| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність, новизна теми, зв’язок з науковими програмами, планами і темами кафедри; окреслені об’єкт, предмет, матеріал, мета та завдання роботи; викладені методологічні засади; визначені теоретична та практична цінність дисертації; сформульовані основні положення, що виносяться на захист; вказано на апробацію роботи.
У першому розділі „Новогрецька фразеологія як об’єкт перекладознавства” представлено концепцію дослідження, здійснено критичний огляд сучасних підходів до виділення одиниць фразеологічного міжрівня новогрецької мови та способів їхнього відтворення мовою перекладу з урахуванням жанрової специфіки перекладного тексту. Сучасні фразеологи одностайні в тому, що попри важливу функцію формальних структур одиниці (поверхневого представлення) саме семантика та процеси, що впливають на її утворення, відіграють вирішальну роль у формуванні фразеологічного міжрівня. Семантика фразеологічної одиниці має дворівневу структуру семантичного представлення, що складається з поверхневого та глибинного рівнів. Специфіка семантики одиниць фразеологічного міжрівня полягає у тому, що семний набір ФО є кореферентним. З одного боку, референтом ФО є явище / об’єкт та їхні ознаки Світу-Реальності, з іншого — кореферентом є явище / об’єкт та відповідні ознаки Світу-Дискурсу. Етимологічна релевантність, іншими словами, мотивованість ФО, є вагомим чинником для її текстової реалізації. Залежно від типу тексту та властивого йому мовленнєво-жанрового регістру мовець може модифікувати конкретну мовленнєву стратегію в сенсі добору мовних засобів для реалізації мети комунікації. Мовець-перекладач не в змозі так само вільно підходити до добору мовних засобів для передачі тексту мовою оригіналу (МО), оскільки крім уже експлікованих форм мовленнєво-жанрового регістру МО він має корегувати свій вибір із МЖР власної мови та вибирати одиницю, максимальна кількість ознак якої відповідає обом регістрам. ФО є однією з найбільш концептуалізованих одиниць мови, семантичне представлення якої дає безпосереднє уявлення про специфіку концептуалізації дійсності певною етнокультурною спільнотою, відображення такої концептуалізації в мові та різноманітних культурних артефактах, найважливішим з яких є текст. Концептуальність ФО формує її дискурсивний параметр, що виражає релевантність певного мовного знаку, використаного адресантом для досягнення власної комунікативної мети, що відбивається на прочитуванні адресатом цього знаку в певному соціокультурно обумовленому контексті. Якщо позатекстово переклад ФО можна здійснити за допомогою як аналогічного, так і трансформаційного способів, то в тексті дискурсивний параметр ФО впливає на безпосередній вибір способу перекладачем задля відтворення художньої цілісності тексту.
Дослідження новогрецької фразеології передусім вимагає від дослідника з’ясування статусу новогрецької мови — окремої мови чи окремого мовного періоду. Якщо давньо- та новогрецьку розглядати як близькоспоріднені мови, то багато ідіоматизмів та фразеоматизмів, що використовуються на сучасному етапі, слід вважати запозиченнями; якщо давньо- та новогрецьку мови розглядати як різні періоди однієї мови, то ті самі елементи мають розглядатися як фразеологічні архаїзми. Архаїзованість поверхневого представлення ФО, будучи дискурсивно значущою для діегетичного простору тексту, спонукає перекладача звертатися до відповідних або схожих МЖР власної мови задля частково еквівалентного відтворення ситуації в Світі-Дискурсі оригіналу.
Грецька та українська мови, крім генетичної спорідненості, мають тривалу історію прямих та опосередкованих взаємовпливів, ареального співіснування тощо. Через історичні обставини зв’язки між двома мовами з часом стали більш опосередкованими. Активізації культурного діалогу, зокрема, сприяла перекладацька діяльність. Цей культурний діалог розпочало старше покоління українських елліністів на чолі з професором А.О. Білецьким. Основними установками його послідовників щодо перекладу були: 1) вивчення культурно-історичного фону оригінального твору для максимального збереження його дискурсивного простору, особливо стилістичних регістрів, відтворення етнокультурної специфіки; 2) обов’язкове культурологічне коментування перекладеного тексту; 3) використання герменевтико-онтологічного підходу до перекладу художнього твору, яке полягає в тому, щоб „змусити” оригінал „говорити за себе” мовою перекладу” (Л.В. Коломієць).
В другому розділі „Текстові функції новогрецької фразеології в оригінальному та перекладному тексті” досліджено мікро- та макротекстуальне функціонування ФО в оригінальному тексті та відображення таких функцій у перекладі.
Під час перекладу художнього твору особливого значення набуває відтворення текстопороджувальних та текстоформативних функцій оригінальних ФО. Текстопороджувальна функція ФО в тексті впливає на появу дискурсивної когерентності та активізується в мікро- або макроконтекстах, текстоформативна — на текстуальну когезивність продукту мовленнєвої діяльності. ФО, що мають першу функцію, належать до ядерної зони концептуальної картини світу і в мовній картині світу існують у вигляді мовних універсалій: концептів, які належать до семантичних примітивів, та когнітивних схем. Текстоформативна функція має яскраве етнолінгвістичне забарвлення, оскільки випливає з комунікативних стратегій, вироблених певною спільнотою, а, отже, відносних в історичному плані. Формотворчий вплив ФО на контекст полягає у наданні внутрішньої когерентності певному текстуальному елементу, коли експресивність ФО підсилює іллокутивний вплив повідомлення на реципієнта. Залежно від напрямку формотворчого впливу ми виділяємо анафоричну, катафоричну та рамкову експлікацію контексту за допомогою ФО: 1) приказка „μπρος γκρεμός και πίσω ρέμα”, „Αν έπαιρνε τη χήρα… Αν πάλι δεν την έπαιρνε… → Μπρος γκρεμός και πίσω ρέμα” (ЛткпАЗ, σ. 200); 2) ідіома „ενώπιος ενωπίω”, „ενώπιος ενωπίω → πρόσωπον προς πρόσωπον” (Жвм, σ. 240); 3) ідіофразеоматизм „έχει (κανείς) δεμένο το γάιδαρο”, „Πολλοί πιστεύουν στην Παράδεισο → κι έχουν δεμένο το γάιδαρο τους... → Εγώ δεν έχω γάιδαρο, είμαι λεύτερος…” (ЛткпАЗ, σ.178). Перекладач жорстко не обмежений вибором способу перекладу і керується, як правило, прагматичною доцільністю у використанні аналогічного або трансформаційного способів. Однак, створюючи в процесі інтерпретації дискурсивний простір власного тексту, перекладач потрапляє під подвійне іллокутивне спонукання: 1) оригіналу з усіма його мовно-культурними кодами та регістрами та 2) власного мовно-культурного простору, що часто створює ситуацію необхідності фразеологічної компенсації контексту. У таких випадках іллокутивна сила твору МО спонукає перекладача вдаватися до формального „нарощення” тексту задля збереження його художньої та дискурсивної повноти, наприклад, „απένταρη, ακεραμίδωτη πρόσφυγα” (Жвм, 120-121) — „не мала ні хати, ні в хаті” (Жвм, 96); „το μυαλό του δε χάλασε,” (ЛткпАЗ, 85) — „(розум) не зійшов на пси” (ЛткпАЗ, 90). Однією з причин фразеологічної компенсації в тексті перекладу є, на наш погляд, якісне не збігання обсягу мовних одиниць жанрового регістру оригінального та перекладного тексту, тобто дискурсивні параметри, що створюють самий прецедент комунікативної ситуації.
Схожим з фразеологічною компенсацією контексту процесом є підвищення фразеологічної експресивності тексту МП завдяки використанню ФО з експліцитним внутрішнім образом під час відтворення „безобразних” ФО. Так, використання в „ЛткпАЗ” експресивно маркованих ФО у передачі висловлювань Зорбаса (наприклад, „είδε (κι έκαμε — оказіональне розширення) κι έπαθε πολλά” (ЛткпАЗ, 89) — „був чолов’яга на коні і під конем, бачив смаленого вовка” (90)) замість стилістично нейтральних ФО оригінального тексту пояснюється тим, що перекладач намагався передати за допомогою мовних одиниць „простонародність” образу Зорбаса так, щоб він став переконливим для читача перекладу і асоціювався у нього з стереотипним образом „людини з народу”.
Особливими випадками вживання ФО є реактивізація поруч із основною комунікативно-прагматичною функцією фразеологізмів їхньої номінативної функції внаслідок конситуативної заміни мовцем референтів (предметів або подій) у Світі-Дискурсі. Часто автор не просто наділяє ФО ознакою конотативного супровідника основного змісту повідомлення, що дублює і експресивно наповнює зміст повідомлення (як правило, передаючи негативно-дубітативну експресивність), посилюючи суб’єктивну модальність всього висловлювання. Внаслідок цього виникають фразеологічні оказіоналізми, які створюють значні проблеми при перекладі у разі відсутності абсолютного еквівалента в мові перекладу. Приклад реактивізації образного значення найпоказовіше ілюструє фразема „έχουν δεμένο το γάιδαρο τους” (ЛткпАЗ, 178) — „тримати напоготові віслюка” (ЛткпАЗ, 182), та її варіант „είχε δέσει το γάιδαρο του” (ЛткпАЗ, 223) — „прив’язав свого віслюка” (ЛткпАЗ, 224), що на морфологічному рівні актуалізує різне референтне спрямування фразеологізму (в першому випадку йдеться про стан, а в другому — про дію). Словники так фіксують значення цього фразеологізму: „забезпечувати власне існування, насамперед, в економічному плані”. Однак Н. Казандзакіс контекстуально повертає йому втрачену образність, використовуючи образ віслюка: 1) приземлена людина, що свідомо відмовляється від високих поривань; 2) уперта людина, що незворотно прямує до мети (Н.Ф. Клименко). Дискурсивна сема ідіоми, сформована контекстом твору, вказує на трансформацію семантики (поєднання двох експресивних значень „віслюка”), за схемою, відомою ще з Апулея (приземлена людина під впливом обставин, уперто долаючи їх, перероджується). Н. Казандзакіс використовує алюзію на наведену схему переродження, якісно змінюючи її. Зорбас не перероджується один раз, а процес мінливості стає для нього здобуттям шуканої стабільності.
У дискурсі сучасного художнього тексту ми можемо виявити два типи неоднорідностей, пов’язаних із етнокультурним навантаженням, своєрідною „пам’яттю культури”, яка функціонує не лише як склад текстів, але і як певний механізм породження цих самих текстів (Ю.М. Лотман, Б.А. Успенський). Такими типами є „слова Іншого” та „інші слова” (Ж.Отьє-Ревю), що можуть бути тією чи іншою мірою експлікованими / імплікованими співтворцями дискурсу. Одним із формальних носіїв „пам’яті традиції” є дискурсивна фразеологія, що за параметром ідіоматичності може розглядатися як „інші слова”, а прецедентності — як „слова Іншого”. Дискурсивна фразеологія є одним з компонентів текстового вираження мовленнєво-жанрового регістру, функціональні елементи якого сприяють процесу співвіднесення реципієнтом конкретного тексту з множиною текстів-типів та визначення жанрових домінант твору, що підсилює операційні можливості сприйняття часткового та цілісного авторського задуму. Переклад таких одиниць художнього тексту вимагає подовженої фази попереднього моделювання тексту, в результаті чого перекладач має вибрати з множинних еквівалентів той, що найбільш відповідає дискурсивній валентності оригіналу (насамперед, когнітивним та прагматичним параметрам), або зупинитися на максимально вузькому колі тих еквівалентів, у реалізації яких допускаються лише синтактико-граматичні трансформації, пов’язані із граматичними та синтаксичними особливостями мови перекладу. У творах Н.Казандзакіса наслідується та модифікується дискурсивна епічна фразеологія (найважливішу функцію виконує дискурсивна ідіоматика), актуалізована під час розкриття епічного топосу „двобою”, завдяки чому семантична площина тексту збагачується семантичними зв’язками із внутрішньою та загальноєвропейською епічною традицією, оскільки використання топосу є певною універсалією для МЖР епосу і належить до семіотичного поля концепту ВИПРОБОВУВАННЯ, форми реалізації якого в тексті дозволяють дискурсивно експлікувати тип героя. Епічна дискурсивна фразеологія, використана Н.Казандзакісом, складається із: а) власне дискурсивних ідіом, наприклад, „Капітан Міхаліс скреготнув зубами, як і завжди, коли спалахував гнівом” — „Ο Καπετάν Μιχάλης έτριξε τα δόντια, όπως το συνηθούσε όταν τον καβαλίκευε ο θυμός” (КМ, 13), що, в свою чергу, є алюзією на зачин „Іліади” Гомера; б) ідіоматичних порівнянь: „έσφαξε σαν το αρνί” (КМ, 31) — „зарізав, як ягня” (КМ, 21); в) дискурсивної фразеоматики (наприклад, прагматем — божіння та прокляття), „...πίσσα στα κόκαλά του” (КМ, 493), — „...щоб його кістки ніколи не знали спокою” (КМ, 439). Використання фразеологічних маркерів „зв’язує” текстову тканину епізоду і виконує функцію своєрідного інтертекстуального покажчика, що відсилає читача-реципієнта до відповідної концептуальної схеми та низки прецедентних ситуацій (Псит) та текстів (ПТ), в яких вона набуває еталонної форми, що збагачує саме прочитання тексту, в певному розумінні роблячи його герменевтичним.
Важливим з погляду дискурсивної функції є колокація „κάνει κανείς το σταυρό του” („накладати на себе хресне знамення, хреститися”), використання якої в романах Н.Казандзакіса є частим та символічним. Аналіз тексту роману “ЛткпАЗ” показав, що ця колокація притаманна мовленню більшості персонажів твору за винятком священнослужителів, які використовують у схожих ситуаціях дієслово σταυροκοπιέμαι (наприклад, на стор. 209 оригіналу Автор хреститься („έκανε το σταυρό του”), підходячи до монастиря, і знову хреститься („σταυροκοπήθηκε”), чуючи оповідь про диво Богородиці та чудотворну ікону). У такий спосіб Н.Казандзакіс відмежовував світ своїх героїв та їхні вчинки від панівної на той час суспільної моралі та її християнських основ. З іншого боку, використання присвійного займенника вказує на сильніший, безпосередніший зв’язок діегетичного мовця із духовними основами, зокрема, богом (наприклад, Зорбас не раз свідчить про свою віру, котру, втім, постійно відмежовує від того, що діється в церкві, як, наприклад, в епізоді відвідин монастиря). Зокрема, символічним є хресне знамення, яке накладає на себе Маврандоніс після вбивства вдови (ЛткпАЗ, 293; 291), що може бути алюзією до санкціонування розп’яття Христа синедріоном.
Специфіка перекладу ідіофразеоматизму „παίρνω το κάποιου” (ЛткпАЗ, 293), зустріваного в романі „Лихі та кумедні пригоди Алексіса Зорбаса”, полягає у тому, що фразеоматизм може мати ускладнене, а також ідіоматичне, переосмислене значення, однак різниця між ними є мінімальною, бо ідіоматичне значення випливає з ускладненого. Концептуальне значення лексеми κεφάλι (κεφαλή) (важлива річ; життя) формується у добу пізньої античності внаслідок метонімічної трансформації семантики лексеми, коли в античну культурну парадигму активно потрапляють християнські концепти. Формування схожих ідіоматичних виразів пов’язано, на наш погляд, із християнськими ПТ, насамперед, Новим Заповітом, та такими Псит як убивство Іоанна Хрестителя Саломією (κεφαλή ε¹πιì πίνακι). В античній концептуальній картині світу у ролі соматизму, пов’язаного із концептом ЖИТТЯ, як правило, виступала лексема φρήν, а одним зі значень полісемічної κεφαλή було „завершення, кінець”, наприклад, в ораторській прозі, що випливало із локативних аспектів семантики іменника („найвища точка тіла”), і очевидно саме це значення було концептуалізованим внаслідок виникнення нової Псит. Крім того, на фігурування у процесі концептуалізації Псит вказує і дієслово παίρνω, оскільки, вживаючи ідіоми, мовець-грек радше вказує на волюнтативний намір „розпоряджатися” чиїмось життям, а не просто фізичний акт вбивства, який передає український відповідник „відсікати голову”.
У третьому розділі „Дискурсивні властивості новогрецької фразеології в оригінальному та перекладному тексті” досліджується використання в художньому дискурсі інтертекстуальної фразеології, оказіональна фразеологізація елементів у художньому тексті.
Дискурсивна фразеоматика пов’язана, насамперед, із концептуалізацією прецедентних ситуацій в культурному просторі та їхньою мовною фіксацією в різних прецедентних одиницях (ПО). У художньому тексті ФО як ядерної, так і периферійної зони а) мають експресивно-оцінний характер, тому їх не завжди можливо замінити “вільною” сполукою з референційно тотожним, однак нейтральним значенням у межах тексту однієї мовної компетенції; в умовах міжкультурної комунікації (тобто полікомпетентності) такі заміни регулюються особливостями МЖР тих мов, між якими встановлює зв’язки мовець-перекладач; б) в контексті висловлення ФО як цілісна мовна одиниця встановлює референцію зі Світом-Реальністю, а також зі Світом-Дискурсом за допомогою епістемічної модальності та, зокрема, інтертекстуальності. До випадків участі ФО в формуванні інтертекстуальних зв’язків художнього тексту слід віднести використання фразеологічних складників у контекстуальних алюзіях; інтертекстуального цитування (дискурсивна фразеоматика); дискурсивної фразеологізації деяких ПО, насамперед, формування дискурсивних ФО на основі використання Пім; інтертекстуальне використання концептуальної фразеології, а також ФО, що виражають ознаки концептів, використаних на макротекстуальному рівні художнього твору. Інтертекстуальний характер деяких фразеоматизмів (наприклад, фразеологізованих цитат) зумовлює найоптимальніший спосіб їхнього перекладу — фразеологічне калькування. У плані дискурсивності параметр ідіоматичності та комунікативної сталості в художньому тексті можуть набувати мовні одиниці, що формально не є ФО, наприклад, авторська фразеологія, одиниці якої відповідають ядерній ідіоматиці та фразеоматиці, або належать до периферійних зон фразеологічного міжрівня. Втім, можна твердити, що такі одиниці фразеологізуються у дискурсі певного мовця, та, відповідно, функціонують як фразеологізовані елементи дискурсу художнього твору, що вимагає інших системних підходів до їхнього відтворення в перекладному тексті.
У контексті прецедентного імені (Пім) „Константин Палеолог” та Псит „падіння Константинополя” можна розглянути використання в романі „Життя в могилі” прецедентного висловлювання (Пвис) — паремії (приказки) „Κωνσταντίνος έδωκε, Κωνσταντίνος θα λάβει” (Жвм, 24)— „Константин віддав, Константин візьме” (Жвм, 23), що трапляється раніше в тексті і певним чином “уводить” саме Пім. Специфіка використання Пвис полягає у тому, що їхня семантика є найменш синсемантичною, тому не потребує супроводжувальних елементів, однак найбільш маркованою в етнокультурному плані. Конкретне Пвис використовується в текстовому фрагменті в структурі інтеріоризованої прямої мови (адресант — предки, уявні слова яких відтворює автор-наратор; адресат — всі греки, і, зокрема, сам наратор). Дискурс „предків” оперує виключно ПО, тому декодування повідомлення (безпосереднє прочитування та переклад) без володіння необхідною базою пресуппозитивної інформації неможливе. Саме тому в цьому місці перекладач вдається до застосування виносок з необхідним коментарем. Так, поруч із Пвис спостерігаємо Пім (η Μεγάλη Ιδέα, 23) та поєднувану з цим номінативом алюзію на ПТ (наприклад, творчість Іона Драгуміса та грецьких націоналістів), перифраз ПТ (ύμνος της „Υπερμάχου Στρατηγού”), де замість власної назви Ύμνος Ακάθιστος або Ακάθιστος вживається початок першого кукулія (С.С. Аверинцев), і ПТ (легенда (точніше, легендарна традиція) про падіння Константинополя, що формується на основі Псит) — „ο Βασιλιάς που θα βγει από το ιερό να τελειώσει τη λειτουργιά του στην Αγιά Σοφιά” (О.О. Васильєв). Саме Пвис походить з групи ПТ легендарної традиції, що утворилась на основі текстового закріплення Псит “падіння міста”. Найвідомішими зразками таких текстів, що отримали статус прецедентності, є історичні пісні „Ει¹ς ÀΑλωσις τηÍς Πόλεως” та „Το πάρσιμο της Πόλης”, які виникли на основі змішування двох історичних подій — взяття Салонік слов’янами та падіння Константинополя. Зокрема, деякі елементи цих ПТ пройшли етап фразеологізації і були долучені до загального фразеологічного фонду грецької мови у вигляді приказок („Με χρόνους με καιρούς πάλι δικά μας θα ’ναι”; „Κωνσταντίνος έδωκε, Κωνσταντίνος θα λάβει”), зберігаючи, втім, вузьке значення, пов’язане з наслідками подій, у результаті яких вони виникли. Таким чином, можна твердити, що найоптимальнішим рішенням перекладу Пвис (окрім тих випадків, коли вони набули інтеркультурного використання) є формально дослівна перекладацька транскрипція (повний в семантико-синтаксичному плані перифраз) з винесеним окремо коментарем.
Інтертекстуальні зв’язки, попри особливості формального плану (експліцитна / імпліцитна репрезентація), не завжди є продуктом мовного волевиявлення автора. Скажімо, саме такими, „мимовільними”, слід вважати певну групу мотивів, що знаходять відображення в тексті під впливом тих чи інших обставин. Прикладами можуть слугувати спільні мотиви текстів певного літературного напрямку або спільні мотиви в текстах авторів, не об’єднаних певним літературним напрямком, але породження текстів яких відбувалося за схожих історичних обставин (пор. схожі мотиви візіонерства героїв в романах М.Булгакова „Майстер та Маргарита” та Н.Казандзакіса „Остання спокуса”). Ці обставини можуть бути викликані різноманітними ситуаціями духовного буття соціуму, що позначаються на вимірах культурного простору, в якому він перебуває та який він розбудовує і видозмінює згідно з нагальними потребами. Відповідно імпліцитна інтертекстуальність може бути результатом усвідомленого або неусвідомленого авторського волевиявлення. Натомість елементи експліцитної інтертекстуальності завжди є виразниками авторської модальності, зокрема, саме тому такі елементи, як правило, є прецедентними для конкретного культурного простору (цитати з ПТ; фразеоматика; дискурсивна фразеологія, наприклад, прислів’я, приказки, ідіоми, генетично пов’язані з різноманітними фольклорними текстами (наприклад, байками, мітами, легендами тощо); Пім — імена прецедентних осіб, топоніми, прецедентні зооніми, етноніми тощо) і мовець вживає їх згідно зі здатністю останніх виконувати ті чи інші комунікативні функції. На наш погляд саме статус прецедентності одиниці робить зайвим пошук інтертекстуального відповідника, про що йшлося вище.
В „Лихих та кумедних пригодах Алексіса Зорбаса” Пім „Шекспір” трапляється тричі: в епізоді прибуття головних героїв до села, в епізоді першої спільної трапези у мадам Ортанс та у епізоді з Мімітосом. У першому випадку інтертекстуальним є уподібнення критян героєві „Бурі” — Калібану та відповідною виноскою-коментарем у перекладі („народ Калібан”, ЛткпАЗ, 51, 52; 46), в другому наводиться алюзія на “Отелло” („з’являється страшний арап”, ЛткпАЗ, 62; 57), у третьому автор у внутрішньому монолозі порівнює парадоксальність ходу думок Мімітоса із винятковістю мовної творчості митців, зокрема Шекспіра (ЛткпАЗ, 131; 127). Спільною рисою всіх цих випадків є те, що вони належать до дискурсу Автора-наратора, і це проявляється в тому, що двічі (в першому та третьому випадках) вони є складниками монологічного наративу, комунікативної форми, найщільніше пов’язаної з мовною особистістю, яка породжує текст. Відзначимо, що використання наведених вище елементів важливе з погляду встановлення паратекстуальних відношень між семантично значущими елементами тексту. Так, одним із лейтмотивів „ЛткпАЗ” є використання концептуальної метафори ЖИТТЯ — ТЕАТР (на першій зустрічі головних героїв Автор-наратор описує їх як двох акторів, „що зустрілись на фоні театральних декорацій” (51; 46), у листі до друга (120-124; 116-120), де люди уподібнюються лялькам, які грають на сцені Мартопляса Господа (στο έργο που παίζω στη σκηνή του Χατζαιβάτη Θεού), Зорбас розповідає притчу, де повідомляє Авторові, що він „потрапить до раю як блазень” (232; „σαν καραγκιόζης”, 231)), котра співвідноситься із концептом ДОЛІ. Принагідно відзначимо, що в грецькій мові є кілька лексем на позначення долі, які різняться за параметрами „випадковість / навмисність”, „позитивність / негативність” — τύχη, μοίρα, πεπρωμένο (γραφτό)), перша з яких часто створює в романі інтертекстуальну алюзію на шекспірівське “All the world’s a stage. And all the men and women merely players” (As You Like It, II, VII). Для реалізації концептуальної метафори ЖИТТЯ — ТЕАТР Н. Казандзакіс використовує фразеологію, в структурі якої містяться компоненти з семантикою „дій, що відбуваються в театрі” та „якісних ознак таких дій”: „гри”, „вистави” (із асоціацією на дгр. θέατρον („видиме”) від θεάομαι із значенням „дивитися, слідкувати за”), „танець”, „комічного”, „трагічного”. Вони виконують характерологічну функцію, оскільки „приписані” субдискурсові якогось персонажа, наприклад, „παίζω το μάτι” (об’єднані обидва компонента) 234, 236 („підморгнув” 235,237); „σπάω στα γέλια” 245, 260 („зареготав” 246; „заходився сміхом” 261); „παίρνουν κάποιον τα κλάματα” 311, 355, 365; „τρέχουν τα μάτια” 270 („очі повні сліз” 270); „έρχονται τα κλάματα” 269 („сльози душать” 269); „χορεύω κάποιον στο ταψί”, 242 („танцюватимуть у мене, як чорт на сковороді” 242 — український переклад синтактико-семантично розширений компаративною структурою, використання інфернального діяча в якій може бути іллокутивно навіяним оригінальним текстом); „θα μπώ... στην Παράδεισο σαν καραγκιόζης” 231 („потраплю до раю, як блазень” 232); „κάνω τούμπες” 231 („викидаю всілякі коники” 232) тощо.
Окремим різновидом інтертекстуальної фразеології є прецедентні цитати, які можна розподілити на фразеологічні та фразеологізовані. У відтворенні цитати з ПТ перекладач має насамперед з’ясувати джерело цитації та наявність у його культурному просторі відповідного, уже перекладеного, ПТ (щодо українського та грецького культурного просторів, більшість носіїв яких поділяють спільні релігійні уявлення, це зробити простіше, оскільки більшість таких текстів є діакультурними). У разі наявності — знайти цитату в самому перекладеному ПТ і проаналізувати можливість її трансформації в межах тексту, який він перекладає. Якщо текст не перекладено, то перекладачеві слід проаналізувати жанрову специфіку такого тексту, особливості його мовленнєво-жанрового регістру та перекласти цитату самостійно, орієнтуючись на особливості перекладу схожих текстів МП. Те, що деякі фразеологізовані цитати в романі „Життя в могилі” залишені без перекладу, впливає на регістрову еквівалентність українського перекладу, оскільки творча манера письма С.Міривіліса перебуває під впливом МЖР псалму. За нашими підрахунками в тексті роману С.Міривіліса використано 48 інтертекстуальних елементів, які можна класифікувати як різні форми цитат, мовних кліше та алюзій. Для наочності ми пропонуємо власний, позначений астериском, варіант перекладу кількох цитат, узятих з ПТ (Старий Заповіт), що були використані в тексті роману: 1) είναι „ο ποιών την γην τρέμειν, ο απτόμενος των ορέων και καπνίζονται” (Ps. 103, 32, 2) (Жвм, 165) — „Людина — це та сила, від дотику якої здригається земля і димлять гори” (Жвм, 129) ® * „Вона „спричиняє тремтіння землі, торкнеться до гір — і димують вони” та 2) „Η δε γης ην αόρατος και ακατασκεύαστος και πνεύμα εφέρετο υπεράνω της αβύσσου” (Gen. 1, 2, 2) (Жвм, 297) — „Повітря вогке й каламутне, як запітніле скло. ® * „Земля була пуста (букв. незрима) та порожня (букв. несотворена) і Дух ширяв над безоднею”. Бридка вогкість усе вкриває наче крапельками жиру, наскрізь просочує одяг, заходить за комір, у рукави, огортає тремтяче тіло” (Жвм, 223). Отже, залишаючи цитати неперекладеними, ми порушуємо дискурсивність авторського тексту як результату мовопороджувальної діяльності. |
