АДРЕСОВАНІСТЬ В ОФІЦІЙНОМУ ТА НЕОФІЦІЙНОМУ АНГЛОМОВНОМУ ДИСКУРСІ (комунікативно-прагматичний аналіз) : Адресованость В официальном и неофициальном англоязычном дискурсе (коммуникативно-прагматический анализ)

Краткое содержание

Розділ 1. “Теоретико-методологічні принципи вивчення міжсуб’єктної інтеракції адресанта й адресата в офіційному та неофіційному дискурсі”. Беручи до уваги різноманітні піходи у трактуванні поняття “дискурс”  (Н.Д. Арутюнова,  А.Д. Бєлова, В.Г. Борботько, Т.А. ван Дейк, В.О. Звегінцев, О.Т. Ішмуратов,  В.В. Красних, О.С. Кубрякова, К.Я. Кусько,                      Г.Г. Почепцов, І.С. Шевченко та інші), дискурс розуміємо як вербалізовану у тексті комунікативну інтеракцію адресанта й адресата, яка  відбувається у певних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях і  спрямована на здійснення когнітивного, емоційного чи інтелектуального прагматичного впливу на адресата.  У роботі розглядаємо дискурс як процес і як вербалізований продукт цього процесу, тому при аналізі конкретних письмово зафіксованих фрагментів дискурсу звертаємося до терміну „текст”, який трактуємо як матеріальне втілення дискурсу, його елементарну одиницю.  Тип дискурсу  розуміємо як клас об’єднаних загальною комунікативною метою текстів, які застосовуються в типових ситуаціях спілкування, мають однакову прагматичну установку та спільні лінгвостилістичні риси.

До офіційних відносимо інституційні дискурси, за допомогою яких здійснюється спілкування в офіційній та діловій сферах, тобто тексти офіційно-ділового стилю (до цього типу належать також наукові дискурси), у межах яких адресант і адресат взаємодіють з урахуванням статусної ролі один одного. Офіційні дискурси, референтним простором яких є об’єктивна реальність, призначені для передачі спеціальної, наукової інформації з метою її засвоєння, збереження адресатом та використання на практиці. Їм властива інформативна комунікативна інтенція.

Неофіційні дискурси –  це тексти масової комунікації, які функціонують за межами офіційної сфери, тобто в неофіційному, буденному спілкуванні, зокрема анекдоти та чутки; це особистісні дискурси, у яких адресант і адресат будують свою інтеракцію, враховуючи власні погляди, особисті переконання.  Референтним простором неофіційних дискурсів є суб’єктивний образ об’єктивної дійсності, сконструйований адресантом згідно з власними естетичними канонами. Їх прагматична установка – передача емоційно-естетичної інформації адресатові з метою його розваги, естетичної насолоди. Цьому типу дискурса властива, перш за все, активізуюча комунікативна інтенція. В офіційних дискурсах аналізуємо лише інтродуктивні комунікативні блоки, що сприяє рівнозначному дослідженню їх адресованості в порівнянні з адресованістю дискурсу анекдоту, що характеризується лаконічністю форми.

 Виходячи із нашого розуміння дискурсу, розглядаємо його як взаємодію адресанта й адресата за допомогою тексту з урахуванням ситуації, в умовах якої протікає комунікація. Саме ситуація – як фрагмент об’єктивно існуючої екстралінгвальної реальності  – є першопричиною породження дискурсу. Ситуація створює мотив, який втілюється в інтенції адресанта, останній для її реалізації прогнозує уявного адресата, що, у свою чергу, дає змогу адресантові адекватно побудувати дискурс як у композиційному плані, так і в плані та типу інформації та його оцінного аспекту.  Задля досягнення комунікативного ефекту адресант змушений (усвідомлює це чи ні), формулюючи конкретне висловлювання, вирішувати водночас такі проблеми: 1) побудова моделі гіпотетичного адресата;  2) моделювання власних відносин із адресатом; 3) прогнозування реакцій адресата.

Дискурс, як зазначає І.М. Колєгаєва, – це надперсональне повідомлення, орієнтоване на дворівневий характер читацької аудиторії: перехідний особистісний (охоплює адресатів однакових поколінь) та трансчасовий надособистісний (охоплює адресатів різних поколінь та різних історичних епох). Приналежність до офіційної чи неофіційної комунікації детермінує особливості трансісторичного існування дискурсу, що забезпечується побудовою адекватної моделі адресата, яка визначає  формально-змістову специфіку кожного типу дискурсу.  За основу роботи обрано комунікативну типологію адресата, запропоновану  О.П. Воробйовою, згідно з комунікативно-текстовими параметрами адресата, його соціально-типологічними та індивідуально-особистісними властивостями. 

Модель абстрактного, уявного адресата розуміємо як втілення найзагальніших рис ідеального адресата, спроможного зрозуміти і експліцитний, й імпліцитний зміст дискурсу. У нашому дослідженні трактуємо модель адресата як структуру, що складається із трьох рівнів: 

1)      перший рівень – комунікативна компетенція адресата, до складу якої входять  граматична, дискурсивна, стратегічна та соціолінгвістична компетенції;

2)       другий рівень – індивідуально-особистісний, що характеризується характером сприйняття адресата (інтелектуально-логічне/емоційно-інтуїтивне);

3)  третій рівень – соціально-ситуативний, представлений статусно-рольовим аспектом особи  адресата.

 Адресант при породженні дискурсу  завжди спирається на модель адресата.   Розглядаючи  лише письмово зафіксовані дискурси,  вважаємо, що адресант є не лише  “рівним” адресатові, але й певною мірою домінує. Під домінантністю розуміємо інтерактивну сутність асиметричних комунікативних відносин, яка реалізується в комунікації за допомогою комунікативних стратегій адресанта й адресата. Домінування адресата проявляється у тому, що завдяки односторонньому зв’язку писемної комунікації він нав’язує адресатові свою волю в конкретних спеціально-професійних (офіційні дискурси) чи лінгвістичних та культурологічних (неофіційні дискурси) межах. 

Інтенція адресанта, а саме: з одного боку,  бажання показати своє ставлення до викладених фактів, а з іншого – викладати факти таким чином, щоб адресат міг зрозуміти, про що йдеться, відображається у виборі певних комунікативних стратегій.  Як і Г.Г.Почепцов, стратегію розуміємо як ефективні шляхи досягнення комунікативних цілей, тобто як певну загальну інструкцію, характер якої залежить від інтенції адресанта, від типу дискурсу.  Всі стратегії текстотворення є адресатоорієнтовані; адресант обирає такі стратегії, які дають змогу найповніше донести інформацію гіпотетичному адресатові. Адресант обирає такі стратегії, які дають змогу найповніше донести інформацію гіпотетичному адресатові. Так, продукційні стратегії допомагають адресантові обрати адекватну композиційну модель дискурсу та сприяють вибору між експліцитною та імпліцитною інформацією; стилістичні стратегії уможливлюють передачу оцінного аспекту дискурсу.

Розділ 2. “Реалізація категорії адресованості в офіційному дискурсі”. Ааналізуються фактори, що зумовлюють особливості адресованості вступної статті законодавчого дискурсу (далі - ЗД) та вступу науково-технічної статті (далі - НТС) як офіційних дискурсів.   Згадані малі тексти   відображають усі лінгво-стилістичні особливості як ЗД, так і НТС, й орієнтуються на ту ж модель адресата, що й макротексти.

Проведений аналіз досліджуваних малих текстів дає змогу стверджувати, що ЗД та НТС  – це дискурси влади та домінантності. Однак в ЗД влада та домінантність співпадають, адже в основі ЗД лежить наказ, що зумовлює існування “сильного” явно домінуючого адресанта, комунікативна компетенція якого завжди є більшою, та “пасивного” слабкого субординованого адресата, комунікативна компетенція якого є меншою від авторської, чи рівною їй (але ніколи не більшою). Явна домінантність колективного адресата імплікує асиметричність рольових відносин. В основі НТС лежить переконання, що зумовлює поєднання адресантом рис “сильного” та “слабкого” комуніканта та наявність “активного” адресата. Комунікативна компетенція явно домінуючого адресанта більша за комунікативну компетенцію адресата; комунікативна компетенція приховано домінуючого адресанта є меншою чи рівною комунікативній компетенції адресата. Явна чи прихована домінантність сильного або слабкого адресанта зумовлює реалізацію спілкування між комунікантами в асиметричній чи, відповідно, симетричній ситуації.  Адресант й адресат взаємодіють через письмово зафіксований текст у конкретній ситуації, зумовленій професійними потребами адресата. Однак в НТС адресат є завжди лише професіоналом. У ЗД адресат може бути й непрофесіоналом, тому модель комунікації в межах ЗД охоплює (окрім адресата-професіонала) адресата-непрофесіонала й адресата-ретранслятора, який доносить непрофесіоналові законодавчу інформацію у спрощеній формі. У ході опрацювання офіційного дискурсу адресат-професіонал (у ЗД  – адресат-професіонал-ретранслятор) стає автоадресатом.  Важливою типологічною рисою і ЗД, і НТС є наявність лише одного “об’єктивного” фрейма, в межах якого ситуація дискурсу репрезентується як така, що має реального референта, а це слугує засобом формування в адресата впевненості в абсолютній вірогідності наданої інформації й пропонує адресатові єдино можливу інтерпретацію дискурсу.