ЛІНГВОСТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ІДІОЛЕКТУ З. ЛЕНЦА В МАЛИХ ЕПІЧНИХ ЖАНРАХ : Лингва стилевые особенности идиолект З. Ленца В МАЛЫХ эпический жанрах

Краткое содержание

У першому розділі роботи „Категорія ідіолекту в лінгвістиці тексту” пропонується короткий огляд сучасних методів дослідження тексту. Однією з центральних проблем філології 20-21 століть є визначення сутності тексту взагалі та художнього зокрема. Незважаючи на те, що завдання поетики словесного тексту в значній своїй частині були сформульовані ще на зорі філології як окремої гуманітарної науки, питання теорії художнього мовлення викликають і сьогодні серйозні дискусії.

Поступово від мовознавства відбруньковувалася нова філологічна галузь, яка тоді часом  називала себе новою наукою, але ще й сьогодні не має точно  визначеної назви:  "літературознавча стилістика" у В. В. Виноградова, "стилістика декодування" у І. В. Арнольд, "інтерпретація тексту" у В. М. Жирмунського, Е. Г. Різель, В. А. Кухаренко, А. І. Домашнєва, "стилістичний аналіз" у М. П. Брандес, "лінгвостилістика", “поетичний дискурс” у інших.

Незважаючи на те, що останнім часом сучасні теорії лінгвістики та лінгвостилістики приділяють достатньо уваги художньому тексту, чимало дискусійних питань залишаються такими й сьогодні. Так, саме поняття “стиль” є досить розпливчастим у зв’язку з тим, що цим терміном визначаються різні об’єкти вивчення, як-от: адекватність висловлювання думки вербальними засобами, індивідуальна характеристика манери письменника, техніка письмового викладення і т. і. Причиною такого стану речей  стала неоднозначність, складність природи феномену стиль.

З розвитком лінгвістики тексту і – насамперед - стилістики художнього тексту дослідник стилю намагається розглядати його в тексті, а не за його межами. З цих позицій стиль розглядають як мовне варіювання в тексті, а сам текст в такому випадку є результатом відповідного добору та поєднання мовних засобів.

 Мова виконує своє пряме призначення, яке М. П. Брандес називає "засобом висловлювання думки”, саме в мовленнєвій діяльності індивіда. Але мовленнєва діяльність завжди здійснюється конкретною людиною, яка привносить у висловлення свою індивідуальність, надаючи тим самим необхідну суб'єктивну форму відповідному об'єктивному змісту. Тобто, йде процес вибору мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних тощо) із усього розмаїття мовної системи. Тому словесний твір як продукт мовленнєвої діяльності функціонує відповідно до суб'єктивного задуму творця, бо він є наслідком певного вибору слів, форм, конструкцій тощо, а вибір залежить як від змісту задуму, так і від законів та можливостей мови. 

В дисертації підкреслюється думка, що стиль не може існувати як абстракція, а лише в конкретному втіленні. Адже кожний письменник, використовуючи певну мову, добирає мовні засоби відповідно до задуму художнього твору, згідно зі своїми лінгвістичними уподобаннями і стилістичними смаками. У мові письменника немає нічого, чого б не було в загальнонародній мові, за винятком окремих одиниць, утворених на матеріалі і за зразками загальнонародної мови. Але в нього є своя манера письма, свій особливий спосіб викладення, своя мовна картина світу, яка виявляється в індивідуальному стилі.

Отже, як окремий об’єкт стиль художнього тексту є діалектичною єдністю загального й одиничного, тобто єдністю властивостей, які повторюються в творах цього автора, і тих, які створюють неповторність, якісну визначеність твору. Ці типові загальні риси знаходять відображення в категорії індивідуального.

В реферованій роботі розглянуто ієрархію від загальної мови до індивідуальних її проявів у мовленні: мова (націолект) - діалект (більша за говір мовленнєва територіальна єдність) – на цьому ж рівні, але в іншій – соціальній - площині знаходиться соціолект (соціальна група людей, що говорять на спільній професійній мові) – говір (багато структурно наближених ідіолектів для певної територіальної групи) - ідіолект (індивідуальне мовлення конкретного носія мови).

Це дозволило зробити висновок, що реально мова існує лише в мовленні індивідів. Тобто, щоб зрозуміти закономірності мовного існування, потрібно досліджувати її на окремих прикладах. А хто може бути кращим зразком використання мови, ніж письменники, які висловлюють через особистісну призму мовну картину світу свого народу? Саме таким письменником, речником надій і втрат своєї батьківщини можна вважати З. Ленца. Індивідуальний стиль автора, його ідіолектна манера виявляється вже в самому факті вибірковості, перевазі певних лексичних та граматичних засобів, значень, які нерідко стають базою формування більш складних і наочних образів.

Спираючись на праці відомих дослідників, дисертантка обґрунтовує думку про те, що проблема індивідуального стилю є однією з ключових у стилістиці художнього тексту, особливо з урахуванням антропоцентризму сучасної наукової парадигми. Науковці досліджували індивідуальне мовлення з перемінним успіхом упродовж тривалого часу. Питаннями індивідуальності мови в різні часи займалися такі видатні філологи, як В. Гумбольдт, Г. Пауль, К. Фосслер, Ж. Вандрієс, Г. Лерхнер, Е. Бенвеніст, В. Матезіус, Ф. де Сосюр, А. А. Шахматов, Г.О. Винокур, М. П. Брандес, В. А. Кухаренко, Ю. Н. Караулов та інші. Усі вони так чи інакше доходили висновку, що мовлення реалізується лише в ідіолекті. Всі дослідження в сфері ідіолекту дозволяють із впевненістю стверджувати, що мова не є замкнутим утворенням, не залежним від його носіїв. За кожним текстом стоїть мовна особистість, яка володіє системою мови, а тому не можна пізнати мову, не вийшовши за її теоретичні межі, не звернувшись до її творця, до конкретної мовної особистості.

У сучасній лінгвостилістиці співіснують два терміни: „ідіостиль” та  „ідіолект”, що створює певні незручності при їх використанні. Питанням  розрізнення ідіолекту й ідіостилю та принців виявлення відповідних їм конституентів порівняно недавно стали цікавити тих лінгвістів, що аналізують художнє мовлення. І сьогодні серед дослідників немає єдності у визначенні цих категорій, тому їх характеристики досить суперечливі. Мабуть, і не потрібно суворо розмежовувати ці терміни, бо тут мова може йти лише про індивідуальне надання переваги тому чи іншому.

У запропонованому дослідженні використовується термін “ідіолект”, хоча ми не наполягаємо особливо на розмежуванні вказаних понять, але як робочу приймаємо дефініцію цього терміна дослідника В. Г. Щукіна: „Ідіолект - це система мовних засобів індивідуума, що формується на основі засвоєння мови і що розвивається в процесі життєдіяльності даного індивідуума". У реферованій дисертації надання переваги саме терміну “ідіолект”, пояснюється тим, що він виграє порівняно з термінами “індивідуальний стиль”, „індивідуальна мовна система" (Щерба), "індивідуальний говір" (Поліванов), "індивідуальне мовлення", через те, що він  - короткий, і “прозорий” у своїй звуковій (від грец. idios - свій, своєрідний, особливий та lekt - мова) та семантичній оболонці.  Але найголовніший аргумент на користь його вибору полягає в тому, що він дозволяє відбудувати парадигму від мови через соціолект до конкретного, індивідуального “лекту” (хоча в запропонованій роботі не заперечується співвідносність і синонімічність термінів “ідіолект”,  “ідіостиль” та „індивідуальний стиль”). Ідіолект можна досліджувати  в синхронії (взявши за основу якийсь момент часу) і в діахронії (стосовно творчості письменника тут можна говорити про лінгвістичні авторські особливості стилю).

Протягом останніх десіятиріч стосовно художніх текстів став також використовуватися термін „дискурс”, дещо близький ідіолекту, але не тотожний в одному з його розумінь. Це тлумачення дискурсу йде від французьких структуралістів і наближується до поняття „стилю” і „індивідуальної мови”. “Дискурс”, у такому розумінні описує мовлення і обов’язково має  визначення – який або чий дискурс, бо дослідників цікавить не дискурс взагалі, а його конкретні різновиди, що задаються широким набором параметрів: чисто мовними відмінними рисами, а також специфікою тематики тощо.

Неможливо охарактеризувати ідіолект письменника і без врахувань здобутків прагматики – відносно нової філологічної дисципліни, яка досліджує не тільки інтенцію адресанта, але й цікавиться її співвідношенням зі сприймаючим суб’єктом (адресатом). Будь-який текст націлено на адресата, і за кожним мовленнєвим явищем стоїть певна мета - якимось чином вплинути на  реципієнта. З урахуванням сучасних лінгвістичних тенденцій до акцентування комунікативного аспекту тексту аналіз ідіолекту З. Ленца полягає не лише у вивченні мовних засобів (лексики, морфології, синтаксису, завдяки яким моделюється мовна картина світу письменника, котра відтворює його бачення навколишнього середовища), але й характеристиці художнього тексту як спільної мовленнєво-розумової діяльності автора й адресата. При цьому враховується, що творча індивідуальність автора виявляється не тільки в доборі матеріалу, виборі тематики і проблематики, у наданні переваги одним мовленнєвим елементам над іншими, але й у виборі й організації різноманітних засобів, що регулюють творчий діалог з читачем, стимулюють асоціативну діяльність адресата у певному напрямку, по-різному моделюючи значеннєве розгортання тексту у свідомості читача.

Значне місце в першому розділі приділено еволюції ленцівського ідіолекту. Адже Ленц не належить до тих письменників, що одразу проявляють цілісний витончений власний стиль. Від тексту до тексту письменник, навчаючись у попередників, виробляв свою стильову манеру. У ранній період Ленц не стільки демонструє свій стиль, скільки запозичує його у відомих авторів: так, оповідання З. Ленца “Байдужий” наслідує однойменний твір Камю, оповідання „Шостий день народження” має спільні стильові риси з „Хлібом” В. Борхерта, лексика оповідання „Доктор звеселяння” нагадує похмуру атмосферу образів Кафки, але передусім це стосується Е. Хемінгуея, якого сам Ленц називав своїм “хрещеним батьком”.

У дисертації доводиться, що від Е. Хемінгуея до стилю Ленца прийшов “принцип айсберга”, тобто, глибинний шар підтексту. Як і в американського автора, в його малому епосі велику роль у побудові підтексту відіграє імплікуюча деталь. У подальшій творчості метод створення підтексту в Ленца все тісніше збігається з технікою лейтмотиву. Підтекст, чи накопичення нових змістів одного і того ж висловлення, що пролунало один раз, виникає не у вигляді одного повтору, а як систематична  лейтмотивно повторювана цитата, схожа за своїм словесним звучанням, але яка кожного разу обростає новими відтінками залежно від ситуації (новели „Горе-мисливець”, „Людина в потоці”, „Дім чистої любові” та інші). У Ленца лейтмотивні слова є одним зі структурних елементів текстів, значення яких імпліцитно є практично у всіх частинах перспективи оповіді, створюючи друге самостійне семантичне тло. Підтексту сприяє також розвинута полісемія. Від Е. Хемінгуея Ленц сприйняв також потяг до детального опису, що у пізніх оповіданнях розів’ється ще більше і виллється у величезні макроречення, коли кожне з них іноді займає декілька сторінок.

Навіть поступовий відхід від Е. Хемінгуея не означав для Ленца повної самостійності стилю. В новелах „Шостий день народження”, „Байдужий”, „Великий Вільденберг” простежується наслідування інших письменників. Так, можна знайти чимало спільних рис у ранніх оповіданнях З. Ленца та в коротких оповіданнях В. Борхерта: лаконізм мови, відчутний ритм, побудований на паратаксисі, еліптичні речення, зведені іноді до одного слова. Буденність подій підкреслюється буденністю розмовних висловів. Проте, різниця між двома авторами полягає у використанні прикметників. Якщо Борхерт обходиться майже без описових прикметників, бо його речення надто короткі, щоб вміщувати ряд епітетів, то у Ленца центральним є якісне слово (Eigenschaftswort), що описує і визначає іменник. Від Борхерта  до стилю  Ленца прийшла  мовна економія, але ця риса не стала типовою для нього. Відшліфовуючи власну лінгвістичну естетику, Ленц залишає  найкращі мовні засоби своїх “зразків” (виразність опису від Е. Хемінгуєя, лаконізм висловлення від В. Борхерта тощо) і поступово йде до неповторного ідіолекту.

В кінці 60-тих років стиль Ленца втрачає експресивну стислість, окличні повтори, символічні натиски, мова його оповідань стає більш пластичною, обростає розгалуженнями, тонкими синонімами, грає асоціаціями.

Композиційним стрижнем ранніх оповідань є парадокс, який посилюється від початку до кінця твору („Друг уряду”, „Духовний радник”, „Доктор звеселяння”, „Найщасливіша родина місяця”). Ленц використовує різні лексичні та синтаксичні засоби для створення комічного ефекту, як-от синоніми, антоніми, епітети, перифрази, оксюморони. На синтаксичному рівні – це поширені та складні речення. Мова раннього Ленца не насичена особливо розгорнутими порівняннями і тропами, навпаки, це – максимально простий підбір нейтральних лексем. І саме на такому тлі особливо вирізняється емоційно забарвлена мова персонажів його оповідань.

Більш “зрілі” малі епічні жанри письменника багато в чому експериментальні. Він шукає спосіб висловлення, як правило, за рахунок формальних експериментів, як-от форми оповідання від різних осіб чи жанрової тональності. Ці пошуки, звичайно, не могли не позначитися на мові, що стає значно еластичнішою та розкутішою завдяки розвиненій синонімії, метафоричності, порівнянням та поширеним реченням. Про намагання вплинути на читача свідчить різноманітність повторів. При цьому до словесних повторів приєднуються паралелізми, антитези, алітерації, градації. Для правдивості опису письменник додає ще й терміни і професіоналізми: мову моряків, вислови торговців, наукову термінологію, воєнну лексику тощо. До цього періоду можна віднести оповідання „Пов’язка на очі”, „Той, хто псує гру”, „Люди Гамбурга” та інші.

Лише в третій період творчості Ленц виявив повністю свій талант оповідача. Тут проявився відшліфований стиль талановитого, всесвітньовизнаного письменника. Він продовжує експерименти з формою оповідань, але робить це вже економно й майстерно: оповідання на 9 сторінок з трьох речень ("Ейнштейн перетинає Ельбу коло Гамбурга") або монолог-звернення ("Вісімнадцять діапозитивів"), опис подій від різних осіб ("Закони падіння", „Команда”). Основою стилю Ленца стає синтаксис: речення-періоди з різноманітними типами підрядних та перелічувальними рядами надають його лінгвопоетиці поліфонізму.

Отже, як і будь-який інший, ідіолект Ленца еволюціонує від тексту до тексту, формуючи мовленнєві риси, які стають константними: використання символів, термінів, топонімів, деталізованих макроречень, лейтмотивних повторів тощо. Ці та інші засоби, що разом вирізняють ідіолект Ленца, досліджено в подальших розділах дисертації: на лексичному, синтаксичному та синтезованому лексико-синтаксичному рівнях.

У другому розділі реферованої роботи „Лексичні засоби ідіолекту Ленца в малих епічних жанрах” на конкретних мовленнєвих прикладах досліджено домінантні риси ідіолекту З. Ленца на рівні лексики. Серед лексичних уподобань З. Ленца можна виділити відчутний потяг до символізації. Адресант не перенасичує мовлення різноманітними тропами, проте, їх використання завжди доцільне. Статистичні дані щодо використання тропів у новелістиці Ленца наступні: оксюморон - 30%, епітет - 30%, символ - 20%, метафора - 8%, порівняння - 12%. Улюбленим лексичним прийомом Ленца є контрастне поєднання характеризуючого прикметника-епітета з абстрактним іменником. Таким чином індивідуально-авторська епітетна конструкція передає одночасно подію і емоційний стан. Такі оксюморони виразно свідчать про лінгвістичну сутність мовленнєвої естетики письменника, підкреслюючи його  ставлення до „абсурдності” існуючого світу.

Особливою вагою в концептосфері оповідань наділено символи. Специфіка експресивності символу полягає в його „згорнутості”. Символ має  у Ленца своє імпліцитне, приховане значення, інколи й не одне. Він відчутно впливає на адресатів, що сприймають його загальнокультурну, надособистісну семантику. Ленцівські символи часто стають лейтмотивними, тобто переходять з одного художнього твору до інших, наприклад, оповідання “Уламки” та роман “Людина в потоці” або оповідання “Бігун” та роман “Хліба та видовищ”. Символ “бігу” займає важливе місце серед реалій, що моделюють цілісну мовну картину світу З. Ленца. Символічну роль в оповіданнях Ленца відіграє й природа, яка часто виступає однією з дійових осіб (новели “Лукас, покірний слуга”, “Настрої моря”, “Потоп приходить своєчасно”, „Уламки”, „Там на островах” тощо). Так, наприклад, одним з перехідних символів є вогонь, але не той вогонь, що слугує мирним цілям, у яких зазвичай його використовують люди. У текстах Ленца вогонь - візуальний символ ненависті й гніву. Особливо важливу роль в концептосфері Ленца відіграє вода, що можна пов'язати з біблійною ідеєю походження всього сущого з води. Надаючи денотативному значенню слова ”вода” символічного змісту, письменник вкладає в нього власну картину світу. Позалінгвальні чинники саме цього символу можна знайти у філософії К. Юнга з його книги “Свідоме та несвідоме”.

Зображення природи символізують події і духовний світ людей. Часто символи в Ленца стають ключовими словами, вони розвивають сюжет, створюють цілісну систему образів, виконують текстотвірну функцію. Як уже зазначалося, деякі символи (бігу, води, вогню) “подорожують” з одного оповідання в інше, стаючи постійними. Вони несуть у собі більш глобальне концептуальне значення, відтворюють мовну картину світу адресанта і мають певний набір супроводжуючих мовленнєвих засобів і конотацій.

У тому, щоб стиль Ленца нагадує документальну, хронікальну оповідь, значну роль, крім синтаксичних засобів (розтягнутих через деталізацію макроречень, перелічувальних рядів, повторів), відіграють і лексичні засоби, де першочерговою є доцільна термінологія, котра, є характерною ознакою наукового стилю. В малій епіці Ленца терміни досить різнорідні й органічно вводяться до авторського мовлення при описі морських пейзажів чи батальних сцен. Термінам також належить певна роль у формуванні художніх образів. Їх вживання наближає мовну картину світу автора до реальної, допомагає утворенню ритму, сприяє образності тощо.

Тексти Ленца неможливо уявити собі і без топонімії. Форма топонімічної одиниці може бути представлена через ментальні категорії, оскільки когнітивна структура похідного слова корелює з його словотворчою моделлю, що є тим каркасом, тієї прототиповою конструкцією, яка потім наповнюється конкретним лексичним змістом. Топонім у Ленца – це потужний виражальний засіб, що дає багатий матеріал для лінгвістичної оцінки тексту. Маючи чимало потенційних сем, він відіграє суттєву роль у забезпеченні повноцінного сприйняття прагматики тексту, посилює експресивність та емоційну виразність тексту, створює той чи інший образ. Топографічне тло завжди відіграє в його оповіданнях вагому роль, чи то північнонімецький прибережний ландшафт, чи острови, портовий квартал Гамбурга, Ельба, східнопруська земля Мазурія чи норвезький фіорд, савани або пустеля Африки. Автор втискує надрегіональне значення в опис регіональних особливостей. Герої творів Ленца завжди несуть на собі відбиток свого місця народження та проживання.

У третьому розділі „Синтаксичні засоби ідіолекту Ленца в малих епічних жанрах” було встановлено, що найяскравіше відмінності ідіолекту Ленца виявляються на рівні синтаксису. За рахунок численних повторів, величезних речень-періодів, парентез, ізоляцій створюється детальний, скрупульозний опис дослідника вчинків та станів людини – З. Ленца.

Однією з характерних рис синтаксичної побудови тестів Ленца є парентези. В його оповіданнях переважає експресивна парентеза (60%). Оскільки вона слугує цілям передачі схвильованого мовлення, то відносно рідко виражає ряд значень, типових для парентези загалом. Змістове значення парентези в оповіданнях тісно пов'язано з її використанням для посилення емоційності, створення експресії. Парентези Ленца здебільшого привносять додаткові дані про предмет головного повідомлення.

Основу лінгвістичної естетики Ленца можна визначити як “мозаїчність”. Так, не завжди простежується прозорий змістовий зв’язок, але завжди існує глибинний на рівні контекстуальної синонімії, яка переростає в топікальні ланцюжки. Цю стильову рису підмітив дослідник Ю. Архипов, який зазначав, що нікому, крім Ленца, "не підвладна така виразна чіткість немовби оживлених, стереоскопічних «діапозитивів», така суверенна сила предметної, немовби чисто зовнішньої, але такої багатозначної зображальності." Ця стильова манера проявляється на мовному рівні у використанні нейтральної лексики з обмеженою полісемією, повторів, парентез, макроречень. Тут безумовно виявляється вплив "документального стилю" літератури постмодернізму, яка навмисне уникає всіляких прикрас і лише реєструє явища дійсності. Проте, стиль З. Ленца не можна назвати чисто документальним. В ньому вишукано переплітаються реалізм і метафоричність, епічна широта й анекдотична стислість, розмовний і піднесений стиль, що забезпечує неповторність манери письма.

Оповідання письменника (особливо пізні) важко читаються не лише із-за надмірно довгих речень, але й через поширеність їх. Статистичний аналіз речень показав, що найбільш поширені в оповіданнях Ленца речення з трьома підрядними, як правило, різних типів (найчастіше використовуються означальні підрядні та підрядні часу), потім ідуть макроречення, складнопідрядні з двома підрядними і т. і. Еліпси дуже мало представлені в стилі письменника.

Довжина речень З. Ленца не в останню чергу створюється за рахунок великої насиченості елементарного речення групами однорідних членів, особливо однорідних додатків та предикативів. За рахунок субстантивних однорідних членів створюється експресія оповідання, при цьому найчастіше як інформативно навантажений сприймається перший компонент, а інші члени слугують посиленню вже зазначеної властивості або якості. Довгі речення виступають також засобом ущільнення художнього часу, дозволяючи письменникові в межах однієї синтаксичної одиниці показати події, що займають роки в житті персонажів, і це відіграє не останню роль у короткому епічному жанрі взагалі. Ленц використовує різні типи синтаксичного зв’язку: сполучникові та безсполучникові. Хоч асиндетичний зв'язок менш представлений у його малих епічних жанрах (приблизно 35%), проте, і він має значні стилістичні функції. Як відомо, безсполучниковий зв'язок яскравіше передає цілу ситуацію порівняно зі сполучниковим, будучи більш короткою формою вислову.

Яскравими прикладами синтаксичної стилістики Ленца є оповідання „Вісімнадцять діапозитивів”, „Дихальні вправи”, „Паніка” і  найбільше – “Ейнштейн перетинає Ельбу коло Гамбурга”  (яке займає дев’ять сторінок і складається лише з трьох речень).

Окремі стильові засоби німецького письменника неможливо було класифікувати за традиційним розподілом за мовними рівнями. Тому в реферованій праці їх було винесено в окремий четвертий розділ „Багаторівневі засоби ідіолекту Ленца”. До них, у першу чергу, віднесено всі мовні засоби вираження комічного, які в Ленца торкаються практично всіх текстотвірних одиниць: на рівні слів, речень, абзацу.

В роботі стверджується, що Ленц використовує майже всю палітру комічного: від м'якого, ненав’язливого гумору до викривальної сатири, парадоксу чи гротеску, але його найулюбленішим видом є іронія. Тут йдеться про так звану «лейтмотивну іронію», актуалізація якої відбувається на основі знання всього художнього тексту. 

Одним з найуживаніших втілень іронії на словесному рівні в Ленца є одночасна реалізація двох лексико-семантичних варіантів полісемантичного слова. Семантичною основою іронічного використання слів є принцип семантичної двоплановості, яка створюється прямим і переносним значеннями слова. Адресант користується і заздалегідь іронічними тропами, такими, як гіпербола. В створенні іронічної прагматики беруть участь різні тропи: метафори, порівняння та ін. Синтаксичні засоби іронії можуть бути як чисто формальними (ненормативний або незавершений порядок слів), так і стильовими: вступні речення, риторичні питання, приєднувальні та виносні синтаксичні конструкції, повтор. Використовуючи різною мірою всі ці прийоми в текстах, Ленц надає перевагу парентезам, повторам, та інколи риторичним питанням. Статистично було визначено: найбільшу роль y реалізації функції смішного виконують такі лексичні засоби, як: антонімічна лексика (34,4%), терміни (21,9%), лейтмотивні описи (13,6%), повтори (12,1%), гіперболи (5,9%), метафори (5%) та оксюморони (4,1%). Проте певну роль у створенні моделі парадоксу відіграє й синтаксис за рахунок парентез (1,8%), зевгм (1,2%).

У четвертому розділі доводиться, що Ленц використовує різні лінгвістичні засоби комічного в малих епічних жанрах, вдаючись практично до всіх текстотвірних одиниць: на рівні слів, речень та абзаців. Взагалі, доречно говорити про комплексність комічного в текстах письменника. Тобто комічне можна розділити на лінгвістичну мікроодиницю, окремий прийом та на комплекс, макроодиницю або цикл. До першого можна віднести різні мовленнєві засоби іронічного зображення: синоніми, антоніми, метафори, оксюморони тощо. Комічний комплекс визначити важче, бо він сприймається лише на текстовому рівні. Тут йдеться про цикли оповідань, які відрізняються за своїм стилем від інших, - про так звані „збірки анекдотів”: “Такою ніжною була Зуляйкен” (1955), якоюсь мірою “Розповіді Лемана” (1964), “Запах мірабелі”, (1975). Ці збірки відрізняються від інших розмовним стилем оповіді, що більше нагадує усні гуморески, аніж письмовий текст, (жанр досить рідкісний в повоєнні роки в Німеччині), але вони виявили ще одну грань обдарування Ленца. Прагматика оповідача спрямована лише на спілкування з читачем, щоб увести його у семантику веселих випадків з життя односельчан. Така спрощено-розмовна оповідь нагадує традиції німецьких народних “шванків”.

До лексико-синтаксичних рис ідіолекту Ленца належать також повтори як самостійні стимули естетичного і експресивного сприйняття синтаксичної симетрії, засіб вираження авторської модальності та прагматичної настанови тексту. Повтори є глибинними текстовими категоріями, що здатні формувати художній образ як єдність поняттєвої структури та її мовного втілення. Повтори завжди пов'язані з авторським ставленням до того, що він описує, і з його наміром, тобто з авторською модальністю й авторською інтенцією: остання матеріалізується в тексті в прагматичну настанову. Найчастіше повтори у Ленца виконують емоційно-експресивну функцію, як-от висловлення іронії, сумніву чи іноді навіть гніву. Вони сприяють створенню іронічного підтексту. Особливо важливі тут тавтологічні повтори окремих слів-характеристик, що лейтмотивом проходять через увесь текст і стають символами. Також повтори породжують архітектоніку абзаців, слугують засобом когезії. Повтори, як лексичні, так і синтаксичні, створюють ритм прози за рахунок лейтмотивних ізотопних ланцюжків.

У пошуках нових виразових засобів З. Ленц - як і багато його колег - звертається до безпосередньої форми прямої мови: монологу, діалогу, полілогу, але, на відміну від інших, у нього композиційно-мовленнєва форма оповідача, який стоїть над дією та знає більше від учасників чи очевидців історії, уже не викликає довіри. Точка зору оповідача в його оповіданнях все частіше збігається з точкою зору учасника зображених подій, що сповідується, виправдовується або відстоює свою правоту.

Оповідання Ленца, написані від першої особи, характеризуються підвищеною емоційністю, спонтанністю, ситуативністю. У деяких з них письменник взагалі експериментує на рівні форми. Він створює удаваний діалог, де розповідь веде один зі співбесідників. Іншого учасника діалогу реалізовано в оповіданні імпліцитно, і читач може судити про його реакцію із реплік основного оповідача. Такі оповідання можна назвати “монологом-зверненням”. Дослідник Х. Петцольд називає їх ”монологічним діалогом”.

Зазначену форму викладу не можна назвати ані монологом, ані діалогом, це – щось середнє між ними, тому що постійно відчувається присутність ще одного учасника бесіди. Звернення до адресата обов’язкове в словесному творі, немов диктує З. Ленц, мовлення не може бути односпрямованим. І саме описана форма монологу-звернення є найкращою демонстрацією спілкування адресанта з адресатом.

Отже, формуючи власний стиль, Ленц багато експериментує з мовленням своїх оповідань. Ще одну цікаву задумку він реалізує в поліоповідальній формі викладу. Так, в оповіданнях “Команда” та “Закони падіння” перспективний характер правдивої розповіді виявляється ще краще, бо обидва тексти складаються немовби з окремих фрагментів. Тут Ленц використовує ще один стильовий прийом - внутрішній монолог, що виділяє суб’єктивне сприйняття як єдину базу розповіді, так що немов він створює три автономні розповіді, надаючи читачу право вибирати той чи інший варіант.

Поліоповідальність творів Ленца свідчить, по-перше, про так би мовити „стильотворчий” талант письменника, його вміння втілюватися в мовлення будь-якої особи і, по-друге, про здатність через підвищену емоційність посилювати вплив на адресата, змушуючи його співпереживати комусь з діючих осіб, визначатися з позицією. Але така форма вимагає від письменника мовного варіювання: щоб відрізнити одне висловлення від інших, треба урізноманітнювати мовні засоби, оскільки кожен мовець має свої ідіолектні особливості: один говорить коротко і чітко, а інший полюбляє поширені описи; один володіє літературною мовою, а інший демонструє її діалектні відмінності. Усе це розмаїття вдається продемонструвати Ленцу завдяки подібній формі оповіді.

При уважному аналізі відомих романів Ленца впадає у вічі відсутність чіткої когезії та когерентності між їх окремими частинами: їх можна розглядати як збірки оповідань, пов’язаних однією тематикою та спільними героями. Деякі великі за обсягом прозові твори в нього немовби складаються зі шматочків, які при уважному розгляді є нічим іншим, як закінченими оповіданнями. Адже саме в малих епічних жанрах Ленц не гірше, ніж у романах, а може, й краще реалізував свій самобутній стиль.

ВИСНОВКИ

1. Сучасна лінгвістика активізує дослідження індивідуального стилю як одиницю національної мови. Крім того, до художніх текстів зараз застосовують загальнофілологічний підхід, що включає когнітивні, прагматичні, лінгвальні та позамовні методи дослідження. Проблема індивідуального мовлення особливо вагома в лінгвістиці тексту, адже кожний автор відбирає мовні засоби відповідно до своєї прагматики, згідно зі своїми лінгвістичними уподобаннями та філософією мови. Тому в письменника є своя мовна картина світу, котра і втілюється в індивідуальному стилі, як особливому способі  оформлення думки.

2. У реферованому дослідженні було обрано для дефініції індивідуальної манери адресанта термін “ідіолект”, який означає ту систему мовних засобів автора, що формується на основі прагматики його мовлення. Не заперечуючи можливості синонімічного використання термінів „ідіолект”, “ідіостиль” та “індивідуальна мовленнєва система", перевагу  віддано терміну “ідіолект” за його звукову, морфемну та семантичну прозорість та пряме співвідношення з національною мовою (як націолекту) через ланку „–лектів” до конкретного індивідуального „лекту”. 

4. У “ранньому” періоді своєї творчості у манері й тематиці Ленц наслідує відомих авторів (Камю, Брехта, Кафку, а особливо Е. Хемингуея та В. Борхерта). Від Хемінгуея до стилю Ленца приходять полісемічні властивості лексики, анафоричні повтори; від Борхерта – мовна економія; від Кафки – символізація.  Але письменник вже на першому етапі майстерно будує текст на парадоксі, коли від назви до пуанту зростає градація комічного і семантика опису змінюється на протилежну. Парадокс допомагає письменнику вважати світ алогічним за суттю, а художній твір як його відображення алогічним за когезією та когерентністю. Використовуючи в оповіданнях різні засоби комічного, залучаючи до втілення своєї світоглядної прагматики всі рівні мови, автор демонструє не лише легкий гумор, а й їдку сатиру.

5. До улюблених стильових засобів Ленца відносяться оксюморони, епітети, символи, метафоричні переноси, порівняння, алегорії тощо. Велику роль в оповіданнях Ленца відіграють символи, які, переходячи з одного твору в інший, стають лейтмотивними. Концепти „вогонь”, „вода” оживають у нього і діють як реальні персонажі завдяки яскравим метафорам, порівнянням, уособленням тощо, символізуючи духовний світ людей.

6. Герої Ленца завжди залежать від місця народження та проживання і від соціального статусу, про що свідчить насиченість оповідань топонімами, термінами та діалектними висловлюваннями. Але автор уводить надрегіональне значення в опис регіональних особливостей. І тим самим піднімає провінцію з її локальним колоритом до загальнолюдського рівня.

7. Найяскравіше відмінності ідіолекту Ленца виявляються на рівні синтаксису за рахунок численних повторів, громіздких речень-періодів, парентез, ізоляцій створюється детальний, скрупульозний опис вчинків та станів людини. Повтори в оповіданнях Ленца, як лексичні, так і синтаксичні, не лише сприяють полісемантичному зображенню фактів, не тільки підвищують напругу дії за рахунок глобальної деталізації, а й створюють ритм оповідань через лейтмотивні ізотопні ланцюжки. Парентези є одним з улюблених експресивних синтаксичних компонентів ідіолекту Ленца. Автор використовує їх для затягування часу і деталізації опису. За допомогою вставних речень створюються рівнобіжні значеннєві потоки, що дозволяють автору миттєво змінювати кут зору, створювати узагальнення і конкретизації сюжетних колізій.

8. Стиль оповідань Ленца можна назвати документальним,  майже науковим, настільки великим є нагромадження термінологічних деталей, настільки рівним та нейтральним опис. Макроречення виступають засобом ущільнення художнього часу, дозволяючи в межах однієї синтаксичної одиниці показати події, що займають роки в житті персонажів. Речення-періоди надають єдності ланцюжку різнорідних явищ, об’єктів, вражень.

9. Працюючи над пошуком власного стилю, Ленц звертається до різних типів прямої та непрямої мови: монологу, діалогу тощо. Найвдалішою його знахідкою можна вважати монолог-звернення, в якому присутність співрозмовника відчутна лише з реплік мовця. Розповідь від першої особи викликає особливу довіру читача і має свій набір стильових прийомів: використання особових займенників, модальних часток, розмовних зворотів, еліптичних речень тощо. Цей вид експериментального діалогу відіграє важливу функцію в задумі письменника.

10. Свої найкращі стильові риси Ленц виявив у малих епічних жанрах не менше, а можливо й більше, ніж у романах, в яких ("Урок німецької", "Приклад", " Міські плітки") помітна відсутність чіткої когезії та когерентності між їх окремими частинами як і те, що кожний розділ є самодостатнім і завершеним, що дозволяє ці романи розглядати як збірки оповідань, пов’язаних однією тематикою та спільними героями. Наведені аргументи свідчать про те, що мова його малих епічних жанрів є будівельним матеріалом для його епічних творів.