ЕПІСТЕМІЧНА МОДАЛЬНІСТЬ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ (діахронний аспект)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕПІСТЕМІЧНА МОДАЛЬНІСТЬ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ (діахронний аспект)
Альтернативное Название: Епистемична модальность в английском языке (диахронный аспект)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної для дослідження теми, визначено об’єкт і предмет, мету, завдання, фактичний матеріал та методи його дослідження, наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність одержаних результатів, сформульовано винесені на захист положення та описано структуру дисертації.


У першому розділі „Теоретичні засади вивчення епістемічної модальності” розглянуто проблеми і напрямки наукових досліджень, що сприяли поглибленому вивченню категорії модальності. Це лінгвістичне поняття багатьма своїми параметрами пов’язане з модальністю в логіці, де воно і виникло, та у філософії, зокрема епістемології – науці про знання, що досліджує природу знань, їх джерела, розрізнює справжні (адекватні) та хибні знання з погляду істинності та раціональності. У сучасному мовознавстві розвиткові теорії модальності сприяв антропоцентричний підхід до пояснення мовних явищ. Лінгвопсихологічне дослідження мовної особистості враховує систему цілей, мотивів, настанов, життєвих та ситуативних домінант мовця, отже з’ясовує психічні, соціальні, культурні, етичні та інші складники його мови, що важливі також у розкритті ЕМ.


У межах традиційної граматики докладно вивчені значення способів дієслова, модальних дієслів і підготовлено ґрунт для розкриття категорії модальності з функціонального погляду (О.І.Смирницький, Б.А.Ільїш, І.Б.Хлєбникова). У сімдесяті – вісімдесяті роки XX століття модальність у лінгвістиці тлумачать як функціонально-семантичну категорію (В.В.Виноградов, О.В.Бондарко, О.І.Бєляєва, А.Д.Бєлова, Л.О.Бирюлін, О.Є.Корді, М.В.Ляпон, Г.Г.Сильницький, В.С.Храковський, С.М.Цейтлін, М.О.Шелякін та ін.). Категорію модальності, зокрема епістемічну, вивчали зарубіжні вчені: Ф.Палмер, А.Р.Кінг, Ф. де Гаан, Й.Нуйтс, А.Папафрагу, Г.В.Друбіг та ін.


Вивчення модальності як функціонально-семантичної категорії сприяло формуванню в мовознавстві синтетичного підходу до пояснення цієї категорії, що враховував розгалужений спектр її значень і налаштовану на них сукупність різнорівневих засобів мовного вираження. У працях цього напрямку модальність постає у вимірах формально-граматичної та функціонально-семантичної парадигматики морфологічних форм способу дієслова, у структурі синтаксичної категорії предикативності поряд із категоріями темпоральності та персональності. Синтетичний підхід уможливив розкриття транспозиційних особливостей форм дієслівного способу, що виявляються у їхній здатності до певних функціональних переходів, визначальних характеристик таких виразників модальності, як модальні дієслова, окремі семантико-синтаксичні розряди прислівників, насамперед модальних, багато з яких становлять частину вставних слів. Останні є лексичними еквівалентами модально орієнтованих дієслівних присудків згорненої головної частини складнопідрядного речення, функцію яких виконують модальні та означальні прислівники, слова інших частин мови з модальною семантикою.


Подальше вивчення категорії модальності пов’язане з встановленням її особливостей у комунікативно-прагматичному аспекті з урахуванням чотирьох чинників висловлювання (мовця, співбесідника, змісту висловлювання, дійсності) з окресленням її ролі в процесах породження та сприйняття мовлення, експліцитних та імпліцитних засобів вираження модальності в зв’язному, цілісному тексті (І.В.Смущинська, О.М.Старикова, В.І.Карабан, В.В.Козловський, А.М.Приходько та ін.), а також описом її когнітивних характеристик у процесах мовної концептуалізації світу (Т.В.Булигіна, О.Д.Шмельов).


По-новому висвітлено проблему модальності в працях, предметом розгляду яких є окремі дискурси, наприклад англомовні- аргументативний (А.Д.Бєлова) та науковий (О.М.Ільченко), французький художній текст (І.В.Смущинська).


У працях, присвячених історичному розвиткові англійської мови, окреслено ті зміни в системі мови, що характеризували підсистему модальних значень у межах її граматичного ладу з його морфологічними і синтаксичними засобами вираження модальності (В.Г.Адмоні, В.М.Ярцева, М.М.Гухман, Л.С.Єрмолаєва, О.О.Смирницька, Т.О.Расторгуєва, І.Р.Буніятова та ін.).


Наприкінці XX століття предметом досліджень англійської мови стали концептуальні основи історикопрагматичної парадигми, пов’язані з питаннями мовленнєвої комунікації та з її учасниками (адресантом і адресатoм), без яких неможливий повний вимір модальності (І.С.Шевченко).


Історичні та історико-типологічні студії англійської мови, зокрема системи її дієслівних форм, підготували ґрунт для дослідження функціонально-семантичної категорії ЕМ в аспекті становлення системи її значень та формування засобів їхнього вираження.


У другому розділі „Еволюція засобів вираження епістемічної модальності в англійській мові” показано шляхи формування значень цієї модальності в розвитку мови на тлі значення достовірності/недостовірності, що було центральним для організації повідомлення у давньоанглійській мові і мало свої засоби вираження, які змінювалися разом з новою структурою значень ЕМ. Перший параграф другого розділу „Перебудова часових і способових форм давньоанглійської мови в середньоанглійський період розвитку мови” присвячено висвітленню взаємозв’язку категорії часу і способу в давньоанглійській мові, особливостям їхніх значень і форм, характеристиці претерито-презентних дієслів, що мали повні лексичні значення і почали передавати у своїх відтінках різні модальні значення, серед них епістемічні, які виражали ставлення мовця до змісту переданої інформації, що йому не належала, оцінки її як вірогідної, сумнівної тощо.


Парадигма давньоанглійських дієслів мала складну структуру. Всі формотворчі дієслівні засоби були синтетичними, аналітичні форми тоді лише починали з’являтися. Дієсловопредикат узгоджувалося з підметом у числі та особі, його власне дієслівними категоріями були час та спосіб. Категорія часу в давньоанглійській представлена дихотомією теперішнього та минулого. Значення часу в індикативі були в ній більш загальними порівняно з сучасною мовою. Форми теперішнього часу вживалися на позначення теперішнього та майбутнього. Якщо додатково вживалися дієслова видового значення або прислівники (iu, ær) з посиланням на майбутнє, презенс набував значення майбутнього часу:


Æfter ðan ðe ic arise of deaðe, ic eow eft gemete on Galileiscum earde [AElfrics Lives of Saints, 3. 223] – Після того, як я повстаю зі смерті, я знову повертаюсь на землю галілеян.


Подія в майбутньому могла також передаватися дієслівною фразою з модальним дієсловом: for&tho ;æm ge sculonwepan - ‘therefore you shall weep.


Теперішній час міг також використовуватися на позначення минулого, коли мовець звертається або цитує заяву, зроблену іншою особою, з якою він спілкуєтеся: Gif ðu &tho ;egn sie &tho ;rymsittendes, // wuldorcyninges, swa ðu worde becwist, // rece &tho ;a gerynu, hu …- Якби ти був володарем на небесах, // (Всесвітній) Боже, тоді ти Словом Господнім говорив би, подав би священний знак, // як... [Visser]


Минулий час використовувався для вираження різноманітних подій у минулому (включно з такими, які в сучасній англійській мові передаються Past Continuous, Present Perfect і Past Perfect та іншими аналітичними формами): Her hiene bestæl se here into Werham…// wi&tho ; &tho ;one here cyning fri&tho ; nam [The Anglo-Saxon Chronicle, 74. 7(876)] - І цього року армія увійшла до Верама ... і король після цього уклав перемир’я з ними.


Категорія способу була представлена індикативом, імперативом та суб’юнктивом, форми яких у давньоанглійський період були здебільшого омонімічними, наприклад у множині: сильні дієслова – findan (інфінітив) - finda&tho ; (теперішній час, дійсний спосіб, множина), finda&tho ; (імператив, множина); слабкі дієслова - locian (інфінітив), locia&tho ; (теперішній час, дійсний спосіб, множина)– locia&tho ; (імператив, множина).


Суб’юнктив не відрізнявся від індикатива в 1 особі однини теп. часу – bere, deme – в першій і третій особах однини мин. часу. Ic Bedasende gretan ðone leofastan cyning Ceolwulf [Bedes Ecclesiastic History of the English People, 1] – Я, Беда, шлю привітання свої дорогому королеві Кеольвульфу. Nu bidde ic. [The Sermones Catholici, i. 8. 9] - Зараз я прошу.


Категорія числа на відміну від категорії особи ніколи не нейтралізувалася. Особа завжди була виражена лише в індикативі теп. часу однини та в індикативі мин. часу 2-ої особи. Форми особи не мали розрізнення у множині та в суб’юнктиві.


Використання умовного способу в давньоанглійський період має певні особливості, що відрізняють його від вживання у сучасній англійській мові. У цей період суб’юнктив виражав загальне значення нереальності або епістемічне значення передбачення в умовних реченнях, інших гіпотетичних контекстах волевиявлення, допустовості, а також у реченнях часу, результату, при передачі непрямої мови з метою дистанціюватися від змісту чужих слів: nu sume men secgað &tho ;æt &tho ;a beteran wæren [Pres. Subj.] &tho ;onne nu sien [Pres. Subj.] [Orosius, 2.5.7. – 8; 86] – дехто говорить, що тоді кращі були часи, ніж вони є тепер.


