ГАЛОГЕОХІМІЯ ГРУНТО-ПІДГРУНТЯ ЛАНДШАФТНИХ КОМПЛЕКСІВ ПРИЧОРНОМОРСЬКО-ПРИАЗОВСЬКОГО СУХОСТЕПОВОГО КРАЮ

Краткое содержание

Галогеохімічний напрям в системі наукових досліджень. В системі наук про Землю існує ряд наукових напрямів, предметом дослідження яких є концентрація та динаміка водорозчинних солей певних природних об’єктів – геокомпонентних та геокомплексних. Водорозчинні солі, характеризуючись просторово-часовою всеосяжністю та високою динамічністю, мають добре  виражену інтегруючу роль у навколишньому природному середовищі, про що свідчить введення вченими таких понять як “галосфера”, “галогеосфера”, “содово-солончаковий ландшафт”, “солонцевий ландшафт” тощо. Разом з цим, такі солі здатні виконувати диференціюючу функцію, що особливо яскраво прослідковується у підпорядкованих ландшафтах з високим насиченням водорозчинних солей у грунто-підгрунті та інших геокомпонентах. Доказом тому є поняття типу “галофітно-лучний ландшафт”, “ландшафт морських примітивно-солончакових рівнин”, “ландшафт галогенних рівнин” тощо. В ході суто ландшафтознавчих досліджень, ретроспективного аналізу певних регіонів водорозчинні солі здатні відігравати діагностуючу роль, чому здебільшого слугують як надто високі, так і дуже низькі значення концентрації солей на певному фоні засоленості грунто-підгрунтя.

Специфічна роль водорозчинних солей у навколишньому природному середовищі, їх важливе практичне значення сприяли появі таких наукових напрямів як геохімія галогенезу (А.И. Перельман, 1975, 1979) і галургія (Г.Б. Здановский, 1973). Проблеми розгляду концентрації та динаміки водорозчинних солей у ґрунтах та підґрунті обумовили формування педогалогеохімічних досліджень (Г.Н. Висоцький, В.А. Ковда, О.Н. Соколовський, Г.С. Гринь, Н.І. Базилевич, Є.І. Панкова, Г.М. Самбур, Г.В. Новікова, М.Ф. Глазовський та інші). Ці та інші наукові напрями (аерогалогеохімія, гідрогалогеохімія, біогалогеохімія, педогалогеохімія ландшафтів, галогеохімія ландшафтів) автором об’єднуються у більш загальний напрям – галогеохімію, який в контексті ландшафтного підходу доцільно розглядати стрижнем ландшафтно-галогеохімічної концепції.

Педогалогеохімічний напрям – один з особливо важливих наукових напрямів, який виник на основі потреб сільського господарства, накопичення знань про особливості засоленості та солонцюватості грунтів і підгрунтя. Він має чітко окреслені наукові атрибути – специфічні понятійно-термінологічний апарат, методологічні концепції, методи (теоретико-емпіричні, польові експедиційні і стаціонарні, дистанційні, лабораторні, оціночно-класифікаційні тощо), структурні напрями (теоретико-педогалогеохімічний, меліоративно-педогалогеохімічний, палеопедогалогеохімічний, педогалогеохімічного картографування), специфіку практичного застосування. Завдяки інтенсивному антропогенному пресингу, зокрема,  широкому розвитку зрошуваного землеробства на півдні України цей напрям отримав особливо значного розвитку у наукових працях Р.О. Баєра, С.А. Балюка, І.М. Гоголєва, С.П. Позняка, М.І. Полупана, а також в ході досліджень Г.Я. Чесняк,  О.М. Можейко, І.М. Волошина, В.І. Михайлюка, Б.А. Тупіцина, І.Б. Абрамова,  Я.М. Біланчина, В.Д. Кисіля, Ю.Є. Кізякова, П.І. Кукоби, В.Я. Ладних, Д.О. Ладичука, П.С. Лозовіцького, М.О. Орловського, М.І Ромащенка, О.П. Сафонової та інших науковців. На дотику педогалогеохімії і ландшафтознавства все більш виразних рис набуває педогалогеохімія ландшафтів – напрям, в якому об’єктом дослідження одночасно виступають ландшафтні комплекси і водорозчинні солі грунто-підгрунтя, а предметом - концентрація та динаміка водорозчинних солей ґрунто-підґрунтя певних ландшафтних комплексів. Саме в такому, ландшафтно-педогалогеохімічному, розрізі здійснене дослідження території Причорноморського сухого степу.

Сухостепові ландшафтні комплекси: поширення, систематика та специфіка. Сухостепові ландшафтні комплекси – семиаридні геокомплекси з домінуванням темно-каштанових і каштанових ґрунтів. Ареал їх поширення, систематика, ранг та місце серед степових ландшафтів залишаються неоднозначними і недостатньо розкритими у науковій літературі, що обумовлено різним розумінням поняття “сухий степ” та в цілому багатоваріантністю степових ландшафтних комплексів. На території України вони зосереджені у Причорномор’ї та Приазов’ї і є складовою загальносвітової системи степових геокомплексів (А.І. Кривульченко, 2001). “Острівний” характер поширення сухостепових ландшафтних комплексів України, порівняно м’який клімат серед подібних утворень євразійського материка, фрагментарність поширення темно-каштанових і особливо каштанових ґрунтів, відсутність різкої відміни природних особливостей сухих степів від сусідніх степових геокомплексів, зокрема, завдяки нівелюючому впливу антропогенної діяльності, а також традиційне виділення в межах України переважно однієї степової зони дають підстави ареал концентрації сухостепових ландшафтних комплексів держави розглядати лише на підзональному рівні.

Все більш актуальним, доцільним і можливим для вирішення постає питання розробки систематики ландшафтних комплексів тих чи інших регіонів. Її доцільність та актуальність застосування обумовлена необхідностю інтегрального підходу до педогалогеохімічних процесів, а також потребою цілісного, типологічного і регіонального, знання про особливості концентрації водорозчинних солей, джерела їх надходження в ландшафти, різноманіття регіонального прояву. Розроблена автором систематика ландшафтних комплексів Причорноморського сухого степу базується на теоретичних ландшафтознавчих роботах багатьох дослідників та працях, в яких для окремих регіонів і, зокрема, України здійснено певну систематику ландшафтних комплексів, хоч саме такою вона, як правило, не називалася (В.А. Николаев, 1979; А.М. Маринич, В.М. Пащенко, П.Г. Шищенко, 1985; К.А. Дроздов, 1986; Г.И. Швебс, Г.П. Ковеза, Т.Д.  Борисевич, 1988; А.Г. Исаченко, А.А. Шляпников, 1989; М.Д. Гродзинский, П.Г. Шищенко, 1993; В.М. Пащенко, 1999; П.Г. Шищенко, 1999 та інші). Враховані також і суто геокомпонентні дослідження, які мають виразну фізико-географічну спрямованість з елементами систематики природних комплексів. За логікою своєї побудови дана систематика, належить до генетико-морфологічних структур, її змістовною основою слугували урочища і ландшафти. В системі таксономічних одиниць ландшафтних комплексів регіону виділено секції, варіанти, роди, групи, види. Поділ ландшафтних комплексів на секції ґрунтується на ступені та характері прояву зональності-інтразональності, тому в межах Причорноморського сухого степу вирізнено зональні, зонально-інтразональні та інтразональні ландшафтні комплекси. Проте такий поділ є певною умовністю, адже всі ландшафтні комплекси є зональними. Зональні та зонально-інтразональні геокомплекси, як фонові природні утворення, формуються в автономних ландшафтних умовах, але останні, на відміну від зональних, сформовані в місцях поширення супіщаних грунтів алювіально-терасових рівнин (геміпсамоморфні ландшафтні комплекси), а також у приморській зоні. Залежно від грунтово-геоботанічних особливостей зональні та зонально-інтразональні ландшафтні комплекси, поділені на їх підзональні варіанти – чорноземносухостепові (з домінуванням чорноземів південних залишково-солонцюватих; такий варіант виступає своєрідним екотоном між середньостеповою і сухостеповою підзонами, між ландшафтними комплексами з чорноземами південними і темно-каштановими грунтами), типовосухостепові (охоплюють регіони з поширенням посттипчаково-ковилових агроекосистем на темно-каштанових грунтах), постпустельностепові (відповідають регіонам з розвитком каштанових грунтів, часто в комплексі з солонцями, і домінуванням агрофітоценозів на місці раніше існуючих полиново-злакових асоціацій), пустельностепові (поширені в зоні існуючих полиново-злакових асоціацій на каштанових грунтах і солонцях, збереглися лише в заповідних умовах). До інтразональних ландшафтних комплексів Причорноморського сухого степу на рівні ландшафтів належать флювіальні, псамоморфно-еолові, таласоморфні, унікальні для території України еолово-гідрогенні псамоморфні геокомплекси, а також аквально-суходільні утворення. Майже аналогічним є групування урочищ, але з додатковим включенням до їх складу падинних (А.І. Кривульченко, 2002) геокомплексів.