ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЗЕМЕЛЬНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Краткое содержание

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження земельно-ресурсного потенціалу регіону” поглиблено поняття “земельно-ресурсний потенціал” та “територіальна організація земельно-ресурсного потенціалу”, обґрунтовано територіальність ЗРП, виявлено чинники формування, розроблено методичні основи аналізу та оцінки ефективності використання земельно-ресурсного потенціалу.

Земельно-ресурсний потенціал включає в себе всі наявні земельні ресурси, які використовуються чи можуть бути використані в якості засобів виробництва в сільському та лісовому господарстві, а також є чи можуть бути просторовим базисом для розміщення і розвитку всіх галузей господарства регіону.

Територіальна організація земельно-ресурсного потенціалу – це існуюча система використання, територіального зосередження, відтворення та покращення наявних земельних ресурсів, що визначається єдиним управлінням та специфічними зв’язками із соціумом та довкіллям, на основі врахування особливостей природних, суспільних та економічних умов і чинників. Вивчення земельно-ресурсного потенціалу, як суспільно-географічного об’єкта, передбачає аналіз компонентної, територіальної та управлінської структур.

Компонентна структура ЗРП регіону – це внутрішньовидові і міжвидові співвідношення земельних ресурсів, що формуються на його території під дією суспільно-географічних, природно-географічних та екологічних факторів. Головні складові ЗРП – це земельні угіддя, використання земель за цільовим призначенням, розподіл земельних ресурсів у розрізі землекористувачів і власників землі.

Функціонально-територіальна структура відбиває склад і співвідношення форм територіального зосередження ЗРП за їх комплексоформуючою здатністю і участю в територіальному поділі праці. Взаємодія цих якостей визначає суспільну продуктивність ЗРП та ефективність його використання. Найбільш поширеними елементами територіальної структури ЗРП є земельно-ресурсні райони. Земельно-ресурсний район – це тісне територіальне поєднання наявних компонентів ЗРП у межах певної частини природно-господарської зони, яке характеризується цілісністю і забезпечує раціональне використання і охорону наявних на її території земельних ресурсів.

Управлінська структура ЗРП – це ієрархічно впорядкована система організаційних форм та органів управління, які ієрархічно взаємопов’язані і забезпечують цілеспрямований і узгоджений розвиток усіх складових ЗРП відповідної території. Вона територіально реалізує механізм прийняття управлінських рішень, від яких залежить ефективність використання ЗРП.

ЗРП формується під впливом системи умов і факторів. Всю сукупність чинників, що впливають на становлення  ЗРП області, з позицій суспільної географії можна поділити на три основні групи: природно-географічні, суспільно-географічні та екологічні. Групу природно-географічних чинників складають природні умови та різні види природних ресурсів. В умовах реформування земельних відносин визначальний вплив на формування ЗРП області має група суспільно географічних чинників. Основними складовими даної групи є суспільно-географічне положення території, форми організації виробництва, демографічна ситуація та ринок праці, рівень інтенсивності сільськогосподарського виробництва, ринкова інфраструктура. Екологічні чинники визначають екологічну ситуацію в області та її вплив на використання земель, якісні та кількісні показники ЗРП.

Суспільно-географічне дослідження ЗРП регіону необхідно проводити покомпонентно і комплексно. Покомпонентне (по горизонталі) суспільно-географічне дослідження ЗРП передбачає виявлення ролі окремих категорій ЗР у формуванні регіональних суспільно-географічних комплексів і виступає важливим етапом галузевого планування. Але за даного підходу залишаються невирішеними такі важливі питання, як напрями комплексного освоєння ЗРП, визначення шляхів їх раціонального використання, виявлення ролі земельного фактору у формуванні регіональних суспільно-географічних комплексів. Ці питання вирішуються при комплексному суспільно-географічному дослідженні ЗРП, коли розглядаються і оцінюються не окремі їх види, а певні територіальні поєднання.

Методика суспільно-географічного дослідження процесів формування ЗРП області передбачає такі чотири етапи аналізу: визначення суті і розв’язання теоретичних аспектів становлення і розвитку ЗРП, встановлення значення земельних ресурсів у формуванні суспільно-географічного комплексу регіону; оцінка природних, суспільно-географічних та екологічних чинників формування територіальної організації земельно-ресурсного потенціалу області; суспільно-географічний аналіз та оцінка існуючого стану територіальної організації ЗРП регіону, дослідження його функціональної структури; виявлення проблем та обґрунтування заходів, спрямованих на вдосконалення структури, територіальної організації за рахунок більш повного і раціонального їх використання.

Визначити величину і структуру ЗРП можна за допомогою багатьох методичних підходів. В процесі суспільно–географічних досліджень з територіальної організації земельних ресурсів області найбільш ефективними серед спеціальних методів дослідження, що дозволяють отримати чітке уявлення про склад і структуру досліджуваної території відносяться методи математичної статистики, математичного прогнозування, побудови статистичних та трендових поверхонь, географо-математичні моделі тощо. Вся сукупність методів пізнання має на меті комплексне дослідження всіх процесів і явищ, що є визначальними у формуванні і використанні земельно-ресурсного потенціалу адміністративної області.

У другому розділі “Чинники формування та використання земельно-ресурсного потенціалу Чернігівської області” подано характеристику суспільно-географічних, природно-географічних та екологічних чинників, а також визначено їх вплив на формування та територіальну організацію ЗРП Чернігівської області. Визначальними при формуванні і використанні ЗРП області є суспільно-географічні чинники, що опосередковують природно-географічні і під впливом яких часто формуються ЗРП, що дуже відрізняються від переважаючих в певних земельно-ресурсних районах.

Суспільно-географічне положення області є досить вигідним. Наявність в області значної кількості прикордонних та суміжних територій впливає на особливості використання земельно-ресурсного потенціалу завдяки наданню особливого статусу цим територіям. На формування і розвиток землекористування Чернігівщини впливає вигідне сусідське положення з Росією та Білоруссю, близькість до столиці України – міста Києва, що особливо проявляється на використанні земель сільськогосподарського призначення та на спеціалізації сільського господарства області. Область має вигідне транспортно-географічне положення. Територію області перетинають залізничні, автомобільні магістралі, нафтопроводи і газопроводи республіканського і міжнародного значення. Розташування області в зонах мішаних лісів та лісостепу сприяє реалізації принципу зональності при розвитку сільського господарства та впливає на особливості використання ЗРП.

Населення є однією з головних продуктивних сил суспільства. Чисельність населення, його розселення, статево-віковий, професійний склад та зайнятість населення є визначальними характеристиками при оцінці рівня комплексності і раціонального використання земельних ресурсів на рівні регіонів. Оскільки діяльність людей нерозривно пов’язана із землею, вона є базисом для організації життєдіяльності населення, то це, в свою чергу, і зумовлює необхідність дослідження впливу населення і трудових ресурсів на використання земельно-ресурсного потенціалу Чернігівської області.

В області склалася катастрофічна демографічна ситуація. Починаючи з 1966 року в області триває процес неухильного скорочення чисельності населення. За останні одинадцять років чисельність наявного населення області зменшилась на 169,8 тис. осіб (12,1%) і на початок 2002 року складала 1236,0 тис. осіб. Зменшення чисельності населення відбувається в усіх районах області. Найбільші темпи скорочення його зафіксовані у Ріпкинському (на 17,9% з 1991 року), Козелецькому (на 17%), Ніжинському (на 17%), Бобровицькому (на 16,2%), Борзнянському (на 16%) районах. У загальній структурі населення області переважають міські жителі. Причому частка їх від загальної чисельності населення області постійно зростає – з 55,1% у 1991 р. до 58,3% у 2002 році. В області спостерігається процес катастрофічного скорочення чисельності сільського населення. За останні 11 років вона скоротилася на 116,1 тис. осіб або на 18,4%. Найбільше скорочення чисельності сільських мешканців за 1991-2000 роки відбулося у Ріпкинському (на 28,6%), Козелецькому (на 22%), Ічнянському (на 21%), Куликівському (на 20,3%), Срібнянському (на 20,2%), Щорському (на 20,2%) районах. Майже 1/3 населення області (29,2%) складають люди у віці, старшому за працездатний. У сільській місцевості їх частка є ще більшою і становить 41,3%. Чернігівська область є “найстарішою” в Україні. Середній вік її мешканців становить 41,5 року (по Україні – 38,5). Результатом цього є збільшення демографічного навантаження на працездатне населення. За даними останнього дослідження на кожну тисячу населення працездатного віку припадала 861 особа непрацездатного віку, що є найвищим показником по Україні (726).

Сільськогосподарське виробництво – одна з найдавніших сфер людської діяльності, що отримала розвиток на території Чернігівщини. Зумовлено це, насамперед, сприятливими грунтово-кліматичними умовами та історичними передумовами формування території області. Сільськогосподарські угіддя займають 66% загальної площі області, в т.ч. орні землі – 42%. Рівень розораності земель дещо нижчий за середньоукраїнський, що пояснюється високою часткою лісів. Оскільки територія області розташована в межах двох природно-географічних зон, то і поширення в області отримали два відповідних типи зональної сільськогосподарської спеціалізації. На півночі Чернігівщини знаходиться зона мішаних лісів (Чернігівське та Новгород-Сіверське Полісся). Ця територія характеризується вологим, помірно теплим кліматом, бідними, переважно дерново-підзолистими ґрунтами. Такі умови сприяють вирощуванню картоплі, льону, не теплолюбних зернових культур (жито, ячмінь), м’ясо-молочному напрямку скотарства. Південь області лежить в межах лісостепової зони. Вона характеризується недостатньо вологим, теплим кліматом, переважно родючими ґрунтами – сірими лісовими та чорноземами. Такі умови сприятливі для ведення зернового господарства (озима пшениця, ячмінь, кукурудза), буряківництва з молочно-м’ясним напрямком тваринництва. На території області отримав розвиток також азональний – приміський (навколо Чернігова, Прилук та Ніжина) тип ведення сільського господарства, покликаний забезпечити потреби найбільших міст у сільськогосподарській продукції. В приміській зоні поширене овочівництво, молочне господарство, відгодівля молодняку ВРХ, також отримали розвиток садівництво, плодівництво, птахівництво, вирощують технічні та кормові культури. У порівнянні з 1990 р. вся посівна площа в сільськогосподарських підприємствах зменшилася в 2000 р. на 521,9 тис. га (35,4%). Значно скоротилися за цей період посівні площі під зерновими та зернобобовими культурами – на 191,8 тис. га (27,5%), картоплею – на 85,6 тис. га (94,5%), цукровими буряками – на 20,1 тис. га (50,6%). Це відображається на інтенсивності використання земельних ресурсів у сільському господарстві області і призводить до деградації продуктивних сільськогосподарських угідь.

Реформування відносин власності та створення багатоукладності форм господарювання у сільському господарстві істотно впливає на структуру і особливості використання ЗРП області. Станом на 1 січня 2001р. в області функціонувало 1135 сільськогосподарських підприємств. Із загальної кількості господарств - 339 господарських товариств (30%), 252 сільськогосподарських виробничих кооперативів (22%), 65 приватних підприємств (6%), 633 селянських (фермерських) господарств (42%). У той час, як в суспільному секторі виробництво сільськогосподарської продукції скорочується, питома вага приватного сектора постійно зростає. Займаючи лише 30,6% всіх сільськогосподарських угідь, приватними господарствами у 2001 році було вироблено 70% усієї валової сільськогосподарської продукції, зокрема, 12,9% загального обсягу зерна, 95,8% - картоплі, 87,8% - овочів, 61% - м’яса, 67% - молока, 86% - яєць.

Загальна площа наданих у власність і користування селянським (фермерським) господарствам сільськогосподарських угідь в 1996 році становила 19,0 тис. га, в тому числі 17,0 тис. га ріллі. У 2000 році ці показники збільшились у порівнянні з 1996 р. на 86,8% та 78,2% і становили 35,5 тис. га та 30,3 тис. га відповідно. Питома вага земель фермерських господарств у загальній площі сільгоспугідь області в 2000 р. становила лише 1,7%%, а питома вага ріллі від загальної площі ріллі – 2,3%. У 2000 р. на одне селянське (фермерське) господарство в середньому припадало 56,1 га сільськогосподарських угідь та 47,9 га ріллі. Найбільші площі сільгоспугідь та ріллі перебувають у власності та користуванні фермерських господарств Ічнянського, Прилуцького та Ріпкинського районів. Незначні площі сільськогосподарських угідь, що надані у власність та користування фермерським господарствам зосереджені в Коропському, Новгород-Сіверському, Варвинському та Сосницькому районах.

Значний вплив здійснюють природно-географічні чинники на формування та використання земельно-ресурсного потенціалу Чернігівської області. Територія Чернігівської області розташована в північно-східній частині України, на Лівобережжі Дніпра. Поверхня області – переважно низовинна, плоска, подекуди полого хвиляста рівнина, злегка похилена у південно-західному напрямі. Територія Чернігівщини лежить у межах Придніпровської низовини, крайня південно-східна частина – у межах Полтавської рівнини. Абсолютні висоти – 100-220 м. Клімат області помірно континентальний, достатньо вологий, з теплим літом і порівняно м’якою зимою. В цілому для кліматичних умов Чернігівщини характерна значна річна амплітуда температури повітря, більш тривалий, порівняно з іншими областями рівнинної частини території України, період з сніговим покривом та менша тривалість безморозного періоду. Середньорічна температура коливається від 5,9^° до 6,4^° С. Пересічна температура січня – 6^°, - 8º, липня + 18^°, + 19,5º. Переважають західні та північно-західні вітри, що приносять 504-581 мм опадів на рік, основна частина яких випадає в теплий період (червень-серпень).

Ґрунти виступають головним природним чинником у функціонуванні і використанні земельного потенціалу. Основними генетичними групами ґрунтів Чернігівської області є: 1) дерново-підзолисті; 2) опідзолені; 3) чорноземи; 4) лучно-чорноземні; 5) лучні та дернові; 6) болотні та торфовища.

Екологічна ситуація в області досить напружена - близько половини (44,7%) всіх сільськогосподарських земель віднесено до категорії дефляційно небезпечних, 43,7% є кислими, 18,9% становлять заболочені та 8,5% перезволожені землі, 6,2% засолені та 3,9% еродовані угіддя. Найбільш актуальна проблема – активація території, в зв’язку з чим потрібно виключити із сільськогосподарського землекористування значну кількість земель (Ріпкинський, Семенівський, Корюківський, та Козелецький райони). Найвищий рівень забрудненості всіх природних компонентів ЗРП спостерігається в Чернігівському районі, найчистішими є земельні угіддя Ічнянського, Талалаївського та Щорського районів.

У третьому розділі “Територіальна організація земельно-ресурсного потенціалу Чернігівської області” аналізуються особливості функціонування та структурні зміни в окремих складових ЗРП, їх територіальна структура, особливості управління та ефективність використання; здійснено районування ЗРП регіону та обґрунтовано пропозиції щодо раціоналізації його використання та територіальної організації.

Загальний земельний фонд області за станом на 1 січня 2001 року складає 3190,3 тис. га, з них 2106,8 тис. га або 66,0% займають сільськогосподарські угіддя (при середньому по Україні 69,6%) (рис. 1).

У структурі сільськогосподарських угідь рілля складає 63,7%, багаторічні насадження - 1,1%, сіножаті - 15,9%, пасовища – 14,0%, перелоги – 5,3%. Розораність земель - 42,0%. Площа лісових та дерево-чагарникових насаджень - 712,2 тис. га. Загальна лісистість області з урахуванням всіх захисних лісових насаджень - 22,3%. Під забудованими землями зайнято 100,8 тис. га (3,2% від загальної площі земель області), в тому числі під житловою забудовою перебуває 15,1 тис. га (0,5% всіх земель), під промисловими об’єктами – 4,5 тис. га (0,1%), під об’єктами транспорту – 20,9 тис. га (0,7%), під землями громадського призначення – 19,0 тис. га (0,6%). Загальна площа боліт в області становить 118,2 тис. га або 3,7% від загальної площі області. Під іншими землями (піски, яри, радіоактивно забруднені землі) перебуває 57,0 тис. га (1,8%). Територія суші складає 3122,8 тис. га або 97,9% від загальної площі області. Під водою зайнято 67,5 тис. га (2,1%), у тому числі під водосховищами, ставками та іншими штучними водоймами 28,5 тис. га (0,9%).

З розподілу земель в розрізі землекористувачів і власників землі очевидно, що найбільша питома вага припадає на землі сільськогосподарського призначення. Так основними землекористувачами в області є сільськогосподарські підприємства, у користуванні яких перебуває 1267,0 тис. га або 39,7% від загальної площі земель області, у тому числі сільськогосподарських товариств – 19,5%, сільськогосподарських кооперативів та колективних сільськогосподарських підприємств – 15,0%, інших недержавних сільськогосподарських підприємств – 3,0%, державних сільськогосподарських підприємств – 1,9%.

У власності і користуванні громадян знаходиться 664,7 тис. га (20,8% від загальної площі земель), у тому числі, наданих для ведення селянського (фермерського) господарства – 72,5 тис. га (1,1%), товарного сільськогосподарського виробництва – 8,5 тис. га (0,3%). Землі лісогосподарських підприємств складають 12,5% загальної площі області. Водогосподарські підприємства займають площу 5,5 тис. га (0,2%). Підприємства, організації, установи промисловості, транспорту, зв’язку, оборони займають 108,8 тис. га (3,4%). Організаціям і установам природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення надано у власність та користування 2,3 тис. га (0,1%). Закладам, установам, організаціям культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, торгівлі, побуту, громадських організацій належить 11,3 тис. га землі (0,4%).