ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗДОРОВ’Ю ТА ЖИТТЮ ОСОБИ, ЯКА БЕЗ ВІДПОВІДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ РЯТУВАЛА МАЙНО ІНШОЇ ОСОБИ :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

 

Актуальність теми. Проголошення українським суспільством курсу на розбудову правової держави означає не лише прийняття на себе обов’язку визнавати природні права людини, але й необхідність створення умов для реалізації цих прав і свобод. При цьому максимальне забезпечення права на відшкодування шкоди відображує загальну тенденцію посилення захисту прав приватної особи, яка сформувалася в Україні з часів набуття незалежності.

Всебічне забезпечення прав і свобод людини проголошено найвищою соціальною цінністю, що прямо закріплено у Конституції України від 28 червня 1996 року. Звідси випливає, що турбота про відвернення небезпеки, яка може загрожувати як немайновим, так і майновим інтересам фізичних (а також юридичних) осіб, є моральним та конституційним обов’язком кожного громадянина України, а отже, певною мірою, й обов’язком колективів, які громадяни утворюють. Забезпечення прав та інтересів приватних осіб мусить мати не декларативні, а реальні форми, однією з гарантій чого є покладення на державу або іншу, зацікавлену у вчиненні рятувальних дій, особу, обов’язку відшкодування шкоди у випадках, передбачених законом. Відтак держава повинна чітко визначити правові засади своєї діяльності, межі своєї відповідальності перед будь-якими фізичними та юридичними особами, які, на вимогу Конституції України, дотримання принципів співжиття здійснювали дії, спрямовані на відвернення небезпеки, що загрожувала інтересам іншої особи, і внаслідок вчинення таких дій зазнали майнової або немайнової шкоди.

Із прийняттям Цивільного кодексу України, який досить детально регулює відносини, пов’язані з відшкодуванням шкоди, що виникла у зв’язку із вчиненням правомірних дій, були створені додаткові правові передумови для реалізації принципу максимально повного відшкодування шкоди особі, яка зазнала її внаслідок вчинення нею дій в інтересах держави, інших фізичних та юридичних осіб. Визначальним принципом тут є положення, згідно з яким, оскіль­ки держава прийняла на себе обов’язок забезпечувати безпеку приватної особи та її майна, на неї має покладатися обов’язок відшкодування шкоди потерпілому у всіх тих випадках, коли небезпека, що загрожувала цивільним правам та інтересам осіб, попереджається та ліквідується не державними органами або відповідними державними службовцями, а іншими особами, які зазнали шкоди у зв’язку із вчиненням ними рятувальних дій. Зокрема, це стосується випадків відшкодування шкоди, завданої здоров’ю рятувальника у зв’язку з рятуванням майна, яке здійснювалося фізичною особою добровільно,

виключно на основі усвідомлення свого морального обов’язку та на виконання приписів Конституції України. Провідною тут є ідея, згідно з якою особа, здоров’ю якої завдано шкоди при виконанні нею конституційного та морального обов’язку з рятування майна іншої особи, повинна мати право на відшкодування їй такої шкоди.

Разом із тим, українське цивільне законодавство тривалий час не знало загального правила стосовно відшкодування шкоди, яка виникла у зв’язку з рятуванням майна іншої особи, що нерідко тягнуло порушення цивільних прав та інтересів осіб, які здійснювали рятування. Глава 41 Цивільного кодексу УРСР 1963 року містила лише норми стосовно відшкодування шкоди, зазнаної громадянином внаслідок рятування соціалістичного майна, тією організацією, майно якої рятував потерпілий. Проте, відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні майна фізичних осіб, так само, як і при рятуванні майна «несоціалістичних організацій», цивільним законодавством не передбачалося. У зв’язку з цим у працях вітчизняних та зарубіжних науковців (О.С. Йоффе, О.О. Красавчиков, С.Н. Ландкоф, Г.К. Матвеєв, П.Р. Стависький, Є.О. Харитонов та ін.) неодноразово зверталася увага на те, що відшкодування зазнаної при вчиненні таких дій шкоди можливе лише в порядку аналогії права. Деякі із цих вчених пропонували спеціальними нормами врегулювати це питання в цивільному законодавстві. Разом із тим, в радянському цивільному праві це питання так і не було вирішене. Існування зобов’язань, що виникають при рятуванні майна фізичної особи, цивільним законодавством не передбачалося аж до прийняття 16 січня 2003 р. нового Цивільного кодексу України, глава 80 якого, відображуючи зміни у концепції регулювання цивільних відносин, передбачає тепер поміж інших нових видів зобов’язань, спрямованих на відвернення шкоди, також і зобов’язання, що виникають внаслідок рятування майна іншої особи (ст. 1162 ЦК України).

Поява нового або кардинальне оновлення норм правового інституту, який існував раніше, природно, зумовлює необхідність теоретичного осмислення змісту та сутності норм, що складають цей інститут, ознак та умов виникнення відповідних зобов’язань, порядку та обсягу відшкодування шкоди в межах таких зобов’язань та аналізу низки інших питань, які виникають у цій галузі. При цьому важливою є та обставина, що практика застосування судами положень відповідної норми поки що відсутня (виняток складає практика відшкодування шкоди, зазнаної громадянами при рятуванні майна державних та громадських організацій, яка склалася ще на підставі норм глави 41 Цивільного кодексу УРСР 1963 року. Але й вона не відображує засад вирішення цього питання в новому цивільному законодавстві). Судова практика з цих питань ще лише має формуватися, а отже, суддям також може бути корисним попередній теоретичний аналіз

підстав, умов та порядку застосування ст. 1162 ЦК України 2003 року.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що питання виникнення та реалізації обов’язку відшкодування шкоди, завданої здоров’ю та життю особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, є актуальним з теоретичної та практичної точок зору, а тому є всі підстави для його вивчення на рівні дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає напрямкам досліджень Одеської національної юридичної академії «Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави» (державний реєстраційний номер 0101U001195), а також безпосередньо пов’язана з планом науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права на 2001 – 2005 роки за темою «Традиція приватного права України».