КОГНІТИВНО-ДИСКУРСИВНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЧАСУ В СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІ



Название:
КОГНІТИВНО-ДИСКУРСИВНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЧАСУ В СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІ
Альтернативное Название: КОГНИТИВНО-дискурсивная КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ВРЕМЕНИ В современном немецком языке
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета і конкретні завдання дослідження, його наукова новизна, теоретичне значення і практична цінність, вказується матеріал, джерела і методи дослідження, визначаються положення, які виносяться на захист.


У першому розділі (“Категорія часу в когнітивно-дискурсивній парадигмі знання) формується теоретико-методологічна база дисертації, проводиться системний аналіз понятійних категорій когнітивної та дискурсивної лінгвістики, розглядаються мультидисциплінарні засади часу. При цьому особливий акцент робиться на його лінгвістичних параметрах.


Теоретико-методологічною базою сучасної лінгвістики є когнітивно-дискурсивна парадигма, яка розглядає мову як поліфункціональну знакову систему і розуміє її як явище когнітивного порядку, що використовується в комунікативній діяльності людини та має для цього необхідні одиниці, категорії, механізми і структури. Останні становлять собою відображення процесів категоризації та концептуалізації дійсності певною лінгвокультурною спільнотою.


Категоризація часу пов’язана з виокремленням трьох основних планів – теперішнього, минулого й майбутнього та суб’єктивним усвідомленням зміни подій, станів і явищ. У межах цього процесу відбиваються різні його грані, точки відліку й відрізки на геометричній осі, що задаються інтелектуальною природою людини, а тому стають об’єктом мультидисциплінарних розвідок. Останні, як відомо, характеризуються адитивністю наук і базуються на вивченні одного й того ж обєкта при виділенні в ньому різних предметів аналізу. Обєднані обєктом, ці науки, як правило, роз’єднані в методах і теорії.


Різностороння специфіка часу, його роль і місце в життєдіяльності людини дискутуються давно й наполегливо, адже філософ, фізик, історик і мовознавець можуть і мусять по-своєму вивчати і трактувати цю категорію. Говорячи про “поліфонію” часу, науковці виділяють філософський, фізичний, астрономічний, геологічний, кібернетичний, психологічний, соціально-історичний, художній, лінгвістичний та інші його різновиди.


Категорію часу як одну з фундаментальних властивостей світу було визнано ще Аристотелем, однак ні античні, ні сучасні філософські концепції не дають його однозначного витлумачення: у Платона “час” – рухливий образ вічності, у Августіна – властивість створеного Богом універсуму, у Канта – невід’ємна частина людського розуму, що “відповідає” за відображення світу речей, у Хайдеґґера – середовище, в якому відбуваються події, а сам по собі час ніщо. У механістичній (картезіанській) парадигмі ньютонівської науки явища, події та стани вважалися повністю детермінованими: все, що відбувається, має певну причину та призводить до певного наслідку, а тому і не робилося демаркації між минулим і майбутнім, оскільки і те й інше закладено в теперішньому стані речей, а сам час вважався “абсолютною величиною”, що тече сама собою без будь-якого зв’язку з реальним світом.


Різноманіття дефініцій часу в природничих науках не знімає питання про його онтологічний статус. Однак уже сам факт багатовікової епістемічної традиції щодо інтерпретації часу свідчить про існування його об’єктивної основи. Переосмислення природи часу є головною особливістю сучасних наукових теорій і полягає в подоланні картезіанського уявлення про абсолютність часу та у визнанні його відносності.


Вирішальне значення в цьому розумінні мали ідеї А. Ейнштейна, який, відмовившись від абсолюту, підкреслював нерозривний зв’язок простору й часу та заперечував існування будь-яких переважаючих систем відліку останнього, оскільки його вимір є завжди відносним з точки зору спостерігача. Поєднавши еволюційну динаміку матеріального світу з його статистичними параметрами, посткартезіанська наука взяла на озброєння ідею топохронного континууму як таку, що наголошує неперервність взаємотрансформацій простору й часу та забезпечує умови для самопородження (автопоезу), розвитку і змін в об’єктивному світі. І. Пригожин, змальовуючи картину “перевідкриття” часу й обґрунтування “стріли часу” як лінії, спрямованої з минулого в майбутнє, доводить, що саме часо-просторовий субстрат природних процесів є засадою синергетичної (само)організації елементів живої та неживої матерії як системи, що еволюціонує.


У відповідності до сучасних філософських і природничонаукових поглядів час визнається об’єктивно-реальною формою існування матерії, яка виражає тривалість буття і послідовність зміни станів усіх матеріальних об’єктів та їх систем. При цьому фізичний час визначається як об’єктивно заданий природний механізм, а філософський – як відносний і абстрактний. У психологічних і соціологічних студіях час постає як деяка послідовність квантифікованих моментів, що формуються в онто- й етногенезі та зазнають певних змін під упливом суспільного середовища. Час у літературознавстві (М.М. Бахтін, Л.А. Ноздріна, З.Я. Тураєва) – явище метафоричне, воно осмислюється лірично та освоюється ментально в ідіостильовій майстерні автора, який надає йому рис образності, емоційності та оцінності.


Мультидисциплінарний підхід дозволяє говорити про когнітивну природу часу, яка визначається не тільки набором окремих уявлень щодо форм і способів існування довкілля, але й духовними настановами людини, що синтезують колективний та індивідуальний досвід і передають різні системи над- і національних цінностей. Поєднуючи в собі певну суму чуттєво-досвідних уявлень про об’єктивні властивості світу, час є прямим відбитком категоризуючої діяльності людини, що її закарбовано в мовну свідомість через фіксацію на лінійній осі реального часу двох типів структур – тернарної та бінарної (В.С. Юрченко). Перша пов’язана з опосередкованим, транзитивним відношенням “минуле – теперішнє – майбутнє”, а друга – з асиметричним “раніше – пізніше”.


На відміну від простору з його статичністю та тримірністю, час із лінгвокогнітивної точки зору являє собою об’єктивно-суб’єктивну категорію, що є носієм ідеї динамічного, лінійного, одновекторного (незворотного) вимірювання світу, в яку включено позицію спостерігача – мовленнєву особистість (homo loquens), уявлення якої про час відносні, а тому й знакове відображення нею ідеї часу має відносний характер.


Усвідомлення такої двоплановості категорії часу лежить в основі європейської традиції її опису в граматиках природних мов, на тлі чого започатковуються подальші принципи опису темпоральної системи окремих мов з огляду на загальне та порівняльно-історичне мовознавство (W. Bull, K. Bühler, K. Heger, O. Jespersen), а згодом і на класичну логіку (R.P. McArthur, A. Prior, N. Rescher / A. Urquhart, H. Reichenbach). На стику логіки й лінгвістики виникає нова, лінгвофілософська концепція часу, представники якої (J. Ballweg, R. Bäuerle, C. Fabricius-Hansen та ін.), відштовхуючись від ідей О. Єсперсена і Г. Рейхенбаха, в пошуках “універсальної системи часів” доходять висновку, що шляхи і способи вербальної реалізації темпоральних відношень мають охоплювати не лише власне граматичний час, але й вид, модус, таксис і дейксис, а також лексичні та синтаксичні засоби втілення часової семантики.


Постулатами лінгвофілософії обґрунтовуються й усталені погляди на темпоральну систему німецької мови. Усвідомлюючи відносність і невичерпність конструкту “час”, а також намагаючись дійти згоди щодо парадигматичного інваріанта й синтагматичних варіантів часових форм (В.Г. Адмоні, О.І. Москальська, Є.Й. Шендельс, P. Eisenberg, W. Flämig, K.Е. Heidolph, G. Helbig / J. Buscha, G. Zifonun), традиційна граматична думка нерідко шукає точку опори за межами граматики – у “психологічних настановах” homo loquens (H. Brinkmann, D. Wunderlich), у “предикативних перспективах” (В.А. Жеребков, Н. Vater), у “комунікативних регістрах” (М.С. Веденькова, Е. Benveniste, H. Weinrich) тощо.


Поступово до фокусу уваги лінгвістів потрапляє широке коло питань структурно-граматичного і функціонально-семантичного порядку, пов’язаних із реалізацією категорії часу в мовленні: схеми експлікації одно- й різночасовості, гомо- й гетерогенне вживання часових форм, їх комплементування з боку темпоральної лексики задля уточнення часової дистанції чи інтервалу. Все це дозволило розширити уявлення лінгвістичної науки про категорію часу в термінах “дейктичної темпоральної референції” (J. Lyons, В.А. Плунгян), “надтемпоральних системогенних конструктів” (M. Canbulat), “функціонально-семантичного поля темпоральності” (А.В. Бондарко), “топохроносу” (М.В. Нікітін) та ін., що зрештою сприяло усвідомленню когнітивної основи кореляції “фізичний час – лінгвістичний час”.


Зазначені інтерпретації темпоральної організації мовлення цілком вписуються в ті теоретичні – логічні та сублогічні – версії структури й сутності об’єкта пізнання, які панували в мовознавстві ХІХ-ХХ ст., однак вони не дали вичерпної відповіді на питання про те, яким чином час концептуалізується мовною свідомістю і як він відбивається чи видозмінюється в різних режимах мовленнєвої діяльності.


Інтелектуальною домінантою сучасної лінгвістичної науки є когнітивно-дискурсивна парадигма, яка передбачає визнанням того, що основне призначення семіотичних одиниць полягає у здійсненні мисленнєво-мовленнєвих операцій: з одного боку, мовна одиниця виступає засобом гносеологічної активності в логосфері (когнітивна функція), а з іншого, – служить цілям інтерактивної взаємодії (комунікативна функція). У такий спосіб когнітивна складова гармонійно сполучається з комунікативною, а комунікативна – з когнітивною, бо когнітивний процес є процесом пізнання, а комунікативний – трансферу знання.


Не є винятком із цього процесу й категорія часу, оскільки вона поєднує в собі епістемічні, об’єктивно-реальні (“знання”) та асоціативні, чуттєво-образні (“уявлення”) начала (рис. 2) і виступає своєрідним інструментом пізнання й відображення дійсності.


У другому розділі (Когнітивно-семантична концептуалізація часу в німецькомовній картині світу”) досліджуються темпоральні відношення в ракурсі когнітивної семантики, розглядається структура концептуального поля “час” у німецькому лінгвокультурному середовищі, аналізуються мовні засоби його втілення, описуються алгоритм його когнітивної метафоризації.


У концептосфері німецькомовної етнічної спільноти феномен “час” займає певну понятійну нішу, що має вигляд концептуального поля, елементи якого організуються в єдине ціле за принципом включеності один до одного як таксони вищого й нижчого порядків: гіперконцепт – концепт – гіпоконцепт. Стрижнем цього концептополя є однойменний базовий (макро)концепт “час”, тоді як його конституенти – гіперконцепти “метричний” і “екзистенційний час” – виступають родовими поняттями стосовно понять видових – власне концептів, реалізація яких дозволяє вирізняти найдрібніші конституенти – гіпоконцепти, що найбільш виразно підкреслюють етнокультурну специфіку часу.


Гіперконцепт “екзистенційний час“, при виділенні якого головним фактором є відчуття, переживання й оцінка часових властивостей процесів, подій і станів, представлено в німецькомовній свідомості системою бінарно упорядкованих концептів – ‘вічність’ і ‘позачасовість’, ‘циклічність’ і ‘лінійність’, ‘віддаленість’ і ‘невіддаленість’.


Концепти ‘позачасовість’ і ‘вічність’ співвідносяться з царством Бога, потойбічним буттям, нескінченністю світу природи або дуже довгим часом, позбавленим дистанції чи інтервалу. Асоціюючись зі сталістю, тривалістю й перманентністю буття, вони набувають особливої духовної та культурної цінності для німецькомовної спільноти. ‘Позачасовість’ і ‘вічність’ актуалізуються за допомогою широкого спектру лексичних засобів (immer, stets, ständig, ewig, allzeit; (so)lange; endlos, pausenlos, konstant etc.) і панхронного презенса.


Концепт ‘циклічність’ співвідноситься в лінгвокультурній свідомості з космологічною, а концепт ‘лінійність’ – з історичною свідомістю, необхідними атрибутами якої є ідеї початку й кінця. Циклічність відображає послідовність однотипних подій, повторюваність природних і життєвих кіл. Вона експлікується переважно за допомогою лексичних індексів, що маркують гіпоконцепти ‘повторюваність’ (immerwieder, wieder, noch und noch, wieder und wieder, immer wenn, sooft), ‘багаторазовість’ (mehrmals, manchmal, verschiedene Male), ‘регулярність’ (nachts, mittwochs, täglich, monatlich, jedes Jahr, regelmäßig) і ‘нерегулярність’(von Zeit zu Zeit, ab und zu). Концепт ‘лінійність’, виражаючи односпрямованість поступального руху, знаходить своє втілення як граматичними засобами (презенс, претеритум, перфект, футурум-1), так і цілою низкою лексичних індексів, що експлікують гіпоконцепти ‘лінійне теперішнє’ (jetzt, heute / heutig, heutzutage, diesjährig / heurig, nun, derzeit, zur Zeit etc.), ‘лінійне минуле’ (früher, vorher, vorig, gestrig, bereits, längst, schon, bisher, bislang, als, nachdem etc.) і ‘лінійне майбутнє’ (in der Zukunft, künftig, später, morgen, nachher etc.).


Сучасній німецькомовній картині світу притаманний симбіоз циклічного й лінійного сприйняття часу з домінантою останнього як прогресивного та відкритого назустріч майбутньому, що цілком вписується у психологію людини, якій властиво більшою мірою перейматися майбутнім, аніж минулим чи теперішнім.


Концепти ‘віддаленість’ і ‘невіддаленість’ втілюють ідею дистанції, що втягує в орбіту опису два часових плани – минулого та майбутнього, повністю виключаючи теперішнє. Ступінь віддаленості від моменту мовлення може фіксуватися на часовій осі як в узагальнений, так і в деталізований способи. Узагальнена оцінка часової дистанції здійснюється за допомогою часових форм “перфект”, “плюсквамперфект”, “футурум-2”, а деталізована – лексичним шляхом, за допомогою маркерів близького минулого (geste , kürzlich, letzhin, neulich, soeben, umlängst, zuletzt, in der letzten Zeit etc.), далекого минулого (einst, einstmals, vor einem Tag/ Monat/ Jahr, vor Zeiten, längst, seit langem, schon lange, irgendwann), близького майбутнього (bald, demnächst, gleich, morgen, übermorgen, nächstens) та віддаленого майбутнього (einmal, irgendwann etc.). Віддаленість вирізняється в німецькомовному картинуванні світу кількісною перевагою вербальних засобів маркування минулого, в той час як у плані майбутнього домінують засоби маркування близькості до моменту мовлення.


Гіперконцепт “метричний час” відображає ідею кількості та сприймається мовленнєвою особистістю як одиниця виміру. Його когнітивно-семантична структура представлена в німецькій лінгвокультурній свідомості концептами ‘короткочасність’, ‘тривалість’ і ‘конвенціонально-суспільний час’.


Темпоральна лексика, що експлікує короткочасність (die Minute, die Sekunde, der Moment, der Augenblick) та тривалість (die Stunde, die Woche, die Dekade, der Monat, das Jahr, das Jahrhundert, das Millennium etc.) не завжди має прямі кореляції з метричними параметрами часу. Цим концептам можуть відповідати й цілі фрагменти життєвого світу людини (ein entscheidender Augenblick des Lebens, die glücklichen Tage der Jugend, die große Stunde). Темпоральні індекси die Minute і die Sekunde частіше використовуються для передачі вирування подій і/або швидкоплинності повсякденного буття (Ich bin in einer Sekunde zurück; Das hielt nur drei Minuten an; Er hatte dafür keine Minute), а der Moment та der Augenblick – для характеристики зовнішнього світу подій, глобальних ситуацій, що впливають на емоційний стан людини (ein kritischer / lichter Moment, ein großer / unvergeßlicher Augenblick). Хронолексеми тривалості die Stunde, der Tag i das Jahr відрізняються в цілому високим ступенем метафоричності. Вони можуть характеризувати різні аспекти як зовнішнього (goldene Tage, fette Jahre), так і внутрішнього світу людини, співвідносячись із часовими відрізками, наповненими яскравими емоційними імпульсами (schwere Stunde, böse Tage).


У конвенціонально-суспільному часі відображається умовно-метрична періодизація явищ природи і життєвого світу людини, квантифікована у вигляді точних календарних термінів і конкретних дат літочислення. Серед лексичних одиниць, що позначають цей час у німецькій мові, вимальовуються такі основні групи: назви певних відрізків часу за різними календарними системами (der Januar, der März; der Montag, der Mittwoch; Weihnachten, Oste ; das Viertel, das Semester, das Trimester), позначення конкретної дати (im 10. Jh., 2003, am 5. Mai), найменування біовікового статусу людини (das Baby, das Kind, der Knabe, das Mädchen, die Frau, der Mann, der/die Alte) та її вітальних віх (die Kindheit, die Jugend, das Alter). Закріплення в календарі універсальних закономірностей об’єктивного світу пов’язано (крім зручності часової орієнтації в довкіллі) з усвідомленням важливості чи значущості природних, культурно-історичних, релігійних та інших явищ для життєдіяльності людини, а також з її прагненням до узгодження своєї поведінки з прийнятими в соціумі нормами.


Притаманне образному мисленню сприйняття часу не тільки як вимірюваної величини, але й як суб’єкта, об’єкта чи інструмента діяльності стає тією когнітивною базою, на тлі якої відбуваються процеси його метафоризації. У когнітивному розумінні метафора є не стилістичною фігурою і відхиленням від норми, а “буденною варіацією мовлення” (М. Schwarz-Friese), як ментальна форма освоєння людиною довкілля, як властивість мислення, що активізує її емпіричний досвід і культурну компетенцію, дозволяє відобразити у вербальній формі чуттєво несприймані об’єкти та явища.


 


Вбираючи в себе національно зумовлені міфопоетичні, релігійні, культурні уявлення про часові характеристики довкілля, когнітивні метафори часу виконують роль своєрідних маркерів мовної картини світу. Вони мають свою особливу, властиву певній мовній свідомості структурно-сітьову модель, яка спирається на “предметно-центричний фрейм” (С.О. Жаботинська) – універсальну інформаційну структуру, що унаочнює відношення подібності між часом як концептуальним референтом метафори та його значеннєвими корелятами. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины