Еколого-географічне районування обласного регіону (на матеріалах Тернопільської області)

Краткое содержание

Перший розділ „Теоретичні засади еколого-географічного районування” присвячений визначенню основних понять, принципів і підходів до еколого-географічного районування території обласного регіону.

Теоретичною базою проведення еколого-географічного районування є наукові основи екологічної географії, сучасної ландшафтної екології, геоекології, розроблені в працях Барановського В.А., Горленко І.О., Гродзинського М.Д., Денисика Г.І., Ковальчука І.П., Руденка Л.Г., Топчієва О.Г. Загальною теоретико-методологічною базою досліджень є еколого-ландшафтний підхід і пов’язані з ним принципи оптимізації природного середовища, обґрунтовані в працях Ісаченка А.Г. (1980), Шищенка П.Г. (1988). Провідною методологічною основою еколого-географічних досліджень є всесвітня стратегія сталого розвитку та якості навколишнього середовища, основні положення і принципи якої продекларовані в матеріалах конференції ООН (Ріо-де-Жанейро, 1992); концепція збалансованого розвитку території; концепція геотехнічних систем, розроблена під керівництвом Преображенського В.С. та інші.

Варто зазначити, що проблема еколого-географічного районування територій мезорівня ще недостатньо розроблена, тому в нашій праці здійснена спроба визначення критеріїв та розробки методики еколого-географічного районування території обласного рангу і запропонована схема еколого-географічного районування території обласного регіону.

Еколого-географічне районування – це диференціація території за процесами та наслідками природно-суспільної взаємодії. Дане районування як метод спрямоване на виявлення регіональних і локальних екологічних проблем, типологічний аналіз екоситуацій і прогнозування змін природного середовища під впливом суспільної діяльності. Об’єктом дослідження є еколого-географічні системи - цілісні територіальні природно-суспільні утворення, що характеризуються однорідністю еколого-географічної ситуації в їх межах, однорідністю природної основи та потенціалу стійкості природних систем, структури природокористування і зумовленого нею ступеня антропогенної трансформації ландшафтів. Виділення інтегральних еколого-географічних систем та об’єктів можливе всюди, де відбувається взаємопроникнення природних та суспільних системних формувань.

Екоситуація, що формується в результаті взаємодії природи та суспільства, залежить від рівня антропогенного навантаження на природні системи та їх потенціалу стійкості. Виходячи зі специфіки еколого-географічного районування, спрямованого на відображення гостроти екоситуації, зумовленої трансформуючими впливами господарської діяльності на природне середовище та його потенціалом стійкості до антропогенних навантажень, найважливішими критеріями еколого-географічного районування є:

- ступінь антропогенної трансформації ландшафтів – зміненість ландшафтних систем під впливом господарської діяльності людини. Даний показник характеризує сукупний вплив антропогенного навантаження на природні системи, результати взаємодії людини з природним середовищем у рамках конкретної території;

- потенціал стійкості природних систем та їх компонентів до антропогенного тиску, тобто їх здатність протистояти зовнішнім впливам, самоочищатися і самовідновлюватись, а також безвідмовно функціонувати в певному діапазоні фізико-географічних умов і антропогенного навантаження. Від цієї властивості природних систем та їх компонентів значною мірою залежить загальний екостан території, а також здатність природного середовища тривалий час виконувати свою соціально-економічну функцію.

Процес еколого-географічного районування включає наступні етапи дослідження:

Перший – виділення еколого-географічних систем низового рівня шляхом виявлення внутрішньотериторіальних відмінностей прояву еколого-географічних ситуацій на основі співставлення  ступеня антропогенної трансформації ландшафтів (оціненого за методикою К.Г. Гофмана - П.Г.Шищенка, 1988 р.) та потенціалу їх стійкості до господарських впливів (оціненого за методикою В.А. Барановського, 2001 р.).

Другий – виділення крупніших таксономічних одиниць – еколого-географічних підрайонів. Еколого-географічний підрайон – це цілісна територія, що характеризується тісними взаємозв’язками та взаємовідношеннями між природними і суспільними компонентами та є відносно однорідною за гостротою еколого-географічної ситуації, ступенем антропогенної трансформації ландшафтів та потенціалом їх стійкості.

Виділення еколого-географічних підрайонів проводилось за поєднанням переважаючих типів еколого-географічних систем низового рівня на компактній території.

Третій – виділення еколого-географічних районів на основі групування еколого-географічних підрайонів за такими ознаками, як гострота еколого-географічної ситуації, подібність природної основи та потенціалу стійкості природних систем, переважаючого виду природокористування та ступеня антропогенної трансформації ландшафтів.

Дане районування є базовим для комплексного вирішення завдань подальшого розвитку суспільного виробництва і збереження навколишнього середовища, що забезпечує цей розвиток,  основою для визначення територій, яким необхідні природоохоронні й природовідновлювальні заходи, більш раціональна структура природокористування.

У другому розділі „Потенціал стійкості природного середовища та його районування” здійснюється оцінка та аналіз потенціалу стійкості природного середовища області до антропогенних впливів на основі диференційованого підходу – співставлення потенціалу стійкості основних компонентів природного середовища (метеорологічного потенціалу стійкості атмосфери, потенціалу стійкості поверхневих вод, ґрунтів та біоти).

В оцінці потенціалу самоочищення атмосфери від забруднюючих речовин враховувались показники, що сприяють вертикальному та горизонтальному виносу отруйних речовин з повітря, а саме повторюваність днів із кількістю опадів понад 0,5 мм та повторюваність днів зі швидкістю вітру понад 6 м/с. Крім цього, брали до уваги чинники, що зумовлюють затримання шкідливих викидів в атмосфері: повторюваність днів із туманами та безвітряною погодою (штилями). Оцінивши метеорологічний потенціал стійкості за методикою В.А. Барановського, було виділено три райони, якісно відмінні за потенціалом самоочищення атмосферного повітря від забруднюючих впливів: Північний (з високим потенціалом стійкості), що характеризується найінтенсивнішим в області вітровим режимом і значною кількістю та повторюваністю опадів; Центральний (із середнім потенціалом стійкості), в межах якого розрізняються два підрайони – Західний (із найвищою в області повторюваністю опадів, проте слабким вітровим режимом) та Східний (із частими вітрами зі швидкістю понад 6 м/с, але невисокою повторюваністю інтенсивних опадів); Південний (з низьким потенціалом стійкості) – район, де найчастіше буває безвітряна погода і випадає найменша в області кількість опадів.

У визначенні потенціалу стійкості поверхневих вод основна увага приділялась таким факторам, як кольоровість (рівень концентрації гумінових та фульвокислот) і температурний режим води (кількість днів протягом року із середньодобовою температурою води понад 16 ° С), які суттєво впливають на біотичну складову потенціалу стійкості водних об’єктів, і гідрологічні характеристики (середня багаторічна витрата води). Дослідження свідчать, що найпотужніший потенціал самоочищення характерний великим річкам області (Серет та Збруч), що зумовлено, в першу чергу, високими показниками середньої багаторічної витрати води, а отже, значними можливостями виносу та розбавлення забруднюючих речовин.

До основних чинників, що визначають потенціал саморегуляції та самовідновлення ґрунтів, було віднесено вміст гумусу, гранулометричний склад, структурність (вміст фракцій 0,25-10 мм), кам’янистість (вміст уламків гірських порід більше 3 мм у діаметрі), питомий опір або твердість (здатність протидіяти проникненню твердих тіл), вологоємність та вологопроникність, інтенсивність біогенного колообігу або теплозабезпеченість території (сума середніх добових температур повітря за період з t > 10 ° С), кислотність, ємність катіонного обміну, стрімкість схилів, залісненість території, розораність та господарське освоєння території.

Результати розрахунків показали, що ґрунти Тернопільської області характеризуються переважно середнім потенціалом стійкості до антропогенного навантаження. Це здебільшого чорноземи опідзолені, чорноземи глибокі малогумусні та карбонатні центральних та східних районів області, для яких характерні такі сприятливі природні властивості як середньосуглинистий гранулометричний склад, ліпші, порівняно із сірими лісовими ґрунтами (що характеризуються пониженим потенціалом стійкості і поширені переважно в західній, північній та південній частинах регіону), структурність (переважно висока), питомий опір (середній чи підвищений), середня ємність катіонного обміну (17,3-25,4 мг-екв/100 г), нейтральна або слабокисла реакція ґрунтового розчину, переважно середній вміст гумусу (3,6-3,9%), практично відсутня кам’янистість. Негативним чинником, що зумовлює деградацію і зниження стійкості ґрунтів центральних та східних районів області, є їх висока розораність (близько 70% території) та господарська освоєність (близько 90%). Найнижча здатність протистояти зовнішнім впливам характерна невеликим ареалам переважно дерново-підзолистих ґрунтів Малого Полісся та верхів’я басейну річки Серет через незначний вміст гумусу (близько 1%), піщаний та супіщаний гранулометричний склад, низьку вологоємність, слабкий питомий   опір,  низьку структурність  та  ємність  катіонного  обміну (3,6 мг-екв/100 г), досить високу їх господарську освоєність. Найвищий потенціал стійкості властивий лучно-чорноземним та чорноземно-лучним ґрунтам області, які займають незначні площі в Лановецькому, Теребовлянському та інших адміністративних районах, є малоосвоєними та мають сприятливі фізичні властивості: міцнішу структуру, високу ємність катіонного обміну (36-37,1 мг-екв/100 г), нейтральну, слаболужну або слабокислу реакцію ґрунтового розчину і високий вміст гумусу (4,5-6 %).

Визначальна роль у стійкості природного середовища до зовнішніх впливів належить рослинному покриву. Враховуючи те, що біологічна продуктивність та відновлення рослинного покриву, залежать від оптимального співвідношення тепла і вологи, територіальний аспект біотичного потенціалу самовідновлення ландшафтів досліджувався за допомогою гідротермічного потенціалу продуктивності фітомаси за такими показниками, як середньорічне продуктивне зволоження, середній річний радіаційний баланс, період вегетації.

За розрахунками в межах Тернопільської області гідротермічний потенціал продуктивності фітомаси, а отже, стійкість біоти, зменшується з північного заходу на південний схід.

Карта інтегральної оцінки стійкості природного середовища до антропогенного навантаження створювалась шляхом накладання карт метеорологічного потенціалу стійкості атмосфери, потенціалу стійкості поверхневих вод, ґрунтів і біоти. Виділялися ареали, відмінні за ступенем самовідновлення, для яких розраховувався потенціал стійкості шляхом додавання попередньо нормованих за квадратичним відхиленням показників стійкості кожного із компонентів природного середовища.

Показники з від’ємним значенням характеризують низьку та понижену здатність природного середовища до самовідновлення, із додатнім – середню та високу.

Результати дослідження свідчать, що найбільші площі займають природні системи з пониженим (36,2% від загальної площі області), середнім (30,3%) та низьким (21,4%) потенціалом стійкості до антропогенних впливів (рис. 1).  Лише 1,3% території характеризується потужним потенціалом самовідновлення та саморегуляції природного середовища, решта (10,8%) – дуже низьким. Найстійкішими до антропогенного навантаження є ландшафти північно–західної та північної частин області (в межах Бережанського, Креме­нецького горбогірних лісових районів, Малополіського та Лановець­кого ландшафтних районів), де є умови для високої біопродуктивності рослин­ного покриву (завдяки оптимальному співвідношен­ню тепла та вологи); крім того, тут випадає найбільша кількість опадів та часто повторюються сильні вітри, що сприяє самоочищенню і високому потенціалу стій­кості атмосфери, а ґрунти, представлені переважно сіри­ми опідзоленими та чорно­земами, характеризуються здебільшого пониженим чи середнім потенціалом стійкості. Най­менш стійкими до зовнішніх впливів виявились природні системи в долинах малих річок південної частини області (Нічлави, Коропця), що відрізняються найнижчим потенціалом самоочищення поверхневих вод (у зв’язку із низькими показниками витрати води та високою її кольоровістю), атмосферного повітря (через часті штилі, низьку повторюваність опадів тощо) та переважно низьким чи нижчим за середній потенціалом стійкості ґрунтів (представлених здебільшого різними підтипами сірих лісових ґрунтів) та біоти (в зв’язку із дещо нижчим, ніж загалом в області показником гідротермічної продуктивності фітомаси).

У третьому розділі „Ступінь антропогенної трансформації ландшафтів та його районування” розглядаються масштаби та характер антропогенної трансформації ландшафтів регіону у різні історичні періоди, а також поданий детальний аналіз територіальних відмін перетвореності ландшафтів області різними видами природокористування на сучасному етапі.

Тернопільська область характеризується дуже високою господарською освоєністю території. Оцінивши ступінь антропогенної трансформації ландшафтів  за методикою Гофмана К. Г. – Шищенка П.Г., ми з’ясували, що лише 1,0 і 3,3% ландшафтів області є відповідно дуже слабо та слабо перетвореними; 13,7% – середньо перетвореними; 10,8% – зазнали нижчої за середній ступінь антропогенної трансформації. Понад 70% ландшафтів території області піддані суттєвій трансформації внаслідок інтенсивних господарських впливів, у тому числі 17,6% належать до вище середнього рівня трансфор­мованих; 48,8% – до сильно перетворених; 4,6% – до дуже сильно перетворених (рис. 2).

Серед сучасних ланд­шафтів області найбільші площі займають агроланд­шафти (75% від загальної площі), яким характерний високий ступінь антропогенної трансформації (Кап = 6,51-8,5). У тому числі 61,6% території зайнято під ріллею. Ущільнення ґрунтів   погіршує водопроникність, зумовлює перезволоження і заболочення земель, у результаті чого кожний десятий гектар ріллі характеризується оглеєнням. Більше третини ріллі області піддано водній ерозії (а в Бережанському та Зборівському адміністративних районах – дві третини орних земель). Площа деградованих та малопродуктивних орних земель складає 270 тис. га (31,8% від загальної площі ріллі). Високий ступінь антропогенної трансформації сільгоспугідь в південних районах області ускладнюється подекуди радіоактивним забрудненням цих територій. Радіоактивні залишки цезію-137 зафіксовано на угіддях чотирьох адміністративних районів: Чортківського – 8,9 % території, Заліщицького – 8,5 %, Бучацького – 7,3 %, Борщівського – 5,5 %. Стронцій-90 виявлено в цих же районах, відповідно на 73%, 61%, 35% і 33% сільськогосподарських угідь.

Дещо нижчий ступінь трансформації ландшафтів зумовлюється пасовищними впливами – здебільшого середній рівень перетвореності (Кап = 5,6 - 6,5). Під пасовищами знаходиться 9,6% загальної площі області переважно в долинах річок (Серет, Горинь, Золота Липа, Дністер) та в межах горбогірних територій. Найбільші площі пасовища займають в межах  Бережанського (12,6% від загальної площі району), Бучацького (11,3%), Козівського (14,3%), Кременецького (10,8%) Монастирського (16,1%) та Шумського (13,1%) адміністративних районів.

Показник ступеня перетвореності лісових ландшафтів у межах області коливається від 2,7 (слабо перетворені) до 6,3 (середньо перетворені), що зумовлене різним характером та різною інтенсивністю лісогосподарських впливів на природні ландшафти. Лісистість області складає 14,3%. Найбільш залісненими є Мале Полісся, Бережанський, Монастирський, Кременецький горбогірні лісові райони (ліси тут займають близько 35 % від загальної площі ландшафтних районів), а також долини річок Дністер та Серет (близько 20% від загальної площі річкових долин). Найбільш захищеними від антропогенних впливів є ландшафти в межах природно-заповідних територій. Мережа природно–заповідного фонду Тернопільської області складається із 542 територій та об’єктів загальною площею 116,5 тис га, або 8,42% території області. Природно-заповідний фонд представлений практично всіма категоріями територій та об’єктів, крім біосферних заповідників і національних природних парків. Найвищою є заповідність територій таких адміністративних районів: Заліщицького (25,5% від загальної площі району), Борщівського (19,3%), Гусятинського (14,2%), Монастирського (13,8%) і Бучацького (11,6%); найнижчою – Тернопільського (1,25%) Підгаєцького (2,6%) та Козівського (2,02%).

Надзвичайної господарської перетвореності (Кап = 8,0-9,5) зазнали урбанізовані території (здебільшого ландшафти обласного та районних центрів), у межах яких суттєвій трансформації піддаються всі компоненти природного середовища: майже повністю знищується рослинний і ґрунтовий покрив, підрізуються схили під час будівництва, що активізує ерозійні процеси тощо. Саме в межах міст найбільш розвинене промислове природокористування, що характеризується локальним впливом, однак глибина змін і перетворень природних систем за його умов є істотною і навіть надмірною.

До  складних  екологічних  наслідків  призводять  водогосподарські впливи (Кап = 7,5-9,0). Будівництво водосховищ, найбільшими з яких є Залізцівське, Вертелківське, Верхньоівачівське, Тернопільське, Скородинське (р.Серет), Плотицьке (р.Стрипа), Бережанське (р.Золота Липа), Підволочиське (р.Збруч), Передмірківське, Борсуківське (р.Горинь), зумовило зміну гідрологічного, гідрохімічного режиму річок, переформування ландшафтних структур прилеглих територій, впровадження в ландшафти техногенних елементів тощо.

Унаслідок гірничопромислового природокористування (Кап = 7,5-8,5) порушено 3367 га земель області (налічується 780 кар’єрів) здебільшого в межах Товтр та горбогірних територій. На багатьох родовищах корисних копалин неякісно проводяться розкривні роботи: родючий шар ґрунту не знімається або знімається не на повну потужність, переміщується у відвали разом з підстилаючими породами, відповідно знищується рослинність тощо.

За ступенем трансформації та переважаючим видом природокористування на території Тернопільської області можна виділити такі основні групи ландшафтів:

1) середньо та слабо перетворені ландшафти лісових горбогірних районів із переважаючим лісогосподарським та природоохоронним видом природокористування (Кап = менше 6,0);

2) середньо та вище середнього перетворені ландшафти річкових долин із переважаючим пасовищним видом природокористування (Кап=5,6-7,0);

3) сильно та вище середнього перетворені ландшафти здебільшого рівнинних вододільних територій із переважаючим агропромисловим видом природокористування (Кап=6,6-8,5);

4) дуже   сильно   трансформовані   ландшафти    урбанізованих   територій  (Кап = 8,0-9,5).

Якщо розглядати рівень перетвореності природних комплексів у розрізі ландшафтних районів, то можна виділити сильно перетворені ландшафти Тернопільського, Гусятинського та Лановецького природних районів (середнє значення коефіцієнта антропогенної перетвореності дорівнює відповідно 7,6, 7,3 та 7,7); вище середнього рівня трансформовані ландшафти Товтрового (Кап = 6,7) та Придністровського (Кап = 6,9) природних районів; середньо перетворені ландшафти Малого Полісся (Кап = 5,7), Кременецького (Кап = 6,4), Бережанського (Кап = 6,1) та Монастириського (Кап = 6,5) горбогірних лісових районів.

У четвертому розділі „Еколого-географічне районування як наукова база оптимізації природокористування в регіоні” за попередньо відпрацьованою методикою створена схема еколого-географічного районування території Тернопільської області, здійснена характеристика еколого-географічних районів, запропоновано шляхи оптимізації ландшафтно-екологічної організації та розроблена схема оптимізаційного ландшафтно-екологічного районування території регіону.

Реалізація першого етапу еколого-географічного районування передбачає процес виділення еколого-географічних систем низового рівня. Для цього був використаний метод накладання карт потенціалу стійкості природних систем і ступеня їх антропогенної перетвореності та проводилося співставлення цих показників.

У результаті було виділено такі основні типи еколого-географічних систем: 1) із надзвичайно складною екоситуацією – території, дуже сильно і сильно перетворені, з дуже низьким потенціалом стійкості ландшафтів до зовнішніх впливів; 2) із дуже складною екоситуацією – території з низькою стійкістю природного середовища і високим рівнем антропогенної перетвореності; 3) зі складною екоситуацією, що характеризуються високою та дуже високою антропогенною перетвореністю, але середнім потенціалом стійкості природних систем або низькою стійкістю природних систем і середнім рівнем їх антропогенної перетвореності; 4) з ускладненою еколого-географічною ситуацією – рівень антропогенної трансформації незначною мірою перевищує здатність природного середовища до самовідновлення; 5) з відносно сприятливою екоситуацією – еколого-географічні системи, в яких рівень антропогенного навантаження та стійкість природних систем відносно врівноважуються; 6) зі сприятливою екологічною ситуацією – території з середнім ступенем антропогенної перетвореності і високим потенціалом стійкості природних систем або середнім потенціалом стійкості і низьким ступенем перетвореності; 7) з дуже сприятливою екоситуацією – території, де рівень антропогенної трансформації низький і дуже низький і, до того ж, високий та дуже високий потенціал стійкості до зовнішніх впливів.

Другий етап еколого-географічного районування передбачає виділення еколого-географічних підрайонів, яке проводиться за поєднанням переважаючих типів еколого-географічних систем.

Таким чином, на території Тернопільської області було виділено дев’ять еколого-географічних підрайонів: Кременецько-Шумський (50,8 % території займають еколого-географічні системи зі сприятливою та відносно сприятливою екоситуацією; 32,0 % – з дещо ускладненою, але задовільною для життєдіяльності населення, екоситуацією; решта (17,2 %) – зі складною), Бережанський (відповідно 35,5 % та 35,8 % – зі сприятливою та  деякою  мірою  ускладненою  екоситуацією; решта (28,7 %) – зі складною), Красненський (41,9% еколого-географічних систем із благополучною еколого-географічною ситуацією, решта – з ускладненою (27,0 %) та складною (31,1 %), Тернопільсько-Теребовлянський (понад 40 % площі займають території з ускладненою та подекуди відносно сприятливою еколого-географічною ситуацією), Заліщицький (близько 40 % території займають еколого-географічні системи із задовільною екоситуацією), Зборівський (70,2% площі підрайону характеризується складною еколого-географічною ситуацією) та Лановецький (85,5% території зі складною екоситуацією), Козівсько-Бучацький та Підволочисько-Борщівський (в обох – близько 90% площі займають еколого-географічні системи з дуже складною екоситуацією).

Третій етап – виділення еколого-географічних районів на основі групування еколого-географічних підрайонів  за подібністю екоситуації, спільністю природної основи, подібністю потенціалу стійкості природних систем, переважаючим видом природокористування та ступенем антропогенної трансформації ландшафтів, що дозволило диференціювати територію області на чотири типи еколого-географічних районів:

1. З відносно сприятливою еколого-географічною ситуацією – території з лісовими горбогірними ландшафтами, що характеризуються переважно середнім чи підвищеним потенціалом стійкості природних систем до зовнішніх впливів та середнім рівнем їх антропогенної трансформації внаслідок переважаючих лісо- та сільськогосподарського видів природокористування (Кременецько-Шумський, Бережанський та Красненський підрайони).

2. Із ускладненою еколого-географічною ситуацією – ландшафти долин великих річок області, що характеризуються підвищеним та високим рівнем антропогенної трансформації і пониженим чи середнім потенціалом стійкості до антропогенного навантаження (Тернопільсько-Теребовлянський, Заліщицький підрайони). Тут переважають пасовищний та агропромисловий види природокористування.

3. Зі складною еколого-географічною ситуацією – ландшафти вододільних рівнинних територій північної частини області з середнім потенціалом стійкості, які є високо трансформованими внаслідок господарських впливів (переважно сільськогосподарських), (Зборівський і Лановецький підрайони).

4. З дуже складною еколого-географічною ситуацією – ландшафти вододільних рівнинних територій центральної та південної частин області, які є високо перетвореними внаслідок переважаючого агропромислового природокористування і характеризуються низьким потенціалом стійкості до господарських впливів (Козівсько-Бучацький, Підволочисько-Борщівський підрайони), (рис. 3).

