СТРУКТУРНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ТА СЕМАНТИКО-ПРАГМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФРАНЦУЗЬКОГО ЕПІСТОЛЯРНОГО РОМАНУ XVIII-XX СТОЛІТЬ (на матеріалі творів Ш. де Лакло, О. де Бальзака, А. де Монтерлана)

Краткое содержание

Розділ 1. “Епістолярний роман як об’єкт лінгвістичного дослідження”. Сучасні мовознавці по-різному підходять до вирішення питання про місце епістолярного стилю в системі функціональних стилів: заперечують його існування (Т.П.Зоріна), співвідносять його з поняттям “жанр” (Т.П.Іванова, О.П.Брандес), розглядають його як синтез жанрів та стилів (С.І.Прохоров, L.Versini), з певними застереженнями визначають його як підстиль розмовного стилю (Е.М.Ножкіна, О.Б.Сиротиніна). Недоцільним, на нашу думку, є застосування лінгвістичного поняття “жанр” стосовно епістолярного стилю, оскільки воно є вужчим за поняття “стиль” і розглядається сучасною лінгвістикою як різновид функціонального стилю. Епістолярний стиль також не варто трактувати в межах розмовного стилю через те, що для розмовного мовлення первинною є усна форма реалізації, а для епістолярного стилю письмова реалізація є єдиною. Поряд із думкою про те, що епістолярний стиль не виокремлюється серед інших стилів, все більшого поширення набуває погляд про виділення епістолярного стилю в системі функціональних стилів (С.П.Бибик, С.Я.Єрмоленко, Л.М.Кецба, О.Г.Тодор). Крім того, епістолярний стиль визначається специфічними позамовними факторами, до числа яких відносяться віддаленість комунікантів у часі та просторі, бажання встановити контакт за допомогою листа, сфера письмового особистісного спілкування, та мовними факторами, серед яких виділяється наявність композиційної рамки, використання лексики, пов’язаної з процесом письмової комунікації, синтез розмовних та книжних конструкцій. Усе це свідчить про те, що епістолярний стиль є окремим різновидом літературної мови, що дозволяє виділити його в системі функціональних стилів. У текстах, що належать до епістолярного стилю, реалізуються комунікативна, когнітивна, емотивна та фатична функції мови.

Французький епістолярний роман з’явився наприкінці XVII століття, коли жанр власне роману переживає поступову кризу, яка відзначається, перш за все, пошуками правдоподібності. Роман звинувачується у відсутності природності, правди та моралі. У цей період виникають три близькі форми роману, які пропонують, кожна по-своєму, спроби вирішити дану проблему: новела (історична), роман-мемуари та роман в листах (R.Favre). Перші дві, новела та роман-мемуари, звертаються до історії в пошуках правдивих картин життя. Епістолярний роман заглиблюється у сферу приватного, не шукає в минулому моделей для зображення, а пропонує нову форму вираження – форму суб’єктивності. Епістолярний роман наближує читача до відчуттів персонажів у момент їх переживання: висловлювання в епістолярному романі здійснюється від першої особи в теперішньому часі. Категорія теперішнього часу у творі має значення одночасності подій та моменту їх опису, події проживаються та описуються персонажами поступово. Йдеться про гомодієгетичну оповідь, зосереджену на самому персонажеві (G.Genette). Категорія теперішнього часу в епістолярному романі нівелює різницю між героєм, який проживає свою історію, та героєм, який її розповідає.

Серед прагматичних особливостей французького епістолярного роману фігурують відношення подвійного висловлювання, що наближує його                     до драматургічного твору. У першому плані висловлювання, внутрішньотекстовому, відбувається спілкування між персонажами, а в другому плані, позатекстовому, здійснюється взаємодія між автором і читачем (В.І.Лагутін). Через листування персонажів автор звертається до читача. Саме це подвійне висловлювання перетворює стилізовані листи на літературний жанр. Гіпотетичний читач сприймає листування як виставу, постановку, а автор, у свою чергу, ставить на сцені це листування.

Епістолярний роман посідає окреме місце в літературі Відродження та Просвітництва не тільки Франції, а й усього європейського світу. Він уплинув певною мірою на розвиток романного жанру в цілому. У ХХ столітті власне роман має спільні риси з епістолярним романом у тому, що у ньому персонажі та читач занурюються в теперішній час, у момент виконання дії, та заперечується роль автора як обізнаного в усьому розповідача (L.Versini). Сьогодні письменники не звертаються до форми власне листа, вони замінюють її на щоденник або внутрішній монолог, своєрідний ненаписаний щоденник. Така тенденція не була поширеною у XVIII столітті, але вона намічається в деяких епістолярних романах та проміжних формах між діалогом і монологом, які використовують такі автори, як Дідро та Стерн.

Розділ 2. “Структурно-композиційні особливості епістолярного роману XVIII-XX століть”. В основі об’ємно-прагматичного членування лежить розподіл об’єктивної дійсності на впорядковані та організовані відрізки інформації, прийнятні для сприйняття людською свідомістю (І.Р.Гальперін). Об’ємно-прагматичне членування епістолярного роману дозволяє проникнути у структуру твору, розкрити смисл авторських інтенцій. Текстооформлювальні елементи (О.П.Воробйова) французького епістолярного роману, які виокремлюються при об’ємно-прагматичному членуванні, а саме заголовок, епіграф, присвята, передмова властиві будь-якому художньому твору й функціонують так само, як і у власне художньому творі. Однак специфіка цих сильних позицій, що виділяють найважливіші моменти змісту (І.В.Арнольд), полягає у тому, що вони є єдиним сегментом твору, де авторська модальність виявляється експліцитно. Безпосередньо в епістолярному романі відсутня оповідь з авторською модальністю як центральною лінією.

Передмова до епістолярного роману має визначальне значення для розуміння твору, бо в передмові автор заперечує вигаданий характер твору та наполягає на вірогідності виданих листів. Саме у передмові відбувається відчуження автора від оповідача, що спричиняє зміну плану оповіді. Відмовляючись від авторства у передмові до епістолярного роману, автор перебирає на себе роль видавця та виконує одну з дев’яти наявних функцій: першовідкривач, інформатор, публікатор, переписувач, перекладач, коректор, організатор, анотатор, коментатор. Ці різні функції можуть сполучатися, вони присутні в кожній передмові до романів у листах XVII-XVIII століть, епохи зародження та процвітання епістолярного роману у французькій літературі, однак поступово зникають у епістолярних романах ХІХ-ХХ століття.

Залежно від кількості персонажів епістолярного роману, які перебувають у ситуації епістолярної комунікації, нами створена типологія, що ґрунтується на відношеннях між джерелом та ситуацією висловлювання. Ми розрізняємо монофонічні епістолярні романи, романи з діалогом голосів та поліфонічні романи, які, в свою чергу, поділяються на романи з відносинами “трикутника” та власне поліфонічні епістолярні романи.