Удосконалення територіальної організації розселення в Чернігівській області (суспільно-географічне дослідження) : Совершенствование территориальной организации расселения в Черниговской области (общественно-географическое исследование)

Краткое содержание

У першому розділі – Теоретико-методологічні засади територіальної організації розселення – розглядаються теоретичні основи розселення, зокрема сутність понять, система чинників формування територіальної органі­зації розселення, методичні підходи дослідження територіальної організації розселення.

Під територіальною організацією розселення слід розуміти просторову сукупність функціонально взаємопов’язаних і об’єднаних структурами упра­влін­ня поселень. Територіальна організація розселення як важливий напрям територіальної організації суспільства включає еволюцію форм територіальної організації розселення, територіальну структуру, територіально-системну організацію, організацію територіального управління (включаючи регіональну політику розселення і районування розселення). В сучасних умовах розбудови Української незалежної держави актуальності набуває проблема удосконалення територіальної організації розселення.

Первинним елементом розселення є поселення як територіально цілісний і компактний ареал концентрації населення з усіма необхідним умовами і обладнанням для життя, праці і відпочинку людей. При дослідженні терито­ріальної організації розселення, доцільно застосовувати термін “поселення”, що означає дію і результат і повною мірою розкриває багатогранність розселення на відміну від понять “населене місце”, “населений пункт”.

Поселення як первинні елементи розселення відрізняються за формою їх територіальної організації. Поселенська мережа області належить до 3 форм територіальної організації розселення: міської, селищної, сільської.

Важливою складовою територіальної організації розселення є його тери­торіальна структура. Територіальна структура розселення – просторова її будова, яка складається з різноманітних супідрядних, взаємно розміщених поселень та їх сукупностей.

Територіальна структура розселення поєднує дві складові: територіально-компонентну (розподіл поселень за формами людності), територіально-функціональну (розподіл поселень за функціями).

Головним напрямком дослідження територіальної організації розселення є його територіально-системна організація. Територіальна система розселення – територіальна соціально-економічна сукупність поселень, яка полягає у відносно інтенсивних зв’язках між утворюючими її елементами. В межах кожної соціально-економічної спільності обласного рівня сформувалася відповідна субрегіональна система розселення.

Субрегіональна система розселення включає системи розселення нижчих ієрархічних рівнів: локальні, місцеві, кущові, первинні. Локальні системи розселення формуються на території декількох адміністративних районів, які визначаються єдністю природного, економічного і соціального розвитку і мають єдиний системотворний центр. Місцеві системи розселення формуються в межах адміністративних районів. Кущові системи розселення формуються в периферійній частині адміністративних районів при значній віддаленості від райцентру навколо великих сіл, селищ або малих міст, які відіграють роль системотворного центру, завдяки вигідному транспортно-географічному положенню та функціональному значенню. Первинні системи розселення формуються на територіях підпорядкованих певним селищним або сільським радам.

Поліпшення територіального управління розселенням – важливий напрямок удосконалення територіальної організації розселення. На нашу думку, з метою розв’язання складних соціально-економічних проблем розвитку міських і сільських поселень, необхідно віддавати перевагу комплексним науковим розробкам управління розселенням.

Територіальна організація розселення як складний суспільно-географічний процес розвивається під впливом географічних, економічних, соціальних, екологічних та демографічних чинників. Групу географічних чинників скла­дають економіко-географічне положення, природні умови (рельєф, кліматичні умови, гідрографічна мережа) та природні ресурси.

Великий вплив на формування територіальної організації розселення мають економічні чинники. Основними складовими даної групи є спеціалізація та розміщення промислових і сільськогосподарських підприємств, розвиненість транспортної мережі. Економічні чинники тісно пов’язані з територіальною організацією розселення, але в умовах переходу держави на засади ринкової економіки їх значення як фактора розвитку міських і сільських поселень буде зменшуватися, а зростатиме роль соціальних чинників. Вплив соціальних чинників на розселення здійснюється через соціальну інфраструктуру, ціннісні орієнтації, соціальні установки, потреби тощо.

Серед екологічних чинників, які впливають на територіальну організацію розселення області, особливу увагу привертає радіоекологічна ситуація, яка склалася внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Офіційно Чернігів­щина була визнана ураженою радіацією у грудні 1989 року і до зон радіоактивного забруднення віднесено 252 поселення.

До демографічних чинників формування територіальної організації розселення слід віднести: динаміку загальної чисельності населення, вікову структуру населення, показники народжуваності, смертності та природного приросту. Територіальна організація розселення як складний суспільно-географічний процес залежить від сукупної дії чинників, які в свою чергу сприяють або перешкоджають розвиткові та удосконаленню територіальної організації розселення.

У другому розділі – Суспільно-географічний аналіз територіальної організації розселення в Чернігівській області – розкрито тенденції еволюції форм територіальної організації  розселення, подано характеристику територі­ально-компонентної  та територіально-функціональної структури розселення, розглядається територіально-системна організація розселення в Чернігівській області.

Найдавнішою та найважливішою формою територіальної організації розселення на території Чернігівщини є міста, які в процесі історичного розвитку даного регіону змінювалися. Перші міста на території Чернігівської землі виникли у ІХ-Х століттях. Це були Любеч (882 рік) та Чернігів (907 рік). Розвиток продуктивних сил у 2-й пол. ХVІІІ – 1-й пол. ХІХ ст. викликав збільшення кількості міст втричі (з 3 міст у 1769 р. до 10 міст у 1861 р.). Наприкінці ХІХ ст. мережа міст була переглянута. Згідно “Городового положення” від 11 липня 1892 року статус міста мали всі центри губерній та повітів, а міських поселень – містечка та посади. Згідно “Інструкції” від 16 квітня 1924 р. були змінені критерії щодо визначення категорії міста, внаслідок цього частина міст перейшла до категорії селищ міського типу та сільських поселень. Процеси індустріалізації та урбанізації за радянських часів сприяли подальшому розширенню мережі міст. На кінець 2001 року на території Чернігівської області нараховувалося 15 міст, де проживало 604,8 тис. осіб або 48,6% всього населення області.

Національною та історичною формою територіальної організації міського розселення на території Чернігівщини були містечка. У 1859 р. в Чернігівській губернії існувало 39 містечок, де зосереджувалося майже 58% міського населення. Здійснюючи політику денаціоналізації та інтернаціоналізації, радянська влада знищила містечка як окрему форму територіальної організації розселення українців.

Поряд з містами існує й селищна форма територіальної організації міського розселення. Прискорені темпи промислового будівництва 2-ї пол. ХХ ст. викликали збільшення кількості селищ міського типу на 48% (з 16 у 1959 р. до 31 у 1989 р.). Утворення нових селищ міського типу відбулося за рахунок освоєння багатих на природні ресурси але слабо заселених територій.

Селищна форма територіальної організації розселення в Чернігівській області була поширена і в сільській місцевості. У 1959 р. загальна кількість сільських селищ становила 85 од. Їх виникнення пов’язане із створенням та розширенням мережі радгоспів. Низькі темпи промислового розвитку у 2-й пол. ХХ ст. викликали скорочення мережі сільських селищ до 60 од. у 2001 р.

Сільські форми територіальної організації розселення на Чернігівщині були представлені селами, хуторами, слободами, деревнями, урочищами, заводами, руднями, гутами, монастирями. Найчисельнішою формою терито­рі­альної організації сільського розселення були села (у 1861 р. нараховувалося 400 сіл або 24% сільської поселенської мережі).

Однією з важливих національних форм територіальної організації сільського розселення були хутори. Розвиток сільськогосподарського виробництва протягом 2-ї пол. ХVІІІ – 1-ї  пол. ХІХ ст. сприяв розширенню хутірської мережі у дев’ять разів (з 85 поселень у 1769 р. до 818 поселень у 1861 р.). На початку 60-х років ХХ ст. хутірська форма розселення була ліквідована. Форми територіальної організації розселення на Чернігівщині протягом тривалого історичного періоду змінювалися. Так, одні з них продовжували розвиватися, інші зникали, коли потреба в їх існуванні відпадала або трансформувалися відповідно до суспільних потреб.

Територіальна структура розселення в Чернігівській області розглядалася у двох аспектах: територіально-компонентному та територіально-функціо­наль­ному. Виявити зрушення в територіально-компонентній структурі можливо шляхом аналізу її за тривалий історичний період.

Розвиток промисловості, транспорту та торгівлі протягом 2-ї пол. ХІХ ст. обумовив перерозподіл поселень за групами людності.  За період 1859-1897 рр. кількість поселень людністю понад 500 осіб зросла на 28%. В територіально-компонентній структурі розселення переважали поселення людністю до 100 осіб (46% від загальної кількості поселень у 1897 р.), що пояснюється розширенням мережі дрібних приватних господарств, які утворили значну кількість малих за людністю сільських поселень.

У 20-х роках ХХ ст. командно-адміністративна система зробила спробу “поліпшити” територіальну структуру розселення в Чернігівській губернії. Протягом 1924-1926 рр. кількість міських поселень скоротилася на 42% .

На формування територіально-компонентної структури розселення в Чернігівській області у 30-ті роки ХХ ст. вплинув процес урбанізації, що призвело до зростання чисельності міського населення (у 1937 р. на 31% більше, ніж у 1926 р.).

У післявоєнний період територіальна структура розселення в області характеризувалася стійкою тенденцією скорочення поселенської мережі. За період 1959-2001 рр. кількість поселень скоротилася на 335 одиниць або на 18%.

Протягом 1959-2001 рр. в області спостерігається скорочення числа поселень всіх груп людності крім поселень людністю до 100 осіб і понад 50 тис. осіб. Накопичення числа поселень в групі людністю до 100 осіб відбулося за рахунок переходу поселень більшої людності через втрату ними людності. Збільшення кількості поселень людністю понад 50 тис. осіб обумовлене високими темпами економічного та соціального розвитку великих та середніх міст протягом 60-80-х років ХХ ст. Серед всієї сукупності поселень, значно зменшилася кількість поселень людністю 2-3 тис. осіб (за період 1959-2001 рр. у п’ять разів) та чисельність населення в них за рахунок об’єднання їх з іншими поселеннями і переходом до груп більшої людності під час проведення політики індустріалізації та урбанізації. В структурі поселенської мережі Чернігівської області специфічну групу складають “безлюдні поселення”, кількість яких зростає (з 1 поселення у 1970 році до 19 у 2001 році). Безлюдні поселення маючи природно-ресурсний потенціал та житловий фонд, на нашу думку, доцільно перетворити на дачні для міських жителів.

Важливим напрямком дослідження територіальної структури розселення є його територіально-функціональний аспект. Вченими розроблялися функці­ональна типологія міст (Ю.Пітюренко), сільських поселень Чернігівської області (В.Загородній), міських і окремо сільських поселень (В.Смаль). На сьогодні не існує єдиної функціональної типології поселень Чернігівської області, яка б враховувала рівень соціально-економічного розвитку поселень в період переходу до ринкової економіки. Враховуючи складність та необхідність комплексного розв’язання проблем соціально-економічного розвитку міських та сільських поселень, нами була розроблена схема їх функціональної типології на прикладі Чернігівської області. При розробці даної типології взято до уваги критерій обсягів виробленої продукції підприємствами всіх поселень області (млн. грн.). і виділено 2 функціональні типи (поліфункціональні, монофун­кціональні) і 22 підтипи (рис.1).

Аналізуючи функціональну типологію поселень Чернігівської області слід зазначити, що серед всієї сукупності поліфункціональних поселень переважну більшість складають адміністративно-аграрні поселення(64%). В структурі монофункціональних поселень переважають аграрні поселення, населення яких працює на виробничих підрозділах сільськогосподарських підприємств та зайняте в індивідуальних підсобних господарствах (95%).

Пріоритетним напрямом територіальної організації розселення в Чернігівській області є його територіально-системна організація. В межах Чернігівської області сформувалася субрегіональна система розселення.

Чернігівська субрегіональна система розселення представлена 1539 поселен­нями, в яких проживало 1246,7 тис. осіб. Протягом 1990-2001 р.р. посе­лен­ська мережа Чернігівської субрегіональної системи розселення зменшилася на 25 поселень, а чисельність населення на 71 тис. осіб або 12%. Відбулися істотні кількісні і якісні зміни в складі системи. За цей час виникло 7 нових поселень за рахунок виділення із сільських поселень. Поряд з цим відбувався процес скорочення поселенської мережі шляхом зникнення дрібних поселень у зв’язку з природним вибуттям їх жителів. Особливістю структури субрегіональної системи розселення є зменшення середньої людності поселення з 903 осіб до 810 осіб.

Важливою складовою є ієрархічної структури Чернігівської субрегі­ональної системи розселення є локальні системи розселення. Враховуючи напрямок та обсяги соціально-економічних зв’язків між поселеннями Чернігівської області нами виділено Чернігівську, Ніжинську, Прилуцьку, Бахмацьку, Щорську та Новгород-Сіверську локальні системи розселення, які відрізняються за територією, поселенським, демографічним, соціальним, економічним потенціалами, рівнем сформованості, який залежить від людності, функціонального значення, транспортно-географіч­ного положення центру системи (рис.2). Найбільшою за площею (8,3 тис.км²) поселенським (379 од.) та демографічним (488,6 тис. осіб) потенціалами є Чернігівська локальна система розселення.