СІЛЬСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ: ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ, СТРУКТУРА ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Краткое содержание

У вступі висвітлено актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету та задачі, виділено наукову новизну та напрями практичного застосування результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні та методичні основи дослідження сільського розселення” аналізуються понятійно-термінологічні підходи у географічному вивченні сільського розселення, його елементів та форм, розглядається історія розвитку географічних досліджень сільського розселення, здійснено комплексний аналіз методології та методик географічних досліджень сільських поселень.

У суспільній географії поняття “розселення” відображає складний процес господарського освоєння території з постійною або тимчасовою локалізацією населення у місцях з оптимальною природоресурсною основою. У такому трактуванні “розселення” наділене подвійним значенням: відображає розподіл населення внаслідок освоєння території (виражений у демографічних параметрах загальної чисельності і середньої щільності населення) та локалізацію населення у місцях з чіткими морфометричними параметрами територіальної організації поселень (житловій забудові і землевпорядкуванні). Тому аналіз територіальних форм розміщення населення необхідно пов'язувати з мережею суміжних населених пунктів на певній території.

Проте, зміст поняття “розселення” не розкриває типологічної сутності географічних процесів формування і функціонування його територіальної організації. Поселення, як первинний елемент системи розселення, є цілісним простором, у якому існує постійний взаємозв’язок населення  як основи розселення, матеріальних господарських форм (житлового, господарського та іншого призначення споруд), а також території їх локалізації.

До істотних проблем географії сільських поселень відносять ступінь відповідності системи розселення і соціально-економічної організації суспільства. Актуальність цього завдання зумовлена трансформацією суспільних відносин, яка безпосередньо впливає на територіальну організацію сільського розселення. Проте, це не свідчить про необхідність повного або часткового підпорядкування соціально-економічного простору розселенню чи навпаки.

Аналіз наукової проблеми трактування поняття “сільське розселення” свідчить про необхідність реабілітації поняття “хутір” щодо невеликих за людністю сільських поселень із своєрідною формою територіальної організації. Актуальність цього питання зумовлена процесом зростання кількості дрібних поселень в державі, ускладненням демографічної і соціально-економічної ситуації, яка загрожує їх обезлюдненню та реформуванням аграрного сектору з орієнтуванням на фермерські  господарства. Саме у хуторах сформувались найсприятливіші умови для ефективного використання сільськогосподарських угідь.

У формуванні логічної моделі наукового дослідження та пошуку практичного використання результатів дослідження використовувались традиційні у соціально-економічній географії методологічні підходи: історико-генетичний, структурно-функціональний та конструктивний. На кожному етапі дослідження залучалися саме такі методи, які спроможні дати цілісну і всебічну характеристику регіональної системи розселення: історико-географічних зрізів, порівняльно-географічний, метод типізації, систематизації та районування, статистичний, математичний, картографічний, топонімічний та інші.

         У другому розділі “Формування та розвиток мережі сільського розселення Львівської області” виявлено значення основних чинників у територіальній організації сільського розселення регіону. Проаналізовано процес формування та динаміки мережі сільських поселень на території Львівської області упродовж основних етапів її історико-географічного розвитку. На основі узагальнення історичного матеріалу виділено основні генетичні типи сільських поселень.

Значний вплив на параметри розвитку сільських поселень та їх місце у територіальній системі розселення має природно-географічне середовище. Сукупність чинників природного середовища істотно позначилась на розміщенні поселень, їх людності, характері господарства, соціальних процесах, плануванні забудови.

Визначальне місце у формуванні сільського розселення має економічний чинник. Суспільне виробництво є основою розвитку і функціональної диференціації сільських поселень, зумовлює інтенсивність міжпоселенських зв’язків. Особливості геополітичного положення та історичного розвитку відобразились у характері формування національного типу поселень, їх матеріальних компонентах. В останні десятиріччя зросло значення демографічного і соціального чинників. Їх потенціал є одним із головних параметрів розселення і важливою передумовою його розвитку.

Кореляційний аналіз, з використанням коефіцієнта кореляції Спірмена, між показниками щільності сільського населення, кількості сільських поселень та показниками частки орних земель, абсолютної висоти місцевості, заболочення території, виявив доволі високий ступінь зв’язку цих параметрів у гірських та поліських районах. Проведено аналогічний аналіз зв’язків між параметрами розселення та соціально-економічного розвитку регіону.

У процесі ретроспективного аналізу розвитку мережі сільських поселень Львівської області нами виділено його основні періоди та історико-генетичні типи поселень. Зокрема: а) поселення, закладені в період Київської Русі і Галицько-Волинської держави; б) поселення, закладені в часи Речі Посполитої (середина XIV ст. – друга половина XVIII ст.); в) поселення, сформовані в австрійський період; г) міжвоєнний польський період 1919–1939 рр.; д) період перебування області в складі  СРСР.

У третьому розділі – “Загальні риси сучасної структури сільського розселення Львівської області” аналізуються територіальні особливості сільського розселення регіону за найістотнішими рисами типології: географічним положенням, щільністю поселень, плануванням забудови, адміністративним статусом та соціально-економічними функціями. Визначено територіальну диференціацію сільських поселень з особливо несприятливими демографічними та соціально-економічними умовами розвитку.

У географічному розташуванні виділено фізико- та суспільно-географічне положення,  положення щодо елементів міського розселення, насамперед обласного центра. Сільські поселення рівнинної частини, загальною кількістю 1676 (90,4%), мають більш рівномірне і щільне розміщення. Їх забудова компактна, з меншою залежністю від окремих компонентів рельєфу. Яскраво виражений гірський характер мають села Турківського і Сколівського, частково Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів. Їх просторова диференціація у гірських долинах і на пологих  низькогір’ях  зумовила компактне заселення території та лінійну форму планування.

         У розташуванні поселень відносно річкової долини (долинне і вододільне) визначено переважання в області долинного типу, вододільне положення характерне лише для 490 (26,4%) поселень. Села, розташовані у річкових долинах, переважно давніше засновані, більші за розмірами, економічно краще розвинені, мають удосконалену транспортну мережу. Долинний тип поселень у плануванні характеризується лінійною або деревоподібною формою, поширені традиції орієнтування житла “на річку”.

У суспільно-географічному положенні сільських поселень аналізуються риси політико-географічного (розміщення сільських поселень щодо державного кордону та адміністративних центрів різного рівня) і транспортно-географічного положення.

У цьому аспекті важливим є те, що прикордонне положення Львівської області зумовлювало ініціювання різними державами формування нових поселень і зміну окремих параметрів у територіальних системах розселення. Цей чинник, зокрема, вплинув на виникнення німецьких колоній, поселень польських осадників та поселень на волоському праві. Такі зовнішні впливи здебільшого мали деструктивну дію на українську етнічну мережу сільських поселень і спричинилися, у певній мірі, до її деформації. У зоні найбільшого впливу кордону сьогодні перебуває 344 сільських поселення області. Для цієї категорії сіл, поряд з помітними здобутками в економічному розвитку, характерні певні морально-психологічні і соціальні проблеми.

Істотним соціальним чинником функціонування поселень є їхнє положення щодо адміністративних центрів обласного, районного та місцевого самоврядування. У розташуванні поселень до сільської Ради незручне положення (відстань понад 3 км) має 526 (28,4%) поселень, насамперед, це малі села районів з дисперсним розселенням. Складніша ситуація в області у задоволенні адміністративних, економічних, соціальних та інших інтересів у поліфункціональних центрах обласного, районного та місцевого рангів. У даному випадку на вигідність суспільно-географічного положення сільських поселень впливають морфометричні характеристики адміністративних одиниць районного і обласного рівнів: геометрична форма, розміщення адміністративного центру, рівень урбанізації території. Найбільш несприятливе положення сільських поселень до райцентра характерне для Жовківського, Яворівського, Жидачівського і Старосамбірського районів, де необхідно внести зміни у систему адміністративного районування області. Визначено вплив обласного центра на сільське розселення і виділено чотири зони взаємодії: зону територіально близьких до Львова поселень, приміську зону, зону помірного впливу, зону ослабленого впливу обласного центру.

Мережа сільських поселень Львівської області характеризується високою транспортною доступністю. Однак, положення західних адміністративних районів, з виконанням особливих прикордонних функцій у період СРСР, та гірських, із складними фізико-географічними умовами, спричинилося до низького забезпечення поселень автомобільними дорогами. Найкраще транспортно-географічне положення характерне для районів Передкарпаття з високим рівнем урбанізації та індустріалізації.