Розробка схеми оптимальної ландшафтно-екологічної організації території області проводилась із врахуванням еколого-географічних особливостей території, відображених на схемі її еколого-географічного районування, а також базувалась на принципі пріоритетності функцій, що визначається як ієрархія цілей. Для ландшафтів Тернопільської області пріоритетність функцій є наступною: функції першого порядку – забезпечення комфортних і гігієнічно-стабільних умов життєдіяльності людей та збереження біорізноманіття; функції другого порядку – агрогосподарська і рекреаційна; функції третього порядку – водо- і лісогосподарська.

Систему заходів, спрямованих на оптимізацію ландшафтно-екологічної організації території, можна вибудувати в три етапи. На першому  етапі  необхідно  відвести  під заліснення схили стрімкістю понад 5 градусів, а також залуження еродованих земель на схилах 3-5 градусів з подальшим їх використанням під сіножаті та пасовища. Таких земель в орному клині області нараховується близько 219,8 тис. га (15,9 % від загальної площі території) і вони представлені в кожному еколого-географічному районі. Під заліснення доцільно відвести деградовані орні, рекультивовані промислові та радіаційно забруднені землі. Залуженню підлягають малопродуктивні сільськогосподарські землі в межах річкових долин, витоки річок, водоохоронні їх зони, меліоровані землі, землі, що заболочуються і т. п. Такі заходи особливо важливі для Козівсько-Бучацького та Підволочисько-Борщівського еколого-географічних підрайонів з дуже складною еколого-географічною ситуацією, в яких під сільськогосподарськими угіддями знаходиться близько 90% території, більше третини яких піддано водній ерозії, а майже п’ята частина є радіаційно забрудненою.

Другий етап ландшафтно-екологічної оптимізації передбачатиме надання статусу складових перспективної екомережі полезахисним лісосмугам, ділянкам витоків річок, водно-болотним масивам, землям під ярами, пісками, кам’янистими розсипами, водою, а також луками, сіножатями, пасовищами, лісами, що в сукупності складатиме 439,0 тис. га (32,6% площі області). Вилучення їх з господарського природокористування враз неможливе, однак доцільна поступова зміна режимів природокористування із залученням їх у склад буферних зон майбутніх екологічних коридорів. Особливо сприятливі умови для створення екологічних коридорів меридіонального чи широтного напрямків – на територіях Тернопільсько-Теребовлянського, Заліщицького, Бережанського, Кременецько-Шумського та Красненського підрайонів, у межах трьох останніх – для формування великих біоцентрів (ділянок з природною рослинністю площею понад 500 га).

Третій етап ландшафтно-екологічної оптимізації території передбачає формування цілісної регіональної екомережі з запровадженням відповідних режимів і докорінною зміною структури природокористування у зв’язку з природоохоронною та іншими пріоритетними функціями  регіону – антропоекологічною (забезпечення комфортних умов життєдіяльності населення), агрогосподарською і рекреаційною. Розвиток туристсько-рекреаційного комплексу як пріоритетного господарського напрямку сприятиме залученню природних рекреаційних ресурсів до масового відпочинку та оздоровлення населення, внесення істотних корективів у розвиток агропромислового комплексу – його інтенсифікацію водночас зі скороченням орних земель, посівних площ, кількості зайнятих.

У разі реалізації оптимізаційних заходів структура земельного фонду зміниться наступним чином: зросте частка земель під природною рослинністю від 30,0% (наявний показник) до 48,0 % (оптимальний показник) території області, з яких під лісами опиниться 20,7%, сіножатями та пасовищами – відповідно 5,2% та 16,9% земель, майже незмінною залишиться частка земель під садами – понад 1%, водоймами – 1,4%, заболоченими, відкритими (без рослинності) землями – 2,75%. Частка ріллі скоротиться до 45,7% (сучасний показник розораності – 61,6% від загальної площі області); мало зміниться питома вага території під забудовою, промисловими об’єктами, транспортними шляхами області (6,3%).

Комплекс запропонованих заходів з оптимізації природокористування дасть змогу покращити умови життєдіяльності населення, підвищити оздоровлювальні та естетичні функції природного середовища, акцентувати увагу на розвитку рекреаційної сфери як перспективної для даного обласного регіону.

ВИСНОВКИ

1. В умовах зростання антропогенного навантаження на природне середовище еколого-географічне районування є одним із найефективніших методів дослідження та вивчення проблем природно-суспільної взаємодії і є вагомою науковою базою для розробки шляхів оптимізації природокористування, ефективним інструментом управління цим процесом.

2. Головними критеріями еколого-географічного районування в умовах території мезорівня (обласного регіону) є: гострота еколого-географічної ситуації, ступінь антропогенної трансформації ландшафтів та потенціал стійкості природних систем до антропогенного тиску.

3. Природним системам Тернопільської області властивий здебільшого понижений, середній та низький потенціал стійкості до антропогенних впливів. Найстійкішими до антропогенного навантаження є ландшафти північно–західної та північної частин області. Найменш стійкими до зовнішніх впливів виявились природні системи в долинах малих річок південної частини регіону.

4. За ступенем трансформації та переважаючим видом природокористування на території Тернопільської області можна виділити такі основні групи ландшафтів: 1) середньо та слабо перетворені ландшафти лісових горбогірних районів із переважаючим лісогосподарським та природоохоронним видом природокористування; 2) середньо та вище середнього рівня перетворені ландшафти річкових долин із переважаючим пасовищним видом природокористування; 3) сильно та вище середнього рівня перетворені ландшафти здебільшого рівнинних вододільних територій із переважаючим агропромисловим видом природокористування; 4) дуже сильно трансформовані ландшафти урбанізованих територій.

5. Основними таксономічними одиницями еколого-географічного районування обласного регіону є низова еколого-географічна система – еколого-географічний підрайон – еколого-географічний район. Еколого-географічні системи низового рівня виділялися на основі виявлення внутрішньотериторіальних відмінностей екоситуацій шляхом співставлення територіальної диференціації антропогенної трансформації ландшафтів та потенціалу їх стійкості до господарських впливів. Виділення еколого-географічних підрайонів проводилося за поєднанням переважаючих типів еколого-географічних систем на компактній території. Еколого-географічні райони виділялися на основі групування еколого-географічних підрайонів за такими ознаками, як: спільність природної основи, подібність потенціалу стійкості природних систем, переважаючий вид природокористування та ступінь антропогенної трансформації ландшафтів.

6. На території області виділяються такі чотири типи еколого-географічних районів: 1) з відносно сприятливою еколого-географічною ситуацією  (Кременецько-Шумський, Бережанський, Красненський підрайони); 2) з ускладненою екоситуацією (Тернопільсько-Теребовлянський, Заліщицький підрайони); 3) зі складною еколого-географічною ситуацією (Зборівський та Лановецький підрайони); 4) з дуже складною еколого-географічною ситуацією (Козівсько-Бучацький та Підволочисько-Борщівський підрайони).

7. У розробці підходів до оптимізації ландшафтно-екологічної організації території області враховувались еколого-географічні особливості  території, відображені на схемі еколого-географічного районування області, та принцип пріоритетності функцій оптимізації: 1) забезпечення комфортних і гігієнічно-стабільних умов життєдіяльності людей та збереження біологічного різноманіття; 2) агрогосподарської і рекреаційної; 3) водо- і лісогосподарських.

8. У разі реалізації запропонованого варіанту оптимізації території структура земельного фонду зміниться наступним чином: зросте частка земель під природною рослинністю від 30,0% (наявний показник) до 48,0% (оптимальний показник) території області, з яких під лісами опиняться 20,7%; сіножатями та пасовищами – відповідно 5,2% та 16,9% земель. Скоротиться частка ріллі від 61,6% до 45,7% загальної площі області.

9. Еколого-географічне районування дозволяє комплексно вирішувати завдання подальшого розвитку суспільного виробництва і збереження навколишнього середовища. Схема еколого-географічного районування є основою для визначення територій, яким необхідні природоохоронні й природовідновлювальні заходи, раціональніша структура виробництва тощо.