ЗАХІДНО-ПОДІЛЬСЬКЕ ГОРБОГІР\'Я ЯК ГЕОГРАФІЧНИЙ ЕКОТОН

Краткое содержание

У першому розділі – “Теоретичні засади вивчення географічних екотонів”   – здійснено ретроспективний аналіз дослідження геоекотонів вченими різних галузей знань та сформовано на цій основі цілісне уявлення про геоекотони як специфічні утвори матеріального світу. У загальних рисах проаналізовано сучасні напрямки досліджень ГЕ та відзначено доробки і вклад вітчизняних вчених у цій галузі .

Визначено статус проблеми дослідження ГЕ, яка по своїй суті, на думку автора, має чітко виражений міждисциплінарний еколого-географічний та загально-географічний характер.

Проведено аналіз біологічного (біоцентричного) і географічного підходів до трактування поняття екотон, уточнено його зміст як географічної категорії та обґрунтовано доцільність його ширшого використання у географічній науці. Дано визначення ГЕ, яке трактується нами як своєрідне природне, або природно-антропогенне утворення, що приурочене до перехідної смуги між активно взаємодіючими природними єдностями (є наслідком цієї взаємодії) й існує у флуктуаційних, нестійких умовах середовища, внаслідок підвищеної напруженості міжкомпонентних та міжкомплексних взаємозв’язків, котрі здійснюються біотичними й абіотичними потоками речовини, енергії й інформації. Тобто, ГЕ – це просторові різнорангові (планетарні, регіональні, локальні) утвори, які реалізовуються у ландшафтному просторі-часі внаслідок активних взаємодій і взаємопроникнення різнорідних середовищ, що відбуваються на контактних поверхнях із характерною підвищеною напруженістю взаємозв’язків (субстантивних та інформаційних) і існують (виникають і розвиваються) з ними в діалектичній єдності.

Узагальнено розрізнені підходи щодо типізації ГЕ та розроблено авторську багатоаспектну типологію ГЕ за найхарактернішими ознаками.

Визначено основні сутнісні властивості ГЕ. Найхарактерніші з них: 1) ГЕ - “контактні поверхні” (Геренчук, 1984), активні ділянки географічної оболонки, де проходять макропроцеси (на контактних поверхнях взаємодіючих геосфер) і мікропроцеси (на контактних поверхнях нижчих рангів). Біологічним фокусом географічної оболонки, є ландшафтна сфера – приповерхнева зона активної взаємодії літо-, гідро- і атмосфери, місце зародження органічного життя, яка виступає в якості міжструктурного екотона й виконує роль вібруючого генератора та трансформатора міжструктурної речовини і енергії у географічній оболонці (Мільков, 1979, 1989); 2) ГЕ є проявом дискретно-континуальності матеріального світу, результатом єдності простору, часу й руху матерії. Його виникнення зумовлене загальною закономірністю еволюції просторових систем – поступовим стиранням різких меж між природними єдностями й трансформації їх у перехідну смугу внаслідок чим раз більшого розвитку міжгеосистемних взаємодій (Гродзінський, 1993); 3) у просторовому плані ГЕ виступають “між’ядерними” з’єднувальними ланками, переходами між ландшафтними комплексами, їх каркасами; 4) ГЕ – найбільш динамічні ділянки географічного простору (Пащенко, 1988 та ін.), які “…існують в режимі нелінійного резонансу… з характерною стохастичністю траєкторій розвитку” (Ковальов, 2002). Вони є тими “ландшафтотворчими просторами”, де виникають і зникають природні межі, де починається перебудова ландшафтних ареалів, яка визначає динаміку і властивості взаємодіючих природних районів (Коломиц, 1987). 5) ГЕ – завжди смуга, ширина якої може бути різна – в основному визначається рангом взаємодіючих природних утворень і еколого-географічними умовами природного середовища, однак здебільшого вужча, ніж ширина суміжних територіальних єдностей (Сочава, 1979) – ця властивість корелюється з положеннями системного аналізу (Maarel, 1976); 6) ГЕ властиве взаємне проникнення й поєднання елементів флори й фауни суміжних природних єдностей та наявність організмів характерних лише власне для ГЕ – “пограничних”, або “екотонних” видів (Одум, 1975); 7) ГЕ виступають своєрідним “експериментальним полем” органічної еволюції (Залєтаєв, 1984) – осередками еволюційних процесів де можливе виникнення нових видів організмів, нових категорій біотичних угруповань (Falinska, 1979, Коломиц, 1987).

У другому розділі – “Західно-Подільське горбогір’я як географічний екотон” – на основі польових досліджень, вивчення й аналізу картографічних, історичних, літературних джерел обґрунтовано уявлення про Західно-Подільське горбогір’я  (ЗПГ) як  географічний екотон.

Географічне положення ЗПГ (Опілля) своєрідне й певною мірою унікальне. Воно займає крайню західну найбільш підняту і найбільш розчленовану частину Подільської височини. На сході межує з Тернопільським плато по лінії від Плугова по вододілу рік Золота Липа і Стрипа до м. Підгайці і далі до гирла р. Стрипи. Західною межею є долина р. Верещиці, південно-західною – р. Дністер. На півночі межує з Малим Поліссям; межа проходить вздовж підніжжя крутого уступу Подільської височини. Протяжність ЗПГ з північного заходу на південний схід сягає біля 160 км. Площа становить – 6226 км².

Через територію ЗПГ проходить значна частина (~80 км) Головного європейського вододілу, який поділяє ріки Балтійського і Чорноморського басейнів. Найвища точка цього узгір’я – гора Камула (висота 471 м), яка є найвищою точкою між Карпатами та Уралом. Вододільне горбогір’я перетинають сідловини – прохідні долини між верхів’ями допливів Дністра і Західного Бугу.

У геолого-тектонічному відношенні ЗПГ є місцем контакту двох великих платформ: Східно- і Західноєвропейської та їх стику з Карпатською геосинклінальною областю. У структурному відношенні ЗПГ розташоване в межах західного схилу Українського кристалічного щита та в осьовій зоні Галицько-Волинської западини (із зануренням фундаменту від 2500 до 5000 м і більше), у смузі її переходу в Передкарпатський передовий прогин, який відділений від платформи глибинним розломом. У відношенні до структури палеозою й мезозою ЗПГ є оберненою (інверсійною) формою. Його сучасний вигляд сформувався внаслідок неотектонічних піднять, які охопили територію південно-західної окраїни Східноєвропейської платформи в кінці міоцену та в плейстоцені. Сумарні амплітуди тектонічних піднять досягли 350-400 м. Інтенсивність сучасних тектонічних піднять коливається від 5 до 10 мм на рік [6]. Наочним підтвердженням значних тектонічних піднять Західно-Подільського горбогір’я є карта найвищих денудаційних рівнів його сучасного рельєфу (рис.1) та карт глибини розчленування поверхні Західного Поділля (рис.2).

Активні тектонічні процеси, що відбувалися впродовж геологічної історії у Карпатах, мали істотний вплив на прилеглу до них південно-західну частину Східноєвропейської платформи. Поширюючись далеко вглиб платформи, вони  утворили широку (до 200-250 км) перехідну зону, простягаючись аж до Українського кристалічного щита. Внутрішня межа перехідної зони між Карпатами і Східноєвропейською платформою є досить виразною, бо вона співпадає з лінією зчленування Передкарпатського прогину з Карпатами. Зовнішня (“платформна”) – менш чітка, вона порівняно добре виражена лише в межах Товтрової гряди, простягання якої виразно співпадає з лінією простягання Східних Карпат. Східніше від Товтрової гряди лінійність структур північно-західного простягання втрачається, але все ще зберігається порівняно висока неотектонічна активність території аж до Дніпра. Цю велику неотектонічну структуру, яка простягається від Передкарпатського прогину до Дніпра, із високим склепінням на території Волино-Поділля І.Гофштейн (Гофштейн, 1976) запропонував назвати Волино-Подільським підняттям. Його, на нашу думку, можна вважати перехідною зоною між Карпатами і Східноєвропейською платформою. А Західно-Подільське горбогір’я є її найбільш яскраво вираженою частиною, яка характеризується всіма, відміченими дослідниками (Спиця, 2000, Свинко, Дем’янчук, 2001), чітко вираженими ознаками властивими перехідним зонам (смугам): 1) більш інтенсивними порівняно із платформами і менш інтенсивними порівняно з орогенами неотектонічними рухами та екзогенними процесами рельєфоутворення, із зростанням їх інтенсивності у напрямку від платформи до орогену; 2) новітній структурний план перехідної зони підпорядкований неоструктурному плану Карпат, що виявляється у односпрямованому простяганні головних структурних елементів (Подільського валу та Товтрової гряди); 3) наявністю паралельної до орогену системи новітніх розривів, флексур і складок.

В орографічному плані ЗПГ являє собою плато з абсолютними висотами 350-470 м, сильно порізане долинами рік Зубри, Бібрки, Гнилої Липи, Нараївки, Золотої Липи, Коропця та ін. У плані воно має трикутну форму і добре виражені орографічні межі. Рельєф горбистий, на його загальному фоні виразно виділяються окремі гряди або вали, які простягаються з північного заходу на південний схід на 10-12 км і мають переважно плоскі вершини, круті  (10-20^○) південно-західні та похилі північно-східні схили. Найбільші із гряд В.Тессейр (Teisseure,1894) назвав Перемишлянсько-Чернелицьким і Бібрка-Миколаївським “хребтами”, вважаючи їх тектонічними утвореннями.