| Краткое содержание: | Розділ 1. “свій/чужий у гносеологічному та онтологічному висвітленні”. Вивчення дихотомії свій/чужий у контексті художньої семантики зумовлює необхідність особливого підходу до її аналізу, оскільки когнітивні структури (концепти та бінарні опозиції), втілені в художньому тексті, певним чином відрізняються від власне мовних концептів за змістом, структурою та обсягом (R.Tsur, О.М.Кагановська, В.Г.Ніконова). Вироблення такого підходу належить
до пріоритетних завдань когнітивної поетики, спрямованої на висвітлення когнітивних процесів, які лежать в основі формування й інтерпретації художнього тексту (R.Tsur, M.Freeman, P.Stockwell, О.П.Воробйова та ін.). Одним із шляхів розкриття концептуальних ознак художнього тексту є побудова моделей його окремих компонентів (Л.І.Бєлєхова). Під моделлю дихотомії свій/чужий
ми розуміємо її абстрактний ідеалізований аналог, який включає складники дихотомії, відображає їх властивості та відношення між ними.
Основними складниками побудованої моделі є нерозривно пов’язані
між собою сфери свого й чужого. Вони “більш-менш вплутані одне в одне,
як сітка може ставати більш щільною або розпускатися, […] між Своїм і Чужим існують завжди лише нечіткі межі, які пов’язані радше з акцентуацією, зважуванням і статистичним нагромадженням, ніж із чистим поділом” (Б.Вальденфельс). З’ясування критеріїв розмежування свого й чужого передбачає звернення до тих функцій, які ця дихотомія виконує в орієнтуванні людини
в навколишньому середовищі. Адже осмислення зовнішнього та внутрішнього світу переважно відбувається за допомогою їх неусвідомленого поділу на “свій”
і “чужий”. Дихотомія свій/чужий - це своєрідна система координат, осями якої є, з одного боку, вектор систематизації об’єктів у просторовому й часовому континуумі (Г.Д.Бенкендорф, С.І.Потапенко), а з другого - вектор аксіологічної класифікації зовнішнього й внутрішнього світів індивіда (Г.В.Межжеріна, О.Й.Шейгал). Відповідно до першого вектора віднесення до свого чи чужого відбувається за принципами “такий, що знаходиться в межах/поза межами своєї царини”; “такий, що належить мені/іншому”; “такий, що належить до мого/чужого роду” (Б.Вальденфельс). Другий – передбачає врахування оцінки (позитивної, негативної чи нейтральної), яка приписується об’єкту тієї чи іншої сфери дихотомії (М.В.Ліхінін, О.Й.Шейгал). Важливим для розрізнення свого й чужого є кордон, який дозволяє фіксувати наявність певного співвідношення між двома полюсами дихотомії. Він стає місцем зіткнення свого та чужого; його перетин уособлює “інтра- та інтеркультурний обмін між своїм і чужим, який постійно залучає протистояння” (Б.Вальденфельс).
своє та чуже пов’язані зовнішніми й внутрішніми відношеннями.
Під зовнішніми відношеннями розуміємо підпорядкованість дихотомії протиставленням Я/Інший, Сам/Інший, Я/Ти, Ми/Вони (М.Бубер, Ж.П.Сартр, П.Рікер), її вияв у міжособистісних стосунках і всередині Я (Л.С.Виготський, З.Фрейд, Е.Фромм). Внутрішні відношення характеризують особливості зв’язків між компонентами дихотомії: неможливість їх відокремленого існування та зміни в її межах, спричинені процесами присвоєння (розширення царини свого)
або відчуження (збільшення царини чужого).
Створена модель слугує опорою для аналізу дихотомії свій/чужий
у художньому тексті, зокрема в межах його образного простору. Звернення до цієї площини реалізації дихотомії зумовлено необхідністю пояснення особливостей породження художнього образу, що набуває нового значення в контексті тієї ролі, яку образність відіграє не тільки в художній семантиці, а й у людському мисленні та спілкуванні (R.Gibbs, M.Tu er). Принципи визначення експресивної семантики слів-образів, їх типологічна класифікація завжди були однією з ключових проблем
у дослідженнях художнього тексту (О.О.Потебня, В.В.Виноградов, Б.В.Томашевський). Новий поштовх до розбудови теорії образу здійснено когнітивними поетологами (M.Tu er, Л.І.Бєлєхова), які запропонували оригінальні підходи до визначення словесного образу, зокрема підхід, заснований на розумінні образу як лінгвокогнітивного конструкта, що інтегрує в собі передконцептуальний, концептуальний та вербальний плани (Л.І.Бєлєхова).
У контексті такого підходу основою класифікації образів стає спосіб мислення
чи радше осмислення дійсності, який є підґрунтям їх створення (M.Tu er, Л.І.Бєлєхова). Так, аналогове осмислення дійсності становить базу метафоричних образів (M.Tu er, Л.І.Бєлєхова). Параболічне мислення, яке полягає в здатності людини осмислювати світ і себе шляхом “упаковування” свого досвіду в маленькі сценарії, історії (M.Tu er), складає основу формування параболічних образів (M.Tu er, Л.І.Бєлєхова, О.С.Маріна), різновидом яких є образи, що базуються
на образ-схемах (M.Tu er, P.Stockwell).
Зазначений підхід до типології образу уможливлює перегляд традиційних поглядів на засоби художньої образності, зокрема на природу художнього порівняння. У зв’язку з цим у дисертації пропонується нова класифікація художніх порівнянь, яка ґрунтується на типології образів М.Тернера, концепції дослідження значення мовних одиниць Н.Д.Арутюнової, теорії актуалізації мовних засобів у художньому тексті В.А.Кухаренко та принципах визначення формальних критеріїв порівняння, запропонованих В.П.Сасіною. Розроблена класифікація передбачає залучення таких критеріїв: 1) формальна структура порівняння (обов’язкове експліцитне вираження суб’єкта й об’єкта, інші компоненти - основа уподібнення та компаративний зв’язок (like, as) - визнаються факультативними) (В.П.Сасіна); 2) тип осмислення дійсності,
що лежить в основі порівняння; 3) характер зв’язку між його суб’єктом і об’єктом (тотожність, схожість або подібність). Схожість і тотожність виявляються в межах однієї категорії (тотожність встановлюється щодо одного об’єкта, схожість –
між різними). Відношення подібності передбачають залучення різних категоріальних областей (Н.Д.Арутюнова); 4) спосіб вибору ознаки порівняння (уподібнення/розподібнення – для відношень подібності; комплементарність, контрарність, контрадикторність – для відношень схожості; ототожнення/ розтотожнення – для відношень тотожності) (Н.Д.Арутюнова); 5) взаємодія порівняння з іншими текстовими елементами (В.А.Кухаренко).
Такий підхід до класифікації художнього порівняння зумовлює необхідність розрізнення термінів “художнє” й “образне” порівняння, які традиційно вживалися синонімічно. Художнє порівняння ми визначаємо як таке, що є невід’ємною частиною художньої системи тексту, в окремих випадках породжуючись нею,
та включає в себе три типи порівнянь. До першого типу ми відносимо власне образні порівняння, тобто такі, що ґрунтуються на аналоговому, асоціативному або контрастивному осмисленні дійсності. Суб’єкт і об’єкт такого порівняння можуть належати до однієї або різних категоріальних сфер. Зв’язок
між компонентами образного порівняння характеризується пошуком спільної
для них ознаки чи приписуванням суб’єкту порівняння ознаки, не властивої
для нього. Наприклад:
[... ] he had a sense that somewhere, like beggar outside a shuttered house, tende ess stirred, but he was bound in a habit of hate (Brighton Rock).
Наведене образне порівняння актуалізує внутрішнє відчуження персонажа, тобто його відсторонення від оточення та своєї власної природи, що звичайно супроводжується викривленим ставленням до загальнолюдських цінностей (Е.Фромм, К.Хорні). Втрата здатності персонажа до нормальних людських почуттів репрезентується внаслідок зіставлення іменників tende ess (ніжність)
та beggar (жебрак). Зазначені лексичні одиниці не просто належать до різних категоріальних сфер (абстрактне – конкретне), але й містять протилежне емоційне навантаження. Здатність людини любити, співчувати й відчувати ніжність до свого ближнього схвально сприймається суспільством. Звідси – позитивні асоціації
зі словом ніжність, водночас лексема жебрак має пейоративну конотацію.
До другого типу належать художні порівняння, компоненти яких включені до однієї категоріальної сфери (тобто вони пов’язані між собою відношеннями схожості чи тотожності), а підґрунтям створення є параболічне осмислення дійсності. Такі порівняння ми називаємо параболічними. Вони базуються
на типовій ситуації з життя або на мотиві відомого художнього твору
чи історичної події. Такі порівняння можуть відрізнятися один від одного характером зв’язку між компонентами, який ґрунтується на відношеннях комплементарності, контрадикторності або контрарності (див. М.П.Кочерган, Н.А.Чабан). Комплементарність передбачає відношення взаємодоповнення,
коли маніфестується спільна ознака суб’єкта й об’єкта порівняння (a man –
a police-officer). Під контрарністю розуміємо реалізацію відношень взаємної пресуппозиції двох контрарних, тобто протиставлених за якістю понять, між якими є хоча б один проміжний компонент (наприклад, an adult - a child). Контрадикторність створюється внаслідок відношень взаємного заперечення двох контрадикторних понять, протиставлених одне одному за допомогою заперечних префіксів (наприклад, unhappiness - happiness). Проаналізуємо одне з таких параболічних порівнянь:
They faced each other as it were from opposing territories, but like troops at Christmas time they frate ised (Brighton Rock).
Наведене порівняння базується на актуалізації стереотипної ситуації – перебування ворогів на різних територіях. В основі параболи лежать реальні історичні факти. Для інтерпретації цього порівняння читач повинен знати подробиці подій 1914-1915 років, коли під час Першої світової війни декілька тижнів тривало перемир’я між німецькими та англійськими військами з нагоди різдвяних свят.
До третього типу художніх порівнянь включаємо потенційно художні,
які будуються на всіх трьох типах відношень (подібності, схожості
або тотожності), набуваючи стилістичної значущості лише в контексті художнього твору. Це може відбуватися внаслідок їх взаємодії з ключовими словами
(в контексті нашого дослідження – це засоби втілення дихотомії свій/чужий); повтору емоційно забарвлених мовних одиниць (В.А.Кухаренко); наявності відповідного семантичного потенціалу в слів, які входять до складу порівняння (R.Tsur); розбіжності між текстовим і реальним світом (R.Tsur, О.П.Воробйова, О.С.Маріна). Наприклад:
It occurred to me with amazement that for ten minutes I had not thought of Sarah or my jealousy; I had become nearly human enough to think of another person’s trouble (The End of the Affair).
Це порівняння ґрунтується на відношеннях тотожності, тобто його суб’єкт
і об’єкт репрезентують одну особу. Проте метою порівняння є не ідентифікація персонажа шляхом віднесення його до категорії “людина”, а вербальне втілення перетворень у внутрішньому світі героя: повернення здатності до співчуття іншому, подолання внутрішнього відчуження. Під впливом контексту
в наведеному порівнянні відбувається зміна характеру зв’язку між його компонентами, який набуває рис відношень подібності, внаслідок чого порівняння стає частиною образного простору художнього тексту.
Вивчення особливостей актуалізації дихотомії свій/чужий у художніх порівняннях передбачає виділення вербальних маркерів сфер свого й чужого.
Ми пропонуємо для окреслення сфери свого ввести поняття “аутопоказник”
(від гр. αứτόs – свій). Сфера чужого маркується за допомогою ксенопоказників (Н.Д.Арутюнова) (від гр. xenos – чужий). Зазначені показники виділяються шляхом компонентного аналізу ключових лексем на позначення складників дихотомії свій/чужий. Аналіз ключових лексем на позначення свого (one’s own), чужого (alien) та кордону (border), їхніх похідних, синонімів і антонімів виявив, що компоненти значення цих лексем групуються в три семантичні блоки – місце, володіння та рід. Під терміном “семантичний блок” ми, слідом за Т.В.Луньовою, розуміємо групу ознак лексеми, які мають подібні риси й відрізняються ними
від інших ознак тієї ж лексеми. У межах кожного з таких блоків виділяються мікроблоки. Так, семантичний блок “такий, що належить мені” містить мікроблоки “позначення володіння” (belong, hold, possess), “знання” (well-known, familiar), “схожість” (similar), “індивідуальність, дискретність” (individual). Семантичний блок “свій рід” містить два мікроблоки: “одна родина” (kindred)
та “одна група” (friend, acquaintance). Семантичний блок “своя територія” складається з трьох мікроблоків: “розміщення в одному просторі” (your own territory), “близькість” (connected, near), “соціалізація” (membership of society).
Відповідно показники сфери чужий включені до трьох семантичних блоків: “належить іншому”, “чужа територія” та “чужий рід”. Семантичний блок “такий, що належить іншому” містить чотири мікроблоки: “відсутність належності” (not belonging), “незнання” (not familiar, unknown), “несхожість” (different)
та “недискретність, анонімність” (anonymous). Семантичний блок “чужа територія” включає три мікроблоки: “розміщення в різних просторах”
(from another land), “віддалення” (tu away) й “усамітнення” (withdrawn,
detached, uncommunicative).
Таким чином, виокремлення художніх порівнянь, які втілюють дихотомію свій/чужий, можливе за допомогою ідентифікації в їх складі ксено-, аутопоказників і маркерів кордону, тобто мовних одиниць, ті чи інші семи
яких входять до зазначених семантичних блоків і мікроблоків, наприклад:
And so, quite suddenly, we actually were, like two friends who encounter each other after years of separation (Doctor Fisher of Geneva or the Bomb Party).
Віднесення персонажами один одного до сфери чужого втілюється в цьому порівнянні через репрезентацію кордону між ними, який позначено за допомогою словосполучення years of separation (роки розлуки). Такий розрив у часовому континуумі репрезентує відчуження героїв твору. Засобами вираження сфери свого в наведеному прикладі є займенник we (ми), числівник two (двоє)
та іменник friends (друзі), що вказують на належність до одного роду (“одна група”). Аутопоказник encounter (несподівано зустрічатися), який містить сему ‘бути одночасно в одному місці’, актуалізує дію принципу “місця”,
тобто віднесення до сфери свого об’єктів, які знаходяться близько чи належать
до однієї царини.
Розділ 2. “свій/чужий у системі словесних і концептуальних образів романів Г.Гріна”. Специфіка семантики художнього тексту, яка визначається контекстуальною взаємодією мовних одиниць, зумовлює необхідність більш детальної класифікації художніх порівнянь, що репрезентують дихотомію свій/чужий в образній системі романів Г.Гріна. Перший тип таких порівнянь представлено власне художніми (образними й параболічними) порівняннями,
які містять формальні показники свого, чужого й кордону, тобто узуальні позначення дихотомії свій/чужий.
До другого типу відносимо порівняння, які, на перший погляд, жодним чином не пов’язані з дихотомією свій/чужий, однак в процесі контекстуального аналізу розкривають свою належність до її актуалізації. Такими порівняннями є
як власне, так і потенційно художні порівняння, специфіка яких по-різному виявляється в мікро-, макро- та мегаконтекстах романів Г.Гріна.
Особливістю реалізації дихотомії свій/чужий у межах мікро-
та макроконтекстів є набуття мовними одиницями невластивого їм значення свого, чужого або кордону, а також перехід аутопоказників (наприклад, old friends) до розряду ксенопоказників, і навпаки. Наприклад:
Jones greeted me as though I were an old school-friend whom he had not seen for years, and with a hint of patronage because our relative positions had changed since those days (The Comedians).
