СТАНОВЛЕННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНОГО РЕЧЕННЯ В ДАВНЬОГЕРМАНСЬКИХ МОВАХ (IV-XIII ст.) : Становление сложноподчиненного предложения В древнегерманском ЯЗЫКАХ (IV-XIII вв.)

Краткое содержание

Розділ 1. “Сучасний стан синтаксичної теорії речення та його витоки”. У реферованій дисертації здійснено аналіз існуючих підходів до інтерпретації природи складного речення, прийнятних для пояснення процесу становлення гіпотаксису в германських мовах у давній період їхнього розвитку. Особливу увагу приділено здобуткам традиційного, структурного та генеративного напрямів.

В історичному вивченні проблематики складного речення вітчизняної науки виокремлено два підходи. Перший, формально-зорієнтований, бере до уваги сполучниковий критерій і наявність n-кількості предикативних реченнєвих одиниць з verbum finitum у структурі речення (В. Г. Адмоні, В. А. Бєлошапкова, О. С. Мельничук, О. М. Мороховський). У другому, функціонально-синтаксичному, підході до складних поліпредикативних цілих зараховують речення з n-кількістю пропозитивних одиниць (Г. О. Золотова,
І. Р. Вихованець, А. П. Загнітко). Виокремлення їх здійснюється з урахуванням наявних у межах аналізованого речення неособових форм дієслова або віддієслівних імен, що неприйнятно для діахронного аналізу через історичну плинність категорії предикативності (О. О. Потебня). Концептуальні засади теорії складного речення обох напрямів завузькі для пояснення тих еволюційних процесів, які відбувалися у час, що передував становленню літературних германських мов. Незважаючи на певні зрушення в бік більшої уваги до змісту речення, його комунікативно-прагматичного аспекту, вітчизняна германістика залишається переважно формально-зорієнтованою з її увагою до сурядного, підрядного і безсполучникового зв’язками.

На противагу традиційній, структурна й генеративна теорії користуються формалізованим апаратом дослідницьких процедур. Принципи об’єктивованого аналізу мови, започатковані американськими структуралістами, становлять підґрунтя тих прийомів і методів, які отримали подальший розвиток у сучасній синтаксичній теорії (Л. Блумфілд, Ч. Хокет, З. Харріс). Незважаючи на певні втрати цього напряму, пов’язані з нехтуванням дескриптивістами змістової сторони мовних одиниць, важливішою в контексті історичного дослідження є сукупність прийомів, розроблених для аналізу структури речення, а саме, ієрархічна організація конституентів речення, виокремлення його ядерних складників (NP, VP), залежність/незалежність синтаксичної форми та її включення чи невключення до будь-якого складнішого мовного утворення, а також сукупність трансформаційних правил.

Правила породження речень, спочатку розроблені генеративною граматикою для сучасних нефлективних мов, у синтаксичній практиці використовуються для аналізу мовних явищ у діахронії. Перехід від описових методів аналізу ранніх версій генеративної граматики (глибинна та поверхнева структури) до таких рівнів репрезентації речення як фонетична та логічна форми був підпорядкований створенню концептуальних засад універсальної граматики в межах теорії керування та зв’язування (Н. Хомський, Х. ван. Римсдійк, Е. Вільямс). Якщо стандартна форма фонетичної репрезентації вживається як близький синонім терміна “поверхнева” структура, то рівень логічної форми – це предикатно-аргументні відношення, в яких враховуються семантичні ролі складників глибинної структури речення (Ч. Філмор).

Застосування трансформаційних правил кореляції фонетичної й логічної форм дозволяє інтерпретувати поверхнево прості речення зі згорнутими пропозитивними структурами і формально складнопідрядні речення з особово-дієслівними підрядними як синтаксичні синоніми. Визнання реченнєвого статусу неособово-дієслівних утворень усунуло суб’єктивізм у визначенні “семантично складних” речень, а зміщення уваги від принципів організації поверхневої структури речення до предикатно-аргументної звільнило від необхідності звернення до поняття “предикативності” у визначенні речення.

Таким чином, у реферованій дисертації використано синтез ідей та методичного інструментарію вищезазначених граматичних традицій, що забезпечує вірогідність отриманих результатів. Інтерпретація мовних фактів у динамічній синхронії ґрунтується на врахуванні 1) класифікаційної парадигми складного речення, розбудованої у межах традиційного напряму; 2) положення структурної лінгвістики про залежність/незалежність синтаксичної форми та її включення або невключення до будь-якої більш складної мовної форми, що дозволяє виокремити складнопідрядне речення з текстів пам’яток; 3) концепції генеративної граматики про дворівневу репрезентацію речення, вимоги до застосовування трансформаційних правил, які уможливлюють відтворення складнопідрядного речення у прамові та виявлення шляхів його формування в давній період історії германських мов.

Розділ 2. “Типи зв’язку у складному реченні: діахронний аспект”. Поняттєвий і термінологічний апарат складного речення підпорядковано поставленій у реферованій дисертації меті – відтворити процес становлення гіпотаксису в давньогерманських мовах. Це зумовило диференціацію понять “паратаксис” і “координація”, “гіпотаксис” і “субординація” за хронологічним принципом. Суположення частин складного речень з відповідним логіко-семантичним зв’язком у прагерманській мові і на ранніх етапах розвитку мов, що походять від неї, визначено як паратаксис. Координація – це перехідна між паратаксисом і гіпотаксисом ланка, оформлена певним набором сполучних засобів, який включає різні частиномовні одиниці: особові та вказівні займенники, прислівники, частки й сурядні сполучники. Власне гіпотаксис, сполучниковий та безсполучниковий його різновиди, представлений відповідними морфологічними й синтаксичними засобами.

Визначення шляхів формування гіпотаксису в давньогерманських мовах IV-XIII ст. передбачає його реконструкцію в прагерманській мові, яка за сукупністю своїх процедур, є цілковито відмінною від реконструкції одиниць фонологічного й морфологічного рівнів (В. Дресслер, В. П. Леманн, Ж. Одрі, Ю. С. Степанов). Вона полягає у відтворенні структурних моделей речень, а не конкретних їх реалізацій. Лексичне наповнення реконструйованих структурних схем при цьому є не релевантним. Історичні зміни, які відбуваються в реченнєвих утвореннях, – це заміщення одних моделей іншими. Незважаючи на те, що контури простого речення й окремих словосполучень дописемного періоду простежуються виразніше, ніж синтаксис складного речення, реконструкція останнього можлива шляхом залучення фактів морфології та архаїзмів, наявних у синтаксисі досліджуваних мов. Положення генеративної граматики про дворівневу репрезентацію речення дозволяє зробити припущення стосовно ймовірної відмінності поверхневої структури складного речення у дописемний період від сучасної її реалізації. Просте речення могло функціонувати як еквівалент складного (=семантично складного), що підтверджується фактами давніх германських мов, а саме, автономністю атрибутивних конструкцій у межах простого речення, їхньою семантичною еквівалентністю граматично оформленим складнопідрядним цілим.

Використана в роботі теорія про “два шляхи” розвитку гіпотаксису дозволила пояснити спільні для германських мов історичні процеси утворення складнопідрядних речень: поступовий розвиток поліпредикативних складних цілих із суположення первісно незалежних простих речень і реінтерпретація пропозитивних одиниць із відповідними смисловими зв’язками (А. Шлейхер, К. Бругман, Т. Веннеманн, О. П. Рифтін). Першоосновою гіпотаксису в давньогерманських мовах є паратаксис, розвиток якого відбувався в такій послідовності:

етап 1: безсполучникове n-предикативне ціле, складники якого об’єднані між собою причиново-наслідковим зв’язком, напр.: двн.-англ. & &tho ;a wæs Eadweard cyng on Gleawcestre sittende. Sende &tho ;a æfter Leofrice & norð æfter Siwarde eorle (Chronicle, an 1052) – “Король Едуард тоді перебував у Глостері. Послав він тоді за герцогом Леофріком і на північ за герцогом Сівардом” (=Тоді король Едуард перебував у Глостері, тоді він послав);

етап 2: сполучникове складне речення, оформлене сурядними сполучниками, займенниками, частками, напр.: двн.-ісл. ha&tho ;ungar hverrar | leita&tho ;i mer et horska man, || ok haf&tho ;ak &tho ;ess vætki vifs (Hava 100 (99); Elder Edda 88) – “дотепна дівчина, вона накидала мені всіляких образ, і (=тому) я не добув собі дружину”;

етап 3: складне речення з корелятивним сполучниково-прислівниковим зв’язком, напр.: двн.-в.-нім. Daz ih ouh horte sagan, | daz ni uuillih nieht firdagin, || daz in Tuscane | rin ein uuazzer scone || unt sih daz perge | an ein wisin unter derda (Merigarto 2.1-3) – “Я чув (це) розповідали, і не хочу про це мовчати, що в Тоскані тече красива вода і при лузі під землю ховається”;

етап 4: субординативний зв’язок із семантично прозорими підрядними сполучниками, напр.: гот. sijai&tho ; nu jus fullatojai, swaswe atta izwar sa in himinam fullatojis ist (Mt. V, 48) “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!”     Початковий період прилягання двох речень (етап 1) супроводжувався намаганням установити більш тісний зв’язок між ними, виражений сполучниками, в тому числі сурядними (етап 2 – паратаксис). Зазначені маркери зв’язку не були новоутвореними одиницями і мали ті ж самі структурні характеристики, що й інші вже існуючі в мові. Використання прийому кореляції омонімічних сполучника і прислівника на позначення складнопідрядного зв’язку в текстах давньогерманських пам’яток писемності (етап 3) є характерною ознакою періоду, перехідного від паратаксису до гіпотаксису. Пор.:

(1) двн.-в.-нім. denne daz preita uuasal | allaz varprinnit, || enti vugir enti luft | iz allaz arfurpit, || uuar ist denne diu marha, | dar man dar eo mit sinen magon piehc? (Muspilli, 58-60) – “коли велика Земля вся повністю згорить і вогонь, і буря все (на ній) зметуть, де ж тоді буде місце, на якому ти колись сперечався зі своїми родичами?”;

(2) двн.-ісл. en er &tho ;au kerling leiddu &tho ;a til strandar, &tho ;a mælti karl einmæli vi&tho ; Geirrö&tho ; (Grim; Elder Edda 1) – “і коли він (селянин) і жінка привели їх на берег, тоді він мав розмову з Гейротом”.

Для західногерманських мов характерне поєднання формально тотожних корелятивних пар (1), у той час як у скандинавських – різноструктурних (2). Моделі порядку слів в складнопідрядних реченнях з омонімічними корелятивними парами слугують для розрізнення частиномовного статусу сполучного засобу: переважання моделі типу X (прислівник) – V (дієслово) –
S (суб’єкт) спостерігається в реченнях із прислівниковими елементами у початковій позиції, а вживання моделі з дієсловом у кінцевій позиції – у випадку їх, оформлення сполучниками, як у (1). Таким чином, становлення граматикалізованих власне підрядних сполучників (етап 4) відбувалося в такій послідовності:

·             прислівники, які вводили прості речення або вживалися в них Þ

·             сполучниково-прислівникові одиниці (корелятивні) Þ

·             сполучники, статус яких є близьким до граматикалізованих
(двн.-англ. &tho ;e, двн.-в.-нім. the/de, двн.-сакс. the).

Другим джерелом виникнення гіпотаксису в германських мовах є реінтерпретація (reanalysis), або реструктуризація, синтаксичних одиниць нижчого рівня. Це зміни раптового характеру, що відбулися внаслідок переосмислення синтаксичних зв’язків у реченні носіями мов. Сфера дії цього механізму синтаксичних змін була обмеженою через слабку розвиненість віддієслівних імен та їхніх предикативних характеристик у давньогерманських мовах. Реструктуризація пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення в прагерманській мові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувалася шляхом розширення їхнього предикативного потенціалу і введення в поверхневу структуру речення формальних засобів зв’язку, в тому числі сурядних сполучників, прислівників, займенників, часток. Процес становлення відносного підрядного речення, прототипом якого є атрибутивні конструкції, підтверджує ймовірність такого шляху розвитку гіпотаксису на германському ґрунті. Насиченість текстів пам’яток давньогерманської писемності цими утвореннями, їх кореляція з підрядними реченнями, які містять особову форму дієслова, свідчить, з одного боку, про властиву всім періодам розвитку германських мов варіативність синтаксичних одиниць, з другого – про близькість їхньої семантичної структури з суб’єктно-предикатними утвореннями. Пор.:

(3) двн.-ісл. Þrymr sat a haugi, | &tho ;ursa drottinn, || greyjum sinum | gollbönd snöri || ok mörum sinum | mön jafnati (Þrym 5 (4); Elder Edda 128) – “Трюм сидів на пагорбі, володар велетнів, скручував золоті нашийники для своїх хортів, розгладжував гриви своїх коней”;

(4) двн.-англ. Her feng to Dea e rice Osric &tho ;one Paulinus ær gefullode se wæs Alfrices sunu Ædwines federan (Chronicle, an 634) – “Here Osric, whom Palinus had baptized earlier, succeeded to the kingdom of Deirans; he was the son of Ælfric, Edwin’s pate al uncle”;

(5) двн.-англ. Her gefor Denulf [наз. чол. одн.] se [наз. чол. одн.] wæs on Winteceastre biscop (Chronicle, an 909) – “Here departed Denewulf, who was bishop in Winchester”.

Речення (4) ілюструє тезу про те, що саме на цьому етапі розвитку германських мов у них співіснують елементи, які народжуються і які відмирають, сприяючи наступності в розвитку мовних систем. Синтаксичний статус se wæs Alfrices sunu затемнений, оскільки займенник se може бути визначений у два способи: як топікалізований вказівний (тобто винесений у невластиву для нього позицію з комунікативною метою) чи відносний. Отже, переклад допускає два варіанти: (а) “Тоді Осрік, якого Паулін охрестив раніше, успадкував королівство Дейра, він був сином Ельфріка, дядьком Едвіна по батьківській лінії” або (б) “Тоді Осрік, якого Паулін охрестив раніше, (і) який був сином Ельфріка, дядьком Едвіна по батьківській лінії, успадкував королівство Дейра”.

Давньоанглійська стратегія релятивізації, тобто утворення відносного зв’язку, полягає в узгодженні вказівного анафоричного займенника se з позначуваним іменником у числі та роді. Підрядні речення з se походять від таких реченнєвих структур, у яких вказівний займенник зазнав дії правила пересуву в початкову позицію (fronting rule). Статус релятивного сполучника вказівний займенник отримує разом із втратою морфологічного зв’язку з антецедентом у головному реченні. Результат такої реінтерпретації представлено у прикладі (5). У давній період історії германських мов прономінальні маркери, до яких належать двн.-англ. займенники на s- і &tho ;-, двн.-в-нім. th-/d-, двн.-сакс. th- зберігають свою вказівну семантику. Це підтверджується спорадичними випадками узгодження їхніх відмінків з позначуваною NP головного речення.

Отже, раптовій реструктуризації засобів оформлення відносного зв’язку, в результаті якої виникає структура якісно іншого типу, передувала стадія накопичення певної кількості диференційних ознак. Початок цих процесів був закладений у дописемну добу і не закінчувався в давній період історії германських мов. Відносні підрядні речення ілюструють етап розвитку, близький до початкового в оформленні гіпотаксису, коли у смисловій структурі займенника-сполучного слова поєднані вказівна та відносна семи, а його відмінкова форма свідчить про явище синтаксичної “атракції”, а не про її відповідність функції, виконуваній займенником у підрядному реченні. Сутність цього спільногерманського феномена полягає в тому, що відносний займенник у початковій позиції підрядного речення зберігає відмінок заміщуваного ним іменника всупереч своїй новій синтаксичній функції. Наступним етапом цього розвитку є становлення релятивного маркера, вираженого відносним займенником, який зберігає відмінкові флексії, узгоджуючись із присудком підрядного речення.

Розділ 3. “Засоби реалізації гіпотаксису в давніх германських мовах”. За способом організації складнопідрядного зв’язку досліджувані мови утворюють два ареали: західногерманський та гото-скандинавський. Розвиненість гіпотаксису на західногерманському ґрунті є вищою порівняно зі скандинавською, що підтверджується сукупністю структурних і семантичних засобів його оформлення:

·        сполучні засоби: незмінювані частки, займенники, прислівники;

·        контраст між позиціями дієслова головного речення (друга позиція – VO) і підрядного (кінцева позиція – OV);

·        оформлення дієслова підрядного речення в оптативі.

Непослідовність реалізації названих чинників є характерною рисою періоду, перехідного між паратаксисом і гіпотаксисом. У готській мові, так само як і в давньоскандинавських, порядок слів не вказує на підрядний зв’язок. Вживання оптатива в залежному реченні всіх досліджуваних мов підпорядковане семантиці або структурі предиката головного речення. Наявність умовного способу в підрядних реченнях із заперечною формою дієслова є обов’язковою. В давньоісландській мові зареєстровано вживання структурно немаркованого гіпотаксису, що являє собою поєднання реченнєвих утворень, в якому одне з них логічно підпорядковане іншому, за відсутності будь-якого формального сполучного засобу. Пор.:

(6) (а) двн.-ісл. Gekk Rigr &tho ;a&tho ;an | rettar brautir, || kvam hann at sal, | su&tho ;r horf&tho ;u dyrr (Rig 21 (17); EE 210).