| Краткое содержание: | У вступі розкрито сутність та стан наукової проблеми, що досліджується, обґрунтовано обрання теми дисертації, зазначено її актуальність, розкрито нау-кову новизну, зв’язок з науковими програмами, планами й темами, з’ясовано теоретичне й практичне значення результатів. Визначено основну мету, завдан-ня, об’єкт і предмет роботи, а також методологічні основи й методи досліджен-ня. Наведено дані про апробацію результатів роботи.
У першому розділі “Огляд літератури” стисло проаналізовано стан проб-леми генезису й еволюції східнослов’янських мов у сучасній лінгвістичній істо-ріографії. Необхідно відзначити: чимало залишається нез’ясованого. Це стосу-ється насамперед методологічних засад поглядів учених на проблему східно-слов’янського глотогенезу, їх внеску в розв’язання цього питання.
Вивчення праць мовознавців ХІХ ст. – 20-30-х рр. ХХ ст. виявило: пробле-ма походження східнослов’янських мов порушується у роботах О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, П.О.Лавровського, О.О.Потебні, П.Г.Житецького, М.О.Колосова, О.І.Соболевського, О.М.Огонов-ського, А.Ю.Кримського, Ю .Ф.Карського, О.О.Шахматова, С.Й.Смаль-Стоць-кого, П.О.Бузука та ін.
Аналізуючи спадщину О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, дослідники (Ф.П.Березін, Р.О.Будагов, М.Г.Булахов, М.А.Жовтобрюх, В.В.Ко-лесов, П.Г.Марков, М.В.Павлюк, Ф.П.Філін, М.С.Чемоданов та ін.) або зовсім не торкаються проблеми східнослов’янського глотогенезу, або обмежуються окремими нотатками щодо висновків учених про надзвичайну близькість слов’-янських мов у минулому та з питань слов’янського етно- та глотогенезу взагалі.
Ідеї І.І.Срезневського, які просунули вивчення проблеми, що нас цікавить,
далеко вперед, лінгвісти (С.Г.Бархударов, Г.О.Хабургаєв, Ф.П.Філін, М.С.Чемо-
данов, В.В.Іванов, В.С.Ващенко, М.В.Павлюк та ін.) розглядають ґрунтовніше,
хоча й недостатньо всебічно. Крім того, всі ці дослідження стосуються, як
правило, однієї праці І.І.Срезневського – його “Мыслей об истории русского
языка”.
На жаль, сучасне мовознавство не приділяє належної уваги і потебнянській інтерпретації проблеми походження східнослов’янських мов.
Про наукову спадщину П.Г.Житецького писали А.Й.Багмут, О.І.Брицина,
В.П.Плачинда, Л.Т.Масенко, С.П.Бевзенко, Г.П.Їжакевич, В.Г.Глущенко та ін. Щодо проблеми східнослов’янського глотогенезу, то її майже зовсім не висвіт-
люють: лише в деяких працях (Л.А.Булаховський, М.В.Павлюк та ін.) можна
зустріти стислий коментар.
Треба зазначити, що майже забутими постатями для історіографії мовознав-ства виявилися П.О.Лавровський і М.О.Колосов. В останні десятиліття дослід-ники майже не звертаються й до праць О.М.Огоновського.
Славістикою давно визначено: першим ученим, який створив загальну кар-тину походження східнослов’янських народів та їх мов, був О.О.Шахматов.
У своїх численних дослідженнях він намагався реконструювати “спільноруську прамову” в усіх її фонетичних рисах і на цій основі створити цілісну концепцію східнослов’янського глотогенезу.
Окремі концептуальні та методологічні аспекти проблеми східнослов’янсько-го глотогенезу в концепції О.О.Шахматова висвітлювали Л.В.Щерба, Р.І.Аване-сов,Г.О.Хабургаєв, В.А.Пищальникова, В.І.Макаров, В.В.Німчук, В.А.Глущенко
та ін. Праці О.О.Шахматова якісно відрізняються від праць інших мовознавців. І хоча вони являють величезний інтерес для дослідників, у лінгвоісторіографіч-ному аспекті ці роботи майже не розглянуто.
Творчість інших представників Московської лінгвістичної школи (М.М.Дур-ново, Є.Ф.Будде, Б.М.Ляпунов, С.М.Кульбакін, В.К.Поржезинський), які також досліджували проблему східнослов’янського глотогенезу, на жаль, сучасне мово-знавство висвітлює зовсім недостатньо.
Погляди шахматовських опонентів, філологів-україністів С.Й.Смаль-Стоць-кого, П.О.Бузука, Є.К.Тимченка, К.Т.Німчинова, В.М.Ганцова аналізували І.Огі-єнко, П.Ковалів, В.В.Німчук, М.А.Жовтобрюх, але не в лінгвоісторіографічному аспекті, а через призму сучасних уявлень.
Другий розділ “Метод і напрямки дослідження” присвячений розгляду за-гальнотеоретичних питань, зокрема, розкриттю та обґрунтуванню методу, засто-сованого в дисертації.
Відповідно до поставленої мети та завдань дослідження в нашій роботі за-стосовано актуалістичний метод (або метод актуалізму). Саме так у ряді науко-знавчих праць (Г.О.Подкоритов, Н.П.Французова) називається загальнонауко-вий метод теоретичного рівня, без якого неможливе існування історіографії будь-якої науки. Він базується на тому, що об’єкти, які не стали предметом актуальної діяльності та сприйняття, можуть бути вивчені шляхом порівняння їх з подібними об’єктами, які потрапили в поле сприйняття й діяльності суб’єкта. На відміну від емпіричних методів, що досліджують наявні предмети та явища, для актуалізму є характерними переважно елементи теоретичного пізнання. Минуле об’єкта досліджують на основі його відбиття в сучасному.
Про застосування актуалістичного методу до дослідження моделі “родовід-ного дерева” і “хвильової” моделі в лінгвоісторіографічному аспекті цілком пра- вомірно говорить В.М.Овчаренко. Як відзначає В.А.Глущенко (він уперше ви-
користав у лінгвістичній історіографії термін актуалістичний метод), опера-
ціональний компонент актуалістичного методу в працях з лінгвістичної історіо-графії може бути представлений як сукупність таких прийомів і процедур: ана-ліз джерел (лінгвістичних текстів) і синтез одержаних даних, порівняння, абстра-
гування та історико-наукова реконструкція.
Лінгвістичну спадщину мовознавців минулого в нашій праці проаналізовано в таких напрямках: ставлення лінгвістів відзначеного періоду до реконструкції “спільноруської” (східнослов’янської) прамови; реконструкція наріч у складі “спільноруської” прамови; реконструкція загальної схеми східнослов’янського глотогенезу; звернення до моделі “родовідного дерева” та “хвильової” моделі, пріоритет дивергентних або конвергентних інтерпретацій; оперування конкрет-ним лінгвістичним матеріалом (фонетичні, лексичні, словотвірні, граматичні явища); хронологізація мовних процесів; звернення до проблеми класифікації слов’янських та східнослов’янських мов.
У третьому розділі “Проблема походження східнослов’янських мов у пра-цях лінгвістів 20-80-х рр. ХІХ ст.” визначено роль і місце мовознавців “дошах-матовського” періоду у розв’язанні проблеми східнослов’янського глотогенезу.
У підрозділі 3.1 “Проблема класифікації слов’янських та східнослов’ян-ських мов” розкрито погляди лінгвістів відзначеного періоду на класифікацію слов’янських мов. Класифікації побудовані переважно за географічно-територі-альним принципом, хоча деякі вчені намагалися обґрунтувати той чи інший по-діл мовними особливостями, пов’язаними з кожною групою, а також більшим чи меншим періодом співжиття мов окремих груп. Розглянуто праці таких учених, як О.Х.Востоков, М.І.Надєждін, М.О.Максимович, І.І.Срезневський, П.О.Лавров-ський, О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.О.Колосов, О.І.Соболевський, Ю.Ф.Кар-ський, О.Огоновський.
У підрозділі 3.2 “Погляди на спільнослов’янську та спільноруську пра-мови” відзначається, що теза про спільнослов’янську мову і наступне виділення
з неї окремих слов’янських мов, зокрема, давньоруської, була вихідною для
О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, П.О.Лав-
ровського, О.О.Потебні, П.Г.Житецького, М.О.Колосова.
На думку П.Г.Житецького, спільноруська мова, не була єдиною: вона поді-
лялася на племінні говори (полян, деревлян та ін.), при цьому кожне східносло-в’янське плем’я первісного літопису мало свій діалект.
Cпільноруську прамову слідом за Ф.Міклошичем заперечував О.М.Огонов-ський. Наголошуючи на відмінностях української мови від російської, він вважав
її зайвою абстракцією.
У підрозділі 3.3 “Утворення східнослов’янських мов” проаналізовано по-гляди на утворення і формування східнослов’янських мов в інтерпретації мово-знавців “дошахматовського” періоду.
Для розв’язання даної проблеми велике значення мав здійснений О.Х.Восто-ковим опис деяких фонетичних особливостей східнослов’янських діалектів дав-ньої пори: 1) особливості майбутньої російської (великоруської) мови: перехід так званих напружених редукованих в о, е; властиве “новгородському наріччю” змішання ц і ч; 2)“малоруські” риси: змішання в і у, ы і і, вживання х замість ф, жч відповідно до старослов’янського жд, протеза і; 2) риси білоруського (“польсько-руського”) “наріччя”, що утворилося, за О.Х.Востоковим, у Західній
Глущенко В.А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мово-знавстві (70-і рр. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст.). – Донецьк, 1998. – C. 7-8. |
