СУСПІЛЬНО – ГЕОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МІГРАЦІЇ В РЕГІОНАЛЬНІЙ СОЦІОГЕОСИСТЕМІ (на прикладі Харківської області)

Краткое содержание

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади вивчення міграційних процесів населення» розглядаються науково-теоретичні аспекти дослідження міграційних процесів, методи аналізу стаціонарних міграцій, висвітлюються різні підходи до їх розуміння. Проведено аналіз попередніх досліджень українських та російських учених з міграції населення.

На основі теоретико-методологічного аналізу робіт вітчизняних та зарубіжних учених автором виділено концептуальні положення даної дисертаційної роботи:

1.      Дослідження міграційних процесів – один з найактуальніших та перспективних напрямків суспільної географії.

2.      Суспільній географії в системі наукових знань про міграцію належить чільне місце. Важливим завданням суспільної географії є дослідження просторової складової міграційного процесу з використанням міждисциплінарного підходу.

3.      Міграція, виступаючи об’єктом регіональних досліджень, може розглядатися з двох позицій - як процес і як система.

Міграція як процес - сукупність просторових переміщень населення, які супроводжуються перетинаннями державного кордону або меж адміністративно-територіальних одиниць будь-якої країни, ведуть до постійної або тимчасової зміни місця проживання і результатом яких є територіальний перерозподіл населення. Міграційний процес складається з трьох стадій: міграційної мобільності, переміщення та адаптації мігрантів.

Міграція як система - складна, відкрита, динамічна і саморегульована підсистема соціогеосистеми – сукупність умов, факторів та ресурсів, об’єднаних потоками інформації, речовини та енергії, що спрямовані на територіальний перерозподіл населення (це основна геофункція системи).

Основним елементом такої системи, а це залежить від її ієрархії і концептуального підходу при її дослідженні (макро- і мікрорівні), є мігрант (людина або сім’я), міграційна когорта (група мігрантів, що поєднані спільним періодом прибуття (вибуття) на дану територію), міграційний потік (загальна кількість мігрантів, що перемістилася за певний міграційний інтервал – період часу, в рамках якого враховуються переміщення).

Для міграційної системи (МС) будь-якого рівня характерний ряд функцій: прискорююча (забезпечення того або іншого рівня просторової рухливості, що проявляється як у зміні складу населення різних районів, так і в розширенні числа місць проживання окремих громадян, а також зміні соціально-психологічних характеристик населення, розширенні кругозору і розвитку індивідуума), селективна (суть якої в тому, що нерівномірна участь у міграції різних соціально-демографічних груп веде до зміни якісного складу населення різних територій), перерозподільна та економічна (пов’язані з розподілом продуктивних сил між окремими територіями країни, у тому числі між природними зонами, районами, різними типами сільських і міських поселень, забезпеченням трудовими ресурсами господарств країн і регіонів, приведенням до відповідності попиту та пропозиції в робочій силі).

За впливом на систему виділяються фактори: постійно діючі, тимчасово діючі, швидкозмінні. За механізмом дії – ті, що стимулюють притік й ті, що стимулюють відтік населення.

У географічному просторі система поділяється на ієрархічні рівні (рис. 1).

Рис. 1. Просторова ієрархічність міграційних систем

4. В дисертаційному досліджені розглядаються лише питання, які стосуються добровільних стаціонарних довгострокових міграцій - переміщення населення з тривалістю проживання на новому місті строком понад один рік.

Функціонування міграційної системи тісно пов’язане з системою розселення населення. Просторово-ієрархічна структура останньої розроблена В.О. Джаманом (2003).

        Під локальною системою розглядають сукупність переміщень і суспільних відносин населення в межах окремих низових адміністративних районів та агломерацій. Вона відрізняється від інших рівнів системи переважанням тимчасових переміщень (у першу чергу маятникових) над стаціонарними.

        Субрегіональна (обласна) міграційна система функціонує в рамках обласної системи розселення, яка в свою чергу відповідає територіям адміністративних областей і характеризується меншими розмірами контактної території, зменшенням щоденних контактів активного населення.

