ТЕКСТОТВІРНІ ФУНКЦІЇ ЕПІСТЕМІЧНОЇ МОДАЛЬНОСТІ В ДАВНЬОГРЕЦЬКОМУ ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ (на матеріалі текстів Геракліта і Платона)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ТЕКСТОТВІРНІ ФУНКЦІЇ ЕПІСТЕМІЧНОЇ МОДАЛЬНОСТІ В ДАВНЬОГРЕЦЬКОМУ ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ (на матеріалі текстів Геракліта і Платона)
Альтернативное Название: Текстотвирные ФУНКЦИИ Епистемичной модальности в древнегреческом философском дискурсе (на материале текстов Гераклита и Платона)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 У Вступі сформульовано проблематику дослідження, обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію роботи.


 У першому розділі дисертації “Методологічні підходи до вивчення дискурсу” визначено актуальний для сучасного гуманітарного пізнання методологічний напрям – вивчення взаємозв'язку семіотики мови та культури в індивідуальній і суспільній свідомості. Перший параграф першого розділу “Визначення семантичного обсягу понять 'текст' і 'дискурс'” присвячено аналізу змісту термінів, які задають ціннісно орієнтовану парадигму лінгвістичного аналізу. У випадку опозиційного вживання термінів виокремлюють такі ряди протиставлень: усне/письмове мовлення, вербальна/невербальна комунікація, власне мовна/прагматична компетенція, когнітивний процес/його результат, наявність/відсутність структури, родо-видова опозиція дискурсу та тексту. В нашій роботі протиставлення дискурсу й тексту здійснюється головним чином за родо-видовою ознакою, що передбачає і різні рівні семіотичного узагальнення структури, і різні рівні комунікативної компетенції. Використання поняття ‘дискурс’, ‘давньогрецький філософський дискурс’ з відповідною їм диференціацією мовленнєвих параметрів, а саме: вербальна/невербальна комунікація, усне/письмове мовлення, поетичне/прозове мовлення, символічний код/логічна аргументація, наявність/відсутність діалектних ознак тощо, дозволили наголосити на тому, що наукові та філософські формулювання, як й інші використання мови, зумовлені історичними та культурними контекстами. Саме тому завданням другого параграфу першого розділу “Соціолінгвістична інтерпретація філософського дискурсу” полягало в представленні давньогрецького філософського дискурсу як точку історичного відліку у формуванні науково-філософського знання та відповідних мовленнєвих практик. Традиційно вважалося, що становлення пізнавальних методів перебуває поза дією соціальних факторів. Згідно з сучасними поглядами соціології науки [R.Merton; B.Gunnarsson; T.Varttala], знання, вироблені в процесі соціальної взаємодії, є лише інтерпретацією пізнавальної інтуїції в рамках певної культурної парадигми. Огляд фонетичних, діалектних, жанрово-стильових характеристик творів давньогрецьких філософів привів до висновку про знаковість, особливо для раннього давньогрецького дискурсу, мовних параметрів. На ранній стадії давньогрецької філософії мовна аргументація здійснювалася грою жанрових, граматичних, метричних форм, методом етимологізації, фоносемантики – і навіть невербально, що пояснюється успадкованим від індоєвропейської традиції сприйняттям мови як знакової системи, що здатна передавати 'об'ємну' інформацію різного рівня семіотичного узагальнення, коли лінгвістична диференціація категорій часто ідентична встановленню зв'язків між окремими предметами, а тому ідентична аналітичному вивченню світобудови. У цьому аспекті віршована форма могла використовуватися не лише як художня, а й протонаукова форма комунікації. Започаткована в Іонії в VІ ст. до н.е. традиція наукових та філософських досліджень, зумовила вироблення найбільш адекватної форми для репрезентації дискретного теоретичного знання – прози, а також тенденцію до встановлення діалектної уніфікації. Науковий стиль почав асоціюватися спочатку з іонійським, а потім із аттичним прозовим мовленням. Проте ці нормативні тенденції не стосуються жанру. Типізація комунікативних ситуацій у давньогрецькому філософському дискурсі реалізувалася надзвичайно широким спектром жанрових форм, запозичених із культово-поетичної практики, судового та епідиктичного красномовства, а починаючи з класичного періоду – в рамках шкільної освіти виробляються спеціальні дидактичні жанри, на зразок діалогу, діатриби, трактату тощо. Відповідно до цільового призначення в межах античної шкільної освіти, а також генетично більш ранньої культово-поетичної практики, передбачалося існування двох основних типів текстів. Перші з них визначалися як авторитетні та ‘священні, інші – 'коментуючі. Рання грецька філософія, зокрема філософія Геракліта, представлена переважно сакралізованими творами. Одночасно в давньогрецькій філософії почали з'являтися тлумачення авторитетних першоджерел, які формувалися під впливом систематичних колективних обговорень. У деяких своїх діалогах шляхом жанрового комбінування Платон відтворює обидві універсальні парадигми: сакрального ‘міфу’ та секулярного ‘логосу’. Таке співвідношення священного тексту про Атлантиду та його раціональної інтерпетації у вигляді філософського вчення знаходимо в композиції діалогу Платона "Тімей". У класичний період давньогрецької філософії аргументування стає більш раціоналізованим. Показово, що перший твір Платона, "Апологія Сократа", відбиває новий досвід у складанні текстів, напрацьований грецькою культурою – судову логографію. Розвиток наукової полеміки демонструє й риторична організація діалогу „Кратіл”, написаного в жанрі δισσοι. lo,γοι “подвійних промов”, у яких нема ідеї остаточного позитивного доведення однієї тези, але реалізується принцип рівнозначної аргументації двох, зовні протилежних, точок зору на один предмет. Відповідно до етапів регламентації життя філософських шкіл у другому параграфі розглянуто тезаурус давньогрецької філософії, що актуалізує смислові асоціації, істотні не тільки для розуміння певного філософського твору, а й дискурсу загалом, адже мовний феномен термінологічності корелює з соціологічним феноменом професійності [С.С.Аверінцев; М.П.Грінцер, Ю.А.Шичалін, Н.С.Грінбаум; І.М.Мочалова; М.Л.Гаспаров; В.М.Топоров, Вяч.Вс.Іванов, С.Д. Місько, Г.А. Тихолаз].


 У третьому параграфі першого розділу “Когнітивна та психолінгвістична інтерпретація дискурсу” представлені теоретичні узагальнення когнітивних та психолінгвістичних аспектів текстотворення, згiдно з якими комунiкацiя розглядалася як мережа каналiв передачi iнформацiї. Горизонтальні та вертикальні референцiйнi вiдношення є визначальними для iєрархiчної будови текстового артефакту, а звiдси – iнтеграцiї смислу загалом. Референційна організація повідомлення можлива завдяки фокусуванню найвагомішої інформації на локальному, епізодичному та глобальному рівнях, яка у свою чергу підпорядковується риторичним завданням, що ставить перед собою мовець. Оскільки мовні засоби лише спонукають комунікантів встановлювати відповідні сигніфікативні елементи з наявного представлення сценарію, то процес розумiння навіть у синхронії є не тiльки ре-, але й про-дуктивним, а смисл повідомлення завжди деякою мірою залежить від фактора інтерпретатора. Отже, певна тектограматична універсальність висловлення, що має безпосередній зв’язок із процесом мислення, а також соціальна природа комунікації, її форм і засобів зумовлюють необхідність аналізувати будь-який текст, у тому числі давньогрецький, у межах ширших контекстів – когнітивного і культурного, позначених терміном ‘дискурс’.


 Другий розділ дисертаційної роботи “Епістемічна модальність та формування метадискурсу” присвячений питанню епістемічної оцінки, епістемічної модальності, її параметрам і функціям у тексті. В першому параграфі другого розділу “Лінгвістичний статус поняття ‘метадискурс’” визначено зміст терміна ‘метадискурс’, а також його можливе співвідношення з модальністю. Услід за А.Вежбицькою, К.Хіландом, О.Маліковою під поняттям ‘метадискурс’ ми розуміємо референційну (або текстотвірну у вузькому значенні) та інтерактивну компетенцію мовця, яка полягає в коментуванні самого процесу комунікації на різних рівнях організації висловлення. У зв’язку з цим розглянуто основний реєстр мовних засобів, основна прагматична функція яких полягає в сприянні цим комунікативним завданням: забезпечення когезії та створення інтерактивного простору з адресатом. Епістемічна оцінка висловлення належить до інтерактивної сфери, але периферійно їй можуть бути притаманні й інші метадискурсивні функції.


 У другому параграфі другого розділу “Функції епістемічної модальності в аргументації” розглянуто потенційні функції епістемічної оцінки в науково орієнтованому тексті, засоби її вираження в давньогрецькій мові, лінгвістичний статус категорії модальності, структуру поля епістемічної модальності, а також основні контексти модально етикетизованого мовлення. Епістемічна модальність є одним з типів модальних значень, поряд із динамічним (бажання) та деонтичним (необхідності). У синхронії їх не завжди легко розрізнити через взаємопов’язаність модальних функцій [Дж.Лайонз]. Із цієї причини до розгляду епістемічної семантики кожної окремої модальної одиниці іноді долучалися динамічні та деонтичні значення. Так само з огляду на іманентний суб’єктивізм модальної оцінки, особливо у філософських текстах, диференціація об’єктивної та суб’єктивної модальної оцінки здійснювалася лише у випадку співвіднесеності мовлення з першою та другою особою – мовця й адресата, у випадку плеонастичного вживання модальних засобів або логічної суперечності у збігу підкресленої достовірності висловлення із зниженням його іллокутивної сили. В семантичному аспекті поле епістемічної модальності структуровано за двома критеріями: мірою істинності висловлюваної пропозиції та ступенем її ймовірності [O.Бондарко, Є.Разлогова]. Семантичною основою мікрополя істинності є уявлення мовця про те, що зміст його висловлення відповідає або не відповідає дійсності, тому достовірність щодо нейтрального фону може бути категоричною чи проблематичною. У свою чергу ступінь ймовірності можна градуювати як високий, середній, низький тощо. Для з'ясування міри аргументованості розглядався локальний та епізодичний контексти (коректив, доведення за аналогією/від протилежного та ін.). Виходячи з того, що модальні одиниці різняться не стільки набором функціональних значень, скільки іллокутивним потенціалом, важливим аспектом їх вивчення є прагматична інтерпретація. З погляду прагматики модальність може бути інтерпретована як стратегія мовної ввічливості. Суть цього комунікативного принципу полягає в тому, що висунуті мовцем твердження пом’якшуються, незважаючи на очевидну впевненість автора в їхній достовірності. У спеціалізованій комунікації під цією стратегією розуміють не особисту ‘люб’язність’, а дотримання мовцем відповідних для певного мікросоціуму конвенцій стосовно реципієнтів тексту [К.Hyland; R.Markkanen, H.Schröder; T.Varttala]. Проте така конвенційність у науково орієнтованому дискурсі не є однорідною, тим більше, коли йдеться про давні культури, де комунікативні норми охоплюють діапазон від ієратичних правил комунікації до формалізованої конформності. Так, модальні значення можуть виражати не тільки власне епістемічні оцінки, але й асоціюватися з комунікативними нормами міжособистісного спілкування, репрезентуючи академічний етикет. Переконливість висловлювань у давньогрецьких філософських творах, яка почала залежати від раціональних аргументів, зумовила більш дискретний виклад і потребу в експліцитній маніфестації мовця в тексті, зрештою, як і потребу в захисті його ‘обличчя’. Типовими контекстами стратегії мовної ввічливості для модальних форм, що підтверджується прикладами з інших мов, є волюнтативно-деонтичні комунікативні акти (дієслова волевияву та необхідності, спонукальні висловлення, що потенційно розцінюються як комунікативно небезпечні інтерактивні дії) та епістемічні комунікативні акти (риторичні питання, лексикалізовані значення можливості, дієслова мовлення і мислення, що утворюють модусну рамку для презентації обґрунтованих у ході аргументації положень).


 У третьому розділі “Семантика і прагматика епістемічної модальності в давньогрецькому філософському дискурсі” проаналізовано епістемічні значення вторинного індикатива, бажальний та умовний спосіб, а також модальні дієслова eivmi,( e;cw( du,namai( me,llw( $ev%qe,lw( bou,lomai. Висвітлення функціональних значень кожного граматичного модусу відбувалося в порядку, що відтворював діахронну послідовність трансформацій модальної семантики, починаючи з динамічних модальних значень, а саме: бажання, спонукання та необхідності – до епістемічних, і навіть референційних. Згідно з теорією граматикалізації, модальна семантика змінюється відповідно до таких полів, як соціофізичне > ментальне > метадискурсивне [E.Traugott; L.Brinton; J.Bybee; A.Tsangalidis]. Кінцева мета цієї трансформації полягає в тому, що з часом первинні значення бажання, наміру, можливості досягають рівня іллокуції, тобто починають виражати погляд мовця щодо комунікативної події, а не характеризувати так звану "дійсність", фізичну чи ментальну: наприклад, для оптатива: 1) значення можливості > засіб етикетизації/дистанціювання > граматичне референційне значення.


 Фундаментальними рисами ірреального індикатива є, по-перше, конкретність та об'єктивність, успадкована від первинного значення дійсного способу, а по-друге, імпліцитне заперечення дійсності, що, власне, і трансформує вихідну семантику дійсного способу. Формально ірреальний індикатив виражається історичними часами давньогрецької мови, такими як: імперфект, аорист чи плюсквамперфект та модальними операторами: часткою a;n чи умовним сполучником eiv. Але жодне формальне представлення ірреальної семантики не дає підстав беззастережно співвідносити її з минулою чи можливою в минулому ситуацією. Прагматична функція історичних часів, особливо в протасисі ірреального умовного періоду, полягає не стільки в референції до минулого, скільки в запереченому представленні пресупозиції. Більше того, висловлення з ірреальною модальністю не лише семантично подібні до заперечення, вони виступають в аналогічних дво-/три-/чотиричленних контекстах: попереднє твердження – modus irrealis – коректив/причина – поступка. Оскільки пресупозитивна інформація modus irrealis здебільшого продиктована індивідуальними асоціаціями мовця, то для однозначної інтерпретації недійсності мовець часто вдається до додаткових засобів логічної когезії – коректива, що розпочинається словами nu/n de тепер же”, з наступним роз'ясненням чи уточненням: e„ mn g¦r Ãn moi cr»mata, ™timhs£mhn ¨n crhm£twn Ósa œmellon ™kte…sein, oÙdn g¦r ¨n ™bl£bhn· nàn d g¦r œstin, e„ m¾ ¥ra Óson ¨n ™gë duna…mhn ™kte‹sai, tosoÚtou boÚlesqš moi timÁsai. Якби в мене були гроші, я б призначив сплатити грошей скільки потрібно, в тому б не було для мене ніякої шкоди, але ж їх нема, хіба що ви призначите сплатити мені стільки, скільки я зможу (Pl.Apol.38b). Однак, якщо порівнювати ірреальні та апофатичні висловлення з комунікативної точки зору, ірреальний модус містить більше інформації, ніж власне заперечення. Modus irrealis не просто призначений передавати пресупозитивну інформацію, він часто роз'яснює, тлумачить чи виступає контраргументом відомої інформації. У цьому його функція подібна до риторичної фігури випущення, коли мовець висловлює своє бачення і оцінку явища, заявляючи, що все це він оминає, переносить на другий план. Тим самим застосування ірреальної семантики створює додатковий чи посилений перлокутивний ефект (прохання, виправдання, риторична афектація тощо).


У філософському дискурсі епістемічна оцінка недійсності використовується переважно для реалізації аргументативної стратегії, спрямованої на обґрунтування знання шляхом моделювання віртуальної реальності (доведення за аналогією, контраргумент, а також довільне припущення): ésper oân ¥n, e„ tù Ônti xšnoj ™tÚgcanon ên, sunegignèskete d»pou ¥n moi e„ ™n ™ke…nV tÍ fwnÍ te kaˆ tù trÒpJ œlegon ™n oŒsper teqr£mmhn, kaˆ d¾ kaˆ nàn toàto Ømîn dšomai d…kaion, éj gš moi dokî, tÕn mn trÒpon tÁj lšxewj ™©n - ‡swj mn g¦r ce…rwn, ‡swj d belt…wn ¨n e‡h ... І так само, як ви вибачили б мене, якщо я, будучи насправді чужоземцем, говорив би тією мовою й у такий спосіб, які звичні з дитинства, так і тепер єдине, чого у вас прошу – по справедливості, як мені здається, дозволити висловитися по-своєму: можливо, гірше, можливо, краще…(Pl.Apol.17d) – доведення за аналогією (образна ілюстрація ідеї).


 Відсутність імплікації заперечності в семантиці ірреального індикатива в риторичних питаннях та теоретичних висновках свідчить про застосування принципово іншої, інтерактивної, функції, яка орієнтована не на об'єктивне відображення дійсності й пізнання, а на зниження іллокутивної сили для дотримання комунікативної конвенції: OÛtw g¦r ¨n omai d»lwm£ tou [sèmatos] ggneto, mimhsamšnou, æj œoike, toà sèmatojkeno Ö ™boÚleto dhlîsai. Отже, я думаю, відбувається вираження чогось за допомогою тіла: коли тіло наслідує те, що воно хотіло виразити (Pl.Crat.423а-b). Загалом можна твердити, що в класичний період давньогрецької мови ірреальному індикативу інтерактивні значення не властиві, зрештою, як і референційні (за винятком одиничних випадків, зумовлених consecutio temporum).


 З-поміж усіх давньогрецьких граматичних способів найширший перелік функцій має оптатив: бажання (desiderativus), можливості (potentialis), сумніву (dubitativus), гіпотези (hypotheticus), повторюваної дії (iterativus), непрямої мови (orationis obliquae). Але навіть ці традиційні значення бажального способу не можуть охопити всіх нюансів його прагматичного використання. Значення optativus potentialis коливаються від низького рівня ймовірності, синонімічного ірреальному індикативу, до високого, а optativus hypotheticus позначає не просто абстрактне, але часом свідомо хибне припущення. Форми оптатива здатні виражати амбівалентність парадоксального висновку – формально обґрунтованого, але майже несумісного з буденною логікою, а також неоднозначність іронічних висловлювань.


 Оptativus desiderativus стосується сфери більш чи менш активного бажання щодо майбутнього, вживається у філософському дискурсі доволі обмежено. До розряду дискурсивних маркерів у давньогрецькій мові, що мають оптативне походження, варто віднести безособову форму дієслова “бути” в оптативі - ei=en. Цей маркер виступає в ініціальній частині фрази, вказуючи на зміну комунікативних ролей, або в монологічному викладі позначає новий етап аргументації.


 Оptativus potentialis виражає високий чи низький рівень можливості події/теоретичного висновку, вводить віртуальні промови, позначає іронію. oátoj g¦r ™moˆ fa…netai t¦ ™nant…a lšgein aÙtÕj ˜autù ™n tÍ grafÍ ésper ¨n e„ e‡poi· "'Adike‹ Swkr£thj qeoÝj oÙ nom…zwn, ¢ll¦ qeoÝj nom…zwn." Тому що мені здається, що в своєму обвинуваченні він сам собі суперечить, як ніби він сказав: “Сократ порушує закон тим, що не визнає богів, а визнає богів” (Pl.Apol.27а) віртуальна промова.


 Важливим компонентом прагматичної сфери бажального способу, з огляду на амбівалентність його семантики, є формування "нейтральної території" для комунікації, що сприяє реалізації стратегії мовної ввічливості. Характерним контекстом, де оptativus potentialis виявляє інтерактивні конотації, є (1) епістемічні комунікативні акти: lei,ou dV au= kai.  trace,oj paqh,matoj  aivti,an  pa/j pou katidw.n kai. e`te,rw| dunato.j a;n ei;h le,gein\ klhro,thj ga.r avnwmalo,thti micqei/sa( to. dV o`malo,thj  pukno,thti pare,cetai) Кожний, розглянувши причину гладкості та шорохуватості, міг би передати іншому таке: перше є поєднанням твердості з неоднорідністю, а друге – однорідності з щільністю (Pl.Tim.63е); (2) деонтичні комунікативні акти: 'All' ™gë mn sugcwrî· p£nu g¦r ¨n ¹dšwj t¦ ™p…loipa perˆ tîn Ñnom£twn ¢koÚsaimi. Принаймні я приєднаюся, оскільки із задоволенням послухав би й все інше про імена (Pl.Crat.397a) спонукальне висловлення.


 Optativus hypotheticus. Асоціація з волюнтативністю оптатива в умовному реченні підтверджується його сполучуваністю із заперечною часткою mh,, яка також використовується при оптативі бажання, окресленого частками eiv( eiv ga,r $ei;qe%) Протасис позначає ситуацію лише абстрактно можливу, але насправді переважно нездійсненну: [5=130.126 DK] ...kaqa…rontai d' ¥llwi a†mati miainÒmenoi oŒon e‡ tij e„j phlÕn ™mb¦j phlîi ¢pon…zoito. ...очищуються іншою кров’ю від скверни, наче якби хтось брудом від бруду відмивався. Епістемічне значення гіпотетичності, вираженої оптативом, використовується в ролі абстрактного припущення в доведенні за аналогією (образна ілюстрація ідеї), в доведенні від протилежного.


 Оptativus iterativus. Повторюваність дії через відсторонення від якоїсь конкретної ситуації позначає певну її абстрактність, а тому ітеративні речення за своєю семантикою часто виступають еквівалентами умовних. Різниця полягає в тому, що перші містять менш глибоку епістемічну оцінку, адже давньогрецьким підрядним часовим реченням не властивий глибинний причиновий зв’язок. Будучи продовженням семантичного розвитку відносних речень, їхній присудок виступає в бажальному способі, коли граматичний фрейм втрачає часову конкретність. Така темпоральна “нейтралізація” може трапитися при позначенні ітеративної дії. Ітеративний оптатив можна поставити в один ряд з оптативом непрямої мови, а особливо, коли він замінює собою після історичного часу ітеративний кон’юнктив. Про зв’язок семантики оптатива з минулим свідчать не стільки окремі приклади речень, скільки великі фрагменти філософського наративу (Pl.Tim.41d-43e – близько трьох сторінок тексту), тематично залежні від предикатів в історичних часах.


 Оptativus obliquus, зумовлений дією consecutio modorum, вважається на індоєвропейському тлі грецьким нововведенням. Дистанційність у ставленні до змісту, яку він виражає, стосується не суб'єкта головного речення, а погляду самого автора. Оскільки ця стратегія має конформний характер, її можна вважати новим етапом у розвитку семантики бажального способу – виконання граматичної референційної функції щодо дієслова в історичному часі.


 Схематично смисловий розвиток умовного способу можна представити в такій послідовності: волюнтативний кон’юнктив (hortativus, prohibitivus, imperativus), який виражає заохочення, заборону, наказ; кон’юнктив вагання та непевності (deliberativus); кон’юнктив мети (finalis); кон’юнктив сумнівного ствердження та заперечення, коли висловлюється побоювання щодо деякого факту; кон’юнктив конкретної дії в майбутньому (futuralis); ітеративний кон’юнктив (iterativus) на позначення повторюваної дії.


 Функція conjunctivus hortativus тотожна наполегливо-заохочувальній функції імператива, але, на відміну від останнього, додає до вимоги певний елемент умовляння. В науковому тексті спонукальному кон’юнктиву належить метадискурсивна функція, де заклик, що стосується потенційних читачів – віртуальної аудиторії, маркує початок нової теми на рівні епізодичної зв’язності.


 Сonjunctivus deliberativus. Для імплікації сумнівності, вираження іронічного ставлення до пропозитивного змісту риторичного питання, деліберативна семантика умовного способу сполучається із заперечною часткою mh,. Якщо таке граматичне посилення статусу адресата є для комунікації небезпечним, деліберативний кон’юнктив вживається самостійно. ¢ll' aÙtÒ, fîmen, tÕ kalÕn oÙ toioàton ¢e… ™stin oŒÒn ™stin; Але чи можна нам сказати, що й саме прекрасне не залишається постійно таким, яким воно є? (Pl.Crat. 439d). Зменшуючи іллокутивну силу висловлення, сonjunctivus deliberativus може виступати свого роду квазі-директивом, який виражає ввічливе спонукання чи прохання.


 Кон’юнктив сумнівного ствердження та сумнівного заперечення тотожний значенню епістемічної оцінки недостовірності у verba timendi та модальному запереченні. Таке значення кон’юнктива з mh, Г.Сміт називає “сумнівним ствердженням”, а з ouv mh, - “сумнівним запереченням”: 'All' Ópwj , ð Sèkratej, ™n mn to‹j zwgraf»masin Ï toàto, tÕ m¾ Ñrqîj dianšmein, ™pˆ d to‹j ÑnÒmasin oÜ, ¢ll' ¢nagka‹on Ï ¢eˆ Ñrqîj. А ти не боїшся, Сократе, що якщо в живописі це й можливо – неправильно розподіляти зображення, то в іменах – ніяк, але розподіл завжди обов’язково повинен бути правильним (Pl.Crat. 430d).


 Семантика сonjunctivus prospectivus також пов’язується з теперішнім та майбутнім, але в жодному разі не з минулим, оскільки завжди передбачається, що предикат головного речення повинен виступати обов’язково в головному, а не в історичному часі:


- значення конкретної майбутньої дії (futuralis): M¾ qorubete, ð ¥ndrej 'Aqhnaoi, ¢ll' mmenatš moi oŒjde»qhn Ømîn, m¾ qorubenf' oŒj ¨n lšgw ¢ll' ¢koÚein· Не галасуйте, мужі афіняни, виконайте належне стосовно мене – не бентежтеся з приводу того, що я казатиму (Plpol.30с).


- ітеративне значення (iterativus): oÙd tšloj laboàsan t¾n for¦n toà fšresqai stÁna… te kaˆ paÚsasqai, ¢ll' ¢eˆ lÚei aÙtÁj ¥n ti ™piceirÍ tšloj ™gg…gnesqai, kaˆ paršcei ¥pauston kaˆ ¢q£naton aÙt»n... Порив не припиняється в своєму русі і не стримується саме через те, що [доцільне] відвертає від нього все, що може привести до його кінця, і робить його нескінченним, безсмертним…(Pl.Crat.417с). Крайньою формою ітеративного узагальнення одиничних досвідів виступає повна довільність вибору з континууму ймовірних ситуацій чи фактів, яка тотожна значенню “будь-який”, “будь-куди” тощо.


 Зіставлення давньогрецьких способів у прагматичному аспекті доводить, що іллокутивна сила кон'юнктива є інтенсивнішою, порівняно з оптативом, а тим більше в порівнянні з ірреальним індикативом. Про це також свідчить здатність умовного способу виражати мовну ввічливість двома формами: не лише формою негативної ввічливості (захист ‘обличчя’ мовця) за допомогою оптатива, а й позитивної (посилення позиції адресата) через запит волі, згоди, бажання співрозмовника. Граматично позитивна ввічливість виражається у вигляді питального речення (з відтінком умовляння) чи його прагматичного еквівалента у вигляді умовного речення з проспективним кон’юнктивом: Di¦ t…noj ¥llou oân œti prosdok´j ¨n taàta maqe‹n; За допомогою чого б іншого ти запропонував їх вивчати (Pl.Crat. 438е)?


 Із семантико-прагматичного аналізу лексем eivmi,( e;cw( du,namai( qe,lw( bou,lomai,, me,llw можна зробити висновок про існування в давньогрецькій мові дієслів, які в певних контекстах функціонально кваліфікуються як модальні. Такий їхній семантичний та типологічний статус підтверджують описові конструкції, в яких ці дієслова виступають у ролі допоміжних, причому семантика зв'я́зок покриває деякий спектр типових модальних значень динамічного, деонтичного та епістемічного типу.


 Дієслово eivmi,бути” викликає асоціації з модальністю переважно у своїй безособовій формі e;xesti можна( однак існують і модальні безпрефіксні форми. Епістемічне значення можливості: OÙkoàn e„ gr£mmasin aâ t¦ prîta ÑnÒmata ¢peik£zomen, œstin ésper ™n to‹j zwgraf»masin kaˆ p£nta t¦ pros»konta crèmat£ te kaˆ sc»mata ¢podoànai. Якщо ми ще раз уподібнимо перші імена картинам, то скажемо, що, як у живописі, в них можна втілити усі належні кольори і контури ( Pl.Crat.431с).


 Дієслово e;cw володіти, мати”. Епістемічне значення можливості: kaˆ ¥llouj polloÝjgë œcw Ømn epen. Я можу назвати багатьох інших (Pl.Apol)34а).


 Дієслово du,namai могти” являє собою найтиповіший аналітичний засіб вираження можливості. A priori форми дієслова du,namai,,  e;cw, не мають інтерактивних конотацій, позначаючи об’єктивовану оцінку можливості: pericarh.j ga.r a;nwrwpoj w'n h' kai. tavnantia u`po. lu,phj  pa,scwn( speu,dwn to. me.n e`lei/n avkai,rwj( to. de. fugei/n( ou;qV o`ra/n ou;te avkou,ein  ovrqo.n ouvde.n du,natai. Людина, яка надмірно радіє чи, навпаки, страждає, поспішаючи несвоєчасно звільнитися від одного стану і ввійти в інший, не може нічого правильно ні бачити, ні чути (Pl.Tim.86c). І лише в сполученні з оптативом чи кон’юнктивом вони набирають ознак суб’єктивності: p£nta ›n ti taàta dÚnait' ¥n, kaqarÕn paršcein tÕn ¥nqrwpon kaˆ kat¦ tÕ sîma kaˆ kat¦ t¾n yuc»n· все це, ймовірно, має одну мету: щоб людина стала чистою і тілом, і душею (Pl.Crat.405b).


 Дієслова qe,lw( bou,lomai бажати, хотіти”. Підпорядковуючись загальній схемі: бажання > намір > майбутнє, verba voluntatis навіть у діахронії довго не втрачали свою первинну волюнтативну семантику. Вторинні епістемічні значення (1) довільного припущення: toÚtwn g¦rkastoj, ð ¥ndrej, oŒÒj t' ™stˆn „ën ej ˜k£sthn tîn pÒlewn toÝj nšouj, oŒj œxesti tîn ˜autîn politîn proka sunenai ú ¨n boÚlwntai, toÚtouj peqousi t¦jkenwn sunousaj ¢polipÒntaj sfsin sunenai Усі вони, о мужі, їздять по містах і переконують юнаків, які можуть задаром користуватися настановами будь-кого зі своїх співгромадян, залишати своїх і приєднуватися вже до них (Pl.Apol.19е); (2) можливості: Óqen d¾ boÚletai aÙtÕn oÛtwj epen Саме через це він, мабуть, так називається (Pl.Crat.410b).


 Дієслово me,llwмати намір, бути зобов’язаним) Значення наміру, яке передає дієслово me,llw, можна інтерпретувати як бажання або необхідність щось зробити, похідними від яких виступатимуть значення припущення та можливості. Епістемічне значення (1) довільного припущення: oÙd' emšllw poll£kij teqn£nai. ... навіть якщо мені б довелося помирати багато разів (Pl.Apol. 30b-c); (2) можливості: ntaàqa mn oÙk Ïa oŒ ™lqën m»te Ømn m»temautù œmellon mhdn Ôfeloj enai Я не пішов туди, де я не міг принести ніякої користі ні вам, ні собі самому (Pl.Apol. 36c).


 У четвертому розділі “Кількісні показники вживання модусів та їх культурологічна інтерпретація” наведено кількісні дані вживання модальних одиниць відповідно до пропозитивної, інтерактивної та референційної функції та можливі лінгвокультурологічні інтерпретації мовного матеріалу. Перший параграф четвертого розділу репрезентує дані і коментує вживання модусів з пропозитивним епістемічним значенням. Із двох основних локальних засобів вираження гіпотетичного припущення з низьким рівнем достовірності (optativus hypotheticus та indicativus hypotheticus) у власне науковому викладі Платон надає перевагу гіпотетичному оптативу перед більш конкретним ірреальним індикативом. Разом з тим у його ранньому творі, "Апологія Сократа", як і в текстах Геракліта, обидва модуси прагматично рівноцінні, що є додатковим свідченням на користь вихідного значення недійсності в семантиці оптатива. Припущення з підвищеним рівнем достовірності, виражене умовним реченням з conjunctivus prospectivus або optativus iterativus, конкурує з попереднім типом, причому можна помітити тенденцію до зростання проспективних модусів від першого твору, “Апології Сократа”, до наступних діалогів. З цього випливає, що на рівні граматичних значень аргументація в науково орієнтованому дискурсі проводилася в модальній сфері достовірного.


 Пріоритетними серед засобів передачі можливості (optativus та іndicativus potentialis, du,namai( eivmi,( e;cw( $ev%qe,lw( bou,lomai( me,llw, кон’юнктив сумнівного ствердження/сумнівного заперечення) є optativus potentialis та його абсолютний епістемічний еквівалент – дієслово du,namai.


 Другий параграф четвертого розділу присвячено вживанню модусів з інтерактивною функцією, для якої найпродуктивнішою є сфера потенційності. Риторичні/евристичні питання є важливим компонентом філософського дослідницького дискурсу. Зі спаданням діалогічності тексту та зростанням його наративності зменшувалася й кількість подібних речень. Найбільш коректним засобом модалізації гіпотетичних питань виявляється optativus potentialis (deliberativus). У розповідних реченнях зниження ілокутивної сили здійснювалося головним чином також за допомогою optativus potentialis. Периферійними засобами виступають indicativus potentialis, $ev%qe,lw( bou,lomai, conjunctivus prospectivus, optativus hypotheticus.


 У третьому параграфі четвертого розділу наведені кількісні показники модусів з референційним значенням. Референційна функція епістемічної модальності здебільшого властива оптативу: замінний оптатив після керуючих дієслів в історичному часі та оптативна форма ei=en у ролі дискурсивного маркера. Значно рідше граматичну функцію виконує індикатив історичних часів .


 Четвертий параграф четвертого розділу “Культурологічна інтерпретація контекстів епістемічної модальності в давньогрецькому філософському дискурсі” присвячено культурно чи дискурсо маркованим вживанням модальних одиниць. Йдеться про доведення за аналогією за допомогою віртуальних промов; ‘тлумачення’ загального уявлення, закладеного в лексичній семантиці слова, підрядним реченням, що відбиває важливий для філософського знання принцип ‘критики мови’ [С.С.Аверінцев; М.П.Грінцер; Г-Ґ.Гадамер]; а також коментар від першої особи як компонент наукового метадискурсу для створення інтерактивного простору з читачем.


 За результатами дисертаційної роботи зроблено такі висновки:


1. Діахронна послідовність трансформацій модальної семантики від деонтичних, епістемічних значень до метадискурсивних дає можливість виявити у синхронії для одиниць мови з пропозитивними значеннями достовірності фізичної/ментальної дійсності інтерактивну функцію (більш чи менш конвенційного вираження оцінки самого локутивного акту) та референційну (сприяння зв’язності повідомлення).


2. Пропозитивні епістемічні значення граматичних способів давньогрецької мови диференціюються не стільки своїми функціональними різновидами – семантикою сумнівності, гіпотетичності, можливості, – скільки заперечністю, яка виникає внаслідок ретро-/проспективності оцінки пресупозиції. Ірреальний індикатив, що ретроспективно виражає недійсність у часі (теперішньому), виступає в ідентичних до заперечення контекстах, зокрема з корективом, уведеним словами nu/n de тепер же”. Кон’юнктив, навпаки, пов’язаний з модальністю очікуваної, майбутньої дії. Семантика оптатива двофокусна, сформована за принципом еквівалентної передачі гіпотетичності дієсловами бажання в минулому часі.


3. Граматична семантика способів визначає їх ролі в аргументації та створенні додаткового чи посиленого перлокутивного ефекту. У філософському дискурсі в доведенні від протилежного вживаються лише ті епістемічні одиниці, семантика яких містить сему заперечності (ірреальний індикатив і оптатив), а в доведенні за аналогією – всі три способи (ірреальний індикатив, оптатив, кон’юнктив). Завдяки своїй семантичній двофокусності потенційний оптатив здатний виражати такі складні комунікативні коди, як парадоксальний висновок та іронія. Гіпотетичний оптатив, позбавлений часової конкретики, властивої індикативу в тій же функції, виражає більше абстрактності. Проспективний кон’юнктив посилює абстрактність відносно достовірних положень.


4. У давньогрецькій мові поряд із граматичними засобами вираження епістемічної модальності існували лексичні – модальні дієслова eivmi,( e;cw( du,namai( $ev%qe,lw( bou,lomai, me,llw, які виступали семантичними, рідше прагматичними еквівалентами граматичних способів. Вибір між граматичним чи лексичним варіантом міг регулюватися комунікативними інтенціями: зокрема, семантика можливості, виражена за допомогою du,namai, має менше інтерактивних конотацій, порівняно з її репрезентацією граматичним модусом optativus potentialis.


5. Інтерактивні функції модальних засобів, що полягають у зниженні ілокутивної сили висловлюваного, підкоряються стратегії етикетизації, яка може застосовуватися щодо (1) деонтичних комунікативних актів на позначення спонукання, бажання, необхідність та (2) епістемічних комунікативних актів з підвищеним рівнем достовірності, формально представленими риторичними питаннями та дієсловами мовлення і мислення. Негативна ввічливість (захист ‘обличчя’ мовця) орієнтована на зміст і стосується висловлювань про здатність, компетентність досліджувати якусь проблему, де модальна форма служить маніфестацією традиційної наукової ‘скромності’, або відсутності знання, неможливості досліджувати якусь проблему для захисту ‘обличчя’ мовця як суб’єкта знання. Основними мовними засобами вираження негативної ввічливості виступають optativus potentialis, conjunctivus prospectivus, а периферійними – indicativus potentialis, conjunctivus deliberativus, дієслова eivmi,( bou,lomai( $ev%qe,lw) Менш поширена у філософських текстах позитивна ввічливість (посилення позиції адресата) передається семантикою conjunctivus prospectivus.


6. Референційну функцію виконують такі модуси: optativus obliquae, optativus iterativus, а також ei=en – оптативна форма дієслова eivmi, в ролі дискурсивного маркера, що вживається на початку реплік і служить для підтримання зв’язності та комунікативного контакту. Значно рідше з референційною функцією виступає indicativus obliquae, назважаючи на те, що узгодження часів – consecutio temporum давніше за своїм походженням, ніж узгодження способів – consecutio modorum.


7. Перехід від символічної до раціональної парадигми репрезентації знання в ранньому давньогрецькому філософському дискурсі та наступний комунікативний досвід філософських шкіл став причиною зростання діалогічності викладу, дискретності аргументації, мовно-стильового нормування, термінологічного вживання окремих лексем. Створення інтерактивного простору з реципієнтами знання, що відбилося спочатку в жанровій формі діалогу, а потім виникненні метадискурсу, зумовило зростання кількості модальних форм, а також чіткішу диференціацію їх інтерактивних функцій, що призвело до зміни пріоритетних для давньогрецької мови граматичних засобів епістемічної оцінки більш експлікованими, лексичними.


8. Культурно маркованими контекстами застосування модальних одиниць у текстах Платона є: введення віртуальних промов як форми відображення у свідомості греків фрейму суспільної поведінки; дистанціювання за допомогою модальної семантики від мовної сигніфікації поняття, що відбиває важливий для філософського знання принцип ‘критики мови’; метадискурсивна частина в монологічному викладі, яка є однією з ознак регламентації наукового стилю давньогрецької мови.


 








Жанрова дифененціація була врахована при кількісних підрахунках вживань модальних форм.




Предикати мовлення та мислення отримують модальні форми внаслідок комунікативної стратегії через те, що їхнє призначення швидше конвенційне, ніж інформативне: "мовна частина ритуалу" (Дж.Ліч).




Ми не обмежували набір модальних дієслів тільки тими, які мають насамперед епістемічне значення, з огляду на здатність деонтичних дієслів $ev%qe,lw( bou,lomai, me,llw виступати семантичними і прагматичними еквівалентами власне епістемічних одиниць, а також з метою більшої повноти висвітлення питання лексикалізації в давньогрецькій мові.


 




У часових та умовних підрядних реченнях Praesens indicativi дієслів бажання може виражати припущення, подібне до того, яке репрезентує кон’юнктив, а Imperfectum indicativi дієслів бажання та наміру позначає умовну дійсність, яка тотожна гіпотетичному оптативу.




Підрядне умовне речення з дієсловом me,llw іноді виступає перифразом таких функціональних значень, як значення ймовірності з підвищеним рівнем достовірності та значення мети.


 



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины