СЕМАНТИКА ТА ПРАГМАТИКА ВИСЛОВЛЕНЬ ВІДМОВИ В АНГЛОМОВНОМУ ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ : СЕМАНТИКА И ПРАГМАТИКА высказываний отказа В англоязычной художественном дискурсе

Краткое содержание

Розділ 1. “Семантико-функціональні особливості висловлень відмови”. Висловлення відмови є складовою дискурсів міжособистісної взаємодії, у яких соціальна оцінка виступає першочерговим смислотворчим компонентом. Семантика ВВ як частини дискурсу некооперативної форми взаємодії проявляється у вираженості вольової спрямованості свідомості мовця на неприйняття стимулу. Зміст ВВ засновується на модальності припису через опосередковане спонукання партнера визнати волю мовця. ВВ описуються ознаками можливого і бажаного, необхідного й належного, що дозволяє визначити їх як прихований імператив, що належить до периферії функціонального поля спонукальності.

Неприйняття нав’язуваних інтересів виражається актом негативного волевиявлення мовця й закріплюється в семантичній ознаці небажаності. Ця ознака є оператором оптативних оцінок і визначається від’ємним предикативним знаком, яким описуються речі, знецінені чи від’ємнозначимі в аксіологічному світі мовця, оскільки на мотиваційній стадії відмова спричиняється фактором недоцільності виконання адресованого запиту.

Структурно ВВ засновуються на операції заперечення. Ознака небажаності передається лексемами аспіративної (термін Г.І.Мулаянової), дезидеративної (за С.О.Голубцьовим) та пермісивної (термін В.В.Богданова) семантики. Лексеми зі значенням, відповідно, волевиявлення, інтересу й обставин у сполученні з заперечною часткою not та особовим займенником I, які входять до суб’єктно-предикатної основи і вживаються у часових формах Present Indefinite і Future Indefinite, формують прототипи ВВ. На підставі домінуючої семи небажаності ВВ групуються у три класи, якими передається узуальний зміст відмови:

– ВВ, що реалізують зміст індивідуально винесеного рішення і представлені лексемами зі значенням волевиявлення та структурою I won’t do it;

– ВВ, що реалізують зміст відсутності інтересу і представлені лексемами зі значенням уподобання та структурою I don’t want to do it;

– ВВ, що реалізують зміст перешкоджальних обставин і представлені лексемами зі значенням дозволу і можливості та структурою I can’t do it.

Як засвідчує ілюстративний матеріал, значення відмови на підставі індивідуально винесеного рішення виражається такими лексичними засобами: will / get, be going to, willing / reluctant, determined / prepared / resolute, intend, intention, be in the habit, be used, be ready / disposed, show commitment, transfer, stand / bear, show firmness of purpose, mind, etc. За словниковими визначеннями їм властиві семи мети, рішення, наміру, гарантії, планування, впевненості, готовності, схильності, які шляхом заперечення формують поняття негативного волевиявлення.

Недоцільність виконання запиту через відсутність у мовця інтересу чи потреби в ньому виражається лексемами зі значенням уподобання: need (n/v), important (adj), care(n/v), matter (n/v), interest (n/v), expedient (adj), inclination (n), keen (adj), aspiration (n), enthusiasm (n), wanting (n), yea ing (n), eage ess (n), call for (v), yea for (v), hanker after (v), thirst for (v), hope (n/v), significant (adj), relevant (adj), weigh (v), weight (n), priority (n), urgency (n), conce (n), serious (adj), suit (v), profitable (adj), use (n/v), benefit (n/v), vain (v), practical (adj), advantage (n), pragmatic (adj), apt (adj), appropriate (adj), lacking (adj), etc. та їхніми похідними в заперечній формі. Відповідно до словникових визначень вони актуалізують семи доцільності, необхідності, значущості, першорядності, зацікавленості й очікування, якими наповнюється поняття бажаності та переваги. Операцією заперечення породжуються значення небажаності та знеціненої потреби.

Вираження відмови через неможливість чи перешкоджальні обставини здійснюється за допомогою лексем зі значенням дозволу та можливості: afford, dare, empower, authorize, allow, permit, risk, practicable, hindrance, rule, term, chance, etc. Ними шляхом заперечення реалізуються семи перешкоди, підлеглості, труднощів, недопущення, які формують поняття запобіжного засобу реалізації запиту, що міститься в репліці стимулу. Названі класи ВВ складають прототипи змісту відмови.

У діалоговій взаємодії ВВ виступає реплікою-реакцією, яка засновується на опозитивних відношеннях з реплікою стимулу. Відповідно до способу пред’явлення стимулу ВВ набувають відтінків акціонального, модального й диктумного заперечення та представлені низкою комунікативних одиниць, що в контексті стають відмовою.

Відмова, що виноситься на стимул-спонукання, може виражатися акціонально (зустрічним спонуканням):

"Stay," he ordered, his eyes melting into hers. "Let me explain the plans I have for you."

"Explain them to the fish in the lake," she muttered (Wood, 19)

чи стверджувально (протиставним аргументуванням):

 “Suzanne, stop throwing your principles at me”

“I cannot compromise on the way I work” (Wood, 165).

Відмова на стимул-спонукання реалізує додаткові комунікативні значення недозволу, заборони, неприйняття пропозиції чи запрошення, невиконання наказу, коректування, протиставного пояснення чи аргументування. Референтом акціональної відмови виступає інтенційний стан продуцента стимулу (адресанта), а диктумної – прогнозований результат репліки стимулу.

Відмова на стимул-запитання передається реакцією небажання мовця дати відповідь на запит інформації чи точки зору, як наприклад:

"What did they do?" Jondalar asked.

"I just don't like talking about it in front of Filonia" (Auel, 38).

Відмова в цьому випадку представлена акціональним, диктумним та модальним способами. Засобами відмови є висловлення зі значенням ухилення від відповіді, спростування, відхилення від теми, лжевідповіді, а також лайливі реакції. Референтом відмови на запит інформації є пропозитивний складник репліки стимулу, на запит точки зору – модус дійсності або модус суб’єктивності репліки стимулу.

Відмова на стимул-твердження, яким мовець виражає своє негативне ставлення до продуцента відмови (адресата), передається незгодою чи неприйняттям точки зору продуцента стимулу. В цьому випадку відмова представлена диктумним і модальним способами. Відмова зі значенням незгоди переслідує мету вплинути на переконання продуцента стимулу задля їх спростування і передається протиставним поясненням  чи аргументуванням, що засвідчує такий приклад:

"They will believe there's something between us and they will do anything you want, better than they'll do it for anyone else."

"It's deceitful. I don't like it", she muttered rebelliously. "I won't – " (Wood, 165).

Відмова зі значенням неприйняття точки зору спрямована на обмеження домагань продуцента стимулу і виражається наказами, погрозою, обуренням, як у прикладі:

“Yes, this silly house of yours, this agonizing house, this house without foundations…”

“Stop or I shall howl like an animal” (Shaw, 231).

Невербальні засоби акту відмови є вагомим референтно-модальним компонентом змісту ситуації відмови. Способи позначення невербальних компонентів відмови у дисертації об’єднуються в заміщувальний та супровідний класи. Клас невербальних компонентів, який заміщує словесне вираження відмови, представлено переважно дієслівним позначенням акту мовчання (not to answer, to be no answer, to ignore smb., not to respond, to be silence, to make no answer, to ignore the question), дій відвертання й віддалення від співбесідника (to avert the look, to attend to the television, to show one’s back, to rise to one’s feet marking the end of the conversation, to tu and walk away), нелюб’язного потискання руки (to shrug the hand off violently, to withdraw one’s hand), руху голови на знак неприйняття змісту стимулу (to shake one’s head, to hold up one’s head irritably, to tu one’s head away) та жесту ігнорування відповіді (to make a gesture that seems to say “don’t ask”). Мовні засоби цього класу передають зміст негативного волевиявлення мовця.

Невербальні компоненти акту відмови, які супроводжують її словесне вираження, передають негативні емоційні стани продуцента відмови, а саме: недоброзичливість, зневагу, байдужість, агресивність, небажання взаємодії. Як правило, вони виражаються прислівниками чи іменниково-прийменниковими словосполученнями: sco fully, in disdain, with anger, irritably, grimly, huskily, crisply, harshly, stiffly, indignantly, vehemently, rebelliously, etc. Мовними засобами цього класу можуть позначатися: сердите зведення брів (to frown, to raise one’s eyebrows in disdain), нещира посмішка (with grim mouth, downunder smile, dirty smile, contemptuous sneer, heartless chuckle, discordant sound, to scathe one’s mouth grin), злий, недоброзичливий вираз очей (to glance sharply, to look annoyed / chagrined, to tu one’s sco ful gaze, to glower), модуляції голосу, якими передається роздратування, грубість, невдоволення (with steel in one’s voice, to say confidently, with intensity / irritation in one’s voice, to cry hoarsely, to mutter rebelliously, in voice electric with anger, to retort, to croak, to snarl, to scathe, to scowl down on smb., to yell, to snap, to expel one’s breath heavily). Особливість позначення невербальної поведінки мовця в ситуації відмови полягає в тому, що немовні засоби не лише компенсують формально-змістові ознаки відмови, але й збагачують зміст відмови через включення суб’єктивно-оцінних визначень ситуації відмови й наділення мовця рисою некооперативної особистості.

Отже, чинними для семантики ВВ є категорії соціальної оцінки, спонукальності, заперечення, опозитивні відношення. На підставі взаємодії цих факторів ознака небажаності стає диференційною семою ВВ, тому в площині модальності вони визначаються як волюнтатив та прихований імператив, а в діалоговій взаємодії – як репліка-реакція, що реалізує зміст комунікативних відтінків заперечення.

Розділ 2. “Прагматичні особливості висловлень відмови”. За актомовленнєвими ознаками ВВ є іллокутивно неоднорідною одиницею. Іллокутивна сила прототипів акту відмови полягає у вираженні мовцем небажання прийняти те, що йому адресується. Основними компонентами іллокутивної сили відмови є інформування та здійснення впливу на партнера, що забезпечується першочергово іллокутивними силами асертиву (як акту ствердження й переконування) та директиву (як акту спонукання й наполягання).

Асертив виступає первинною іллокутивною силою прототипів мовленнєвого акту відмови. Він виражає обставинні мотиви відмови та мотиви відсутності у мовця інтересу до взаємодії. Переважанням іллокутивної сили асертиву забезпечується послаблення категоричності змісту відмови.

Директив є супровідною іллокутивною силою прототипів мовленнєвого акту відмови та конкуруючою силою його функціональних варіантів. Переважанням іллокутивної сили директиву позначаються вольові мотиви мовця щодо вираження відмови і забезпечується посилення категоричності змісту відмови.

Іллокутивна сила прототипів ВВ формується індивідуальними умовами реалізації мовленнєвого акту відмови. Для ВВ ними є: стан негативного волевиявлення мовця та його намір самоутвердитися, потенційність пропозиції та проспективна віднесеність дії, необов’язковість реалізації іллокутивної сили, перлокуція запобігання небажаним діям, загальна адресація, автосприяння (за Дж.Лічом – автобенефакція), контрольованість ситуації мовцем, різноскерованість інтересів комунікантів.

ВВ невластива типовість плану вираження, чим зумовлюється широка контекстна варіативність форм передачі відмови і залучення до її змісту низки другорядних іллокутивних сил. Функціональна варіативність мовленнєвого акту відмови дозволяє виділити прагматичний простір відмови, в якому домінують іллокутивні сили асертиву, та прагматичний простір відмови з переважанням іллокутивних сил директиву. Розмежування відбувається на підставі виділеності у мовленнєвому акті відмови, відповідно, компонента змісту чи компонента способу його передачі (див. рис. 1).

Прагматичний простір відмови, в якому переважають іллокутивні сили асертиву, представляють акти позитивного оцінного знака (обіцянки, запевнення, просьби, вдячності, вибачення, прощання, пропонування та власне асертиви). Ними пригнічується компонент способу передачі змісту і забезпечується послаблення емоційної тональності взаємодії. Стратегічно вольові зусилля мовця спрямовані на мінімізацію нанесення моральної шкоди партнеру, збереження власного позитивного образу чи поліпшення взаємин. Їхньою супутньою ознакою є спрямованість вектора сприяння до адресата (мовця, який породжує стимул).

Прагматичний простір відмови, в якому переважають іллокутивні сили директиву, складають акти негативного оцінного знака (звинувачення, докору, образи, прокльону, погрози, заборони, команди, наказу, попередження). Ними пригнічується чи й зовсім усувається компонент змісту, за рахунок чого відбувається нарощування компонента способу передачі змісту відмови, що забезпечує посилення емоційно-спонукальної тональності діалогу. Стратегічно вольові зусилля мовця спрямовані на утримання комунікативного пріоритету шляхом приниження партнера та підпорядкування його намірів власним інтересам. Їхньою супутньою ознакою є спрямованість вектора сприяння до адресанта (мовця, який породжує відмову).

Отже, у прагматичному аспекті ВВ є мовленнєвими актами неперформативного вираження, іллокутивна сила яких формується змістовими компонентами всієї комунікативної одиниці й реалізується неподільно або комбінуванням основної та супровідної іллокутивних сил.

Розділ 3. “Дискурсивні особливості висловлень відмови”. В антропоцентричній парадигмі ВВ є мовленнєвими актами, що формують дискурс авторитарної особистості. Їй властиві владність, самовиособленість на ґрунті комунікативного пріоритету, рольової, статусної чи соціальної переваги. Авторитаризм продуцента відмови втілюється у двох лініях його дискурсивної поведінки: формування образу позитивного самовираження та образу жорсткого самоутвердження, які виділяються на основі ступеня інтенсивності дискурсу відповідно до представленості в ньому координат особистісного дейксису.

Дискурс позитивного самовираження особистості породжується чинниками її статусної, соціальної та дискурсивної підлеглості. Він характеризується послабленням ступеня директивності та зменшенням відстані між координатами особистісного дейксису та дейксису партнера. Стосовно мовної організації такому дискурсу невластиві риси емоційності та експресивності, в ньому переважають етикетні форми, демінутиви, тактики поступливості.

Дискурс жорсткого самоутвердження мовця має місце за умови статусного, соціального та дискурсивного пріоритету продуцента відмови, що спричинено збільшенням відстані між координатами особистісного дейксису та дейксису партнера. Портрет авторитарної індивідуалізації особистості мовця створюється посиленням директивності дискурсу, що виявляється в надмірності ознак експресивності й емоційності дискурсу. Засобами актуалізації его мовця стають мовленнєві акти спонукання, суперечення, обурення, звинувачення, докору, образи, прокльону, лайлива лексика, тактики непоступливості.

При вивченні дискурсивних особливостей ВВ важливим є виділення двох рівнів організації висловлення як дискурсивної одиниці: рівня передачі змісту та рівня здійснення соціальної взаємодії, а також дослідження дотримання партнерами правил комунікації. Було підтверджено, що принцип кооперації регулює рівень передачі змісту (де на першому плані – зміст дискурсивної одиниці), а принцип ввічливості – рівень здійснення соціальної взаємодії (де на першому плані – спосіб передачі змісту дискурсивної одиниці). Оскільки дискурси відмови належать до некооперативних діалогів, то їм властивий фактор збою, наявний і на рівні передачі змісту, і на рівні здійснення соціальної взаємодії. Збої комунікації, зумовлені порушенням комунікантами принципу кооперації, стосуються межі розуміння сказаного, а ті, що зумовлені порушенням комунікантами принципу ввічливості, – межі порозуміння. З огляду на сказане, стало можливим виділення двох форм розгортання діалогу з ВВ – гармонійної та дисгармонійної.

Дискурси відмови з настановою на гармонізацію взаємодії характеризуються відсутністю конфліктогена (термін О.В.Юр’євої) – мовного знака, що позначає намір провокування одним чи обома комунікантами непорозуміння, та ознакою мінімізації конфліктогенності дискурсу як результату невираженості інтенційно-вольової упередженості продуцента відмови. Серед дискурсів відмови, які гармонізують взаємини, розрізняються конфліктоневластиві та конфліктозапобіжні дискурси.

Конфліктоневластиві дискурси відмови, що стосуються рівня передачі змісту, мають місце при збоях у розумінні партнера, спричинених порушенням принципу кооперації продуцентом відмови, а саме: максим якості, кількості, способу та релевантності, чи при порушенні продуцентом стимулу максим якості та способу. Наприклад:

“There’s a telephone call for you on line one, Miss Stewart.”

“I don’t want to talk to Todd.”

“It’s Senator Davis.”

“Oh, sorry” (Sheldon, 28).

Такого виду збої не є конфліктопровокуючими, оскільки вони зумовлені розузгодженням у тезаурусах комунікантів чи фактором хибної референції й успішно усуваються засобами раціональної аргументації.

Конфліктоневластиві дискурси відмови, які стосуються рівня здійснення соціальної взаємодії, виокремлюються за критерієм прояву комунікантами емпатії, що виражається у вживанні обома комунікантами висловлень взаємосприяння, якими виявились акти взаємопропонування, запевнення, подяки. Це ілюструється таким прикладом:

“Why don’t you try to get some sleep? I’ll wake you up for the medicine.”

“I’d rather you took a nap” (Hemingway, 175).

Конфліктозапобіжні дискурси відмови стосуються лише рівня здійснення соціальної взаємодії і виникають за наявності конфліктогена у репліці продуцента стимулу, який нейтралізується обов’язковим дотриманням продуцентом відмови максими такту принципу ввічливості, чим утримується нижній поріг ефективності взаємодії. Модель стимул :: відмова будується актами спонукання з боку продуцента стимулу, чим засвідчується порушення ним принципу ввічливості, й актами прихильності продуцента відмови до співрозмовника. Ними є мовленнєві акти пропонування, обіцянки, вибачення, чим засвідчується стратегія продуцента відмови на запобігання конфлікту:

“I must have a look at this book.”

“Sorry, it’s confidential, Frank” (Sheldon, 300).

Дискурси відмови з настановою на дисгармонізацію взаємодії характеризуються вираженістю негативного вольового стану продуцента відмови і виникають при порушенні ним нижнього порогу ефективності – максими такту. Такі дискурси функціонують лише на рівні здійснення соціальної взаємодії, викликають взаємонепорозуміння і є конфліктогенеруючими.

У дисертації виділяються два класи дискурсів відмови з настановою на дисгармонізацію взаємодії:

– орієнтовані на зміст репліки стимулу;

– орієнтовані на спосіб подачі репліки стимулу.

Дискурси відмови, орієнтовані на зміст репліки стимулу, породжуються виділеністю тематичного компонента репліки-стимулу. У фокус відмови попадають референти обставинно-ситуативного світу продуцента стимулу, які отримують критичну оцінку невизнання з боку продуцента відмови. Зосередження комунікативного інтересу продуцента відмови на предметних параметрах репліки стимулу визначає першочерговим засобом відмови протиставні аргументи “ad rerum” (фактично проти справи), спрямовані на формування образу позитивного самовираження мовця через відтворення реального стану речей. Аргументами цього класу дискурсів відмови стають посилання на стан справ, зовнішні обставини, подію, факт, догми, громадську думку, авторитет, владу, етико-моральні цінності, як наприклад:

“Is there any possibility that you might be mistaken about the case?”

“I object. This question has been asked and answered several times” (Bailey, 219).

Таким дискурсам відмови невластиве вживання аргументів проти партнера, що в кінцевому результаті призводить до дисгармонізації стосунків низького ступеня інтенсивності, зокрема до комунікативної невдачі.

Дискурси відмови, орієнтовані на спосіб подачі репліки стимулу, виокремлюються на підставі виділеності суб’єктивного компонента взаємодії (емоційного чи вольового). У фокус відмови попадають особистісні якості партнера, його комунікативна позиція, які отримують оцінку осуду з боку продуцента відмови. Суб’єктивація й опозитивність дискурсу цього типу визначають основним засобом відмови протиставні аргументи “ad hominem” (фактично проти людини). Відповідно до зон впливу на адресанта, як продуцента стимулу, в дисертації розрізняються:

– дискурси відмови, спрямовані на нав’язування партнеру переконань мовця;

– дискурси відмови, спрямовані на обмеження вербальних і невербальних дій партнера.

Засобами аргументації першого типу дискурсів відмови є мовленнєві акти образи, звинувачення, докору, прокльону. Їх референтом є почуттєва сфера партнера, а спільною ознакою – негативна емоційна оцінка як вираз психічного стану продуцента відмови. Наприклад:

“Why don’t you use this proof of his guilt to shake him down?”

“You’re such a bastard” (Hammet, 95).

Засобами аргументації другого типу дискурсів відмови є мовленнєві акти наказу, заборони, погрози. Їх референтом є поведінкова сфера партнера, а спільною ознакою – вираження негативного волевиявлення мовця. Наприклад:

“What’s your opinion?”

“Go away and do what I tell you” (Pristley, 164).

Дискурси відмови першого та другого типів спрямовані на формування образу жорсткого самоутвердження мовця шляхом недопущення чи усунення емоційних чи вольових дій партнера.

ВИСНОВКИ

Висловлення відмови є складовою дискурсів, звернених до сфери міжособистісної взаємодії. Їх виникнення продиктовано не стільки потребою мовця в отриманні чи наданні інформації, скільки в здійсненні соціально-психологічного контакту, в ході якого регулюються міжособистісні стосунки і закріплюється комунікативний пріоритет адресата, як продуцента відмови.

В аксіологічному розрізі ВВ постають мовленнєвими актами, що передають знецінені чи особистісно неприйнятні для мовця ситуації. На мотиваційній стадії ВВ виражають вольову спрямованість свідомості індивіда. Воля мовця – продуцента відмови – реалізується у формі небажання виконати адресовану йому дію чи прийняти нав’язувані йому інтереси. Значення негативного волевиявлення закріплюється в семантичних ознаках волюнтативності та небажаності.

Мовна сутність відмови втілюється у трьох основних конструкціях: I won't do it, I don't want to do it, I can't do it, які засновуються на категорії заперечення і формують, відповідно, класи висловлень відмови зі значенням індивідуально винесеного рішення, відсутності інтересу та перешкоджальних обставин.

Семантичними прототипами ВВ є висловлення з лексемами зі значеннями волевиявлення, уподобання, дозволу і можливості, які з заперечною часткою not і особовим займенником I входять до суб’єктно-предикатної основи та вживаються у часових формах Present Indefinite та Future Indefinite. ВВ, що імплікують зміст названих конструкцій, формують деривати змісту відмови. У діалоговій взаємодії ВВ виявляють риси репліки-реакції акціонального, диктумного, модального характеру та набувають низки відтінків комунікативного заперечення.

За своїми актомовленнєвими особливостями ВВ є іллокутивно неоднорідною одиницею, в якій переважають іллокутивні сили асертиву чи директиву. Асертив виступає первинною іллокутивною силою прототипів акту відмови, яким забезпечується вираження обставинних мотивів відмови. Директив складає конкуруючу іллокутивну силу акту відмови; ним забезпечується вираження вольового чинника мотивації відмови.

Відсутність типових форм вираження змісту відмови зумовлює його широку контекстну варіативність і транспонування у зміст відмови низки другорядних іллокутивних актів. Вони формують прагматичний простір відмови, в якому головними є іллокутивні сили асертиву, та прагматичний простір відмови, в якому головними є іллокутивні сили директиву (на підставі переважання в дискурсивній одиниці, відповідно, компонента змісту чи компонента способу його передачі).

В антропоцентричному  розрізі ВВ постають як такі, що формують дискурс авторитарної особистості, яка виявляє дві основні лінії дискурсивної поведінки – формування образу позитивного самовираження з домінуванням аргументів “ad rerum” і непредставленістю координат особистісного дейксису та формування образу жорсткого самоутвердження з переважанням аргументів “ad hominem” і виділеністю координат особистісного дейксису.

Включення ВВ у дискурс закріплює за ними функцію регулятива з настановою на гармонізацію чи дисгармонізацію взаємин комунікантів. Гармонізація міжособистісних стосунків у дискурсах відмови відбувається при мінімізації конфліктогенності дискурсу, що на рівні передачі змісту контролюється принципом кооперації, а на рівні здійснення соціальної взаємодії – принципом ввічливості. Порушення продуцентом відмови нижнього порогу ефективності взаємодії викликає дисгармонізацію стосунків. Вона зумовлена винесенням адресатом, як продуцентом відмови, суб’єктивної оцінки тематичному компоненту репліки стимулу чи емоційно-вольовому стану партнера.

Дослідження функціонування ВВ в англомовному художньому дискурсі було проведено в межах комунікативного підходу до опису мовних одиниць через вивчення особливостей їх семантики, іллокутивної сили, прагматики та дискурсивних властивостей з опорою на категорії оцінки, заперечення, спонукальності, на опозитивні відношення, фактор особистості, аргументативні засоби, невербальні компоненти.

Подальше вивчення дискурсу відмови як складової некооперативної форми взаємодії вбачається можливим у площині теорії акомодації при дослідженні гендерних та вікових особливостей прояву авторитарної поведінки мовця, а також у руслі когнітивної лінгвістики при моделюванні концептуальної картини світу учасників дискурсу відмови та виокремлення їхніх когнітивних домінант.