        Регіональна міграційна система може об’єднувати декілька адміністративних областей і функціонувати в рамках окремих міграційних районів. На відміну від локальної, відрізняється своїми масштабами, що унеможливлюють щоденні переміщення і контакти активного населення.

        Національна (загальнодержавна) МС за своєю структурою складається з ряду регіональних МС. Національні МС у сукупності утворюють єдину глобальну міграційну систему.

Для визначення важелів регулювання та прогнозування розвитку системи потрібно визначити аспекти її функціонування і систему факторів, що на неї впливають. Це можна зробити на прикладі невеликої за територіальним охопленням системи, наприклад, субрегіональної (обласної) міграційної системи (рис. 2).

* АТО - адміністративно-територіальна одиниця (у даному випадку – область)

Рис. 2. Модель субрегіональної міграційної системи

5.    Методика дослідження стаціонарних міграцій на обласному рівні передбачає використання суспільно-географічних, математико-статистичних та соціологічних методів. Таке комбінування методів зумовлено складністю самого об’єкту дослідження.

Для глибокого аналізу міграції населення в дослідженні використані відносні розрахункові показники потужності, інтенсивності та результативності міграції. Показники потужності відображають масштаби й потужність міграції і представлені коефіцієнтами сальдо міг­рації (К_м) і міграційного обігу (К₀). Показники інтенсивності міграції охоплюють коефі­цієнти прибуття (К_п) і вибуття (К_в), які дозволяють оцінити рівень рухливості населення конкретної території, в тому числі і в динаміці. Важливим показником міграційних про­цесів є показник результативності міграції, що представлений коефіцієнтом ефективності міграції (К_е).

У другому розділі «Суспільно-географічні передумови формування сучасної міграційної ситуації в Харківській області» проведено аналіз чинників, що впливають на формування та перебіг стаціонарних міграцій в досліджуваному регіоні.

Рівнинний рельєф, помірно-континентальний клімат і вигідне транспортно-географічне положення території Харківської області мають великий вплив на формування сучасної мережі поселень і системи розселення, соціально-економічний розвиток регіону.

Історико-географічні передумови. Первісне заселення в межах сучасної території Харківщини було базою для подальшого освоєння регіону. Відбувалося формування первинної системи поселень, основними рисами якого є заселення території уздовж водних артерій (Сіверський Донець, Уди, Лопань, Харків, Мож). При цьому корінне населення формується зі сторонніх народів Середньої Азії, Приуралля й Зауралля, Південної Європи, Скандинавії. На цьому етапі еволюцію типів поселень можна схематично показати так: "стоянки первісних людей ® селища ® городища ® найдавніші міста". А в розташуванні поселень осілого населення величезну роль відіграє сполучення на невеликій території кількох природних ландшафтів. Обов'язковою умовою є наявність однієї великої ріки або місця злиття двох річок, заплави або надзаплавної тераси й лісового масиву, стрімчастої берегової ділянки. Поселення хліборобів розташовувалися на заплавних ділянках уздовж рік з найбільш родючими ґрунтами в лісостеповій і степовій природних зонах. Поселення скотарів розміщувалися на степових ділянках біля джерел води. Пізніші поселення, що здійснювали оборонну й торговельну функції, були центрами розвитку ремесел і кустарного виробництва. Вони розташовувались уздовж транспортних шляхів на правих стрімчастих берегах великих рік.

Формування сучасної системи розселення відбувалося протягом чотирьох століть впродовж семи основних історичних етапів. Інтенсивне заселення Харківщини пов’язано з масовими міграціями на перших двох історичних етапах (кінець XVІ – друга половина XVІІІ ст.). Третій етап (1700 – 1765 рр.) пов'язаний з формування системи розселення слобожан. Четвертий етап (70-і рр. XVІІІ ст. – 1861 р.). – період корінних адміністративних реформ, формування перших територіально-адміністративних одиниць і початкових форм промислового виробництва. Впродовж п’ятого етапу (1861-1917 рр.) була проведена селянська реформа, відбувся розквіт промислового виробництва і зародження залізничної транспортної системи Харківщини. Шостий етап (1917-1991 рр.) характеризується цілим рядом адміністративно-територіальних перетворень і реформ, кардинальною зміною форм власності, переходом від приватно-поміщицької до державної і колективної, у результаті становлення комунізму – нової суспільно-економічної формації. На сьомому етапі (з 1991 р.) формування сучасної системи розселення знаходиться під впливом трансформації адміністративно-планової економіки.

Формування сучасної міграційної ситуації в Харківській області знаходиться під впливом багатьох соціально-економічних факторів та їх складових, а саме: демографічної кризи, відносно високим рівнем розвитку промисловості, сільського господарства та невиробничої сфери, високою урбанізованістю території. Серед складових визначальну роль відіграє: попит на робочу силу та рівень безробіття, рівень забезпеченості населення соціальними благами.

У третьому розділі «Міграційна ситуація в Харківській області» подана детальна характеристика демографічних та соціально-економічних елементів структури міграційних процесів; просторово-часові характеристики міждержавних, міжрегіональних та внутрішньо регіональних стаціонарних міграцій; групування адміністративних районів Харківської області за об’ємами, інтенсивністю та результативністю стаціонарних міграцій серед сільського і міського населення.

В рамках досліджуваного періоду (1991-2005 рр.) виділено три основних етапи, які відрізняються структурою, напрямами та інтенсивністю стаціонарних міграцій. На першому етапі (1991-1992 рр.) ці зміни в регіоні проявилися різким збільшенням потоків мігрантів з інших регіонів колишнього СРСР (до 27,4 тис. іммігрантів у 1991 р.), високою інтенсивністю міжрегіональних та внутрішньорегіональних переміщень населення. У міжрегіональних переміщеннях прийняло участь близько 1,2% всього населення області, а у внутрішньорегіональних – 1,8%, вибуло за межі України – 1,4%. В цілому етап характеризується позитивним механічним приростом, в першу чергу, за рахунок повернення українців на батьківщину і помітним перевищенням прибуття над вибуттям по всім напрямкам міграції (крім міжрегіональних міграцій у 1992 р.).

Протягом другого етапу (1993-2000 рр.) міграційну ситуацію в області визначали події, які пов’язані з економічною кризою та депопуляцією населення, в результаті чого рівень смертності перевищив рівнем народжуваності в країні. Особливо гостро ці процеси проявилися у 1994, 1996 та 1998 роках. Тому цей етап характеризується:

·        високим рівнем міжнародної еміграції з піком у 1994 р. (за 1993-1998 рр. емігрувало за кордон майже 3,45% від всього населення області;

·        незначним позитивним рівнем сальдо міжрегіональної міграції (крім 1993 р., коли спостерігалося незначне від’ємне сальдо до -0,18 тис. чол.) балансуючий між 2-3 тисячами і нульовою відміткою;

·        від’ємним загальним сальдо (-11,0 тис. осіб у 1994 р.);

·        стрибкоподібним проявом внутрішніх переміщень населення середньої інтенсивності з мінімальними значеннями в наступних роках після критичних;

·        у період з 1993 по 1995 рр. тенденцією до різкого зниження міжнародної міграції та переважання в області об’ємів міжрегіональної міграції.

Третій етап (2001-2005 рр.) охоплює післяпереписний період і характеризується:

·          стабільним позитивним сальдо міграції (до 5,65 тис. осіб у 2004 році);

·          вперше за останні 15 років, поліпшенням демографічної ситуації в Харківському регіоні, завдяки збільшенню кількості іммігрантів з інших регіонів України. На даному етапі відновлення населення відбувається все ще не за рахунок природного, а за рахунок механічного приросту;

·          помітним зменшенням іммігрантів з інших країн, хоча протягом всього періоду (крім 2005 р., по результатам якого закордонна еміграція перевищила імміграцію на 0,79 тис. осіб) зберігалися від’ємні показники сальдо. Таким чином за 2001-2005 рр. з Харківської області виїхало за кордон 22,7 тис. осіб (цікаво порівняти з попереднім періодом, наприклад, тільки за 1994 р. емігрувало закордон близько 23,7 тис. осіб);

·          стабільним ростом потоку іммігрантів з інших областей України, про що свідчить збільшення коефіцієнту прибуття (Кп), особливо у 2004 р. до 7,59 ‰ по зрівнянню з 1999 р., коли він становив 5,66 ‰;

·          збільшенням об’єм внутрішньорегіональних переміщень населення (до 73,66 тис. осіб у 2004 р.);

·          переважанням у 2005 р., як і у 1991 р., прибуття населення над вибуттям по всім основним напрямкам міграції.

В свою чергу, сучасні міграційні тенденції сформувалися внаслідок попередніх історичних подій і є віддзеркаленням реальної соціально-економічної ситуації в регіоні.

Визначальну роль в системі стаціонарних міграційних потоків області відіграють внутрішньорегіональні та міжрегіональні міграції, що складають, відповідно, 50% і 30% від загальних об’ємів переміщень населення.

В результаті просторово-часового аналізу внутрішньорегіональних міграцій міського і сільського населення області можна досить чітко виділити два вузлові центри притягання населення. Перший розміщений на півночі області і включає     м. Харків, Харківський і Дергачівський райони. Другий розташований на південному заході-заході, його утворюють Коломацький, Красноградський і Кегичівський райони. Решта районів Харківської області виступають донорами мігрантів. При цьому виділити вузлові центри виштовхування населення досить складно.

Міжрегіональні міграції. За 2001-2005 рр. найбільш привабливими для населення Харківської області були сусідні області (Донецька, Луганська, Полтавська та Дніпропетровська). Це регіони України, у зв’язках з якими спостерігалося максимальне позитивне сальдо.

Найменш привабливими є Тернопільська, Чернівецька та Івано-Франківська області. Хоча сальдо й позитивне, але має найменші значення. Регіонами-реципієнтами незмінно залишаються м. Київ та Київська область. Періодично спостерігається незначний відтік населення до м. Севастополь.

Харківська область приваблювала й приваблює мігрантів з усіх сусідніх областей (Донецької, Луганської, Полтавської та Сумської) та АР Крим. Незначними міграційні зв’язки залишаються з територіально віддаленими Закарпатською, Тернопільською, Чернівецькою, Івано-Франківською, Волинською та Рівненською областями.

Питома вага міждержавної міграції у загальній міграційній ситуації Харківської області за період з 1991 по 2005 рр. становить 19,68%. Серед країн СНД та Балтії найбільші за об’ємом еміграційні зв’язки спостерігаються з Російської Федерацією та Білоруссю (у 2005 р. 88% та 6,94% відповідно усіх вибулих з Харківської області до країн близького зарубіжжя). Найбільші імміграційні потоки - з Російської Федерації, Грузії, Вірменії та Азербайджану (у 2005 р. 60,1%, 8,22%, 5,5% та 5,4% відповідно усіх прибулих до Харківської області з країн близького зарубіжжя). Окремо виділяються країни-донори як Таджикистан, Киргизстан, Латвія.

Серед країн далекого зарубіжжя, які обирають мігранти Харківщини для переселення на постійне місце проживання або повернення на батьківщину, чітко виділяються Німеччина, Канада, США, Ізраїль, Китай, Сирія, Марокко. Імміграція з країн далекого зарубіжжя до Харківської області має незначні обсяги. Позитивне сальдо спостерігається з Китаєм, В’єтнамом, Індією, Іраном, Ліваном, Сирією, Туреччиною, Марокко та іншими азійськими і африканськими країнами.

Статево-вікова структура та рівень освіти мігрантів у Харківській області характеризується певними закономірностями і в значній мірі залежить від статево-вікової структури всього наявного населення області.

У структурі емігрантів Харківської області переважають жінки (54,82%), найбільша кількість з яких мають повну середню (52%), середню спеціальну освіту (21%), повну вищу (16%) освіту. Серед більшості чоловіків-емігрантів 53% мають повну середню, 20% - повну вищу, 18% - середню спеціальну освіту.

У структурі іммігрантів Харківської області переважають жінки 54,64%, найбільша кількість з яких мають повну середню (39%), повну вищу (29%), середню спеціальну (21%) освіту. В освітній структурі іммігрантів-чоловіків дещо інша ситуація: 53% мають повну середню освіту, 20% - середню спеціальну освіту, 18% - повну вищу.