних слів за останні 50 років показав, що представленість японських запозичень у російській мові зросла від 8 лексичних одиниць (ЛО) в 1954 р. до 50 у 2004 р, а в українській – з 34 ЛО у 1974 р. до 45 у 2006 р. Також слід зауважити, що з 46 запозичень, знайдених у книзі «Ветка сакуры» В. Овчинникова, лише 17 зафіксовано у «Словаре иностранных слов» 2003 року видання. Японізми, представлені в словниках іншомовних слів, можна віднести до загальновживаних: івасі, камікадзе, рикша, соя, цунамі і маловживаних: кавасаки, кинкан, моме, якудза та інші. Широко представлені японські запозичення у спеціальних словниках. Приміром, у «Географическом энциклопедическом словаре» наведено 166 ЛО, а в «Словаре литературоведческих терминов» – 89 ЛО.


Крім того, у першому розділі досліджено поняття «міжкультурна комунікація» і засоби її реалізації в іншомовному середовищі. Комунікація є однією з найважливіших складових процесу спілкування. Вона забезпечує існування соціальної памяті, обмін інформацією між генераціями і в межах однієї генерації, сприяє синхронізації життя суспільства в часі і просторі, зберігає культуру, а також є чинником цивілізаційної, етнічної та групової ідентифікації. Комунікація засобами національної мови зумовлена механізмами внутрішньої мови, де національно-мовну специфіку нейтралізовано загальнолюдськими схемами утворення змісту. У поверхневих структурах комунікацією експлінується висловлювання, утворюючи національно-мовний вербалізований продукт, покликаний інформувати про ідеї, інтереси, емоції комунікантів через словесно-знакову фіксацію інформації, яка передається.


Міжкультурна комунікація – це узагальнення, що здійснюється в умовах значних культурно обумовлених відмінностей у комунікативній компетенції його учасників. Ці відмінності зумовлюють вдалий чи невдалий характер комунікативної події. Міжкультурну комунікацію характеризує те, що її учасники при безпосередньому контакті використовують спеціальні мовні варіанти і дискурсивні стратегії, які відрізняються від тих, що використовують при спілкуванні в межах однієї культури.


Вважають, що людина сприймає світ крізь категорії рідної мови, яка пронизана неповторним народним духом. Проте український мовознавець Ф.С. Бацевич доводить, що когнітивна діяльність людини лише певною мірою визначається мовою, оскільки у пізнавальних процесах важливу роль відіграють також наука, практична і перцептивна діяльність, які формують концептуальну картину світу, тобто картину поняттєву, що не завжди відповідає мовній, уточнює і коригує її.


Таким чином, спілкування людей – це знакова діяльність, у якій роль предметів виконують їх знакові заступники, які в сукупності є носіями як експліцитних, так і імпліцитних властивостей предметів. Причому останні стають зрозумілими людині винятково за допомогою мовних знаків. Так, наприклад, кіку – хризантема в Японії – є не лише символом краси, неповторності, предметом милування на осінніх виставках, а й емблемою японського імператорського дому, своєрідним неофіційним гербом Японії. Тому хризантеми в Японії дарують тільки у виняткових, найурочистіших випадках.


Для успішного досягнення мети в міжкультурному спілкуванні слід враховувати національні особливості учасників комунікації і культурно зумовлену специфіку вербальної і невербальної поведінки представників певної нації. Незважаючи на те, що японські лексичні запозичення мають вербальне вираження у вигляді слів і словосполучень, у процесі спілкування вони також взаємодіють з невербальними засобами комунікації.


У другому розділі «Проблеми предметно-тематичної класифікації японських запозичень в контексті міжкультурної комунікації» систематизовано та проаналізовано запозичення з японської мови у російську та українську мови. Під предметно-тематичними групами (далі ПТГ) ми розуміємо об’єднання слів, що позначають певні групи реалій, в основі яких лежить внутрішньомовний критерій, тобто загальний зміст виражених словами понять.


Доцільність предметно-тематичного групування у сучасних російській і українській мовах зумовлена тим, що ця класифікація дає змогу зробити висновки про характер та сферу функціонування запозичень.


Виходячи з положення про те, що лексика – це система систем мови, складові якої залежать від чинників як лінгвального, так і екстралінгвального характеру, у роботі в межах кожної ПТГ вирішуються такі завдання:


1.     Визначення причини і передумови запозичення япономовних лексем російською й українською мовами.


2.     Пояснення походження кожного слова ПТГ.


3.     Дослідження функціонування япономовних лексичних запозичень в активному і пасивному складі сучасних російської й української мов, співвідношення загальновживаної і спеціалізованої лексики.


4.     Наведення тлумачення кожної лексичної одиниці.


З-поміж запозичень з японської мови можна виокремити 12 предметно-тематичних груп: японська лексика мистецтва; японська побутова лексика; спортивна лексика; назви державних установ, станів, посад в Японії; японська кулінарна лексика; слова японського мовного етикету; лексика,пов’язана з особливостями японської системи праці; назви традиційних для Японії релігій і вірувань; назви природних явищ, рослин і кліматичних особливостей Японії; назви грошових одиниць і одиниць виміру в Японії; назви японських специфічних видів транспорту; власні імена.


Основна частина лексем (99,9 %), запозичених з японської мови, є суто японськими, інша, незначна частина (0,01 %), генетичним джерелом має поєднання елементів двох мов: японської основи (основа і корінь у цих запозиченнях збігаються) і російського та українського суфікса -ист/-іст. Наприклад: сумо – сумоист/сумоїст, карате – каратист/каратист. Зафіксовані випадки проникнення японських запозичень в російську і українську мову опосередковано. Наприклад: кимоно<англ. kimono, бонза<фран.bonze<порт.bonzо<япон.bodzu.


Кожне слово предметно-тематичної групи представлене у вигляді ієрогліфа і транскрипції хіраґаною, у латинському написанні, російській та українській транслітераціях з докладним тлумаченням. Наприклад: 発句ほっくhokku рос. хокку – укр. хоку або 俳句はいくhaiku рос. хайку – укр. хайку – короткий ліричний вірш, який містить лише 17 складів (5-7-5);


 鉢巻はちまき hachimakiрос. хатимаки – укр. хатімакі – пов’язка на голову, яку одягали під шолом японські самураї.


Понад 70% усіх запозичень з японської у російську та українську мови належить до власних назв. Можна стверджувати, що для запозичених власних імен достатньо одноразової появи у тексті, щоб вони були зафіксовані як факт даної мови, незважаючи на те, чи стане воно загальновживаним.


Проведений аналіз запозичень, дібраних шляхом вибірки з періодичних видань, художніх творів і словників, у лексико-семантичних групах дозволив умовно поділити всі запозичення на загальновживані та спеціальні, проте межа між ними нечітка, оскільки зміна умов життя, моди й інших екстралінгвальних чинників сприяє тому, що запозичення з вузькоспеціальної сфери переходять до загальновживаної лексики.


Таким чином, за останні десятиліття у процесі міжкультурної комунікації корпус японських запозичень у лексичній системі російської і української мов значно зріс, а сфери їх використання розширилися.


У третьому розділі «Адаптація японських запозичень на різних мовних рівнях» розглянуто фонетико-графічну, морфологічну і семантичну адаптацію японських запозичень та їх стилістичні функції.


Запозичення, що прийшли у російську та українську мови з японської, починають функціонувати в іншому мовному середовищі, яке істотно відрізняється від мови джерела графікою, фонетичною і граматичною будовою та системою понять. У процесі фонетико-графічного освоєння відбувається повне або часткове пристосування японських звуків і японської графіки до звуків і графіки російської та української мов. У японській мові практично відсутні звуки, вимову яких не можна було б транскрибувати літерами українського та російського алфавітів.


В основі фонетичної системи японської мови лежать закони відкритого складу та відсутності збігу приголосних. Для японця один звук – це один голосний, а один склад - відкритий склад: приголосний плюс голосний. У традиційній японській фонетиці окремі приголосні не виділяються. Тому японське письмо не має засобів передавання окремого приголосного звука (за винятком звука – після голосного, який трактується як окремий склад).


Японські склади відтворюються в російській і українській мовах згідно з їх вимовою. Наприклад, [しょう--] – рос.[сё:-гун] – укр.[ сьо:-ґун].


На транскрипцію японських запозичень впливає чимало чинників: роль мови-джерела, традиції вимови і написання в цій мові, різні шляхи проникнення – усний чи письмовий. У разі усного запозичення часто відбувається спотворення окремих звуків, наприклад,じゅうじゅつdzyudzyutsu – рос. джиу-джитсу – укр. джіу-джитсу.


Довгота японських голосних в російській і українській мовах передається за допомогою спеціальних позначок. Для позначення подовження голосних [а:], [і:], [u:], [е:], [о:] можна використовувати як подвійне написання відповідних українських [аа], [іі], [уу], [ее], [оо] та російських літер [аа], [іі], [уу], [ээ], [оо], так і спеціальні позначки [ā], [ī], [], [ē], [ō] чи [а:], [і:], [у:], [е:], [o:] Ми вважаємо, що позначка [:] виразніше передає саме «подовження», а не «подвійну вимову» японських голосних. Тому в своїй роботі довготу японського голосного ми передаємо за допомогою позначки [:], яка ставиться після довгого голосного звуку, наприклад, 武士道 [бусидо:] – рос. «бусидо:» – укр. «бусідо:» етичні норми поведінки, традиційний кодекс честі японських воїнів-самураїв, 合気道 [айкидо:] – рос. «айкидо:» – укр. «айкідо:» – один з найпопулярніших видів японської боротьби.


Що ж стосується транскрибування подовжених японських приголосних [k:], [k`:], [s:], [s`:( sh`:)], [t: (ch:)], [n:], [p:], [p`:], то доцільно користуватися саме подвійним написанням відповідних російських літер, як це робиться для передачі на письмі подовжених російських приголосних відповідно до правил російської орфографії, в  українській мові подовження японських приголосних не зберігається, наприклад, はっぴрос. «хаппи» – укр. «хапі» – коротке літнє кімоно, пошите з бавовняної тканини. Позначення ж позиційних варіантів японських приголосних [s` ( sh`)], [s`:( sh`:)] треба завжди передавати на письмі літерами «с» («сь», «ссь»), тобто писати російською мовою суси, а не суши, а українською – сусі, а не суші.


Японські запозичення у процесі морфологічного освоєння включаються у парадигму певної частини мови, набуваючи нових граматичних зв’язків у російському мовному середовищі. Що стосується приналежності японських запозичень до тієї чи іншої частини мови, то російською та українською мовами найактивніше засвоєні іменники, частка яких становить 87,7 % усіх запозичень, що пояснюється потребою у номінативних засобах на позначення нових явищ і понять. Крім того, серед японських запозичень у іншомовному середовищі зафіксовані займенники – 4,7 %, дієслова – 3,8 %, прикметники – 2,5 %, числівники – 1,3 %.


Усі запозичені з японської мови іменники належать до одного з трьох родів російської чи української мов, який можна визначити за відповідними закінченнями. Так, японські іменники, що позначають живі або неживі істоти і поняття, основа яких закінчується на або на -й, зазвичай оформлюються як іменники чоловічого роду і відмінюються згідно з правилами відмінювання подібних іменників у російській і українській мовах. Наприклад: рос. тайфун – И.п., тайфуна – Р.п., тайфуну – Д.п., тайфун – В.п., тайфуном – Т.п., о тайфуне – П.п.; укр. сьогун – Н.в., сьогуна – Р.в., сьогуну – Д.в., сьогуна – З.в., сьогуном – О.в., на сьогуні – М.в., сьогуне – К.ф.


Японські іменники, основа яких закінчується на голосні -а (-я), належать переважно до жіночого роду і відмінюються, як подібні іменники в російській і українській мовах. Наприклад: рос. шимоза – И.п., шимозы – Р.п., шимозе – Д.п., шимозу - В.п. шимозой – Т.п., о шимозеП.п.; укр. сакура – Н.в., сакури – Р. в., сакурі – Д. в., сакуру – З.в., сакурою – О.в., на сакурі – М.в., сакуро – К.ф.


До середнього роду належать невідмінювані іменники, що означають неживі предмети й поняття, основа яких закінчується на -у, -е, -о, -и у російській мові і на -у, -е, -о, -і в українській мові (корінь і основа в цьому випадку збігаються). Наприклад: рос. котацу, саке, айкидо, харакири, укр. котацу, саке, айкідо, харакірі.


Проте аналогія закінчення японських запозичень і російських та українських слів неповна, тому ті запозичення, що не знайшли у мовах-реципієнтах групи слів, на яку вони могли б орієнтуватися, залишаються невідмінюваними (какемоно, ґенро, мікадо).


Що стосується родової приналежності запозичених з японської мови власних імен, то вона, відповідно до правил російської та української граматики, визначається за родом номінального слова, по відношенню до якого власне ім’я служить найменуванням. Хоча тут спостерігають і розходження: наприклад, слова Токіо, Кіото в російській мові належать до чоловічого роду (оскільки слово «город» - чол. р.), а в українській - до середнього (слово «місто» - с. р.).


До японських запозичень з морфологічно невираженим родом, зовнішня форма яких без знання лексичної приналежності не дає жодних родових ознак, належать запозичення: «ойран» - ж. р. визначається за співвіднесенням зі словом жінка; «ніндзя» - чол. р. за співвіднесеністю зі словом чоловік.


Нове значення у японського запозичення зявляється або у момент самого запозичення, або пізніше, завдяки розвиткові нового значення у системі запозиченої мови. З погляду семантичних перетворень усі японські запозичення можна поділити на дві групи: а) запозичення, які в російській та українській мовах виступають у тому ж семантичному обсязі, що і в японській; б) запозичення, які в російському та українському мовному середовищах змінили свій семантичний обсяг.


Так, до першої групи япономовних запозичень належать як однозначні, так і багатозначні слова. Моносемічною зазвичай буває термінологічна лексика, наприклад: рос. гэсаку – укр. гесаку«низький» жанр японської прози. Крім того, до цієї групи належать багатозначні слова, запозичені російською й українською мовами у тому семантичному обсязі, який вони мали в японській. Наприклад: рос. ікебана, укр. ікебана – 1) мистецтво створення букетів із живих квітів; 2) букет, створений за спеціальними правилами аранжування.


З-поміж слів другої групи, котру ми аналізуємо, слід виокремити лексему рос. самурай, укр. самураї, яка, крім широкого значення «світський феодал в Японії», поступово переосмислившись, частіше стала вживатися у вузькому значенні «військово-феодальний стан дрібних дворян». Раніше самураями також називали «офіцерів японської армії». Термін самураї вживають також на позначення японської вояччини.


Японські запозичення виконують різні стилістичні функції у художніх, публіцистичних і рекламних текстах. Так, японські екзотизми насамперед виконують номінативну функцію, називаючи поняття, невластиві нашому життю, відображають національну мовну специфіку або передають національний колорит, виконують оцінювальну функцію (частіше - з позитивною оцінкою). Досить часто екзотизми і варваризми використовують як засіб мовної і соціальної характеристики героїв художніх творів. Японські запозичення можуть виступати як елементи мовної гри і виконувати функцію евфемізмів. Одна із невластивих функцій екзотизмів і варваризмів пов’язана з їх здатністю створювати ефект інформаційної спустошеності у тексті. Відчуття іношомовності є основною характеристикою цих лексичних одиниць, що зумовлює можливість використання японізмів для досягнення зазначених стилістичних функцій.


 


ВИСНОВКИ


 


У реферованому дослідженні розв’язано низку наукових завдань теоретичного і практичного характеру: виявлено та проаналізовано японські лексичні запозичення у контексті міжкультурної комунікації з урахуванням історичних передумов взаємодії російської й японської та української й японської мов і культур. Це дозволяє стверджувати, що дане дослідження є першим у вітчизняному японознавстві, у якому запропоновано класифікацію японських запозичень за предметно-тематичними групами, досліджено особливості їх графічного, фонетичного, семантичного і морфологічного освоєння. Результатом дослідження стали такі висновки:


1.     Аналіз історичних передумов російсько-японських культурних і мовних контактів показує, що вони починаються з першої зустрічі японця Денбея із Петром I у 1697 році, наслідком якої став указ про налагодження торгових відносин Росії з Японією. Перший російсько-японський словник «Вокабул» та «Предверия разговоров японского языка», укладені Ґонзою, були водночас і першими японсько-російськими розмовниками, посібниками з читання, а також включали граматичні відомості. Таким чином, вони вперше кодифікували російсько-японські мовні зв’язки.


