ЛІНГВОПРАГМАТИЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ УХИЛЬНОСТІ В СУЧАСНОМУ ІТАЛІЙСЬКОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ : Лингвопрагматические СРЕДСТВА ВЫРАЖЕНИЯ уклончивости В современном итальянском Политическом дискурсе

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету, об’єкт, предмет, методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність роботи, зазначено використаний фактичний матеріал і вказано положення, винесені на захист.

У першому розділі дисертації “Ухильність в італійському політичному дискурсі” викладено теоретичні засади цього дослідження. Зокрема, уточнено визначення дискурсу та політичного дискурсу, зазначено його характерні риси, а також особливості італійського політичного дискурсу. Подано дефініцію ухиль­ності, проаналізовано сутність цього явища, запропоновано ввести відповідний термін. Наведено типові випадки реалізації ухильності італійськими політиками, визначено критерії кваліфікації фрагментів італійського політичного дискурсу як ухильного чи неухильного.

Вивчення дискурсу як об’єкта міждисциплінарних досліджень передбачає врахування низки мовних і позамовних факторів упливу. Сьогодні розвиток мови зумовлений не лише суто лінгвальними й історичними чинниками, але значною мірою і впливом політики, ідеології, соціальних зрушень у суспільстві. Немож­ливо розглядати мову у відриві від усвідомлення фактора суспільства, адже при будь-якому соціальному перетворенні мова опиняється в центрі подій, які впливають на її структуру, нерідко змінюючи її. Отож, вагомим є соціальний фактор – комплекс багатьох умов і передумов розвитку мови. При цьому найбіль­ших змін зазнає лексична система мови. Соціальні та політичні процеси в сучасному суспільстві враховують культурну та ідеологічну спадщину. Вживання ідеологічно забарвлених одиниць дозволяє маніпулювати свідомістю мас, прищеплюючи бажані стереотипи. Вагому роль помічника у цьому процесі виконують ЗМІ. Тому успіх окремого політика та ефект організації політичної комунікації звично пов’язувати з його популярністю у позитивно налаштованих засобів масової інформації. Здійснюючи психологічний вплив, ЗМІ застосовують (поряд зі специфічними) прийоми мовного маніпулювання: слова-синоніми, що передають різні відтінки, а тому формують різне ставлення; викривляють масш­таби подій і часу; посилаються на сфабриковані вияви громадської думки; замовчують певну інформацію тощо. Однак за усіма цими маніпуляціями та ухиленнями стоять люди – автори чи редактори повідомлень. Відтак, очевидною стає роль людського фактору, ідіостилю мовця, залежності добору мовних засобів або мовленнєвих тактик від власних інтересів і мети комунікації.

У сучасному мовознавстві кореляція суто мовного матеріалу (тексту) і позамовних факторів (культура, соціальне життя індивіда, антропологічні властивості тощо) є референцією до ємного поняття “дискурс”. Існуючі погляди мовознавців на явища “текст” і “дискурс” поділено на чотири групи:

1)    праці, де поняття дискурсу згадано, проте не названо, чи не відмежовано від поняття тексту: ідея дискурсивного аналізу – вивчення мови в її соціокультурному контексті – з’явилася у працях лінгвістів XX сторіччя, хоча термін “дискурс” тоді ще не був у вжитку;

2)    праці, де поняття “текст” і “дискурс” ототожнено: У.Л. Чейф, проводячи загальний аналіз дискурсу, ототожнює поняття “дискурс” і “текст”, позначаючи так синтаксичну одиницю, більшу за речення;

3)    праці, де поняття “текст” і “дискурс” чітко розмежовано (Н.Д. Арутюнова);

4)    праці, в яких поняття “дискурс” витлумачено як широке та всеохоп­лююче (С. Павличко).

У цій роботі політичний дискурс розглянуто як окремий вид дискурсу і визначено як комплексне комунікативне явище, яке реалізується в усній і писемній формі згідно з існуючими риторико-стилістичними нормами й історичними традиціями та об’єднує всі мовленнєві акти професійних політиків.

Щораз більша роль політики та її діячів у житті суспільства привернула увагу дослідників різних галузей (також і лінгвістів). Останні, зокрема, зацікавилися особливостями мовлення політиків, що дозволило виокремити його характерні риси, та, враховуючи інші позамовні чинники, надало підстави постулювати виникнення окремого функціонально-стилістичного утворення – політичного дискурсу. Однак, і тут серед лінгвістів немає одностайності. Можна виділити принаймні три підходи до визначення місця та статусу мовлення політиків:

1)         більшість мовознавців визнає існування політичного дискурсу як самостійного, окремого виду дискурсу. Серед них – А.Д. Бєлова, К. Бурà, А. Джюнті, Дж. Дзаганеллі, Дж. Донега, Е. Кіяккіелла, Т.Б. Крючкова, Р. Павезе, М. Пікіяссі, Дж. Піттано, Г.Г. Почепцов (мол.), К.С. Серажим, М. Сільвестріні, М. Тонделлі, М. Траіні;

2)         Дж. Швіталла вважає, що політичне спілкування – це проміжна ланка між спеціальним дискурсом і масовою комунікацією;

3)         М. Лагунілья у своїх ранніх працях ставить під сумнів можливість виокремлення політичного дискурсу взагалі.

Дослідження італійського політичного дискурсу засвідчило, що існують властивості, які відрізняють його від інших узусів. Основними такими диферен­ційними ознаками є використання політиками особливих схем мовлення (наприк­лад, dal punto di vista del nostro partito) та наявність спеціальної лексики (пере­важно – ідеологічно забарвленої, такої, що інтерпретується з позицій при­хильників різних ідеологій). Спеціальну лексику складає здебільшого терміно­логія, котра стосується політичних понять і закладів (la democrazia, il gove o, il parlamento, іl socialismo, lo stato). Зазначена лексика складає ядро політичного словника, яке постійно зазнає змін старого та закріплення нового значення, залежно від соціальних перетворень, пріоритетів і кон’юнктури. Багато по­літичних термінів упродовж існування змінюють своє значення, так само, як і позначувані ними концепти зазнають постійної інтерпретації з позицій різних ідеологій.

У час розвинутих інформаційних технологій, політичний діяч, який прагне успіху, має бути водночас професіоналом своєї справи та відмінним комуні­кантом, адже роль слова у практичному здійсненні політики є надзвичайно важливою. Політичний дискурс є складовою загального процесу спілкування з усіма притаманними йому рисами, включно – явищем ухильності. Реалізація ухильності відбувається саме в межах дискурсу, визначаючись комунікативною метою мовця, втіленою за допомогою відповідних засобів у певному контексті. Ухильність не існує поза дискурсом, оскільки за відсутності комунікативної ситуації, без урахування позицій адресата і низки позамовних чинників впливу, немає можливості кваліфікувати надану інформацію як конкретну чи ухильну. Потреба аналізу ухильності на матеріалі політичного дискурсу зумовлена важливістю ролі політиків у житті суспільства, їхнього впливу на думку широкої громадськості, необхідністю пошуку шляхів кращого розуміння суспільно-політичних процесів і перетворень, а також ефективних тактик реалізації комунікативного наміру.

З огляду на важливість задач, вирішуваних політиками, очевидною є потреба в чіткості у повідомленнях ораторів. Однак було помічено, що політики також формулюють думку в ухильний спосіб (і часто роблять це навмисно). Оскільки в сучасній лінгвістиці не існує єдиної дефініції для низки випадків прояву нечіткості, неточності, неоднозначності в мові та мовленні, то виникає необхідність віднайти термін, який би дозволив уникати плутанини при референції до досліджуваного комплексного явища. Відтак, було запроваджено термін “ухильність” на позначення комунікативного явища, котре може включати: ухиляння/ухилення (евазію, девіацію); додаткові приховані значення (імплікацію, пресупозицію); випадки неоднозначності (двозначності, багатознач­ності); неконкретність (деконкретизацію); неозначеність (індефініцію); прихо­вування (втаємничення, хеджінг, умовчування, умовчання); неточність (розмитість) значення; збільшення чи зменшення ілокутивної сили (бустери та мітиґацію); те, що мовець має на увазі, але не висловлює (підтекст, конотацію, глибинний зміст); суб’єктивне ставлення (бачення); метафору (переносне значення слова); алегорію; інакомовлення; недомовки (недоговореність); сумнів (вагання, ґезитацію); непорозуміння (незрозумілість, еківоки, натяки, недоречність); непряму номінацію; неспроможність висловити думку; етикетну стриману мову; некатегоричне висловлення думки (заперечення включно).

Головним показником і характерною рисою явища ухильності є намагання чи прагнення уникнути, застосовуючи різноманітні засоби неточності (неконк­ретності), чіткості, прямоти у висловленнях, учинках.

Ухильність у політичному дискурсі визначено як комплексне явище, яке охоплює різноманітні випадки переважно свідомого неоднозначного, невід­вертого висловлення думки та переконань політиками, нечіткого, неточного іменування особи чи предмета обговорення заради досягнення певної комунікативної мети і здійснення свідомого впливу на масового реципієнта.

Відповідно, засоби вираження ухильності – це сукупність окремих елементів різних мовних рівнів і їх поєднань, а також усіх прийомів, способів, методів, тактик, за допомогою яких можна уникнути чіткого формулювання думки (досягнути ухильності) у мовленні.

Усі фрагменти політичного дискурсу, де реалізується ухильність, розділено на дві групи. Слід зауважити, що у переважній більшості випадків досліджуване явище пов’язане з особою мовця, який вирішує, як саме подати інформацію (прямо, однозначно чи розмито, неточно), та втілює у такий спосіб свій намір. Ці комунікативні ситуації належать до першої групи. Водночас, не можна залишити поза увагою комунікативні ситуації (в основному – це політичні дебати, диспути, обговорення), в яких усі сторони, котрі водночас виступають і мовцями, і реципієнтами, керуючись власними інтересами, можуть ухилятися від чіткого формулювання думки (друга група).

Виділено основні критерії кваліфікації висловлень як ухильних або неухильних. При цьому неухильне висловлення є відвертим, буквальним, таким, що відповідає дійсності, правильним, безсумнівним, безпосереднім. Навпаки, ухильне висловлення є неточним, дипломатичним, невідвертим, нерозбірливим, неоднозначним, лицемірним. Інакше кажучи, точне висловлення в політичному дискурсі має задовольняти умови чіткого мовлення політиків, виписані Арістотелем, засади ефективної комунікації, визначені Ґ.П. Ґрайсом у Максимах, а також постулати логіки. Навмисне чи необачне порушення хоча б одного з цих критеріїв дає підстави кваліфікувати відповідний фрагмент політичного дискурсу як ухильність з боку мовця.

У другому розділі “Лінгвопрагматичні засоби ухильності в італійсь­кому політичному дискурсі” досліджено окремі мовні елементи вираження ухильності, а також їх поєднання. Ці засоби дозволяють політикові реалізувати власний комунікативний намір. Вибір однієї чи кількох таких одиниць визначає особиста лінгвістична компетенція кожного мовця, особливості сприйняття явищ світу, відповідна манера кодування повідомлень і шляхи декодування почутого реципієнтами.

Усі лексичні одиниці, вжиті італійськими політиками в різних комуніка­тивних ситуаціях, але з однаковою метою – ухилитися від чіткого та однознач­ного формулювання думки, були досліджені в межах двох традиційних груп, тобто як повнозначні та службові частини мови, що пояснюється присутністю у перших і відсутністю в останніх власного окремого значення.

Наявність окремого значення є визначальним при виборі політиком того чи іншого засобу для вираження комунікативного наміру висловити думку ухильно. Значною мірою це твердження стосується абстрактних іменників, прикметників, деяких прислівників. Решта повнозначних частин мови також виступає в ролі деконкретизуючих елементів у відповідних контекстах і в поєднанні з іншими засобами ухильності.

Лексичні одиниці із самостійним значенням відображають соціальну реаль­ність, переносячи її у сферу лінгвістики. У свою чергу, лексичні одиниці політичного дискурсу зазнають постійних змін у значенні, модифікуючи його відповідно до змін у суспільстві та політичному житті країни. Цей процес виявляється в тому, що окремі слова виходять зі щоденного вжитку – швидко чи поступово, стаючи архаїзмами за короткий час (mussoliniano). Інші лексеми, навпаки, затримуються в мовленні на сторіччя (la libertà). При цьому тривалість використання певної лексичної одиниці не гарантує незмінність її конотації.

На відміну від повнозначних частин мови, службові не мають свого окремого значення. Лише артиклі виступають повноправними знеточнюючими засобами, інші службові частини мови можуть бути використані для оформлення ухильних висловлень.

Зокрема, аналіз випадків вираження ухильності в італійському політичному дискурсі показав, що іменники у формі множини (утворені за допомогою відповідних флексій: “-і”, “-е” для регулярних і флексій “-а”, “-о” для нерегулярних форм множини та нульових флексій для слів іншомовного походження, котрі закінчуються на приголосну літеру) завжди позначають неточну кількість, часові та просторові виміри. Приклади вираження ухильності за допомогою слів у формі множини свідчать про те, що всі досліджені іменники без уточнюючого числівника позначають неконкретну кількість осіб, явищ або предметів (degli attentati). Установлено також, що у переважній більшості випадків лексичні одиниці з досліджуваними флексіями були вжиті італійськими політиками у сполученні з іншими знеточнюючими (рідше – точними) елемен­тами: negli ultimi mesi, anni cinquanta, durare anni. Серед іменників, які політики використовують у ролі засобів вираження ухильності, на особливу увагу заслуговують слова, що позначають абстрактні поняття (il successo, il calo conseguente, un fenomeno raro, una democrazia reale). Політики оперують поодинокими іменниками чи об’єднують їх у фрази-кліше, позбавлені конкрет­ного змісту. Усі абстрактні іменники, уживані в італійському політичному дискурсі, можна розділити на дві групи: слова, котрі довго існують в узусі політиків (змінюючи свою конотацію чи ні), та слова, що з’являються і зникають, залежно від політичної кон’юнктури, актуальності й ідеологічного забарвлення позначуваного ним об’єкта чи явища. Інші іменники також можуть передавати неточне значення, залежно від етимології досліджуваного елемента, інших засо­бів досягнення ухильності, що його модифікують, і від ілокутивної мети мовця.

Прикметники теж входять до складу конструкцій ухильного змісту, хоча ця їх функція зумовлюється контекстуальним оточенням, прагматичною спрямова­ністю висловлення та особливостями сприйняття реципієнтів. Найуживаніші прикметники в повідомленнях з ухильним значенням – “tanto”, “troppo”, “molto”, “nuovo”. У випадку ухильного називання предметів, осіб, явищ за допомогою прикметника “nuovo” та інших прикметників із префіксом “neo-”, політики спекулюють індивідуальними особливостями людини сприймати концепт новизни. З’ясоване існування незначної кількості неточних прикметників як таких; більшість із них, а також вислови, що містять прикметники, переходять у розряд засобів вираження ухильності в конкретному комунікативному оточенні.

Спостереження за функціонуванням прикметників і прислівників з префіксами “stra-” та “super-” довело здатність цих частин мови у формі найвищого ступеня порівняння виражати ухильне значення. Помічено, що характер такої ухильності є обмеженим, адже вищий ступінь порівняння завжди вказує на наявність граничної кількості ознаки (тобто ухильність у таких випадках стосується кількісного позначення). Аналізуючи використання прикметників і прислівників, утворених за допомогою суфікса “-issimo” та вживаних італійськими політиками для реалізації ухильності, було встановлено, що новоутворені лексичні одиниці у формі найвищого ступеня порівняння також виражають ухильне значення. Останнє реалізується при наданні неточних кваліфікацій та ухильних характеристик.

Прислівники виступають найпоширенішими засобами вираження ухильності. Зокрема, при реалізації ухильності, італійські політики вживають прислівники, що належали до однієї з шести груп (з підгрупами) зі спільним ухильним значенням cпособу дії – meglio, інтенсивності – troppo, розміру – largamеnte, локативності – dappertutto, темпоральності (часу і частоти дії) – tardi, ступеня (міри) невпевненості, непереконливості – forse. Прислівники більшості з досліджених підгруп можна розташувати у шкалу з визначенням кінцевих (екстремальних) точок. У межах цієї шкали можна визначити градацію елементів і вибудувати з них ряд від точного до неконкретного чи навпаки. Окремо виділено прислівник “approssimativamente”, довкола якого поєднувані одиниці розташовуються симетрично та визначається певний “коридор апроксимації”. Цей “коридор апроксимації” збільшується чи зменшується, відповідно до кіль­кісної характеристики числа, модифікованого зазначеним прислівником.

Хоча самі числівники вказують на конкретне число та кількість, серед них теж існують засоби вираження ухильності. Такі винятки становлять числівники, що є “круглими” числами і позначають велику кількість: 50 mila vedove. Числів­ники реалізують значення ухильності при сполученні з іншими частинами мови, які виконують функцію апроксимації (сirca 1 500) та деконкретизації.

Займенники не є часто вживаними засобами вираження ухильності. Найпо­ширеніші серед них – займенник “noi” та неозначені займенники.

Уживання дієслів у ролі окремих засобів досягнення ухильності також є обмеженим. Це пояснюється тим, що самі по собі дієслова не виражають ухильності. Таке значення вони можуть реалізувати у висловленні, залежно від найближчого оточення (слів, з якими вони сполучені) та від комунікативної ситуації: arriva a 79 anni. Усі досліджені дієслова, котрі за різних обставин виконували роль засобів вираження ухильності, класифіковано за вісьмома групами зі значенням: 1) невизначеного збільшення ознаки, кількості, інтенсивності дії – accrescere; 2) невизначеного зменшення ознаки, кількості, інтенсивності дії – indebolire; 3) поліпшення якості, неточної характеристики дії – migliorare; 4) погіршення якості, неточної характеристики дії – peggiorare; 5) невизначеної множинності актантів – affollarsi; 6) неконкретизованого віддалення у просторі – allontanare; 7) неконкретизованого наближення у просторі – avvicinare; 8) почуття, настрою, пов’язаних із сумнівами, ваганнями, невпевненістю – si dice, dicono. Ці дієслова виступають переважно предикативними засобами ухильності. Серед безособових форм дієслова для вираження ухильності в мовленні використовують дієприкметники.

У більшості випадків використання артиклів для вираження ухильності остання досягається шляхом навмисного неадекватного вживання неозначеного артикля (un gio o della nostra Europa) та його аналогів (партитивного артикля у формах однини та множини: ci sono delle tutelle).

Аналіз різних засобів вираження ухильності виявив можливість її досягнення за допомогою не тільки окремих слів (елементів), але і їх сполучень. При цьому, випадків уживання поодиноких і поєднаних таких засобів майже однакова кількість. Перевага одних із них обумовлена особистими вподобаннями, нормою, узусом. Словосполучення з ухильним змістом досліджено в межах виділених трьох груп: довільні, створені за моделлю (зразком) і сталі словосполучення.

Поєднання двох або більше будь-яких засобів ухильності, чи засобу ухиль­ності з іншими словами визначено як довільні словосполучення (meno comprensibile, molto rapidamente). Установлено існування впливу прийменників, сполучників і часток на сумарне значення вислову. З’ясовано, що прийменники входять до складу сполучень, які переважно позначають неточні часові відношення (in questi mesi). Серед сполучників для оформлення висловів ухильного змісту італійські політики найчастіше обирають сполучник “о”: sessanta o settanta. З’ясовано, що заперечна частка “nоn” може виконувати вторинну функцію – знеточнювати модифіковане нею дієслово (non tutti). До сполучень, створених за зразком, віднесено поєднання певних слів з конективними засобами, котрі в сукупності здатні надавати висловленню додаткове ухильне значення. До сталих словосполучень з ухильним значенням належать вислови, що фразеологізувались, а також інші, вживання та оформлення котрих залишається незмінним у різних контекстах і комунікативних ситуаціях (fra breve, sotto certi aspetti). Виявлено, що всі вони неінформативні й вживаються у випадках нечіткого формулювання думки.

Установлено спроможність риторичних фігур виконувати також функцію сти­лістично маркованих засобів вираження ухильності. Випадки їх використання класифіковано за вісьмома групами, відповідно до значення, яке вони передають ухильно, а саме: 1) непряма обіцянка чи погроза – combattere fino all’ultimo sangue; 2) заміна неприємного слова на вислів образної мови – ai ferri corti; 3) натяк на загрозу, небезпеку – un bagno di sangue; 4) непряме називання неприємних (для реципієнта) подій – avere un rosso di; 5) перебільшення – dare il cuore e l’anima; 6) ситуація невпевненості – essere davanti un castello di carte; 7) одночасна присутність зрозумілого та незрозумілого – presentare luci e ombre; 8) підозра, відчуття небезпеки, пастки – essere usato come cavallo di Troia. Найчастіше у висловленнях ухильного змісту політики використовують евфемізми (eliminare = assassinare), метафори (bruciare sull’altare di una campagna elettorale), применшення (prеsentare un fattore di non poco conto). Можливість реалізації ухильності за допомогою цих засобів пов’язана з особистими здібностями кожної людини та здат­ністю тлумачити образну мову, усталені вислови, що не завжди збігається у мовця та реципієнта.

У межах вивчення предикативних засобів вираження ухильності встановлено, що ухильність можуть передавати дієслова мислення, форми минулого тривалого часу (lavorava per Rai II), кон’юнктиву (rischierebbe di costruire un pericoloso incoraggiamento ai crimini di domani), умовного способу та майбутнього часу (se i dati saranno confermati), конструкції “Stare + Gerundio” та “Stare + per + Infinito”.

Існування такої широкої палітри засобів вираження ухильності дозволяє політикам обрати необхідний з них для досягнення власної ілокутивної мети у конкретній комунікативній ситуації. 

У третьому розділі “Стратегія і тактики ухильності в італійському полі­тичному дискурсі” досліджено стратегію ухильності та шляхи її практичної реалізації у мовленні (низку способів, методів і прийомів, об’єднаних у п’ять відповідних мовленнєвих тактик).

Зокрема, у цьому розділі сформульовано дефініції стратегії й тактики ухиль­ності. Виділено п’ять основних тактик ухильності: “Нечітке формулювання думки”, “Уникання прямої відповіді”, “Апеляція до людських почуттів”, “Уникання точної номінації”, “Дотримання етикету”. Найуживанішими є тактики “Нечітке формулю­вання думки”, “Уникання прямої відповіді”, “Уникання точної номінації”.

Тактика “Нечітке формулювання думки”, залежно від мети її застосування, може бути кваліфікована як негативна (у 75 % випадків її вживання), і як позитивна (у 25 %).

Тактику “Уникання прямої відповіді” також не можна характеризувати як виключно бажану чи небажану. У момент спілкування спроба ухилитися від чіткої відповіді може врятувати політика від утрати позитивного іміджу. Однак розкриття співрозмовником застосованого прийому однозначно скомпрометує мовця. Для реципієнта ухильна відповідь у більшості ситуацій є небажаною, тому що надана інформація не стосується запитання чи є неповною. Ця тактика може бути позитивною для реципієнта, якщо ухиляючись, адресант має на меті виключно не зашкодити репутації співрозмовника.

Усі випадки реалізації тактики “Апеляція до людських почуттів” розділено на дві підгрупи: вживання слів з сильним емоційним навантаженням або неодно­значними ідеологічними конотаціями та імпліцитне нагадування про небезпеку. Розглянуті прийоми апелюють до почуттів людини, викликаючи певну пси­хологічно вмотивовану реакцію. Ця негативна тактика допомагає політику в нечесний спосіб досягти своєї комунікативної мети, маніпулюючи передбачуваною реакцією адресата.

Тактика “Уникання точної номінації” є небажаною для обох сторін комунікації, негативно впливаючи на репутацію політика та ускладнюючи сприйняття для реципієнта. Виняток складає єдиний випадок, коли конкретизація займає багато часу, потребує довгих пояснень або коли обговорюване питання відоме всім співрозмовникам, а тому уточнення є зайвим у конкретній ситуації. У такому разі ухильність є свідченням лаконічності мовця.

Тактика “Дотримання етикету” розглянута як однозначно позитивна і для іміджу самого політика, і для його реципієнтів. У цю тактику об’єднано випадки досягнення ухильності, котрі не змінюють суть повідомлень, тобто проаналізовані фрагменти італійського політичного дискурсу є ухильними лише за зовнішнім оформленням.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

З огляду на сучасні пріоритети лінгвістики, особливе значення має пошук і вивчення явищ, які втілюються в процесі спілкування відповідно до ілокутивної мети мовців. Існує необхідність у поясненні цих явищ, установленні їх алгоритмів і закономірностей для досягнення ефективної комунікації. Одним із таких малодосліджених мовленнєвих феноменів є ухильність, а саме, її реалізація в італійському політичному дискурсі.

На сучасному етапі лінгвістичних студій дискурс є об’єктом міждисциплі­нарних досліджень. Відповідно при його аналізі необхідно враховувати мовні та позамовні фактори впливу. Серед останніх особливе значення мають соціальний чинник, індивідуальні риси комунікантів, уплив ЗМІ.

Установлено, що ухильність реалізується в межах дискурсу, визначаючись комунікативною метою мовця, втіленою за допомогою відповідних засобів у певному контексті. У роботі окреслено характерні випадки використання мовцями ухильності. Потреба в дослідженні явища ухильності на матеріалі полі­тичного дискурсу зумовлена важливістю ролі політиків у житті суспільства та їхнього впливу на громадську думку. Дискурс визначено як складне соціолінгвальне явище (матеріальним результатом реалізації якого є зв’язний текст в усній чи писемній формі), котре сформувалося та функціонує під впливом суто мовних чинників і низки позамовних (прагматичних, когнітивних, психо­логічних, соціокультурних, історичних тощо) факторів, сукупність яких дозволяє декодувати глибинний зміст (який може не відповідати зовнішній формі), з’ясувати позиції всіх учасників комунікації та їх ілокутивну мету. Політичний дискурс виділено як окремий вид дискурсу та визначено його характерні риси: зверненість до аудиторії, прагнення досягнути певної комунікативної мети, жорсткі часові рамки, врахування типу комунікації та ролі ЗМІ. Досліджено лінгвістичні особливості сучасного італійського політичного дискурсу. Ними є:

·     використання італійськими політиками лексичних запозичень із французького та англійського політичного дискурсу;

·     наявність лексичних одиниць, утворених за допомогою суфіксів “-ismo” та “-ista”, суфікса й закінчення дієслів “-izzare”, префіксів “anti-”, “co-”, “re-”, “contro-”, “extra-”, “cripto-”, “pseudo-”, “super-”, “ultra-”; флексій “-(i)tà”, “-(z)ione”, “-(e)nza”;

·     уживання прикметників, утворених від власних імен;

·     присутність термінів, понять, ключових слів з інших дискурсів або галу­зей  знань;

·     нестабільність конотацій політичної лексики та термінології; їх залеж­ність від ідеологічної ситуації та особистості мовця;

·     значне використання абстрактних іменників і риторико-стилістичних засобів.

Відсутність єдиної дефініції для позначення різних проявів неточності, неконкретності тощо в мові та мовленні обумовила запровадження терміна “ухильність” (“evasione”), що охоплює широкий спектр схожих явищ. Установ­лено, що політики висловлюються ухильно в монологічних виступах, а також в ініціативних і реактивних репліках діалогічного мовлення. Залежно від мети ухильність може бути як бажаною, так і небажаною для однієї зі сторін комунікації чи водночас для обох, залишаючись складовою мови та мовлення, їх властивим елементом.

Явище ухильності в сучасному італійському політичному дискурсі реалізу­ється через низку окремих і комбінованих засобів, які дозволяють політикові здійснити власний комунікативний намір. Вибір одного чи кількох таких еле­ментів визначає лінгвістична компетенція кожного мовця, особливості сприйняття явищ світу, відповідної манери кодування повідомлень тощо, а також шляхи декодування почутого реципієнтами.

Аналіз різнорівневих мовних засобів вираження ухильності засвідчив, що всі рівні мови задіяні при оформленні ухильних висловлень. Зокрема, серед засобів досягнення ухильності досліджено окремі лексичні елементи, їх сполучення, риторико-стилістичні прийоми та предикативні засоби. Було виділено підгрупи цих елементів і вибудувано з них ряди від неконкретного до точного, де це доречно і можливо. У всіх ситуаціях досліджувані одиниці виражали ухильність не лише при окремому їх уживанні, але й у сполученнях з іншими (не обов’язково деконкретизованими засобами). Результатом таких поєднань було посилення (рідше – послаблення чи, в окремих випадках, нейтралізація) ухильності. Констатовано існування закономірностей у сполученні засобів вираження ухильності, а також їх використання у ряді комунікативних ситуацій.

Установлено, що однією з визначних рис італійського політичного дискурсу є стратегія ухильності – загальна лінія вмотивованої мовленнєвої поведінки політиків, особливістю якої є здебільшого навмисне використання ними сукупності одно­йменних комунікативних тактик, націлених на неточний виклад думки, відхід від чіткої номінації, захист іміджу (власного та/чи реципієнта). Політики реалізують цю стратегію у мовленні шляхом вибору однієї з тактик ухильності. Тактика ухильності визначена як конкретна мовленнєва дія, під час якої в ході комунікації політики практично здійснюють свій стратегічний намір уникнути чіткого викладу думки за допомогою одного чи кількох вербальних і/або невербальних прийомів, способів, методів (складових явища ухильності), що полягають, зокрема, у використанні окремих або комбінованих засобів ухильності. Виділено п’ять основних тактик ухильності. Кожна з них має свої підвиди, вибір яких залежить від мовної компетенції політика, риторичних навичок, красномовства, комунікативної ситуації, фонових знань адресата й ілокутивної мети мовця. За допомогою тактик ухильності політики також здійснюють свій комунікативний намір у мовленні, передають більший чи менший ступінь упевненості, ймовірності, вірогідності, сумніву, недовіри, свідому (рідше – ненавмисну) приблизність тощо.

Численні приклади ухильності свідчать про амбівалентність цього явища, що може виникати не лише як продумана тактика чи спланований ефект мовлення, але й спонтанно. Явище ухильності не слід асоціювати лише з недбалим мовленням або зумисно негативним уживанням мовних засобів. Проведене дослідження показало, що ухильність може виникнути не тільки через бажання мовця. Найчастіше, у такому разі, політик охоче розтлумачить сказане на прохання співрозмовника. Іншим позитивним випадком реалізації ухильності є її використання оратором заради лаконічності, при вияві ввічливості чи для уникнення образ. Отже, без ухилень спілкування не є повноцінним, тобто в мові існує діалектична необхідність ухильності.

У дисертації комплексно проаналізовано прояви, функціонування та різно­манітність елементів ухильності, їхню здатність поєднуватися між собою, а також бути використаними при творенні тактик ухильності – складових однойменної стратегії. Подальші дослідження, ураховуючи значну кількість випадків відсутності конкретики в мовленні політиків, можуть бути зосереджені на вивченні шляхів інтерпретації політичного дискурсу, щоб адекватно розуміти і реагувати на почуте; усування можливих проблем, які виникають у результаті невідповідного сприйняття неточної чи “розмитої” інформації; аналізі ідіостилів італійських політиків; діахронічному порівнянні мовлення політичних діячів; регіональних і діалектних особливостей політичного дискурсу Італії.