У наведеному параболічному порівнянні словосполучення an old school-friend (старий шкільний друг) перетворюється на показник чужого в результаті імпліцитної вказівки на відстань, що створюється між персонажами. Про це свідчить дистанціювання персонажів у часі (had not seen for years) та підкреслення нерівності в їхньому соціальному становищі, що передається словосполученням with a hint of patronage (з відтінком зверхності).
Розгляд дихотомії свій/чужий на рівні мегаконтексту дозволяє не лише виявити образні засоби її вербалізації, але й простежити зворотний вплив актуалізації дихотомії на формування образної системи твору, в тому числі
й на функціонування художніх порівнянь. Наприклад:
It was raining hard on all the tin roofs, and when the lightning flashed he could see the small white cell that mosquito-net made, the size of a coffin (A Bu t-Out Case).
У наведеному прикладі іменник size (розмір), на перший погляд, є основою порівняння, що вказує на однаковий розмір його суб’єкта (the small white cell)
й об’єкта (a coffin). Таке зіставлення слугує поясненням до опису суб’єкта,
не створюючи образності (Б.В.Томашевський, І.В.Арнольд). Проте включення цього порівняння в художню систему роману “A Bu t-Out Case”, де воно
є елементом побудови образу головного героя, архітектора Куері, змінює таке поверхневе сприйняття. Адже в мегаконтексті твору головний персонаж постає
як відчужена особистість, що втратила інтерес до життя та почувається внутрішньо мертвою. Тому на перший план у порівнянні виходить інша основа уподібнення: однакова функція ліжка й труни (місце, де лежить покійник). Таким чином, це порівняння імплікує приреченість головного персонажа, усвідомлення ним своєї духовної смерті.
У межах мегаконтексту може змінюватися й характер відношень
між компонентами порівняння. Так, розгляд параболічних порівнянь у романі
“A Bu t-out-Case”, пов’язаних із розгортанням історії хворого на проказу,
в контексті образної системи всього роману виявив зміну відношень схожості
між компонентами порівняння на відношення тотожності. Назва роману
є символічною: “A Bu t-out-Case”, тобто людина, яка вилікувалася від прокази, проте на її тілі залишилися сліди, фізичні вади. У центрі сюжету твору – успішний архітектор Куері, який раптово залишає рідне місто, де він був відомою
та поважною людиною, і від’їжджає до Африки, де поселяється в лепрозорії. Архітектор обирає це місце через бажання втекти від свого оточення, він порівнює себе з прокаженими, оскільки вважає внутрішнє відчуження, нещирість почуттів небезпечними для інших. Внутрішній стан відчуженої особистості змальовується
в параболічних порівняннях у термінах хвороби: душевне спустошення порівнюється з фізичним каліцтвом. У процесі розгортання образної картини роману відбувається ототожнення архітектора з хворим на проказу внаслідок висвітлення спільних асоціативних рис між захворюванням і внутрішнім відчуженням: ізоляція від інших, скалічення, бажання приховати симптоми хвороби, неможливість повного зцілення. У результаті на базі параболічних порівнянь, побудованих на відношеннях схожості, виникає мегапорівняння,
яке розкривається лише в контексті цілого твору – “Querry is a Bu t-out-Case”,
в основі якого лежать відношення тотожності.
Розгляд дихотомії свій/чужий крізь призму всіх проаналізованих романів Г.Гріна дозволяє виділити наскрізні глибинні текстові явища, які характеризують індивідуально-авторську картину світу письменника. Одним із них є гіперпараболи, тобто прототипові історії як підґрунтя параболічних порівнянь, що трапляються в більшості з проаналізованих творів та є важливими для формування їхньої образної системи. У кожному з параболічних порівнянь ці історії можуть виражатися по-різному.
Аналіз особливостей втілення дихотомії свій/чужий у межах різних типів порівнянь виявив відмінності в способах вербалізації напруження, яке, з одного боку, зумовлене конфліктом і його розрядкою при зустрічі свого й чужого,
з іншого – пояснюється онтологічною природою художнього порівняння.
В образних порівняннях актуалізація напруження спричиняється гетерогенністю суб’єкта й об’єкта порівняння. Важливу роль тут відіграє характер вибору основи порівняння, яка може базуватися на підкресленні певної ознаки суб’єкта порівняння шляхом приписування йому нехарактерної властивості або
за допомогою розподібнення двох сутностей. У параболічних порівняннях створення напруження зумовлено невідповідністю знання про реальний світ тому образу, який постає в тексті. У потенційно художніх порівняннях напруження виникає в результаті вживання емоційно забарвлених мовних одиниць, ключових слів, а також внаслідок експресивності синтаксису, яка досягається використанням градації та повторів.
Розуміння словесного образу як інтеграції вербальної та концептуальної іпостасей дозволяє виявити, які знання стоять за вербальними одиницями,
що втілюють дихотомію свій/чужий, зокрема шляхом реконструкції концептуальних образів свого й чужого в романах Г.Гріна. Під такими образами ми розуміємо сукупність репрезентованих у тексті ознак складників цієї дихотомії, характерних для індивідуально-авторської картини світу письменника. Концептуальну базу зазначених образів становлять концептуальні схеми, на тлі яких відбувається осмислення їх змісту (Л.І.Бєлєхова). Такими схемами,
які слугують підґрунтям образів свого та чужого в романах Г.Гріна, слугують: свій є носій позитивного / чужий є носій негативного, свій є носій зрозумілого / чужий є носій незрозумілого, свій є близький / чужий є далекий. Кожна з концептуальних схем містить концепти, що конкретизують її. Так, схема свій є носій позитивного включає концепти цінність, безпека; свій є носій зрозумілого - людина, схожість, незмінність. Образний простір концепту чужий у романах Г.Гріна внутрішньо структурований так: концептуальна схема чужий є носій негативного включає концепти ворог, нелюд, смерть, небезпека, руйнування, байдужість, фальшивість. Концептуальна схема чужий є носій незрозумілого містить концепти темрява, мова, змінюваність; чужий є далекий конкретизується ознаками - далекий у просторі, далекий у часі, об’єкт за межею. Концептуальними образами, які віддзеркалюють динаміку змін
у межах дихотомії свій/чужий, є відчуження та присвоєння. У романах Г.Гріна вони репрезентовані такими концептуальними схемами: відчуження є втрата я / присвоєння є пошук справжнього я; відчуження є хвороба / присвоєння
є одужання; відчуження є віддалення / присвоєння є наближення; відчуження є ув’язнення / присвоєння є звільнення.
Розділ 3. “свій/чужий у системі персонажних образів романів Г.Гріна”. Звернення до образів персонажів при визначенні особливостей втілення дихотомії свій/чужий у художньому тексті зумовлено природою цієї дихотомії - неможливістю її існування поза свідомістю людини (Б.Вальденфельс, Ю.Кристева). Критерії визначення свого та чужого не є об’єктивними й сталими, а їх виділення можливе лише за умови існування певної точки відліку (Б.Вальденфельс), якою слугують людина, її стосунки з оточенням і відношення
всередині її Я. Розмежування виявів дихотомії свій/чужий у ракурсах сприйняття людиною оточення та себе визначається психологічною релевантністю абсолютної невідповідності буття-для-себе й буття-для-інших (В.О.Петровський). Значущість дихотомії свій/чужий для внутрішнього світу індивіда визначається її зв’язком
із самосприйняттям людини, адже “чужинець живе в нас: він прихований лик нашої ідентичності” (Ю.Кристева). Присутність чужого в собі зумовлюються онтологічною здатністю Я індивіда до розщеплення, яке ідентифікується
в художньому тексті як роздвоєність свідомості (Н.О.Висоцька, Н.Є.Буцикіна)
та виявляється в сприйнятті персонажем власного Я як поєднання декількох іпостасей, зокрема внутрішнього та зовнішнього Я (Дж.Лакофф).
Розгляд системи персонажних образів романів Г.Гріна в її зв’язку
з дихотомією свій/чужий виявляє певні закономірності в зображенні стосунків
між персонажами, а також у репрезентації відношень у межах їхнього Я.
У процесі аналізу міжперсонажних стосунків було встановлено, що герої творів утворюють між собою парні диспозиції (Ю.Й.Левін), тобто фабульні відношення,
які є релевантними для розгортання сюжету твору й будуються на основі взаємин між персонажами: позитивне ставлення (взаємний потяг, віднесення один одного
до сфери свого); негативне ставлення (взаємне відштовхування, віднесення один одного до сфери чужого); амбівалентність, яка передбачає одночасно позитивне
й негативне ставлення. У результаті було виділено три основні диспозиції персонажів: відчуження (збільшення сфери чужого, виникнення антипатії між персонажами, втрата взаєморозуміння); присвоєння (розширення сфери свого внаслідок подолання відчуженості між героями, виникнення між ними дружніх стосунків); асиметричні відношення (протилежне ставлення персонажів один до одного).
Аналіз виявів дихотомії свій/чужий у внутрішньому світі головного персонажа кожного з романів Г.Гріна надає змогу виділити такі тенденції розгортання відношень усередині Я: відчуження, яке ми, слідом за З.Фрейдом, Е.Фроммом і К.Хорні, розуміємо як невротичний стан персонажа,
який усвідомлює власну безпорадність, неспроможність впливати на оточення,
та присвоєння, яке характеризується прагненням віднайти своє справжнє єство, подолавши внутрішнє відчуження.
Концептуальний аналіз засобів втілення дихотомії свій/чужий
у персонажній системі романів Г.Гріна свідчить, що зв’язок між двома взаємодіючими силами, тобто між двома персонажами або між складниками Я персонажа, можна розглядати як відношення антагоніст - агоніст (за L.Talmy). Агоніст є основною діючою силою, в міжперсонажному аспекті - це дійова особа, що прагне, налагодити стосунки; в ракурсі відношень усередині Я - це частина Я, що є носієм соціальних цінностей. Антагоністом є відповідно персонаж,
який створює перешкоди в спілкуванні, та нице Я персонажа (lower self) (Дж.Лакофф), що є ірраціональним і аморальним. Під час взаємодії агоніста
й антагоніста виникає напруження, спричинене конфліктом у зовнішньому спілкуванні персонажів, усередині Я персонажа або відмінностями в зовнішній репрезентації персонажем свого ставлення до інших і до себе та в його внутрішньому (справжньому) сприйнятті оточення та себе.
Розгляд персонажної системи романів Г.Гріна крізь призму дихотомії свій/чужий виявив наявність наскрізних персонажних образів. У ракурсі міжперсонажних стосунків було виокремлено: 1) наскрізні образи
свого-для-інших: друг, кохана, батько. Домінантною характеристикою таких образів є їх динамічність, тобто здатність переходити до сфери чужого;
2) наскрізні образи чужого-для-інших: жертва, переслідувач, шпигун, мати.
На відміну від образу жертви, який є динамічним і може ставати частиною сфери свого, решта образів є статичними, вони не зазнають змін протягом розвитку сюжету; 3) медіативний (І.М.Шама) персонажний образ, який містить одночасно ознаки свого й чужого: Бог.
Стосовно відношень усередині Я типологія персонажів, що належать
до категорій свого-для-себе та чужого-для-себе, визначалася на основі класифікації відчуженої особистості К.Хорні. чужий-для-себе – це чужий,
що рухається проти людей; чужий, що рухається до людей; чужий, що рухається від людей. свій-для-себе - це цілісна особистість, позбавлена внутрішніх конфліктів, яка повертається до моральних цінностей, знаходить сили подолати свої слабкості. Цей останній образ характеризується в романах Г.Гріна нестабільністю та динамічністю, тобто здатністю переходити до сфери чужого. Образ чужого-для-себе є більш сталим, він може бути як динамічним,
так і статичним.
ВИСНОВКИ
У широкому розумінні дихотомія свій/чужий визначається як орієнтир
у навколишньому й внутрішньому світі людини, який забезпечує усвідомлення людського Я та належить до універсалій людського мислення. У художньому тексті дихотомія свій/чужий відображена в різних вимірах: як універсальна категорія, що віддзеркалює загальнолюдські засади мислення; як один із виявів авторського світобачення; а також як компонент художньої системи твору, де вона актуалізується в сукупності словесних і персонажних образів.
Вивчення дихотомії свій/чужий як складника образної системи романів Г.Гріна дозволяє зробити певні узагальнення не лише щодо мовних засобів
її вираження, але й щодо тенденцій формування образної системи художнього тексту в цілому й ролі тих чи інших засобів художньої образності, зокрема художнього порівняння, в цьому процесі. Пропонуючи новий погляд на художнє порівняння, ми визначаємо його як таке, що є невід’ємною частиною художньої системи тексту, в окремих випадках породжуючись нею. До складу художніх порівнянь входять не лише власне художні (образні й параболічні) порівняння,
а й ті, що ми називаємо потенційно художніми, – порівняння, які поза контекстом художнього твору позбавлені експресивності, належачи до розряду логічних
або узуальних. У романах Г.Гріна включення таких порівнянь до образної системи творів відбувається внаслідок впливу лексико-семантичного, сюжетного, характерологічного й композиційного контекстів на мікро-, макро- та мегарівнях тексту. Факторами, що сприяють набуттю логічними й узуальними порівняннями стилістичної значущості, є контекстуальна зв’язаність порівняння з іншими елементами художнього твору, які репрезентують семантичні категорії “свого”, “чужого” та “кордону”; розбіжності між текстовим і реальним світом; наявність відповідного семантичного потенціалу в лексичних одиниць, які входять
до складу порівняння.
Аналіз засобів вербального втілення дихотомії свій/чужий у системі художніх порівнянь романів Г.Гріна не виявив залежності характеру вербалізації дихотомії від типу порівняння і показав, що засоби окреслення образу чужого
є більш різноманітними. Водночас між художніми порівняннями різних
типів існують відмінності щодо механізмів створення образності та
засобів мовного втілення напруження, яке виникає в результаті взаємодії
між складниками дихотомії.
Розгляд системи словесних і персонажних образів крізь призму дихотомії свій/чужий дозволив визначити раніше непомічені особливості індивідуального стилю Г.Гріна й виявити відмінності в способах і характері вербалізації свого
й чужого в його романах порівняно з тими, що укорінені в свідомості носіїв англійської мови. Так, у проаналізованих творах спостерігаються трансформації значення мовних одиниць – формальні маркери свого можуть перетворюватися
на показники чужого, й навпаки. Деякі мовні одиниці стають засобами втілення дихотомії свій/чужий саме в контексті романів Г.Гріна. Це пояснюється, з одного боку, базовими ознаками дихотомії, зокрема тенденцією її полюсів
до взаємопроникнення, та суб’єктивністю при визначенні свого й чужого,
яке можливе лише щодо певної точки відліку. З іншого боку, передумовою появи таких нових значень є динамічність самої мовної системи, яка дозволяє відхилення в контекстуальному вживанні слів від закономірностей, яким лексеми підлягають у мовній ієрархії.
У подальшій роботі доцільним вважаємо дослідження особливостей репрезентації дихотомії свій/чужий у художній системі творів інших письменників, зокрема Д.Г.Лоуренса. Перспективним видається аналіз образних засобів втілення дихотомії свій/чужий, які базуються на образ-схемах, а також вивчення художніх порівнянь, компоненти яких належать до однієї категоріальної сфери, шляхом застосування методики концептуальної інтеграції. |