2.     Що стосується українсько-японських мовних контактів, то японські слова потрапляли до української мови переважно через російську або західні мови, здебільшого англійську. Українсько-японські мовні контакти вперше лексикографічно зафіксовані у 1944 р., коли був опублікований “Українсько-ніппонський словник” Анатолія Діброви та Василя Одинця. Наступний етап інтенсифікації процесу запозичення українською мовою слів японського походження припадає на 90-ті роки ХХ ст., коли після розвалу СРСР активізувалися політичні, економічні і культурні зв’язки безпосередньо України і Японії. На початку ХХІ ст. захоплення певних соціальних верств населення України культурою Японії супроводжується появою у пресі «модних» японізмів сусі, караоке, бонсай, які вмить стали загальновживаними. Проте вплив соціально-економічних контактів на запозичення лексики здійснюється опосередковано, зокрема їх інтенсифікація не обов’язково спричинює активізацію процесу запозичення, а послаблення контактів не завжди означає уповільнення цього процесу.


3.     Аналіз словників іншомовних слів за останні 50 років показав, що представленість японських запозичень у російській мові зросла від 8 ЛО у 1954 р. до 50 ЛО у 2004 р.. Причому до 2003 р. в україномовних словниках іншомовних слів японських запозичень було зафіксовано більше, ніж у російськомовних. Дані «Сучасного словника іншомовних слів» 2006 року видання і «Большого словаря иноязычных слов» 2004 року видання практично однакові, що свідчить про те, що процес запозичення в російській і українських мовах відбувався паралельно, щоправда вибір слів для кодифікації співпадає не повністю. За останнє десятиліття корпус японських запозичень у лексичній системі російської та української мов значно збільшився, сфери їхнього використання розширилися й охоплюють не лише мистецтво, культуру, спорт, а й побут, кулінарію тощо.


4.     Комунікація є однією з найважливіших складових процесу міжкультурної взаємодії. Знання специфіки вербальних і невербальних засобів комунікації і правил використання їх у рамках певної культури – важлива умова успішного міжкультурного спілкування, в процесі якого необхідно враховувати національні особливості учасників комунікації. Що більше людина знає про правила мовної і комунікативної поведінки носіїв іншої мови, то ефективніше вона зможе спілкуватися, використовуючи різні мовні засоби, прийняті в іншій культурно-мовній спільноті. Незважаючи на те, що японські лексичні запозичення мають вербальне вираження у вигляді слів і словосполучень, у процесі спілкування вони взаємодіють з невербальними засобами комунікації і передають додаткову смислову інформацію.


5.     Аналіз японських запозичень (800 ЛО) у сучасних російській й українській літературних мовах показав, що вони представлені 12-ма предметно-тематичними групами, які включають також власні назви.


Загальні іменники становлять 30 % від усього числа запозичень. Найуживанішими серед них є запозичення, пов’язані з японським мистецтвом, побутом і спортом. 15 % таких запозичень освоєні російською й українською мовами і стали загальновживаними, проте межа між загальновживаними і спеціальними нечітка, оскільки зміна умов життя, моди й інших екстралінгвальних чинників сприяє тому, що лексичні одиниці з вузькоспеціальної сфери переходять у розряд загальновживаних.


Серед запозичених з японської мови власних імен (70 % від усіх запозичень) найширше у російській та українській мовах представлені японські топоніми, назви фірм і організацій, назви марок японських автомобілів.


6.     Пристосовуючись до мовного середовища російської та української мов, японські запозичення зазнають фонетико-графічного, граматичного і семантичного освоєння за законами російської та української граматики.


У процесі фонетико-графічної адаптації відбувається повне або часткове пристосування японських звуків і японської графіки до звуків і графіки російської та української мов. Японські звуки відтворюють у цих мовах згідно з їх вимовою. У запозичень, що прийшли в російську й українську мови усним шляхом, спостерігається часткова, а подеколи й повна зміна їхньої структури, тобто відбувається випадкове, не обумовлене певними нормами спотворення окремих звуків.


Морфологічне освоєння виражається у включенні запозичених одиниць у парадигму певної частини мови, при цьому вони набувають нових граматичних зв’язків у російському та українському мовному середовищі. Більшість запозичених із японської мови іменників поділяють за трьома родами російської і української мов, належність до яких можна визначити за закінченням. Проте аналогія закінчень японських запозичень і російських або українських слів не є повною, тому ті запозичення, які не знайшли у мові-реципієнті групу слів, на яку вони могли б орієнтуватися, залишаються в обох мовах невідмінюваними.


Нове лексичне значення у японського запозичення з’являється або в момент самого запозичення, або пізніше, завдяки розвиткові нового значення у системі мови-реципієнта. Семантичні перетворення стають можливими й у певному сенсі навіть неминучими, оскільки запозичене слово може позначати речі і поняття, які відрізняються від позначуваних у рідній мові. Дослідження результатів семантичного освоєння японономовної лексики показало, що зазвичай запозичення функціонують у мові-реципієнті з тією ж кількістю значень, що й у мові-джерелі. У 25 % лексем спостерігаємо зміну семантичного обсягу в мові-реципіенті за рахунок скорочення або розширення обсягу значень порівняно з кількістю значень їх етимонів. Найхарактернішим шляхом розширення семантичного обсягу для японських запозичень є метафоризація.


7.     Японські запозичення виконують в художніх, публіцистичних і рекламних текстах такі стилістичні функції: номінативну – називаючи поняття, невластиві нашому життю; функцію передавання національного колориту, аксіологічну функцію; використовуються як засіб мовної і соціальної характеристики героїв художніх творів; виступають як елементи мовної гри і виконують функцію евфемізмів у рекламних текстах; створюють ефект інформаційної спустошеності в тексті.


До наукового вжитку автором вводиться раніше ніким систематично не досліджуваний японський вербальний та невербальний матеріал, що може бути використаний при укладанні словників.


 


Основні положення дисертації Малахової Ю.В. «Японські лексичні запозичення в контексті міжкультурної комунікації» висвітлено у таких публікаціях:


1.     Малахова Ю.В. Японские заимствования в «Ветке сакуры» В.Овчинникова // Русская филология. Украинский вестник: Республиканский научно-методический журнал. – Харьков, 2001. – № 4 (20) – С.21-22.


2.     Малахова Ю.В. Особенности фонетики японського языка // Проблеми викладання східних мов. Збірник наукових праць кафедри східних мов. – Харків: ХДПУ, 2001. – С.33-37.


3.     Малахова Ю.В. , Ткаченко С.А. . Фонетичні особливості запозичень з англійської мови в японську // Проблеми викладання східних мов. Збірник наукових праць кафедри східних мов. – Харків: ХДПУ, 2002. – С.16-22.


4.     Малахова Ю.В. Морфологическое освоение японских заимствований в современном русском языке // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць. – Вип. 14. – Харків: ХДПУ, 2004. – С.42-46.


5.     Малахова Ю.В. Стилистические функции японських заимствований (на материале художественных, публицистических и рекламных текстов // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць. – Вип. 18. – Харків: ХДПУ, 2004. – С.117-123.


6.     Малахова Ю.В., Быкова И.А. // Этимология японских заимствований // Проблеми викладання східних мов. Збірник наукових праць кафедри східних мов. – Харків: ХДПУ, 2004. – С.3-6.


7.     Малахова Ю.В., Быкова И.А. Японские имена собственные в современном русском литературном языке // Филологический сборник: Сб. науч. Статей / Сост.- к.ф.н. доц. Н.Н. Халанская.- Харьков: ХНПУ, 2006. – С.28-31.


8.     Малахова Ю.В., Быкова И.А. Японские заимствования в контексте межкультурной коммуникации // Русская филология. Украинский вестник: Республиканский научно-методический журнал. – Харьков, 2007. – № 1 (32) – С.10-12.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины