ПРОСОДИЯ УБЕЖДЕНИЯ В АНГЛИЙСКОЙ ДИАЛОГИЧЕСКОЙ РЕЧИ (экспериментально-фонетическое исследование)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми; визначено об’єкт та предмет дослідження; сформульовано його мету, конкретні завдання та методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичну значимість та практичну цінність роботи.

У першому розділі „Вихідні теоретичні передумови дослідження” розроблено критичний огляд теоретичних робіт, пов’язаних з проблемою переконування як соціально-психологічної категорії. Термін „переконування” має різне смислове навантаження у різних наукових парадигмах. У сучасній теоретичній літературі з деяких дисциплін виокремлення переконування як соціально-психологічної категорії лише намічається. У філософії переконування зазвичай трактується як ідейна переконаність (А.А. Івін). Переконаність вважається продуктом логічних процесів. Pure conviction передбачає апеляцію до розуму. Ще П. Сопер відмічав, що логічність зумовлює ефективний психологічний вплив, і, як наслідок,  більшу переконаність. Що вищий інтелектуальний рівень адресата, то більше він приділяє уваги розумним доказам, які ґрунтуються на логічних висновках (А.Д. Бєлова ).

У психології переконування витлумачують як специфічний компонент психологічної структури особистості, потенційно співвіднесений з вірою. Віра є стихійною підставою для практичних дій. Ми вважаємо, що подібність між вірою та переконуванням припускається лише у психологічному відношенні. Вищезазначені є психологічними компонентами свідомості, проміжною ланкою між знанням та практичною дією, і тому безпосередньо керують вчинками людей.

Розглядаючи переконування з кута зору його формування, акцентуємо на процесуальності даного явища. Оскільки смислове значення переконування як стійкого компонента структури особистості можна трактувати як переконаність, то її досягнення (у певному смислі -переконуваність) характеризує переконування як процес формування переконаності. У подальшому при необхідності будемо диференційовано використовувати терміни переконування та переконаність, маючи на увазі у першому випадку процес, у другому – результат цього процесу.

Переконування характеризується не лише формуванням стійких компонентів психологічної структури особистості, але й способами навмисного та соціально-психологічного впливу на свідомість людей. Переконування як скерований вплив використовується для перетворення певної інформації в систему життєвих настанов та принципів у діяльності особистості. Як спосіб впливу на свідомість людей переконування містить: 1) засіб, за допомогою якого відбувається вплив; 2) використані механізми впливу; 3) функції, які  виконує даний спосіб впливу.

Спираючись на положення про те, що переконування – це, перш за все, вербальний вплив, слід додати, що для переконування мова (письмова, усна) виступає засобом, за допомогою якого можливе використання певних механізмів переконувального впливу.

Механізмами переконувального впливу виступають організуючі моменти мови та мислення в їх єдності. Такими організуючими механізмами переконування виступають тези, підстави доказу (аргументи) та демонстрація або спосіб доказу. До основних вимог, що зумовлюють механізми переконувального впливу, належать: 1) правильне теоретичне розв'язання питання, яке забезпечує успіх; 2) врахування точних, достовірних, конкретних, що допускають перевірку фактів; 3) прозорість, простота, дохідливість, урахування аудиторії; 4) планове, логічне, струнке викладення матеріалу з чіткими переконливими висновками. Як засоби переконувального впливу власне аргументи або докази містять єдність раціонального та емоційного моментів. Це характеризується тим, що переконування виконує дві взаємопов’язані функції: перша – довести істинність певного положення (тези), друга – досягти згоди об’єкта та визнання істинності даної тези.

Ураховуючи наведене, можемо припустити що: переконування – це засіб впливу на свідомість людей, ефективність якого визначається співвідношенням у суспільній свідомості емоційних та раціональних моментів. При переконувальному впливі раціональне визначає комунікативний ефект, підпорядковуючи собі емоційне у свідомості об’єкта, на який впливають. Переконування впливає насамперед на розум, активізуючи  процес мислення особистості.

Переконування є формою вербальної дії, яка здійснюється за допомогою аргументації. Аргументація в даній роботі розглядається нами як комунікативна діяльність суб’єкта у триєдності вербального, невербального та екстралінгвістичного, метою якої є переконання адресата через обґрунтування правильності своєї позиції (А.Д. Бєлова).

Аргументація є багатогранним явищем і передбачає діалектичну єдність двох процесів – внутрішнього (прийняття рішень) та зовнішнього (процес соціальної взаємодії з метою переконування реципієнта)    
(А.Д. Бєлова, M. Allen, N. Burrel, І.Н. Гавришина).

У лінгвістиці теорія аргументації отримала різнопланове висвітлення, що зумовлено її міждисциплінарним характером. У залежності від аналізованих питань у теорії аргументації намітилося кілька напрямків. У загальному контексті всіх наявних традицій аргументативного аналізу можна умовно виокремити три напрямки:

І. Логічний напрям, близький до формальної інтерпретації, що враховує намір поза контекстом та розглядає аргументування на рівні висловлення (або умовиводу) (А.Т. Кривоносов, S. Toulmin, Г.І. Рузавін);

ІІ. Риторико-філософський напрям, що відображає однобічний намір (вплив), оснований на характері риторичного мовлення (судове мовлення, засоби масової комунікації) (Ch. Perelman, Г.А. Брутян, А.Д. Бєлова);

ІІІ. Діалогічний напрям, що вивчає взаємоорієнтований намір (взаємодію), який спирається на характер організації аргументативного діалогічного дискурсу (В.З. Дем’янков, А.Н. Баранов, K. Lorenz).

Найцікавішим у теорії аргументації для лінгвістичних досліджень є діалогічний напрям, оскільки діалог розширює функціональний спектр переконувального мовлення від впливу до взаємодії. Діалогічний напрям характеризується тим, що в ньому аргументацію розуміють як спілкування між двома особами. У процесі аргументації враховується не тільки мовець, але і його співрозмовник, розглядається певна послідовність аргументів обох сторін. Обґрунтування мовця пов’язується з вербальною реакцією співрозмовника, який є активним учасником спілкування (К.В. Ковтун).

Для теорії комунікації, що розглядає аргументацію як певний тип спілкування, корисна також розробка процесуальної моделі розгортання аргументації та визначення комунікативних кроків співрозмовника. Аргументація виникає як конфлікт, коли А робить заяву, яка передається Б, а Б передає А неприйняття його заяви (неприйняття інтерпретується як недовіра, сумнів, незгода). Репліка Б, тобто неприйняття заяви А, є підгрунтям для виникнення конфлікту.

До розуміння діалогічності аргументації дослідники прийшли через розмежування діалогічних ролей учасників спілкування, а саме: 1) глобальні ролі: пропонент, опонент; 2) локальні ролі: захист, атака. Розроблені в теорії аргументації чотири ролі – пропонент, опонент, атака, захист – увиразнюють антагоністичність аргументації як типу спілкування та безперечно є компонентами еристичної аргументації. Разом із тим, слід відзначити, що в соціальній кооперації співрозмовники не лише протидіють, але й допомагають один одному, разом вирішують завдання, встановлюють контакт. Ці дії перебувають в основі соціальної кооперації, що називається кооперативною аргументацією. Кооперативна аргументація – це такий тип аргументації, коли учасники спілкування кооперують свої дії для досягнення рішення, прийнятного для обох сторін спілкування. При вирішенні спірних проблем у кооперативній аргументації враховуються інтереси обох сторін. Різні типи дискусій різною мірою наближаються до суто антагоністичних або до кооперативних інтеракцій.

Специфіка зв’язності реплік усередині діалогу (дискурсу) найповніше розкривається при врахуванні інтеракціонального плану висловлення. Саме врахування зв’язків реплік на інтеракціональному рівні дає змогу розглядати діалогічний дискурс як взаємодію комунікативно-рівноправних реплік. Опозиція „мовець – співрозмовник” висунула в центр уваги спілкування двох рівноправних суб’єктів та поставила перед лінгвістами завдання дослідження участі цих суб’єктів у комунікативному процесі.

У даній роботі виокремлено та досліджено просодичні характеристики мовленнєвих висловлень, що реалізують переконування в англомовних аргументативних діалогічних єдностях.

Необхідно відзначити, що успішне дослідження просодичної реалізації переконування в діалогічному мовленні може здійснюватися в межах двочленної діалогічної єдності, (представленої наступними компонентами: реплікою-стимулом та реплікою-реакцією) визнаючи при цьому, що межі такого фрагменту можуть не вичерпувати процесу переконування. Оскільки в даній роботі не ставиться завдання проаналізувати весь процес переконування, а тільки виявити засоби, що сприяють збільшенню аргументативної значимості висловлень взаємодіючих суб’єктів, то оптимальний відрізок у вигляді двочленної діалогічної єдності розглядається як достатня модель дослідження, що дає змогу у найповнішій формі дослідити засоби просодичної реалізації переконування, які зумовлюють підвищення аргументативної значимості взаємодіючих реплік.

Відповідно до покладеного в основу класифікації функціонально-комунікативного критерію для цілей даної роботи були виділені наступні типи діалогічних єдностей:

1)              кооперативні ДЄ – це діалоги, де в основі мовленнєвої взаємодії перебуває спільна дія, а успішність спілкування визначається ступенем реалізованості загального комунікативного завдання та має однакову значимість для обох сторін;

2)              координуючі ДЄ – це діалоги, мета яких полягає в тому, щоб змінити думку партнера по комунікації, скоординувати різні, як вбачається одному з комунікантів, кути зору;

3)              еристичні ДЄ – це діалоги, де в основі мовленнєвої взаємодії перебуває протидія співрозмовників, а успішність спілкування має значення для однієї із сторін та може розглядатися як перемога одного та поразка другого комуніканта.

Другий розділ „Матеріал та методи дослідження” присвячено комплексній методиці експериментального дослідження просодії, яка містить методи вивчення особливостей інтонації, що сприймаються суб’єктивно (перцептивний аналіз), а також об’єктивних параметрів матеріалу дослідження (електроакустичний аналіз) (Т.А. Бровченко, 
В.Г. Волошин). До суб’єктивних акустичних особливостей належать висотні характеристики, ступінь гучності та швидкість мовлення (темп), що виокремлюються в даній роботі п’ятьма аудиторами-лінгвістами, які спеціалізуються в галузі фонетики.

Перцептивний аналіз містить слуховий та  аудиторський аналізи. До завдань слухового аналізу входив відбір експериментального матеріалу. Завданням аудиторського аналізу було виявлення акустичних ознак аргументативних діалогічних єдностей – висотних мелодичних характеристик, гучності та темпу,  сприйнятих суб’єктивно.

Комплексний перцептивний аналіз діалогічних єдностей, які реалізують функцію переконування, дає підстави вважати, що кожен з досліджуваних типів діалогічних єдностей контрастно протиставляється один одному за більшістю з розглянутих просодичних характеристик. Подальше дослідження просодії аргументативних діалогічних єдностей, проведене за допомогою електроакустичного аналізу, дало змогу точніше визначити частотні, енергетичні та темпоральні диферентори переконувальних фраз у трьох досліджуваних діалогічних єдностях (кооперативній, координуючій та еристичній). Для оброблення мовленнєвих сигналів з виділення частоти основного тону (ЧОТ), інтенсивності та тривалості використовувалася програма WINCECIL V 2.2, розроблена у Великобританії.

Третій розділ „Просодичне оформлення аргументативних діалогічних єдностей, які реалізують функцію переконування” присвячено викладенню результатів перцептивного та електроакустичного аналізів, які узгоджуються між собою та дають змогу зробити наступні висновки:

У кооперативній діалогічній єдності у межах репліки-стимулу та репліки-реакції спостерігається підвищення аргументативної значимості переконувальної фрази у порівнянні з початковою та кінцевою фразами. Це відбувається через збільшення таких частотних параметрів, як пікова ЧОТ та частотний інтервал структурних елементів фрази, частотний діапазон фрази; енергетичних параметрів: пікова інтенсивність структурних елементів фрази, діапазон інтенсивності фрази; часових характеристик: тривалість перших наголошених та ядерних складів, середньоскладова тривалість фрази в цілому.

Розглядаючи кооперативну діалогічну єдність у цілому, можна відзначити зниження аргументативної значущості репліки-реакції по відношенню до репліки-стимулу. Це відбувається унаслідок зменшення частотних, енергетичних та часових параметрів, які у своїй взаємодії створюють ефект повтору, тобто при зіставленні просодичних показників репліки-стимулу та репліки-реакції спостерігається подібність досліджуваних параметрів (див. рис. 1, 2, 3).

У кооперативному типі спілкування (на межі репліки-стимулу та репліки-реакції) частотними є паузи мінімальної тривалості (див. рис. 4). Це пояснюється тим, що репліка-реакція не містить нової інформації, а лише доводить наведені вище (у репліці-стимулі) докази.

Аналізуючи координуючу діалогічну єдність, можна відзначити, що у репліці-стимулі та репліці-реакції переконувальна фраза відрізняється від початкової та кінцевої підвищенням аргументативної значимості унаслідок збільшення частотних, енергетичних та часових параметрів. У свою чергу, розглядаючи координуючу діалогічну єдність у цілому, можна зафіксувати зростання аргументативної значимості репліки-реакції у порівнянні з реплікою-стимулом. Зростання аргументативної значимості репліки-реакції відбувається унаслідок збільшення таких просодичних параметрів, як пікова ЧОТ та частотний інтервал структурних елементів фраз, частотний діапазон фраз, тривалість перших наголошених та ядерних складів, середньоскладова тривалість фрази в цілому, за винятком енергетичних показників. Таким чином, зміни значень просодичних характеристик у репліці-реакції координуючої діалогічної єдності відображають зростання аргументативної значущості репліки (див. рис. 1, 2, 3).

Якщо порівняти середню тривалість пауз досліджуваних діалогічних єдностей, то можна прийти до висновку, що процес аргументації в координуючій діалогічній єдності є більш ускладненим та вимагає більших витрат часу в порівнянні  з кооперативною та еристичною діалогічною єдністю. Не викликає сумнівів той факт, що триваліша пауза (див. рис. 4) відображає процес пошуку мовцем переконливішої інформації, необхідної для мовленнєвого впливу на співрозмовника.

В еристичній діалогічній єдності в стимулювальній та реагуючій репліках можна простежити підвищення аргументативної значимості переконувальної фрази у порівнянні з початковою та кінцевою. Це досягається через збільшення досліджуваних частотних, енергетичних та часових параметрів.