Палеоландшафтознавство є самостійним напрямком, що сформувався у комплексі палеогеографічних наук у 1970-1990 рр. за передумов накопичення великого матеріалу з реконструкції компонентів давніх ландшафтів і розробки стратиграфічних схем четвертинних відкладів. Стратиграфічні побудови, що відо-бражають циклічність розвитку лесової серії України, відомі з 1920-1930-их років (В.I.Крокос, Г.Ф.Мірчинк, Д.К.Біленко, П.К.Заморій), і знайшли найповніший вираз у схемі палеогеографічних етапів і стратиграфії плейстоцену (Веклич та ін., 1974, 1984, 1993), складеній колективом провідних четвертинників України. Важливим є обгрунтування виділення палеоетапів комплексом методів, що дозво- лило охарактеризувати кожний з них інтегративним ландшафтним комплексом. За літолого-педологічними даними визначено поділ етапів на підетапи, стадії, під- стадії. Важливий матеріал з періодизації четвертинного періоду та регіональних характеристик кліматолітів подано у стратиграфічних схемах П.Ф.Гожика та ін. (1986), О.М.Адаменка та ін. (1987), А.Б.Богуцького та ін. (1987, 2002).

В огляді вивченності компонентів палеоландшафтів висвітлено стан реконст- рукцій четвертинних грунтів і рослинності як індикаторів зональних ландшафтів. На першому етапі досліджень (до 60-их років) закладено засади періодизації їх розвитку, основи палеопедологічного та палінологічного методів. Показано відповідність давніх грунтів теплим етапам, зональність давніх грунтових покривів (А.І.Набоких, В.І.Крокос, Д.К.Біленко, М.Ф.Веклич). Великий регіональ- ний матеріал про давні грунти зібрано В.В.Різниченком, Г.Ф. Лунсгергаузеном, О.І. Москвітіним, П.К. Заморієм. В.П.Гричуком створено методичні основи реконструкції ландшафтних зон за палінологічними даними. Основоположником палінології на Україні Д.К.Зеровим досліджено фази розвитку рослинності рис-вюрму, обгрунтувано поділ голоцену на ранній, середній і пізній.

З 1960-их років починається системне вивчення еволюції грунтів і рослинності лесових районів Східної Європи. Палеопедологія утверджується як наука завдяки розробці її теоретичних основ і методики, вивченню закономірностей розвитку давніх грунтів (І.П.Герасимов, М.А.Глазовська, М.Ф.Веклич, Н.О.Сіренко, А.О.Величко, Т.Д.Морозова, Ж.М.Матвіїшина,Н.І.Глушанкова). Реконструйовано зміни генетичних типів грунтів і грунтових зон України у плейстоцені (за інтегративними грунтовими утвореннями етапів) (Сіренко, 1973; Веклич та ін., 1973, Дубняк, 1973). Дані вивчення викопних грунтів України (Величко та ін., 1973; Богуцький, Морозова, 1981; Морозова, 1981; Цацкін, 1979) використані при розробці карт плейстоценових грунтових покривів Європи (“Палеогеографія Європи…”, 1983). Дослідженнями підкурганних грунтів започат ковано еволюційний напрямок вивчення голоценових грунтів на Україні (Золотун, 1975).

На основі палінологічних досліджень лесової серії України отримано інтегративну характеристику рослинності етапів лесо- і грунтоутворення, встановлено зональність рослинних покривів (Артюшенко, 1970; Артюшенко та ін., 1974, 1982; Паришкура, 1972; Пашкевич, 1973, 1977). За органогенними відкладами визначено рослинні сукцесії рис-вюрмського, міндель-риського інтер- гляціалів (Артюшенко, 1970; Артюшенко та ін., 1982; Величко та ін., 1963; Гричук, Гуртовая, 1983; Гуртовая, 1985 та ін.). Палінодані з четвертинної серії України використані при розробці класифікації і критеріїв визначення плейстоце- нових флор, складанні карт давніх рослинних покривів Європи (Гричук, 1972, 1973). Закономірності розвитку плейстоценової рослинності, характерні риси плейстоценових флор України висвітлені С.І.Турло (1986). Встановлено зональні і регіональні особливості еволюції рослинності у ранньому, середньому та пізньо- му голоцені (Артюшенко, 1970; Артюшенко та ін., 1982; Пашкевич, 1971, 1972).

З 1980-их років відбувається перехід від реконструкцій інтегративних грунтів і колективних флор етапів до вивчення розвитку грунтів і рослинності на протязі етапу. Реконструйовано зміни грунтових зони за підстадіями оптимумів (Сиренко, Турло, 1986). Отримано великий матеріал із стадійності грунтоутворення (Веклич та ін., 1992; Матвіїшина та ін., 1988, 1990; Адаменко та ін., 1996, 1999; Богуцький та ін., 2000, 2002; Герасименко, 1988; Герасименко, Педанюк, 1991, та ін.). За паліноматеріалами із лесово-грунтових розрізів встановлено фази розвитку рослинності на етапах пізнього плейстоцену (Пашкевич, 1977, 1985; Болиховская, 1982; Болиховская, Пашкевич, 1982; Безусько та ін., 1985, 1986; Герасименко, 1988, 1994, 2000; Арап та ін., 1992; Комар, 2002) і давніших (Левковская, 1987; Герасименко, 1988, 2000; Сиренко, 1994, 2001). Вперше виконано реконструкції фаз розвитку рослинності та клімату для всіх етапів утворення лесово-грунтової формації Східно-Європейської рівнини (Болиховская, 1995).

Велике значення мало впровадження схеми періодизації голоцену М.О.Хотинського (1977), на основі якої простежено зміни рослинності голоцену у ландшафтних зонах України (Безусько, 1982, 1999; Пашкевич, 1981; Кременецький, 1991; Герасименко, 1994, 2003), для зони мішаних лісів оцінено зміни кліматичних показників (Безусько, Кліманов та ін., 1988). Встановлююється історичний підхід до вивчення грунтів голоцену (Иванов, 1989; Александров- ский, 1983; Величко, Морозова, 1986; Веклич, 1987), зокрема в Україні (Иванов та ін., 1986; Александровский, 1989; Лисецкий, 1998; Герасименко, 1997). Розробле но схеми глобальної кліматичної етапності голоцену (Зубаков, 1986; Веклич, 1987).

Розвиток рельєфу та неотектонічних рухів четвертинного періоду висвітлено В.Г.Бондарчуком, П.К.Заморієм, М.Ф.Векличем, І.Л.Соколовським, О.М.Марини-

чем, М.Г.Волковим, В.П.Палієнко, М.Є.Барщевським та ін.; льодовикового морфолітогенезу – Л.М.Дорофєєвим, П.Ф.Гожиком, Ю.Г.Чугунним, А.В.Матош- ком, М.С.Демедюком; кріогенезу – А.О.Величком, А.Б.Богуцьким, В.П.Нечаєвим, М.Ф.Векличем, Н.О.Сіренко, А.В.Матошком, Ю.Г.Чугунним, формування глинистих мінералів – В.І.Передерій, Ю.М.Швидким. Розвиток малакофауни реконструйовано М.О.Куницею, П.Ф.Гожиком, І.В.Мельничуком та ін., мікротеріофауни – Л.І.Рековцем, А.К.Марковою та ін.

Розвитку палеоландшафтних реконструкцій передувала розробка палеогеогра- фічних карт, в яких поєднанням умовних знаків відображено територіальну диференціацію компонентів природи (Атлас палеогеографічних карт, 1960; Палеогеографія Європи…, 1983). Перші реконструкції давніх природних комплексів формувалися емпірично при впровадженні еврістичної концепції палеоландшафту при синтезі покомпонентних даних (Веклич та ін., 1975, 1977, 1984). Палеоландшафти (без рангування таксонів) виділялися за однотипністю грунтів, рослинності, малакофауни і клімату етапів. У наступних дослідженнях висвітлювалася методика палеоландшафтних реконструкцій. У роботах М.О.Куниці (1982, 1983) за малакофауною як провідною ознакою відтворено давні зони та провінції як одиниці фізико-географічного районування. У базовій роботі з палеоландшафтного узагальнення палеопедологічних і палінологічних даних (Сиренко, Турло, 1986) для більшості плейстоценових етапів реконструйовано зони і підзони за типами/підтипами клімату, грунтів і рослинності. Зміни грунтів за підстадіями відображено на фоні інтегративного типу рослинності етапу. За синтезом даних щодо морфолітогенної основи, грунтів і рослинності виконувалися регіональні палеоландшафтні реконструкції (до рангу місцевостей): за етапами (Залесский, 1988), стадіями і підстадіями (Герасименко, 1985).

На наступному етапі досліджень розроблялися теоретичні основи палеоландшафтознавства: поняття генезису, віку, довговічності та стійкісті палеоландшафтів, їх таксономія, закономірності розвитку (Веклич, 1990; Мельничук, 1994). М.Ф.Векличем виділено зональні, регіональні та локальні таксони палеоландшафтів, розроблено методику реконструкції, побудовано карти ландшафтів палеоетапів. І.В.Мельничуком удосконалено методику реконструкції ландшафтів за малакофауною і відтворено зональні палеоландшафти басейнів Дніпра, Дністра та Дунаю. За типами давнього рельєфу, грунтів, рослинності, клімату реконструйовано розвиток ландшафтів етапів плейстоцену і голоцену Західної України (Адаменко та ін., 1996, 1999), визначено тенденції розвитку їх компонентів.

Плідним для вивчення ландшафтних сукцесій було впровадження понять інваріантів палеоландшафту, його індикаторів, і виділення 85 інваріантів плейсто-ценових і 25 голоценових ландшафтів (Веклич, 1996). У тісному зв’язку із палео-ландшафтними дослідженнями розвивалися палеоекогеографічні (Веклич та ін., 1999, 2001). На палеоекогеографічних картах окремих мезоетапів плейстоцену за параметрами морфолітогенної основи, давніх грунтів і рослинності відображено поширення підкласів давніх ландшафтів (Матвіїшина, Герасименко, 1999).

Теоретико-методологічні положення дослідження

В основі методології палеоландшафтознавства лежать принципи розвитку, історизму, взаємодії та відбиття (Веклич, 1990). Принципи розвитку, історизму, причинності реалізуються в історико-генетичному підході; принципи цілісності, взаємодiї – у системному підході; принцип аналогії явищ – у порівняльно-географічному та порівняльно-історичному методах. Принцип актуалізму застосовується ретроспективно та у природознавчій прогностиці. Базовим поняттям методології палеоландшафтознавчих досліджень є реконструкція як пізнавальна процедура відтворення давніх ландшафтних комплексів за їх матеріальними рештками на основі принципу відбиття. Понятійно-термінологічний апарат реконструкцій має базуватися на генетичному зв’язку між давніми ландшафтами, їх пам’ятниками та індикаторами.

Якщо виходити з розуміння ландшафту як єдності зі сталою просторово-часовою системою функціонування, то відклади, сформовані в одному ландшафтному таксоні, мають бути трактовані як генетично однорідні (ступінь однорідності залежить від рангу таксону). Генетично однорідна верства є індикатором певного ландшафтного таксону часу її формування та пам’ятником етапу розвитку ландшафтів - інтервалу існування сталих ландшафтних умов, якісно відмінних від інших відрізків історії їх розвитку. Пам’ятником палеоландшафту як тримірного утворення є літогенне (педолітогенне) тіло, що матеріалізує площу поширення та умови залягання генетично однорідної верстви відповідного віку. Це поняття близьке до концепції геологічного тіла, щр розглядається як дискретна у часі та просторі частина геологічного середовища з генетично визначеними формою, структурою та складом (Косигін, 1990; Матошко, Чугунний, 1993). Літо(педо)генне тіло є найадекватнішим матеріальним втіленням ландшафту часу його формування: його ареал відповідає площі ландшафту; форма залягання є пам’ятником давнього рельєфу; підстелюючі породи – пам’ятником літогенної основи; генетичний тип відкладів є виразом екзогенних процесів у ландшафті, викопні грунти та біотичні рештки – пам’ятниками давніх грунтів, рослинності, фауністичних комплексів та, разом з гіпергенними породами, – індикаторами клімату. Літо(педо)генне тіло є матеріальним виразом інваріанту палеоландшафту, тобто сталості у часі його просторових структуроутворюючих взаємозв’язків. Латеральні сполучення геологічних тіл та їх послідовність у розрізі відображають просторово-часову диференціацію палеоландшафтів.

Для реконструкції зональних палеоландшафтів провідне значення має вивчення індикаторів давнього клімату і пам’ятників кліматично зумовлених компонентів ландшафту. Вплив кліматичних факторів найкраще виражено у елювіальних і транселювіальних ландшафтах, тому основним об’єктом дослідження стали субаеральні четвертинні відклади. У кліматостратиграфічних схемах різнорангові стратони є пам’ятниками різнорангових палеоетапів та індикаторами інваріантів зональних типологічних ландшафтних комплексів різного рангу. Відповідно до зменшення генетичної однорідності ландшафтних комплексів із підвищенням їх рангу змінюється і генетична однорідність палеогеографічних пам’ятників /iндикаторів зональних компонентів, зокрема, викопних грунтових утворень, гіпергенних порід та їх спорово-пилкового складу. Ступінь генетичної однорідності давніх зональних ландшафтних комплексів, виражений через їх таксономічний ранг, приймається як палеоландшафтний критерій виділення таксонів етапності розвитку ландшафтів. Критерієм виділення відповідних стратонів є ступінь генетичної однорідності грунтових утворень, гіпергенних відкладів та їх спорово-пилкового складу. Пропонуються наступні співвідношення таксонів етапності та стратонів у їх ієрархічній послідовності.

Найнижчий таксон етапності відповідає літологічно однорідній верстві з одним напрямком та інтенсивністю грунтоутворюючого/гіпергенного процесу та одним спорово-пилковим комплексом, що відображає наявність однієї рослинної формації. Верству визначаємо як фазоліт, а відповідний таксон етапності як фазу. Фазоліт є індикатором інваріанту кліматично однорідного типологічного ландшафтного комплексу – підтипу (надряду) ландшафту.

Вищий таксон етапності – підстадія – відповідає одному зональному типу грунту, що переважно є результуючою кількох грунтоутворюючих процесів, та одній палінозоні. Матеріальний вираз підстадії – відповідний стратон у межах кліматоліту визначаємо як стадіоліт І. Він є індикатором інваріанту інтегрального зонального типу ландшафту. Підстадія включає фази, що відображають ландшафтні сукцесії протягом існування зонального типу ландшафту, з амплітудами змін переважно в межах його інваріанту. Матеріальний вираз сукцесій називатимемо субкомплексом відкладів.

Стадія визначається за інтенсивністю педогенезу для теплих етапів (початкова, оптимальна, заключна стадії грунтоутворення) чи за інтенсивністю і сталістю лесоутворення для холодних етапів (Веклич та ін., 1979, 1984). Стадії оптимумів включають сукцесії ландшафтів, що різняться змінами інваріантів переважно на рівні зонального типу, але в межах однієї системи ландшафтів. Послідовність відкладів стадії утворює комплекс/педокомплекс стадіоліту ІІ, який є індикатором інваріанту системи (підсистеми) ландшафтів.

Вищий таксон – підетап – виділяється за типом субаерального гіпергенезу (грунтоутворення чи лесоутворення) і включає перебіг стадій, що охоплюють переходи від клімаксу ландшафтної сукцесії певного типу до її протилежностей. Зміни інваріантів ландшафтів відбуваються переважно на рівні систем. Матеріальним виразом цих послідовностей є підсвіти грунтів та відкладів, що формують субкліматоліт.

Палеогеографічний етап включає підетапи грунтоутворення та породоутворення, тип його визначається за переважанням одного з цих процесів. Цикли субаерального грунтоутворення – породоутворення обумовлені зміною глобальних станів ландшафтної оболонки – інтергляціалів і гляціалів з їх підрозділами (стадіалами та міжстадіалами). Підетапи є відображенням інваріантів глобального стану ландшафтів, пам’ятником послідовності ландшафтних інваріантів етапу є світа відповідного кліматоліту.

Матеріальним втіленням ландшафтних комплексів різнорангових етапів є літо(педо)генні тіла відповідних стратонів. Палеогеографічні етапи відносяться до рівня макроетапності, таксони від підетапу до підстадії включно належать до рівня мезоетапності, а в межах підстадії відображають мікроетапність.

Методика дослідження розвитку зональних ландшафтів четвертинного періоду

Запропоновано методико-методологічну модель реконструкції зональних ландшафтів четвертинного періоду як послідовну систему підходів та прийомів отримання палеоландшафтної інформації з пам’ятників та індикаторів зональних компонентів і даних щодо давнього рельєфу та літогенної основи.

Перший етап дослідження – польовий палеоландшафтознавчий аналіз – включає: 1 – вибір репрезентативних об’єктів для вивчення мезо-мікроетапності розвитку ландшафтів. У розрізах оцінюється можливість детальної стратифікації кліматолітів; за палеогеоморфологічними та літолого-педологічними даними визначаються морфолітогенні фактори їх формування, реконструюються групи палеоландшафтів (елювіальні, гідроморфні тощо). Еталонними для вивчення зональних сукцесій палеоландшафтів є розрізи повнорозвинутих світ субаеральних відкладів кліматолітів, із синседиментним типом педогенезу. Кліматично інформативним є розгорнутий грунтово-седиментаційний літопис давніх транселювіальних ландшафтів (акумулятивні схили, улоговини, тераси); 2 – кореляція з опорними розрізами макроетапності. Верифікація еталонних розрізів мікроетапності щодо регіональної стратиграфічної схеми необхідна, оскільки повний розвиток світ кліматолітів часто пов’язаний із редукованістю попередніх ланок розрізу. Реконструкція повної послідовності мезо- і мікроетапності четвертинного періоду можлива лише за зведеним розрізом; 3 – морфогенетичний аналіз грунтів, відкладів і форм кріогенезу; 4 – польова реконструкція таксонів етапності та палеоландшафтних сукцесій за літолого-педологічними даними.

Наступний етап – палеоландшафтознавчий діагноз (з використанням даних лабораторних досліджень) включає: 1 – уточнення генетичних типів грунтів/відкладів за інтерпретацією фізико-хімічних даних. Згідно з методикою Н.О.Сіренко (1973), особливе значення надавалося вмісту Fe₂O₃, Al₂O₃, молекулярним відношенням SiO₂:R₂O₃ (індикатори інтенсивності грунтового звітрювання), вміcту оксидів лужних і лужноземельних металів (індикатори посушливості), вмісту мулистої і крупнопилуватої фракцій (показники інтенсивності звітрювання та еолової седиментації). За аналітичними даними можлива реконструкція стадій формування профілю полігенетичних грунтів плакорів (похованi гумусові горизонти, релікти елювіально-ілювіальних профілів, візуально трансформовані наступним педогенезом; зміни ступеня вилуговання і засолення), а також педолітів і негрунтових кліматолітів (сталість змін фізико-хімічного складу у вертикальних розрізах візуально однорідних верств).

2 – реконструкції рослинних сукцесій за інтерпретацією палінологічних даних. Для спорово-пилкового аналізу зразки оброблялися за методикою НДІ географії Санкт-Петербурзького ун-ту (обробка HCl, Na₂Р₄О₇, KOH, рідиною Туле), що доповнювалась очищенням 40% розчином HF. Паліноморфи отримано з усіх літогенетичних відмін лесово-грунтової формації, із найбільшими їх концентраціями у зниженнях (у 3-10 разів вище, ніж на плакорах). Найбільшу відповідність палінокомплексів продукуючій рослинності встановлено у розрізах низьких елементів лесово-грунтових катен (Болиховская, 1995), що підкреслює їх важливість для палеоландшафтних реконструкцій. Завдяки еоловому переносу пилку реконструюються не лише локальні риси, а й зональний тип рослинності. Вплив на формування спектрів екстразонального заносу пилку визначається ступенем розвитку місцевої рослинності. Зокрема, дослідження донних відкладів і грунтів узбережжя озера Саки показали адекватність паліноспектрів грунтів зональному типу степів (переважання пилку локальних ценозів) і змішаний тип спектрів у відкладах, позбавлених рослинного покриву (відображення степових ценозів і лісової рослинності Кримських гір).

3 – визначення зональних і локальних рис палеоландшафтів у розрізах на основі синтезу даних реконструкції грунтів, рослинності та морфолітогенної основи. Принциповим є вивчення співвідношення типів педогенезу/гіпергенезу та палінокомплексів. Співпадіння результатів реконструкції за літолого-педологічними та спорово-пилковими індикаторами є гарантією її адекватності. Оскільки паліноспектри формуються одночасно із седиментацією матеріалу, за відношенням педологічних і палінологічних показників визначається синседиментний чи постседиментний тип грунтоутворення. У синседиментному грунті типи паліноспектрів і педогенезу відображають один зональний ландшафт, у постседиментному грунті тип пилкових спектрів відповідає ландшафтам попередніх стадій етапу. Палінологічний аналіз дозволяє інтерпретувати історію розвитку рослинності, задокументовану у седименті полігенетичних грунтів, за закономірностями мезо-мікроетапності, встановленими для грунтових світ відповідного віку. Найбільша адекватність між реконструкціями ландшафтів за грунтами та рослинністю властива моногенетичним лісовим грунтам (низький занос пилку у закритий ландшафт) і степовим грунтам при обмеженому поширенні долинних лісів. При реконструкціях за лісостеповими спектрами тип рослинності поєднується із зональними типами грунтів, поширених у регіоні. За наявності одного типу грунту із груп дерново-лісових, чорноземовидних, коричневих реконструюється один зональний тип рослинності (світлих лісів і рідколісь). Урахування літоморфогенних компонентів дозволяє вирізнити зональні та локальні риси паліноспектрів: при реконструкції ландшафтів за відкладами напівгідроморфних умов формування підвищеним є вміст пилку різнотрав’я для степової зони, спорових рослин для лісів; за гідроморфними відкладами – вміст пилку гігрофітів; за делювіальними відкладами – пилку рослин ерозійно порушених субстратів; при поширенні піщаних покривів – пилку сосни та інших псаммофітів.

4 – реконструкція сукцесій зональних ландшафтів протягом етапів і визначення їх характерних рис. Реконструкція палеоландшафтів реалізується у зв’язку з розробкою такого блоку дослідження як класифікація ландшафтів четвертинного періоду. В її основу покладено супідрядні категорії класифікації сучасних ландшафтів (Ніколаєв, 1975; Маринич та ін., 1982; Маринич, Пащенко, Шищенко, 1985; Пащенко, 1993, 1999). Розроблено критерії визначення належності давніх ландшафтів до систем, підсистем, типів, підтипів і надрядів, що базуються на індикаційній ролі викопних грунтів, седиментів, кріогенних форм і паліноданих. За індикаторами теплозабезпечення реконструюються системи палеоландшафтів: на інтергляціалах бореальна, суббореальна, субтропічна; на інтерстадіалах бореальна, рідше субперигляціальна; на холодних етапах гляціальна, перигляціальна, субперигляціальна, рідше бореальна. Підсистеми визначаються при деталізації аналізу педо- і паліноіндикаторів теплового режиму. У педологічному аспекті базою їх виділення є сучасний класифікаційний поділ грунтів на теплі, помірні та холодні фації. Суббореальні палеоландшафти за фаціями грунтів поділяються на теплі (з домішкою термофільних екзотів), тепло-помірні (поодинокі термофіли) та помірні; бореальні – на північно-бореальні (з домішкою аркто-бореальних рослин), бореальні та південно-бореальні (з домішкою широколистяних порід). Типи (підтипи) палеоландшафтів визначаються за водно-тепловим режимом, індикаторами якого є типи (підтипи) грунтів і рослинності; надряди палеоландшафтів – за відмінами у межах підтипу, що відображають диференціацію зволоження залежно від ступеня континентальності клімату чи вертикальної диференціації ландшафтів. Надряди класифіковані на категорії різко-континентальних, континентальних, помірно-континентальних, помірних і помірно-океанічних.

Наступний етап – просторовий та часовий синтез палеоландшафтознавчих даних – включає: 1 – регіональна кореляція мезо- і мікроетапів за типологічними ознаками ландшафтів, етапів – за типом ландшафтних сукцесій. Важливим для кореляції є встановлення для ландшафтів з однорідною морфолітогенною основою регіонально сталих індексів інтенсивності грунтового звітрювання та лесонакопичення, показників вмісту пилку кріофітів, термофілів, ксерофітів і мезофітів. 2 – вивчення часових закономірностей розвитку палеоландшафтів. Ландшафтні сукцесії етапів зводяться за підрозділами четвертинного періоду по регіонах, що репрезентують сучасні ландшафтні зони (висотні пояси). Сукцесії зональних ландшафтів відображаються у графічних моделях (Рис.1), що базуються на генералізованій класифікації ландшафтів і хронологічному позиціюванні таксонів етапності. Моделі відображають зміни умов ландшафтоутворення на льодовиково-міжльодовиковому циклі: від найбільш холодних-посушливих до найбільш теплих-вологих. Системи, підсистеми ландшафтів розташовані за зростанням теплозабезпечення; типи, підтипи ландшафтів у їх межах – за зростанням зволоження. Хронологічне положення етапів визначалося на основі схеми палеогеографічної етапності плейстоцену України (Веклич та ін., 1984, 1993). Зміни, прийняті щодо пізнього-середнього плейстоцену, пояснюються при характеристиці етапів. Хронологічне положення мезоетапів визначене за кореляцією реконструйованих природних подій із глобальною кліматичною шкалою глибоководних відкладів (Shackleton et al., 1990), для пізнього плейстоцену – також за кореляцією з датованими схемами Західної Європи (Woillard, 1978; Hammen, 1995). Моделі розвитку ландшафтів голоцену побудовано за схемами його періодизації (Хотинський, 1977; Веклич, 1987). Міжрегіональна кореляція моделей дозволяє їх верифікацію і визначення глобального кліматичного сигналу у регіональній інформації із різних ландшафтних зон України; 3 – вивчення просторових закономірностей розвитку зональних ландшафтів виконується на основі аналізу серій картосхем зональної структури ландшафтів мезо- і мікроетапів, що складаються за кореляцією та інтерполяцією даних реконструкцій у розрізах (Рис.2).

Кінцевою ланкою дослідження є науково-прикладний етап розробки та реалізації напрямків використання результатів у науково-практичних цілях.

Розвиток ландшафтів палеогеографічних етапів плейстоцену

Еоплейстоцен

До еоплейстоцену відносяться березанський і іллічівський етапи лесо-породоутворення, крижанівський і широкинський етапи грунтоутворення. Їх хронологічне положення визначається за палеомагнітною подією Олдувай (межа пліоцену та плейстоцену) в основі березанського кліматоліту та епізодом Харамільо (біля 1 млн.р.т.) у широкинському кліматоліті (Веклич та ін., 1993). Різка зміна клімату на початку плейстоцену відображена у зникненні ландшафтів субтропічних рідколісь на червонувато-коричневих, коричневих грунтах, що існували на всій території України у кінці пліоцену (підетап bv₃).

Березанський етап (1.8-1.55 млн.р.т.) за перервою у процесах лесоутворення і формуванням червоно-бурих грунтів на півдні України поділяється на 3 підетапи (Веклич, 1982). За даними з північної, західної і східної частин України отримано їх палеоландшафтну характеристику: br₁– бореальний лісостеп на лесовидних породах; ступінь залісення та участь різнотрав’я знижуються на південь. У соснових лісах на сіроколірних глинах знижень поодиноко зростали широколистяні породи (у Прикарпатті – ялина). br₂– південно-бореальні лісостепові та лісо-лучні ландшафти на бурих рендзинах, лучно-бурих грунтах. Поширення лісів (у Прикарпатті смереково-ялинових), поява ялини у Придніпров’ї, мезофітність степів є ознаками зволоження. На півдні роль широколистяних порід вища (Сиренко, Турло, 1986) – ландшафти суббореальні. br₃– степи та сухі степи на лесових породах у сучасній степовій зоні, ксерофітизація лісостепу у північніших районах. За аридизацією, зникненням широколистяних порід, низьким глинним звітрюванням, розвитком морозобійних тріщин ландшафти відносяться до субперигляціальних.

Крижанівський етап (1.55-1.3 млн.р.т.) відзначався поширенням бурих, червоно-бурих грунтів із рисами субтропічних (Сиренко, Турло, 1996) і наявністю інтервалу лесоутворення, що поділяє етап на підетапи (Веклич, 1982). Реконструйовано ландшафти підетапів: kr₁ – тепло-суббореальні світлі ліси на бурих грунтах на півночі і заході, лісостеп на коричнево- і червонувато-бурих грунтах у середній Україні. Риси посушливості виражені у домінанті дуба та в’яза, у складі теплолюбних неогенових реліктів. Субсередземноморські степові ландшафти з участю термофілів у долинних лісах займали Причорномор’я (Сиренко, Турло, 1996). kr₂ – похолодання та аридизація, бореальні ландшафти: на півночі та заході лісостепові на сіроколірних суглинках, у середній частині