Cуб’юнктив теп. часу міг передавати ті самі відношення, що й індикатив теп. часу, і вживався у випадках переказування чужих слів, виражаючи незгоду мовця з почутим на основі своїх власних знань: He sæde &tho ;eah &tho ;æt land sie swi&tho ;e lang north &tho ;onan [Orosius, 17. 3]. – Однак, він зауважив, що земля та (нібито) розташована далеко на схід звідси.


Водночас суб’юнктив теп. часу міг бути зорієнтованим на дію в майбутньому: Ne forealdige &tho ;eos hond æfre [Bedes Ecclesiastic History of the English People, 166. 10]. – Не ослабне та рука ніколи.


Суб’юнктив мин. часу виражав такі ж часові відношення, що й минулий час: незавершену, звичну в минулому дію: ac he frægn ofer eal undea inga // Deormod hæle&tho ;, hwa ða duru heolde (imperfect) [Battle of Finnsburh, 22]. - Однак він спитав спершу відкрито, герой з безстрашним серцем, який оберігав ворота, і дію завершену: frægn gif him wære // æfter neodlaðum niht getæse (pluperfect) [Beowulf, 1319] - Він спитав, чи ніч ... пройшла спокійно у душі принца. Суб’юнктив мин. часу міг передавати також завершену (доконану) дію, що передує іншій дії в минулому: Ond &tho ;æs ofer Æstron gefor Æ&tho ;ered cyning; ond he ricsode fif gear [Orosius, 15. 1] - і потім після Великодня помер король Альфред, і правив він п’ять років або набував значень залежного майбутнього (Future in the Past): … &tho ;æt hig &tho ;æs æðelinges eft ne wendon, Þæt he sigehreðig secean come [Beowulf, 1596] - Воїн не посмів би, вони думали, горді перемогою, знову прийти на пошуки...


Форми теперішнього часу претерито-презентних дієслів у давньоанглійській мові були також формами минулого часу (точніше, перфектними формами, що позначали дію в минулому, яка стосувалася теперішнього). У середньоанглійській та ранньоновоанглійській мовах такі дієслова почали вживатися як модальні модифікатори речення, поступово втрачаючи свої лексичні значення і позначаючи відношення до дії, яку виражало інше дієслово в інфінітиві, що стояло після них: Þe him aht sceoldon – ‘what they owed him.


У давньоанглійській було 12 претерито-презентних дієслів: ag; cunnan, can; dear(r), sculan, sceal; magan, mæg; mot, у сучасній мові лишилося шість із них: owe, ought; can; dare; shall; may; must. Функціонально до розряду претерито-презентних дієслів наблизилися дієслова willan, що в давньоанглійській передавало значення бажання, наміру, та be to.


Головною ознакою системи давньоанглійського дієслова була омонімія синтетичних форм. У середньоанглійському та ранньоновоанглійському періодах відбулася уніфікація їх у зв’язку з появою нових аналітичних форм та нових граматичних категорій. У цей період ще більше зросла омонімія форм, зокрема у вираженні способу – індикатив та суб’юнктив не розрізнялися у множині. Коли в XV столітті дві основи минулого часу сильних дієслів злилися, то збіглися також усі форми способів у минулому часі, окрім дієслова to be. Воно зберегло свою форму для суб’юнктива мин. часуwere для опозиції was. Розрізнення часів збереглося в дієслівній парадигмі. Минулий час позначався „зубним” суфіксом у слабких дієсловах та зміною кореневого голосного у сильних дієслів. У пізньому середньоанглійському періоді з’явилася неособова форма дієслова герундій.


Відбулися зміни в групі претерито-презентних дієслів. Вони втратили розрізнення форм у числі та способі в теперішньому часі. Дієслово can, couth/coude як модальне дієслово, що позначало фізичну чи розумову здатність, поступово витісняє давньоанглійське mæg: I grant thee lyf, if thou kanst tellen me // What thing is it that wommen moost desiren [J.Chaucer, Canterbury Tales].


Порівняно з давньоанглійським meahte, mihte середньоанглійське mighte (may) звузило значення, що передавалися ним. Його значення фізичної та розумової здатності перейшли до дієслова can.


Зазнало змін і повнозначне в давньоанглійській дієслово sceal, у середньоанглійській воно зберегло лише дві свої форми: індикатив мин. часу та суб’юнктив мин. часуsholde, sholde(n), що вживалися в цей період на позначення необхідності, обов’язку: Nay, by my fader soule, that he schall nat!” // Seyde the Shipman, “heer schall he nat preche [J.Chaucer, Canterbury Tales]. Форма sholde також використовувалася в суб’юнктиві теп. часу як shall, однак згодом втратила зв’язок з shall та оформила свою систему значень і стала окремим модальним дієсловом (should у сучасній англійській мові), позначаючи ірреальну дію.


Схожі тенденції відбулися в розвитку дієслів must і ought. Форми в теп. часі були втрачені, а must набуло значення “обов’язку” і зараз його кваліфікують як форму теп. часу. У давньоанглійській moste, mostest, mosten були формами минулого часу претерито-презентного дієслова mot (can), що вживалося у прямому своєму значеннімогтиу контексті підмета-назви істоти. Залишки старого використання must як форми минулого часу можна знайти в сучасній англійській у непрямій мові: He said that he must go.


Дієслово ought(e) в середньоанглійській теж набуло значення теперішнього часу (його формами в минулому часі в староанглійській було agte, agton, agten - дієслово agan), поступово воно здобувало статус модального дієслова, зберігши первісне значення “володіти, мати” в іншій своїй словоформі, похідній від давньоанглійського дієслова ag (у сучасній англійській мові – own). У середньоанглійський період це дієслово широко застосовувалось як модальне на позначення волевиявлення: He wolde smyle and holden it folye, // And seye hym thus, "god woot, she slepeth softe ... [J.Chaucer, Canterbury Tales] У процесі розвитку англійської мови дієслова shall та will (should - would) послабили своє лексичне значення і поступово перетворилися на допоміжні дієслова.


Отже, у давньоанглійський період розвитку англійської мови категорії часу та способу були тісно пов’язаними. Система часових форм та засобів вираження значень різних способів у цей період перебувала на етапі розвитку. Можливе виділення спільних контекстів паралельного вживання умовного способу (суб’юнктива) та дійсного (індикатива). Зокрема, індикатив уживався для передачі непрямої мови паралельно з використанням у функції суб’юнктива. Сфери застосування суб’юнктива та індикатива теперішнього часу перетиналися, вибір використання форми визначався синтаксисом речення.


Суб’юнктив теп. часу у давньоанглійській використовується як теперішній постійний час, що позначав дії, стани, процеси, котрі відбуваються в момент мовлення, а також у всі періоди часу й після моменту мовлення, тобто здійснюються як постійна закономірність або особливість чого-небудь. За правилами граматики сучасної англійської мови ці значення виражає індикатив теперішнього часу (The earth rotates round its axis).


Претерито-презентні дієслова, з яких згодом виникли модальні дієслова, у давньоанглійський період вживалися як повнозначні. Відтінки значень, які вони передавали, розміщені у площині нереальної модальності можливості, передбачення, гіпотези, умови, бажання. Перші три з них згодом стали підґрунтям для значень ЕМ у суб’юнктивно-інфінітивних конструкціях.


У середньоанглійський період розвитку англійської мови розпочалася нівеляція закінчень особових та способових форм дієслів, посилюється омонімія форм. Послаблення синтетизму спонукало до перебудови граматичних засобів вираження способу як морфологічної категорії дієслова. Розпочинається розвиток аналітичних форм для позначення відношення часу повідомлення до моменту повідомлення з погляду мовця. Аналітизм сприяв не тільки уточненню граматичних часових значень, а й формуванню нових засобів вираження способів дієслова – головного експонента категорії модальності.


У середньоанглійській мові спостерігається перехідний етап утворення так званих семантично легких (допоміжних) дієслів, які виражають час і спосіб. У цей період формуються особливі модальні дієслова, які „працюють” не тільки на морфологічну категорію способу дієслова, а й на синтаксичну модальність як на складник предикативності речення. Допоміжні дієслова ставали виразниками модальності й часу і сприяли формуванню аналітичних засобів вираження граматичних категорій англійської мови, а отже й модальності речення.


У своїх модальних значеннях ці дієслова виражали не лише об’єктивну модальність, а дедалі більше суб’єктивну, модифікуючи першу в плані оцінки ірреальної дії як бажаної, можливої, вірогідної, такої, котра може бути виконана чи передбачена за певних умов. Останні значення ставали компонентами ЕМ.


У другому параграфі другого розділу дисертації Епістемічність складнопідрядних речень показано, як зі спеціалізацією модальних дієслів на вираженні ЕМ пов’язане урізноманітнення типів складнопідрядних речень, що формуються як семантико-синтаксичні утворення для передачі різних значень ЕМ з використанням узгодження часів, зумовленого епістемічними вживаннями суб’юнктива.


Зміна форм вираження способів дії в англійській мові супроводжувалася певними змінами в уявленні процесу, стану дії в свідомості мовця, в співвіднесенні площини об’єктивного часу дії та суб’єктивного – у вимірі мовця, з його оцінкою процесу, стану дії як дійсно необхідних, можливих чи вірогідних.


У ранньоновоанглійський період розвитку англійської мови почали з’являтися специфічні значення в індикативі та оптативі, що згодом стали виразниками епістемічності, оформили ця категорію в умовному способі. У давньоанглійській оптатив мав ряд закінчень, які відрізняли його від форм індикатива. Згодом з втратою закінчень різниця між формами дієслів у оптативі та індикативі майже зникла. Істотна перебудова опозицій в системі способів дієслова привела до того, коли та сама форма, що збігалася з інфінітивом, могла виступати в незалежному і підрядному реченні, в розповідному і спонукальному реченнях. Цей етап у розвитку мови характеризується як поступовий перехід у системі дієслова від вираження модальних значень флективними формами дієслова до вираження їх контекстом та інтонацією в певних типах речень. Сприятливим контекстом для розвитку умовного способу були нереальні дії і непряма мова. Сам перехід від морфологічних до синтаксичних засобів вираження модальності позначений зміною функцій форм модальності, коли ставлення суб’єкта дії до виконуваної ним дії поступово переходить від дієслівних способів до допоміжних модальних дієслів, які в свою чергу, формуючи аналітичні форми суб’юнктива, стають спроможними виражати відношення змісту речення до дійсності в плані реальності/нереальності. Зміна форм вираження умовного способу тісно пов’язана зі змінами в його семантичній сегментації.


У середньоанглійський період морфологічний суб’юнктив був витіснений модальними перифрастичними конструкціями. У цей період відбувається зростання кількості умовних речень для вираження ЕМ. У давньоанглійський період для передачі різноманітних відтінків дії, що так чи інакше були дистанційовані від ствердження реального факту її протікання, використовувався умовний спосіб. Ідеться про різного роду оптативні вживання, формулювання реальної чи нереальної умови, за якої дія могла відбутися.


Давньоанглійське і сучасне англійське речення з переказуванням  оформлені по-різному. Зокрема, перше стабільно має присудок в умовному способі, особисте ставлення мовця до первинного тексту в прямій мові ніякої ролі тут не відіграє. Вираження вірогідності переказаної мови у сучасному англійському реченні є факультативним елементом: вона може бути відзначена, але це не є обов’язковим.


Умовний спосіб у давньоанглійський період також широко використовувався у сполученнях претерито-презентних дієслів scullan/willan, які є атематичними, з інфінітивом: He sæde &tho ;æt he æt sumum cirre wolde fandian hu longe &tho ;æt land nor&tho ;ryhte   læge, o&tho ;&tho ;e hwæ&tho ;er ænig mon be nor&tho ;an &tho ;æm westenne bude [The Voyage of Ohthere]. – Він сказав, що колись (нібито) хотів з’ясувати, як далеко простягається земля на північ, чи хто-небудь жив на півночі пустиря.


З переходом парадигми дієслова англійської мови від флективної, де показниками особових та способових форм були флексії, до аналітичної, де граматичними маркерами модальності стають допоміжні дієслова, змінювалися функції, значення і форма її способу. Умовний спосіб, оформлений аналітичними конструкціями, спеціалізувався на вираженні гіпотетичних дій, які відбувалися раніше від інших або здійснювалися паралельно з ними. Це зумовило появу типової для дієслів умовного способу синтаксичної конструкції – складного речення з підрядною умовною частиною, в якій визначено умови виконання певної нереальної дії, вираженої в головній частині, з погляду мовця, його знань про стан речей.


Аналіз матеріалу свідчить про зменшення питомої ваги безсполучникового зв’язку в реченнях, котрі можна інтерпретувати як умовні або умовно-наслідкові, зростання кількості складнопідрядних речень цього типу, де зв’язок між ними допомагають оформити сполучники thanne; and; if; whan; though, although; as though та as if. Частішають випадки використання в цих реченнях конструкцій допоміжного дієслова + дієслова в інфінітиві, а також закріплення цих дієслівних конструкцій у кінцевій позиції підрядних речень.


У третьому параграфі другого розділу Роль модальних дієслів у епістемічній кваліфікації пропозитивної дії/події окреслено типові контексти вживання модальних дієслів у середньоанглійський період мови на тлі тих їхніх функцій та епістемічних значень, що притаманні їм у сучасній англійській мові.


Аналіз функціонально-семантичних зв’язків близьких за значенням модальних дієслів у середньоанглійській мові засвідчує подальшу парадигматизацію аналітичних конструкцій, які спеціалізуються на вираженні певних модальних значень, що додаються до значень інших поєднуваних з ними дієслів в інфінітиві. Спостерігається паралельне функціонування цієї обмеженої семантичної групи дієслів у контекстах, де вони зберігають свої лексичні значення, і аналітичних конструкціях, які виокремлюються з-поміж інших синтаксичних конструкцій тим, що починають виражати сукупність стандартних модальних значень можливості/неможливості, обов’язковості/необов’язковості, певності/непевності, вірогідності тощо.


Модальні дієслова у їхньому епістемічному значенні можна поділити на дві групи: а) фактичної можливості – kan (couthe), mighte (у сучасній англійській мові це can, may/might); б) логічної необхідності (умовиводу) – must, have to, willen (wolden) (у сучасній англійській мові це must, have to, will).


У середньоанглійській мові відбуваються зміни в структурі значень модальних дієслів. Так, kan і may, почасти зберігаючи свої основні синонімічні значення фізичної та розумової здатності людини, почали відрізнятися епістемічними значеннями. Дієслово kan окреслювало ситуацію, коли мовець не стояв перед вибором можливості, йому така можливість надавалася і він був готовий її виконати: And thynk it is a guerdon hire to serue // A thousand fold moore than he kan deserue. [J.Chaucer, Troilus & Criseyde]


Дієслово may орієнтувало виконавця на вибір однієї з кількох можливостей розвитку подій. Він був вільний вибрати одну з них. Kan у заперечній формі, у минулому часі, в контекстах дієслів на позначення розумової діяльності, в умовних реченнях виражає такі значення ЕМ, як проблематичність пропозитивної основи речення, більший ступінь невпевненості мовця у виконанні дії. Could та might як форми умовного способу позначають нереальність виконання дії, гіпотетичність пропозитивної основи висловлювання.


Дієслова must, will, would, ought, should, а також have to позначають таке значення ЕМ, як логічна необхідність, і беруть участь у формуванні умовиводу, зорієнтованого на оцінку достовірності події/ситуації. Перше з них moste в середньоанглійській позначає необхідність фактичну: And seyde hem, certein, but he myghte have grace [J.Chaucer, Canterbury Tales], а have to – необхідність теоретичну, і переконання мовця в логічній необхідності дії повідомлення: "Ek wel woot I my kynges sone is he, // And sith he hath to se me swich delite... [J.Chaucer, Canterbury Tales]


Дієслова wolde/wolden оформляють умовивід, що базується на знанні мовця про стан речей, причому іноді виражають ще й значення неминучості події, зумовленої категоричним примусом. Дієслово be to є засобом вираження епістемічного значення прогнозування. Ought to, should кваліфікують пропозитивну основу висловлювання як бажану, але таку, що не може відбутися, чи сумнівну, schall, sholde виражають значення необхідності, повинності, іноді з високим ступенем гіпотетичності.


Модальні дієслова в епістемічному значенні не мають показників часу, оскільки висловлювання, що містить передбачення, завжди співвідноситься з моментом мовлення. Форми минулого часу в епістемічному вживанні позначають лише більший ступінь проблематичності висловлювання.


Аналіз відношень, що існують у межах пар середньоанглійської may/might(e); kan/couthe; willen/wolden, і відповідно сучасної англійської мови may/might; can/could; will/would, показує, що в їхніх функціях ще немає відмінності, яка згодом спричинила поділ їх на два слова, хоча форми might (mighte), could (couthe), would (wolden) уже включають додаткову сему “якщо”, яка підсилює гіпотетичність дії/ситуації. Вони є епістемічно сильнішими від may (may), can (kan), will (willen).


Середньоанглійський період засвідчив вживання дієслова have to у модальному значенні, що мало епістемічний характер і почало виражати логічну необхідність дії з погляду мовця. Синонімія значень певних модальних дієслів у середньоанглійський період, наприклад kan та may на позначення розумової і фізичної здатності, в перспективі наближення до сучасної англійської мови зникає і переростає в різні модальні значення цих дієслів.


Четвертий параграф другого розділу Модальні слова, прислівники, частки та фрази як експоненти епістемічної модальності присвячено висвітленню ролі синтагматично ізольованих елементів у структурі речення, які виражають ЕМ. Модальні слова certeinly, soothly, surely, verray є вставними компонентами речення і виражають значення вірогідності, припущення, передбачення, а також достовірності/недостовірності. Коли таке слово є відповіддю на питання, воно заміщує все повнозначне речення без втрати його комунікативного навантаження: Is this, quod she, the cause of youre unreste? // Ye, certeinly, quod he, no wonder is [J.Chaucer, Canterbury Tales].


Модальні слова в реченні можуть займати початкову, середню або фінальну позицію, однак найвиразнішою є початкова позиція, в якій модальні слова виконують оцінну епістемічну функцію.


Значно ширше поле використання модальних прислівників як виразників ЕМ у середньоанглійській мові. Аналіз текстів цього періоду порівняно з давньоанглійською та сучасною англійською дозволяє простежити, як виділялися епістемічні значення у окремих слів, закріплювалися за ними як функція виразника ЕМ, дійшовши стадії вираження регулярних корелятивних відношень між модальними прислівниками і дієслівним предикатом головної частини складнопідрядного речення та трансформаційної заміни одних іншими.


На рівні гіпотетичної ЕМ, що передає значення можливості, припущення,  а також невпевненості мовця у дії/події, яку він описує, еквівалентом дієслівних присудків у середньоанглійській мові (типу thynke, hope, presume, suppose, gesse) є модальні прислівники possibly, impossibly. Модальне значення впевненості, достовірності дієслівних присудків головної частини речення в середньоанглійській типу quode, thynke, bileeve виражають прислівники verraily, certainly, soothly, sikerly.


У багатьох випадках вони є функціональними еквівалентами стверджувальних або заперечних речень і водночас виразниками ЕМ, оскільки зорієнтовані на оцінку пропозиції співрозмовника в плані її підтвердження, підтвердження з умовою, сумніву в можливості здійснення події/дії аж до повного заперечення такої можливості. Такі слова щоразу зорієнтовані на вираження анафоричних чи катафоричних зв’язків цілісного тексту: Now certeinly he was a fair prelaat; That verraily hym thoughte he sholde spille; And soothly, leeve brother, this is al [J.Chaucer, Canterbury Tales].


Модальні прислівники вживалися окремо, самостійно, у поєднанні з прийменником for та сполучниками and, but, що посилювали епістемічні значення прислівників. При цьому прийменниково-прислівникова конструкція виражала підкреслену впевненість мовця в реалізації дії/події (for soothe/for soothly насправді, for sikerly напевно, for ceteinly зазвичай, for verray/for verrayly дійсно). Поєднання аналізованих прислівників зі сполучником and (and certes), and certeinly і звичайно ж, and soothly і насправді ж) виражають не лише впевненість мовця у можливості виконання дії, а й окреслюють джерела цієї впевненості (знання про усталений порядок речей, його досвід): For certeinly, oure appetites heer; For sothe, I wol nat kepe me chaast in al; For soothly al the mount of citheroun; For verray wo hir wit was al aweye [J.Chaucer, Canterbury Tales]; For sikirly I saugh hym nat stirynge // Aboute his dore, syn day bigan to sprynge [J.Chaucer, Troilus & Criseyde].


Натомість конструкції модальних прислівників зі сполучником but (but certeinly але ж звичайно, but sikerly але ж насправді) виявляють ще й намагання мовця переконати співрозмовника в своїй думці, схилити його на свій бік: But sikerly she hadde a fair forheed [J.Chaucer, Canterbury Tales].


Конструкції as possible is, for possible is зорієнтовані на вираження вірогідності пропозитивної основи висловлювання.


Виразниками результативної достовірності в середньоанглійській мові були модальні фрази, що належали до безособових конструкцій: it is likely та it is im/possible, it seeme...; it is doute, вживалася також конструкція be it never so (суб’юнктив теп. часу). Частки як експоненти ЕМ у середньоанглійській мові трапляються рідко (hardily та possibly).


 


 


 


 


ВИСНОВКИ


Комплексний аналіз становлення функціонально-семантичної категорії ЕМ в англійській мові та еволюції засобів її вираження, дозволив встановити взаємопов’язаність змін у структурі модальних значень з перебудовою засобів їх вираження. Зміни, що торкалися способово-часових форм англійської мови, які виражали модальні значення, зумовили переорієнтацію їх від морфологічних синтетичних форм до лексико-граматичних, синтаксичних і лексичних засобів. У середньоанглійській мові помітна трансформація окремих морфологічних категорій дієслова, перебудова дієслівної системи, поступовий перехід опозиції презенса/претерита давньоанглійської мови з її підкресленням співвіднесеного передування/непередування дії щодо моменту висловлювання в опозицію часових форм з перфектом. Категорія дієслівного способу як основного виразника об’єктивної модальності речення з чотиричленної (індикатив, ірреаліс, оптатив, імператив) стала двочленною (індикатив - ірреаліс), утворився умовний спосіб з усією сукупністю його аналітичних морфологічних засобів.


У давньоанглійській мові умовний спосіб виражав різні відтінки дії, що так чи інакше були дистанційовані від ствердження реального факту її протікання (різного роду оптативні вживання, нереальна чи реальна умова, за якої дія могла відбутися). Умовний спосіб був засобом особливої модальності, коли ставилися під сумнів вірогідність та достовірність факту або дії, що впливало на спеціалізоване вираження висловлювання.


У цей час достовірність виступає окремим аспектом граматичної модальності. Якщо слова не належали мовцеві особисто, то разом з посиланням на джерело інформації, граматичне оформлення висловлювання регулярно переходило у сферу вживання умовного способу для передачі епістемічного модального відтінку. Саме він виконував функцію засобу певного дистанціювання від ствердження реальності. Переказування виступало окремим видом передачі інформації, а модальні маркери вказували на певний ступінь невивіреності інформації.


Відбувається структурування семантичних значень умовного способу як засобу вираження епістемічної модальності (зокрема гіпотетичної, з підкресленням наявності відповідних умов здійснення дій, раніше за них або паралельно з ними інших дій, бажаності/небажаності, допустимості дії тощо), що супроводжуються виокремленням спеціальних засобів оформлення їх у вигляді синтаксичних конструкцій, що стають аналітичними формами, а також частинами окремого типу умовних речень.


Поступово формувалися певні типи речень, у яких умовний спосіб виражає різні аспекти невідповідності предикації реальному станові речей. Саме в умовному реченні могли бути вказані умова (реальна - нереальна), побажання, непевність. Вираження ЕМ за допомогою засобів складнопідрядного типу зв’язку в реченні, зокрема умовних, у середньоанглійській мові стало можливим завдяки змінам форм вираження способів дії, які супроводжувалися певними змінами в уявленні процесу, стану дії в свідомості мовця, що відбилися в структурі мови, в співвіднесенні площини об’єктивного часу дії та суб’єктивного – у вимірі мовця, з його оцінкою процесу, стану, дії як дійсно необхідних, можливих чи вірогідних, тобто в проекції ставлення мовця до дії в повідомленні.


Модальні дієслова, що були ближчими до суб’юнктива, ніж до оптатива, суб’юнктива та імператива, ніж до ірреаліса, завдяки своїм структурним функціям стали провідними у вираженні ірреаліса. Саме в його межах вони розвинулися в допоміжні дієслова.


Спеціалізація лексичних засобів на вираженні епістемічної модальності, закріплення за ЕМ особливих синтаксичних форм вираження сприяло виокремленню її в окрему функціонально-семантичну категорію з її ядерними значеннями достовірності/вірогідності, що по-своєму модифікувала пропозитивну основу речення і дозволяла окреслювати епістемічний стан мовця. Саме перебудова значення достовірності в середньоанглійський період розвитку мови була, з одного боку, наслідком перебудови способово-часових форм об’єктивної модальності, з другого, стала джерелом подальшого структурування значень ЕМ.


Претерито-презентні дієслова, що були попередниками сучасних модальних дієслів і в давньоанглійській мові мали повне лексичне значення, відтінки яких розміщені в площині гіпотетичної модальності (можливості, передбачення, гіпотези, умови, бажання), поступово виокремлюються і стають засобом вираження способових значень, орієнтуючись на синтаксичну модальність як складник предикативності.


У середньоанглійській мові спостерігається паралельне функціонування обмеженої семантичної групи дієслів (так званих модальних) у контекстах, де вони зберігають свої лексичні значення, і аналітичних конструкціях, що починають виражати сукупність стандартних модальних значень можливості/неможливості, обов’язковості/необов’язковості, певності/непевності, вірогідності. Отже, відбувається подальше структурування категорії модальності з одночасним виділенням конструкцій, які спеціалізуються на вираженні ставлення мовця до повідомлення.


У середньоанглійській мові активним засобом оформлення ЕМ стають безособові конструкції, що представлені класом модальних фраз типу if that it were possible...; іt is an impossible...; I...suppose/thynke/gesse.. that..., вживаних з інфінітивом. Ці фрази здебільшого трапляються в складнопідрядних реченнях, в яких вони виконують роль речення головного щодо пояснювального підрядного речення, яке поєднувалося з головним за допомогою сполучників або без них.


Модальні прислівники в цей час як експоненти ЕМ використовуються менше порівняно з модальними фразами, однак виокремлення цієї їхньої функції стає дедалі помітнішим. Частина з них виникає на периферії функцій прикметникових слів, що починають виконувати прислівникову, тобто придієслівну функцію.


У середньоанглійській мові дедалі активнішим стає процес залучення модальних прислівників до розряду дієслівних ознак та експонентів ЕМ з багатим спектром значень (від вираження сумніву, невпевненості, можливості, припущення до ствердження вірогідності, впевненості, достовірності), а також підсилення цих значень у сполуках їх з прийменником for та сполучниками but чи and. Цьому сприяла суфіксальна маркованість багатьох модальних прислівників, рухливість їх у реченні, можливість їхньої орієнтації на вираження модальності у межах одного речення, а також на оцінку змісту повідомлення попереднього чи наступного речення в зв’язному тексті.


У середньоанглійській мові формується і функціонує клас модальних слів-речень, а також вставних конструкцій, здатних виконувати роль виразників ЕМ гіпотетичності та достовірності. В орбіту засобів вираження ЕМ в середньоанглійській мові дедалі частіше потрапляють епістемічні дієслова типу seem, look, appear.


Категорія достовірності, втративши морфологічні засоби вираження, перестає передавати ті значення, які вона мала в давньоанглійській мові, і поступово переходить в епістемічну модальність з її опозитивно організованими значеннями гіпотетичної модальності та модальності достовірності, що передавалися вже переважно лексико-морфологічними, лексичними та синтаксичними засобами.


 


 








Тут і далі даємо переклад лише прикладів давньоанглійською.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины