| Краткое содержание: | Перший розділ висвітлює основні положення теорії комічного та особливості її вияву у творах письменників, що належать до американської літературної школи “чорного гумору”, розквіт якої припадає на 60-80-ті роки ХХ ст. Досліджено, що своєрідний світогляд виливається у специфічну манеру письма “чорних гумористів”, яка проявляється ще у 30-х роках ХХ століття, а саме у творчості Натенаела Уеста (О.М.Звєрєв, Л.Л.Черниченко, В.Baran, C.Knickerbocker, M.F.Schulz), або й ще глибше – у літературі англійських пуританів та інших емігрантів з Європи (B.Weber) а також французького сюрреалізму (J.D.Erickson, B.Weber). Низка літературознавців розглядає творчість “чорних гумористів” у контексті розвитку американського модернізму та постмодернізму (Т.Н.Денисова, О.М.Звєрєв, Т.В.Лединєєва, О.С.Мулярчик, М.О.Мендельсон, В.І.Оленєва, Л.Л.Черниченко, М.Р.Коваль, D.W.Fokkema, E.Kasperski, P.Matlby, L.Olsen та ін.).
Зазначається, що термін “школа чорного гумору” є досить умовним, оскільки її представники не мають спільно розробленої теоретичної програми. Їхня співвіднесеність з “чорним гумором” пояснюється спільністю естетичних і світоглядних поглядів, особливим способом мислення і засобами його вираження. Тому аналіз лінгвостилістичних засобів створення комічного ефекту „чорними гумористами” проводиться невіддільно від дискурсу їхнього комічного світобачення, основними характеристиками якого є сприйняття життя як абсурдного, фрагментарного, позбавленого високих ідеалів, непізнаваного людським розумом, де тільки здатність сміятися над усім може захистити людину від його жорстоких впливів.
Розмежовуються поняття “гумор”, як різновид комічного, доброзичливе осміяння часткових вад з метою їх виправлення, вдосконалення та “чорний гумор” – різкий, жорстокий, уїдливий, що викликає сльози, але не радості, а суму, страху, песимізму, у яких поєднано веселість і відчай, комічне і трагічне; комічне передається багатьма відтінками – від легкої насмішки до злого шаржу.
Систематизуються відмінності комічного відтворення дійсності у “чорних гумористів”, сатириків-реалістів та екзистенціалістів. За типологією В.Я. Проппа сміх “сатириків-реалістів та “чорних гумористів” розміщується в опозицію: добрий – злий. За допомогою доброго сміху, притаманного творам сатириків-реалістів, незначні недоліки тих, кого ми любимо, тільки відтінюють позитивні і привабливі їхні сторони. Якщо ці недоліки є, ми їх радо прощаємо. Злий сміх породжує перебільшення навіть вигаданих, уявних недоліків, у результаті чого виникають злі, недобрі почуття та недоброзичливість. Саме такий сміх, не пов’язаний з комізмом, який не викликає співчуття є характерним для письменників прози абсурду, оскільки вони бачать усе в похмурих тонах і не вірять у високі ідеали.
Екзистенціалісти, на відміну від “чорних гумористів”, – аристократи по духу, тому що не піддаються стихії ентропеїчних сил, а вибірково зображують те, що пропонує життя. “Чорні гумористи” кидаються у прірву життя. Вони вважають, що все є важливим для художнього відображення та висміювання, цінують ту людину, яка мала негативний досвід, і чим більший цей досвід, тим це краще для неї.
У зв’язку з цим розкривається специфіка “чорного гумору”, яка полягає у гротескно-карикатурному перебільшенні об’єктів висміювання, де зв’язки з дійсністю обірвані; у спробі захиститися сміхом від абсурдних проявів і протиріч буття, що знаходить свій вияв у доктрині “веселого нігілізму”; у готовності жартувати про жахи, потворність, страждання, відчай, смерть; у запереченні будь-яких позитивних проявів зображуваних явищ; у прагненні здивувати і шокувати; у всеохоплюючій критиці, спрямованій на людство, буття в цілому, у тому числі творчий процес та особистість самого автора.
Серед засобів комічного особливу роль “чорні гумористи” відводять тотальній іронії, яка реалізується у їхніх романах на рівні антифразису та в макро- і мегаконтекстах творів, переходить у творчий метод (ситуативна та асоціативна іронія, за визначенням С.І. Походні), Крім того, тут наявний ще один тип іронії – іронія відчуження, оскільки у творах “чорних гумористів” іронічна експресія досягається внаслідок взаємодії в оповіді протилежних точок зору автора на зображуване ним явище. Виникає конфлікт між тим, як сприймається певне явище, і тим, яким воно є насправді. Таким чином, можна зробити висновок, що іронічний ефект виникає внаслідок зміни модальності на протилежну.
Комізм “чорних гумористів” визначається як складний, не гумористичний, не сатиричний, а їхній метод, за визначенням польського дослідника Б.Дземідока, як “насмішкувато-іронічний”. В основі такого методу лежить комічне засудження, де відсутня симпатія та співчуття. Об’єктами висміювання стають не тільки вади та болі інших людей, конвенційні форми побудови твору, різні стилі і методи, а й самі “чорні гумористи”, їхні власні твори і творчий метод. У цьому ракурсі досліджується сутність поняття “комічне”, основні мовностилістичні засоби його вираження та їх співвідношення з іронією, гумором і сатирою, як засобами створення комічного ефекту. В розділі проаналізовано характерні особливості їхнього використання у романній прозі “чорних гумористів”.
Виявлено, що в основі створення комічного ефекту часто лежать поняття деформація, несподіваність, відхилення від норми, неспіврозмірність, алогічність, невідповідність між явищами, що зіставляються. Саме вони служать базою для основних засобів комічного відтворення дійсності, до яких у романах “чорних гумористів” належать: перебільшення, як засіб карикатури і гротеску; пародіювання; зміна темпу мовлення; несподівані зіставлення явиш, які є різними, взаємовиключають одне одного або є неспіврозмірними; парадокс; контраст; змішання різних стилів, епох та ментальностей; невідповідність між формою і змістом; протиріччя між статусом персонажа в суспільстві та проявом його індивідуальності; неприродне повторення явищ; різні види алогізму.
Як показав здійснений аналіз фактичного матеріалу, до конструктивних мовностилістичних засобів створення комічного ефекту, використаних у проаналізованих романах, належать: ситуативна та асоціативна іронія; парадокс, що виникає на рівнях лексичному, синтаксичному, текстовому, хронологічному та рівні спотвореної діалектики; пародіювання; мовна гра, яка реалізується на різних мовних рівнях; гротеск, що базується на переході з однієї сфери в іншу та бере участь у створенні карикатур. Всебічному аналізу цих засобів на мовному, позамовному, у тому числі дискурсному рівні, присвячено наступний розділ дисертації.
У другому розділі досліджується різниця у використанні засобів комічного відображення дійсності у конвенційній та неконвенційній прозі „чорного гумору”. Подібно до інших творів, у яких присутня категорія комізму, у романах “чорних гумористів” засоби комічного реалізуються на різних мовних рівнях: фонографічному, лексичному, синтаксичному, текстовому. Однак особливістю прози “чорного гумору” є використання тотальної іронії, гротеску, парадоксу, пародіювання, мовної гри, спрямованих не тільки на урбаністичну американську цивілізацію та стандарти масової літератури і культури, але й на самого автора, творчий процес у цілому.
Мовну гру аналізуємо лише у неконвенційній прозі, оскільки під час розгляду конвенційної прози, а саме романів “Чарівне королівство” та “Політ над гніздом зозулі”, функціонування цього стилістичного засобу для створення комічного ефекту не було помічено. Крім того, мовна гра у романах “чорних гумористів” має особливий характер. Вона не полягає в маніпуляції семантичними значеннями, а навпаки, здійснюється втратою логічного значення. Основними різновидами гри письменника зі своїм матеріалом є діалог-гра з читачем з метою залучити його до активного, уважного читання твору; прагматичні інтенції читача, який змушений самостійно приймати рішення, про що йдеться у творі, а також гра самого тексту, що фактично є метапрозою, тобто твором, що сам розповідає про себе.
Мовну гру використовують „чорні гумористи” для того, щоби створити новий вид романної форми, новий тип свідомості, які ґрунтуються на запереченні традиційних логічних норм формулювання думки і побудови твору, а також для того, щоби передати своє комічне сприйняття американської дійсності. Читач романів “чорних гумористів” часто намагається знайти сенс у словах та реченнях, які нічого не означають, проте такі спроби зазвичай невдалі. Виникає відчуття, ніби автор вирішив погратися зі своїм наполегливим, серйозним читачем, увесь час придумуючи йому нові головоломки і загадки. Це допомагає письменникам розсмішити, привернути увагу до того чи іншого елементу твору, навчити мислити і творити в процесі читання. Відбувається гра на рівні звуку, слова, словосполучення, речення і навіть цілих абзаців, які завдяки мовній майстерності письменника часто переростають у красномовнi уривки внутрiшнiх монологів. Такі мовні ігри мають характер інтелектуального поєдинку. Проілюструємо це на прикладі роману “Химера”: … holdig by dose thus agaist the biserable sbell those girls gave off, ad collectig frob theb the helbet, wallet ad wigged saddles ... (Химера, 64). Мета Дж. Барта полягає у тому, щоб приголомшити читача, скерувати його думки в тому ж напрямку, що і письменника. Цікаво, що автор не дає ключа до розв’язування головоломки. Можна спробувати замінити d на m чи додати n і тоді прочитати речення, але цей принцип не завжди спрацьовує.
У досліджуваних романах мовна гра реалізується на різних рівнях. Зокрема, на фонетичному рівні відбувається заміна звичних літер невластивими для одного чи іншого слова без дотримання логічних правил підстановки. Використовуються також різноманітні графічні засоби: курсив, лапки, написання слів з великої літери, розташування порубаних фраз у довільному порядку, схеми, малюнки, зміна шрифту, відступи між рядками.
На лексичному рівні змінюється прямий порядок елементів словосполучення, відбувається обігрування семантичних значень слів, використовуються математичні головоломки.
На синтаксичному рівні спостерігається недотримання граматичних правил взаємодії слів у реченні, порушення логічного зв’язку між елементами речення, використання списків, даних та інформації, не релевантних для теми дискурсу, вживання поряд речень різного комунікативного спрямування.
На рівні тексту очевидною є певна втрата когезії, що викликана використанням коментарів та авторських відступів, які, зазвичай, не стосуються загального ходу оповіді; зміщенням та накладанням взаємостосунків герой-оповідач-автор-третя особа. Елементи тексту часто виступають як самостійні і не пов’язані один з одним, структура тексту ускладнена за допомогою прийому обрамлення. Все це має гумористичний характер гри з формою.
Інші засоби комічного у традиційних та експериментальних романах є спільними, проте спосіб вираження у них різний. Зокрема, парадокс і пародіювання у творах неконвенційної прози мають більш вагоме значення, що виявляється у ширшому діапазоні стилістичних функцій. У конвенційних романах пародіювання спрямоване на кризу соціальних відносин, занепад людської особистості та моральних цінностей. С. Елкін ставить за мету відтворити іронічне сприйняття дійсності через призму болю та страждань людини і тим самим створити пародію на соціальні відносини і душевні прагнення: Benny abandoned, the press off to take down the views of the more solemnly sick, getting Janet Order’s blue opinions, Noath Cloth’s amputate pearls, Rena Morgan’s sob story, the wit and wisdom of Lidia Conscience and Charles Mudd-Gaddis and Tony Word (Чарівне королівство, 53); К.Кізі намагається показати автоматизованість людини в індустріалізованому суспільстві та втрату людських природних відчуттів: What the Chronics are – or most of us – are machines with flaws inside that can’t be repaired, flaws bo in, or flaws beat in over so many years... that by the time the hospital found him he was bleeding rust in some vacant lot (Політ над гніздом зозулі, 19).
У неконвенційній прозі об’єктом пародіювання є методи і хід мислення, особистість автора, традиційні стилі та форми письма, можливості мови. Цей засіб комічного дозволяє заперечити традиційні форми і стилі і в той же час продовжувати їх застосовувати. Звідси особливий характер творів, які являють собою комбінацію реалістичних та ірреалістичних моделей. Саме так будує свій твір Джон Барт. Роман-трилогія “Химера” є своєрідною модернізацією арабських казок та античних міфів. Використовуючи міфологічні сюжети (цикл міфів про Персея і Беллерофонта та казки Шехерезади), Дж. Барт створює свої притчі. Він немовби переробляє міф на сучасний лад, при цьому простота міфу зникає, а на зміну приходить ускладнена художня форма, алегорізація, а глибоке минуле в романі змінюється сьогоденням. Спроби поєднати міфологічне і сучасне закінчуються парадоксом, що реалізується на лексичному рівні. Автор використовує вeлику кількість архаїзмів, історизмів, іноземних слів, проте оточує їх сучасною розмовною лексикою. Анахронізми, тобто слова і словосполучення, перекинуті з однієї епохи в іншу, набувають у романі комічного звучання. Наприклад: ... I petitioned to Zeus himself to give me a hand (promising the customary quid pro quo, to spread his fame in the new world), concentrated as one must on a single image – that verbo-visual pun of a honeybee which appears on Napoleon flags and, stitched in gold, on the violet pall of the casket that transported his alleged remains from St. Helena back to Paris – and grunted hard (Химера, 297).
Парадокс у експериментальних романах є засобом маніпулювання письменників художньою формою твору та виявом їхнього нетрадиційного мислення. У романах традиційного спрямування цей засіб комічного виявляється лише на лексичному та текстовому рівні, при цьому прикладів такого вживання небагато. Лексичним парадоксом є використання С. Елкіном американського сленгу в устах британського принца: Blast, I wish I’d the lolly, but I don’t come into my inheritance for just ages yet. Your troubles would be over if I did (Чарівне королівство, 9). Лексема lolly у наведеному контексті служить вираженням іронічного ставлення автора до американського способу життя, що завуальовано зображено через опис байдужості і скупості британського монарха, королеви Єлизавети, яка відмовляється виділити кошти на поїздку хворих дітей до Дісней Ленду. Іншим прикладом парадоксу, який реалізується у мегаконтексті всього твору “Політ над гніздом зозулі”, є те, що персонажі не згідні з тим станом речей, що відбуваються з ними і водночас покірно погоджуються з усіма правилами, встановленими у місці їхнього перебування.
Гротеск відіграє важливу роль у всіх досліджуваних романах, однак образи творів експериментального спрямування є більш гротескно-загострені та віддалені від реальності. Простежимо як за допомогою лексичних одиниць, що позначають відчуття втоми, страху здійснюється гротескова характеристика п’яного газетного репортера Міллера у романі “Походження бруністів”: Miller reached home about five, staggered into the shower. He was nearly blind with fatigue, eaten up with a vague sense of betrayal, though of whom or what (prudence?) he couldn’t remember, and drunk as a skunk to boot... His next station was the bed ... and remorse troubled his imaginings (Походження бруністів, 72).
Особливу роль у створенні комічного ефекту “чорні гумористи” відводять іронії, яка нерідко взаємодіє з іншими згаданими засобами комічного, як, наприклад, в уривку з роману “Політ над гніздом зозулі”: When a completed product (пацієнт, що вийшов з лікарні – A.Л.) goes back out into society, all fixed up good as new, ... something that came in all twisted different is now a functioning, adjusted component, a credit to the whole outfit and a marvel to behold. Watch him sliding across the land with a welded grin, fitting into some nice little neighborhood” (Політ над гніздом зозулі, 40). Тут гротеск узаємодіє з асоціативною іронією, яка реалізується за допомогою тематично згрупованої лексики, що позначає роботу механізму, метафор та порівнянь гумористичного та гіперболічного характеру.
У третьому розділі проводиться аналіз функціонування лексики, що позначає негативні відчуття і стани страху, страждання, втоми, відчаю, смерті, кволості, які є об’єктними референтами сміху у стилістичних контекстах романів конвенційної та неконвенційної прози “чорного гумору”. Ці лексичні одиниці мають високу абсолютну частотність вживання та емоційно й експресивно виділяються за допомогою окремих стилістичних засобів або їхньої взаємодії.
До уваги беруться два мовних рівні: лексичний та синтаксичний, оскільки саме тут найбільш виразно проявляється комізм творів письменників і простежується різниця між експериментальним та традиційним напрямками.
Дослідження творів “чорних гумористів” на лексичному рівні проводиться у три етапи: 1) виявляються лексеми на позначення стану страху, страждання, втоми і кволості, відчаю, смерті; 2) об’єднуються отримані лексичні одиниці у відповідні лексико-семантичні поля (ЛСП) за їх спільними семантичними ознаками, досліджуються лексичні зв’язки у межах одного ЛСП та між одиницями різних ЛСП; виділяються також фреймові блоки (ФБ), де проявляються багатоступеневі зв’язки; 3) аналізується стилістичне функціонування конституентів виділених лексико-семантичних парадигм. Під впливом контексту у романах “чорних гумористів” мовні одиниці, що вживаються для позначення певних станів, вступають у складні лексичні, синтаксичні та асоціативні зв’язки між собою, при цьому впливають на реалізацію авторського комічного відтворення дійсності та актуалізацію різних оказіональних смислів.
Функціонування конституентів виділених ЛСП з метою створення комічного ефекту поширюється і на синтаксичний рівень, унаслідок їхньої взаємодії з суміжними елементами у словосполученнях і реченнях. Це відбувається в результаті дії синтагматичних (послідовних) лексичних зв’язків, які, за визначенням І.В. Арнольд, пов’язують одиниці одного рівня і базуються на лінійності тексту.
Лексико-семантичне поле у нашому розумінні цього терміну частково співпадає з терміном “розгорнуте лексико-семантичне поле”, в якому слова належать до різних частин мови і пов’язані семантичними та словотвірними зв’язками з ядром та одне з одним (Т.С.Гриневич, Н.Г.Долгих). Крім семантичних та словотвірних зв’язків, у виділених ЛСП наявні також парадигматичні та синтагматичні зв’язки.
До уваги береться частково також ширший дискурсний інтердисциплінарний контекст, тобто аналізується лексика, що виходить за межі поля, що зумовлює утворення фреймів відповідно до певних мовленнєвих ситуацій. Це дозволяє акцентувати не лише зміст повідомлення, яке хотів передати автор, та систему мовних засобів, а й зрозуміти їхню прагматику, тобто мету та умови трансферної реалізації. Однак основний акцент у дисертації зроблено на польовий аналіз, який є складовою частиною системно-структурної парадигми, оскільки об’єктом вивчення є внутрішня структура лексичної системи та особливості її стилістичного функціонування у творах “чорних гумористів”.
До характерних особливостей функціонування конституентів виділених лексико-семантичних парадигм у досліджуваних романах “чорних гумористів” належать такі:
- тісні синтагматичні та парадигматичні зв’язки між лексичними одиницями виділених лексико-семантичних парадигм;
- наявність поряд із ними експліцитно виражених та імпліцитно домислюваних об’єктних референтів, що є джерелами емоційно-психологічних та фізіологічних станів, у яких перебувають герої романів і які лежать в основі висміювання письменників, що належать до школи “чорного гумору”;
- саме лексичні одиниці ЛСП, які є експресивно акцентованими, беруть участь у створенні комічного ефекту;
- для передачі різних відтінків станів, у яких перебувають герої романів, використовуються синоніми з негативною спрямованістю оцінки до лексичних одиниць визначених полів, а також, крім узуальних, відбувається актуалізація оказіональних смислів з негативним компонентом значення;
- підсиленню семантичних значень сприяє взаємодія лексичних одиниць різних лексико-семантичних полів у тексті.
- лексичні одиниці, що позначають страх та смерть, пов’язані між собою також асоціативно, утворюють фрейми, які в свою чергу складаються із субфреймів. При цьому більшість елементів фрейму є спільною для усіх п’яти романів, що свідчить про спільність реалізації дискурсної прагматики комічного сприйняття “чорних гумористів”.
Серед лексичних засобів, які беруть участь у створенні комічного ефекту, найчастіше вживаються авторські оказіоналізми, похідні лексеми та синоніми, атрибутивні словосполучення, стилістично маркована лексика. До найхарактерніших синтаксичних засобів створення комічного ефекту належать речення різної довжини та структури, вставні конструкції, синтаксична сполучуваність речень та виразів далеких за змістом та комунікативною спрямованістю.
Основні лексико-синтаксичні та стилістичні засоби, використані в експериментальному та традиційному напрямках „чорного гумору” є спільними, однак шлях до поставленої мети у них відрізняється.
С.Елкін та К.Кізі, письменники традиційної течії, використовують засоби конвенційної прози: лексичні (синтагматичні та парадигматичні зв’язки між одиницями одного лексико-семантичного поля та їх взаємодія з елементами інших ЛСП), синтаксичні (логічно-побудовані, граматично та синтаксично узгоджені способи передачі думки у висловлюваннях) та стилістичні засоби, спрямовані на збільшення емоційної експресивності висловлювань.
Дж. Барт, Д. Бартельм та Р. Кувер, представники експериментального напрямку, використовують не тільки названі традиційні лексико-синтаксичні та стилістичні засоби, а й експериментують з мовою і формою своїх творів. Це виявляється у використанні авторського словотворення, лексичної та синтаксичної аномалії, повтору, зведеного до абсурду, фрагментарності висловлювань, недотримання правил пунктуації, використання схем та графіків, тобто звернення до мовного стилю постмодерністів.
ВИСНОВКИ
1. Проведений аналіз лінгвостилістичних особливостей створення комічного ефекту у романній прозі “чорних гумористів” дав змогу зробити висновки про те, що “чорний гумор” – це контрастне мовно-літературне явище, для якого характерне злиття засобів комічного та трагічного. Всупереч традиційному розумінню гумору як доброзичливого осміяння часткових вад загалом позитивного характеру героїв чи зображуваної дійсності з метою виправлення недосконалостей, комізму “чорного гумору” притаманне тотальне висміювання, спрямоване на людину, її буття і всесвіт узагалі, включаючи самого автора і творчий процес у цілому. На відміну від сатири, в основі якої лежить різке осудливе заперечення негативного, осміяння, спрямоване проти соціально-шкідливих явищ, які не відповідають суспільно-естетичному ідеалу, у “чорному гуморі” здійснюється заперечення будь-яких цінностей та можливостей вибору, що наближається до нігілізму. Все це викликане тим, що в основі світогляду письменників, які належать до цієї школи, лежить сприйняття життя як суцільного абсурду.
2. Контрастність “чорного гумору” виявляється і у його структурі, оскільки тут наявні два основні літературні напрямки: традиційний та експериментальний. Якщо письменникам традиційної течії властива конвенційна проза, представники експериментального напрямку є творцями нової неконвенційної прози, характерними особливостями якої є: використання різних видів алогічного зв’язку, що переважно зводяться до абсурду; гри, що реалізується на різних мовних рівнях, включаючи гру із контрастними смислами; переривання оповіді авторськими відступами, де письменник коментує різні аспекти свого твору, вставними епізодами, непов’язаними із загальним ходом оповіді. При цьому відбувається іронічне наслідування традиційних форм оповіді та художніх засобів у гіперболізовано-загостреній формі. Ці засоби експериментальної прози покликані вразити, приголомшити, викликати сміх і заперечити необхідність існування традиційних норм реалістичного роману.
3. Письменники обох літературних течій використовують аналогічні засоби створення комічного ефекту, а саме: гротеск, пародіювання, парадокс та іронію, однак виявляються вони по-різному.
Зокрема, парадокс і пародіювання у творах експериментальної прози мають більш вагоме значення, ніж у традиційній прозі, що виявляється у ширшому діапазоні стилістичних функцій, які ці засоби виконують.
У традиційних романах пародіювання спрямоване, передусім, на кризу соціальних відносин, на занепад людської особистості та моральних цінностей, а в експериментальній прозі об’єктом пародіювання є методи і хід мислення, особистість автора, традиційні стилі та форми письма, можливості мови.
Парадокс у романах “Химера”, “Походження бруністів”, “Білосніжка” є засобом експериментування письменників з художньою формою твору та виявом їхнього нетрадиційного мислення. Тому він є досить поширеним і виявляється на різних мовних рівнях. У “Польоті над гніздом зозулі” та “Чарівному королівстві” цей засіб комічного реалізується лише на лексичному та текстовому рівні, при цьому прикладів такого вживання небагато.
Гротеск відіграє важливу роль у всіх досліджуваних романах, однак образи творів експериментального спрямування є більш гротескно-загострені та віддалені від реальності.
Іронія є важливим засобом створення карикатур та виділення негативних рис персонажів і середовища, в якому вони живуть. Часто людина зіставляється з твариною чи механізмом, а суспільство зображене як автоматизоване, абсурдне. У романах експериментальної прози з метою іронічної характеристики персонажа використовується невідповідність його мови та статусу, спостерігаються суперечності в авторській характеристиці персонажів у різних ситуаціях.
Деякі названі засоби комічного взаємодіють у „чорному гуморі” експериментального напрямку. Внаслідок цього відбувається іронічна імітація конвенційної прози, що переростає у гротескне заперечення дієвості традиційних норм побудови творів. Це дозволяє їхнім авторам відмовитись від традиційних норм і в той же час продовжувати їх використовувати не тільки для зображення життя, а й до засобів його відображення. У цьому виявляється рефлексивність експериментальної прози.
4. У досліджуваних творах простежуються певні особливості реалізації ретроспекції та проспекції. Ці текстові категорії у романах письменників традиційного напрямку є засобами експлікації асоціативних зв’язків між відрізками тексту, що здійснюється внаслідок зіставлення епізодів з минулого життя персонажа з його теперішнім станом. У романах експериментального напрямку у процесі ретроспективного та проспективного аналізу зображуваних явищ об’єктивна та суб’єктивнооцінна модальність змінюється на протилежну. Це сприяє іронічному переосмисленню ідентичних подій і характерів персонажів у нових умовах, порушується текстова когезія, тобто втрачаються зв’язки між окремими частинами тексту.
5. Серед лексичних засобів, які беруть участь у створенні комічного ефекту, найчастіше вживаються авторські оказіоналізми, похідні лексеми та їхні синонімічні варіанти, атрибутивні словосполучення, стилістично маркована лексика. Їхнє стилістичне функціонування підсилюється внаслідок використання таких образних засобів як порівняння та епітет, рідше метафори. Це нерідко гіперболічні засоби змалювання негативних рис персонажів та середовища, однак у традиційних романах їхня частотність є вищою.
5.1. Оскільки в основі комічного відтворення “чорних гумористів” лежить негативне сприйняття дійсності, в їхніх романах вживаються відповідні лексичні одиниці, що позначають негативні відчуття і стани, в яких перебуває людина і які виникають внаслідок її взаємодії із середовищем.
Характерними особливостями функціонування цих лексичних одиниць, об’єднаних у дисертаційному дослідженні у лексико-семантичні поля, є:
- висока абсолютна частотність вживання у стилістичних контекстах досліджуваних романів;
- тісна взаємодія лексичних одиниць різних лексико-семантичних полів;
- використання експліцитно виражених та імпліцитно домислюваних джерел певного стану людини, на які спрямоване висміювання письменників;
- внаслідок взаємодії із стилістичними контекстами романів відбувається актуалізація оказіональних смислів. |
