ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАХІДНОГО ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ



Название:
ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАХІДНОГО ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ
Альтернативное Название: Политико-географические аспекты ФОРМИРОВАНИЕ И ФУНКЦИОНИРОВАНИЕ ЗАПАДНОГО ГОСУДАРСТВЕННОЙ ГРАНИЦЫ УКРАИНЫ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується стан вивчення проблеми, зв’язок з науковими програмами, темами; сформульовано мету і завдання дослідження; викладено наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення; виділено особистий внесок дисертанта в розкриття теми дослідження; наведено результати апробації її основних положень.


У першому розділі “Теоретико-методологічні засади політико-географічного дослідження державних кордонів” визначено основні концептуальні підходи та принципи політико-географічного дослідження формування і функціонування державних кордонів (далі ДК).


ДК є невід’ємною просторовою характеристикою держави і своєрідною фіксацією етапів її геополітичного розвитку. З погляду суспільної географії ДК – це гранична лінія суспільно-географічних систем державного рівня, а з точки зору геополітики – просторова межа сфери дії суверенітету держави та межа реального життєвого простору її населення. У зарубіжній політичній географії ДК визначається як межа державної юрисдикції - лінія, вздовж якої зустрічаються два державні суверенітети.


Вивчення ДК потребує поєднання наукових підходів цілого ряду дисциплін (політичної географії, геополітики, політології, правознавства, історії міжнародних відносин тощо) і грунтується на врахуванні таких принципів: 1)здійснення права націй на самовизначення, 2)здійснення державно-територіального розмежування на національній основі, 3)непорушності та недоторканості ДК, 4)мирного співіснування держав та мирного вирішення територіальних суперечок, 5)історизму, 6)об’єктивності та неупередженості, 7)критичного аналізу.


В основі територіальних змін можуть лежати різні мотиви, а формування конкретної лінії ДК може визначатися різними чинниками: етнічним, економічним, адміністративним, стратегічним, природним, історичним. В кожному конкретному випадку ці чинники мають індивідуальний прояв і їх роль у встановленні однієї й тієї самої лінії кордону часто різна для держав по обидва боки цього кордону. Тенденцію ДК до стійкості визначає ступінь його обгрунтування – тобто відповідність лінії ДК національним інтересам держави. Етнічний чинник, як передумова стабільності міждержавних відносин, має відігравати провідну роль при визначенні лінії ДК і коректуватися іншими з точки зору національних інтересів однієї із зацікавлених сторін або для обох сторін одразу.


Оскільки протягом всієї історії кордони держав встановлювалися силою, або були наслідком складих політичних компромісів чи просто результатом історичної випадковості і збігу обставин, практично неможливо в будь-якій окремо взятій ділянці ДК відшукати дію певної закономірності, але можна, проаналізувавши мотиви, які штовхають держави до територіальних змін, прослідкувати дію політико-географічних законів: тенденцію держав до захоплення нових територій та утворення нових національних держав.


Питання ДК тісно пов’язане з питанням державної приналежності тієї чи іншої території. Державна територія (далі ДТ) є матеріальним виразом територіального верховенства і незалежності народу, який її населяє. Будь-які територіальні зміни, і перш за все територіальні поступки, вимагають врахування волевиявлення населення спірної території. Однак в деяких випадках необхідні певні обмеження державою прав і свобод громадян території, де проходить ДК, заради збереження цілісності ДТ та вжиття заходів проти саморуйнації суспільства як на всій ДТ, так і на її частині. Безумовно, в питаннях розпоряджання та використання своєї території держава обмежена інтересами свого народу. З іншого боку, і це стосується передусім держав із строкатим національним складом населення, свобода будь-якого етносу, який має право на національно-культурне самовизначення, обмежена спільними інтересами всього населення держави. Політика національної єдності для багатонаціональної держави є неодмінною умовою збереження і розвитку всіх її етносів. Тому давно назрілою є проблема розробки механізму поєднання таких моментів як самовизначення народів, захисту прав особистості і національних меншин та проблеми непорушності ДК.


Фундаментальними властивостями ДК є бар’єрність і комунікаційність. Пропускаючи корисні для національної економіки комунікації з зовнішнім світом і затримуючи негативні й шкідливі, ДК впливають на геополітичну ситуацію в регіоні, внутрішню і зовнішню політику держави, множину структур господарства країни та розвиток господарства в прикордонних районах. Через певне співвідношення комунікаційної та бар’єрної функцій ДК встановлюється взаємозв’язок між внутрішнім та міжнародним поділом праці, відбувається взаємодія національного господарства певної країни з господарствами інших країн (рис. 2).


Діалектична взаємодія бар’єрної та комунікаційної функцій ДК відображає хід таких процесів: з однієї сторони це об’єктивна необхідність вільного поступу на шляху входження економіки країни в систему міжнародного поділу праці, залучення її у світові інтеграційні процеси, з другої - необхідність захищати національні інтереси держави.


Для дослідження особливостей формування та функціонування ДК обгрунтовано необхідність використання системи методів, які поділяються на три групи: 1)філософські, 2)загальнонаукові та 3)конкретнонаукові. Специфіка пропонованого дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Виявлено, що серед останніх особливе місце в політико-географічних дослідженнях посідає історичний метод, який дає можливість розглянути ДК в зв’язку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі.  Дослідження процесу становлення державних кордонів в історичній ретроспективі, на основі науково обгрунтованих і підтверджених джерелами фактів щодо перебігу політичних подій у минулому необхідне для розуміння сьогоднішніх процесів і політико-географічного прогнозування.


Співвідношення між бар’єрною та комунікаційною функціями, а також ситуація в прикордонні залежать від політичних і соціально-економічних взаємозв’язків на різних рівнях, аналіз яких дозволяє скласти загальну картину геополітичної обстановки навколо ДК певної країни та спрогнозувати її розвиток у майбутньому (рис. 3).


У другому розділі роботи “Процес формування західного державного кордону України (1918-1990-і рр.)” досліджено особливості встановлення ДК України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.


Хронологічні рамки дослідження охоплюють час від 1918 р., тобто від моменту появи українського територіального питання на арені міжнародної дипломатичної боротьби по закінченню першої світової війни, до проголошення Україною незалежності та нового етапу міжнародно-правового оформлення її ДК.


Аналіз процесу встановлення ДК України протягом досліджуваного періоду свідчить про те, що вплив геополітичного оточення на формування ДТ і ДК найбільш сильно проявляється в період становлення держави. За відсутності держави як виразного цілого організму говорити про конкретну лінію ДК в більшості випадків можна лише теоретично і доводиться досліджувати кордони кількох державно-територіальних утворень (ЗУНР, УНР, УРСР, Підкарпатської Русі).


Геополітична ситуація і територіальна розстановка політичних сил часто не сприяли справедливому встановленню ДК України. Так, по закінченні першої світової війни сусідні країни вбачали у відродженні незалежної України та справедливому встановленні її ДК загрозу своїй територіальній цілісності, а лідери впливових держав світу, які перекроювали політичну карту післявоєнної Європи, часто не були добре обізнаними із ситуацією в регіонах, які підлягали розмежуванню.


У процесі формування західного ДК України протягом досліджуваного періоду можна виділити три етапи.


Перший - 1918-39 рр. На цей час припадає підписання Брестського мирного договору, робота Паризької мирної конференції, створення “кільчастого дроту” проти більшовиків згідно з ідеєю Клемансо та формування “лінії Керзона”, яку нині майже повністю відтворює сучасний західний ДК України. В цей період відбувалася часта зміна урядів в Україні з різною зовнішньополітичною орієнтацією, які, маючи одночасно цілу низку зовнішніх і внутрішніх проблем, все ж намагалися об’єднати українські землі в одне ціле. Враховуючи те, що українська етнічна територія була поділена між сусідніми державами, проводиться аналіз формування кордонів кількох державно-територіальних утворень: Підкарпатської Русі, ЗУНР, УНР і УСРР (зокрема, створення на території УСРР молдавської автономії та українсько-молдавського розмежування). На цей же період припадає початок перерозподілу сфер впливу в Європі між двома тоталітарними режимами – Німеччиною і СРСР, початок другої світової війни.


Другий – 1939-45 рр. Це період вирішального прориву СРСР у возз’єднанні західноукраїнських земель та відірвання Бессарабії від Румунії і створення на її основі МРСР. Він охоплює формування нової політичної карти світу (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська мирні конференції). В цей період було проведено обмін населенням між Польщею та УРСР у 1944 р.


Третій етап (після закінчення другої світової війни) характеризується завершенням процесу встановлення західного ДК України компенсаційним обміном територій з Польщею у 1951 р. та закріплення Ялтинсько-Потсдамської системи геополітичного устрою Європи 1975 р. в Гельсінкі. З кінця 1980-х років з появою нових держав і об’єднанням Німеччини почався новий перерозподіл сфер впливу і руйнування післявоєнного устрою в Європі. В умовах глобалізації концепція незалежності змінюється підходом, який грунтується на визнанні взаємозалежності держав, їх національних економік, які інтегруються в систему світового господарства. Свідченням цього є об’єднавчі процеси, які відбуваються сьогодні в Європі і грунтуються на взаємних стосунках довіри та співробітництва. Нинішня міжнародна обстановка зменшує можливість застосування силових методів для вирішення територіальних суперечок, а кількість форм використання чужої території для отримання вигод її географічного положення без зміни її державної приналежності збільшується.


Питання про міжнародно-правовий статус ДК України виникло з прийняттям ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.): із зміною державного статусу України змінився і міжнародно-правовий статус її кордонів. Україна проголосила, що у своїх діях буде керуватись загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, що поважає територіальну цілісність і непорушність кордонів держав-сусідів і не має до них жодних територіальних претензій. Вона послідовно дотримується цих принципів.


Формування українсько-польського кордону протягом досліджуваного періоду позначене кривавими конфліктами та непорозуміннями. Укладена в Бресті мирна угода справедливо для України вирішувала питання кордонів на північно-західному відтинку, однак не була втілена в життя. Демаркаційні лінії Бертелемі, Боти, Дельвіга, а також кордон, встановлений за Ризьким мирним договором 1921 р. закріплювали фактичну розстановку збройних сил. Більш-менш враховувала етнічні межі розселення українців і поляків «лінія Керзона», проте залишала в складі Польщі всю Холмщину, Підляшшя та західне і північно-західне пограниччя Галичини. Майже відповідав «лінії Керзона» кордон між Німеччиною та СРСР 1939 р. В результаті возз'єднання 1939-45 рр. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. Радянському режиму вдалося зробити вирішальний прорив у возз'єднанні західноукраїнських земель, те, чого не зміг досягти український національно-визвольний рух. Однак, за межами України залишились землі Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. Провівши в 1947 р. акцію «Вісла» поляки позбавили українців аргументів для претензій на ці території. Сучасний західний кордон України з Польщею майже повністю збігається з "лінією Керзона".


Українсько-словацьке територіальне розмежування у 1918-39 рр. проходило у вигляді встановлення кордону між автономною Підкарпатською Руссю та Словаччиною і надовго стало причиною непорозумінь між закарпатськими українцями та чехами і словаками. Приєднання Закарпаття до Чехословаччини в 1919 р. не можна вважати актом насилля чи агресії з боку цієї держави. Воно було спричинене комбінацією кількох факторів - національного прагнення місцевого населення (рішення Пряшівської Народної Ради від 7 січня 1919 р.) та американської еміграції закарпатського походження (конгрес 12 листопада 1918р. у Скрентоні та результати плебісциту) і політичних вимог провідних світових сил. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття тимчасово входило до Чехословаччини, оскільки Україна на той час не мала з ним спільного кордону внаслідок польської окупації Галичини. Основною помилкою під час приєнання Карпатської України до ЧСР було те, що до неї не приєднано всю територію, заселену українцями-русинами. В складі ЧСР залишилась Пряшівщина, а в складі Румунії - Мармарощина. Однак, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, незважаючи на складну міжнародну обстановку, виявилося єдиним регіоном, населенню якого вдалося не тільки вибороти автономні права, а й певною мірою проводити власну внутрішню та зовнішню політику, наслідком якої стала спроба створення української державності. Рішення З'їзду народних комітетів Закарпаття в Мукачево від 26 листопада 1944 р. про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та возз'єднання його з УРСР як і рішення Народних Зборів Західної України від 27 жовтня 1939 р. про включення Західної України до УРСР є рішеннями так званих "ратифікаційних" плебісцитів, які ініціюються державою з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексії, у присутності та під тиском збройних сил. Ревізії акту про об'єднання Закарпаття з Україною у 1945 р. не мають вагомих підстав, бо Чехословаччина добровільно відмовилася від цієї території і не висувала офіційних апеляцій до світового співтовариства.


Протягом досліджуваного періоду Північна Буковина і Бессарабія двічі опинялися під румунською окупацією – у 1918 та 1941 рр. Передачі цих територій Радянському Союзу в червні 1940 р. передував двосторонній обмін нотами - у такий спосіб радянська сторона давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення вимагаючи виконання зобов'язань, прийнятих в березні 1918 р. в Яссах і Одесі. Уряди УРСР та СРСР ніколи не визнавали румунського суверенітету над Північною Буковиною та Бессарабією.


Кордон України з Молдовою у 1940 р. був закріплений не міжнародними договорами, а державно-правовими актами СРСР. Утворення Молдавської АСРР в складі України відбувалося під впливом внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів: прагнення українського уряду задовольнити національно-культурні потреби молдаван та політичних мотивів СРСР у «бессарабському питанні». Ні з точки зору економічної чи адміністративної доцільності, ні з позицій міжнародного права не було підстав для створення такої автономної одиниці в складі України. МАСРР не мала й етнічного підгрунтя, бо молдавани не становили в ній ні абсолютної, ні відносної більшості. Після того, як у 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина опинилися в складі СРСР, юридичне закріплення цих територій відбулось шляхом створення нової союзної республіки - МРСР і новим державно-територіальним розмежуванням між Молдовою і Україною, яке було проведене з максимальним врахуванням меж етнічного розселення українців і молдаван. Сьогодні факт приналежності території Придністровського Лівобережжя в минулому до МАСРР слугує обгрунтуванням відокремлення ПМР від Молдови.


Оформлені договорами та позначені на місцевості ДК є гарантом миру та співробітництва між державами. В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами. Західний ДК України нині міжнародно визнаний, закріплений системою договорів. Висувати ревізії його означає знову відновити міжнародні суперечки. Справа полягає не в зміні лінії кордонів, а в організації сприятливого режиму їх функціонування. Тому наступним етапом міжнародно-правового оформлення кордонів України став процес укладання договорів з сусідніми державами щодо режиму спільного використання кордону та прикордонного співробітництва.


У третьому розділі роботи “Особливості функціонування західного державного кордону України на рубежі ХХ-ХХІ ст.” досліджено специфіку функціонування західного ДК України.


Розвиток стабільних стосунків з найближчим зовнішнім оточенням вздовж західного ДК, створення навколо України кола приязних держав, які б систематично підтримували реалізацію українських інтересів у світі є підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства у загальноєвропейський і світовий економічний простір. Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Акцент у двосторонніх відносинах України з сусідами поступово зміщується із спірних територіальних аспектів на захист національної ідентичності та інтересів національних меншин в Україні.


Специфіка відносин до України сусідніх держав на заході зумовлена певною мірою їх власними інтересами і пріоритетами їх зовнішньої політики. Керівництво та державна політична еліта цих країн забезпечують на офіційному рівні підтримку курсу України на європейську інтеграцію. Вони зацікавлені, щоб Україна як сусідня країна була стабільною, демократичною, економічно розвиненою державою, однак мають деякі сумніви щодо послідовності України в реалізації європейського вектору її зовнішньої політики та стурбовані перебігом подій всередині України.


У співробітництві між прикордонними районами України і її західних сусідів наявні подібні проблеми, а саме: неоднорідність суміжних адміністративно-територіальних одиниць за площею, повноваженнями місцевих адміністрацій, досить низький рівень економічного розвитку; різне розуміння цілей створюваних єврорегіонів; відсутність коштів для виконання спільних проектів.


Процес глобалізації та інтернаціоналізації сучасного світового господарства вимагає нового рівня багатосторонніх політичних та економічних відносин. І якщо західні демократії вже давно досягли такого рівня розвитку економіки та культури міждержавних відносин, який дозволяє укладати угоди на зразок Шенгенської, то Україна, переживаючи болісний період переходу до цивілізованого ринку, має вирішити безліч проблем, пов’язаних із захистом економічних інтересів внутрішнього ринку та розвитком дійсно взаємовигідного співробітництва з іншими державами.


Україна належить до країн, надзвичайно залежних від зовнішнього ринку, тому постійною проблемою державного регулювання зовнішньої торгівлі є пошук рівноваги між заохоченням міжнародної торгівлі та захистом національного виробника. Вагомим інструментом у вирішенні цих проблем є митна політика держави, яка покликана відгороджувати вітчизняну економіку від проникнення ззовні руйнівних впливів та стимулювати її всебічний розвиток. Торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту їх товарів українською стороною. Обмежують експорт українських товарів і високі вимоги щодо відповідності міжнародним стандартам та стандартам, які використовуються в певних країнах. В результаті на внутрішньому ринку України переважає готова продукція іноземного виробництва, зберігається сировинна орієнтація українського експорту. До того ж слід вказати на необхідність дотримання Україною ряду міжнародних зобов’язань (зокрема, з 1993 р. Україна включена до числа країн, для яких ЄС встановив тарифний преференційний режим - Україна виступає як країна-донор, надаючи тарифні преференції країнам, що розвиваються), виконання яких на даному етапі економічного розвитку держави важке для її національної економіки, однак необхідне для підвищення міжнародного авторитету країни.


На зростання бар’єрної функції західного ДК має вплив «прозорість» ДК України з колишніми республіками СРСР. Внаслідок умовного характеру державно-територіального розмежування колишніх радянських республік, здобувши незалежність, Україна виявилася фактично відкритою для безконтрольного переміщення через кордон громадян, зброї, вибухових, наркотичних та отруйних речовин, товарів і вантажів, розповсюдження різних видів контрабанди.


Через Україну проходить один з найбільших каналів нелегальної міграції. Завдяки географічному положенню та відкритості східного кордону держави чітко визначилася тенденція до збільшення кількості спроб нелегального проникнення в Західну Європу через територію України мігрантів з Південної та Південно-Східної Азії, Близького та Середнього Сходу (рис. 4).


Стратегічним завданням України на сучасному етапі є формування комунікаційного каркасу відповідно до її нового геополітичного положення, гармонізація та уніфікація українського законодавства, яке регулює перетин ДК, з національними законодавствами сусідніх країн, введення єдиних погоджених митних процедур, технологій і документів, прийняття стандартів ЄС інформаційного обміну даними щодо руху вантажів, а також визначення конкретних напрямів розвитку інтегрованої в міжнародну мережу комунікацій транспортної системи.


Важливою умовою розвитку зовнішніх зв’язків є інфраструктурна забезпеченість міждержавних відносин, в тому числі налагоджена система транспортного сполучення через ДК, наявність достатньої кількості прикордонних переходів та інших об’єктів інфраструктури. В першу чергу необхідним є розширення та модернізація прикордонних пропускних пунктів, розташованих на шляху МТК. Спорудження МТК має супроводжуватися створенням системи об’єктів сервісу, вантажних терміналів, транспортно-складських комплексів, вдосконаленням транспортного обслуговування через ДК, досягненням належного рівня техніки, технології, організації, управління та нормативно-правового забезпечення перетину ДК.


Конкретними шляхами реалізації комунікаційної функції ДК є створення транскордонних структур (єврорегіонів), спеціальних (вільних) економічних зон, зон вільної торгівлі, митних союзів тощо. На західному пограниччі України діє шість СЕЗ (“Інтерпорт Ковель”, “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”, “Закарпаття”, “Порто-Франко”, “Рені”), три ТПР (м.Нововолинськ, селище Жовтневе, Закарпатська обл.), сформовано систему єврорегіонів (”Буг”, “Карпатський”, “Верхній Прут”, “Нижній Дунай”) (рис. 5). Однак, якщо реалізація транскордонних проектів у країнах ЄС відбувається в однакових умовах відкритого ринку та за спільними правилами, вздовж західного ДК України склалися майже повністю протилежні умови для співробітництва: дисгармонізація податкових систем, прикордонного та митного контролю, відмінності у технічних нормативах і правилах, складна система взаємної сертифікації товарів і послуг тощо. Через транскордонне співробітництво в рамках єврорегіонів на західному ДК Україна має можливість не допустити того, щоб майбутній східний кордон ЄС назавжди залишився її західним кордоном. Тому необхідно поглиблювати економічне співробітництво з прикордонними державами, посилити рівень інформаційного забезпечення діяльності єврорегіонів, залучати додаткову фінансову підтримку ЄС.


Розширення ЄС на схід в найближчі роки неодмінно вплине на відносини України з західними сусідами. Імплементація Шенгенських домовленостей може ускладнити двосторонні відносини України з цими державами. Ставши ланкою єдиного європейського ринку, ці країни можуть змінити спектр економічного співробітництва з Україною за рахунок впровадження нових стандартів і вимог до експортованої Україною продукції та шляхом перегляду митного режиму. Запровадження Шенгенського візового режиму в державах на заході від України викличе обмеження дрібної прикордонної торгівлі, завдасть шкоди економічно слабше розвиненим периферійним районам, загальмує культурний обмін. Перед Україною стоїть важке завдання збереження прозорості свого західного ДК, адже ЄС не має досвіду побудови відкритих зовнішніх кордонів з державами, які не є рівними йому за своїм розвитком, і не входять до кола країн-претендентів на вступ. Характер західного ДК України буде залежати як від зусиль її зовнішньої політики, так і від успіхів у галузі економічної політики, направленої на подолання розриву в рівні розвитку з іншими посткомуністичними країнами Центральної і Східної Європи.


 


ВИСНОВКИ


 


1.       ДК є невід’ємним атрибутом держави і своєрідною фіксацією етапів її геополітичного розвитку. У процесі формування ДК практично неможливо відшукати прояв певних закономірностей, оскільки ДК протягом всієї історії встановлювалися силовими методами або були наслідком політичних компромісів чи історичної випадковості. Аналіз мотивів, які спонукають держави до політико-територіальних змін, дає можливість прослідкувати дію таких політико-географічних законів, як утворення нових національних держав та тенденцію держав до захоплення нових територій.


2.       При дослідженні особливостей формування та функціонування ДК необхідно використовувати філософські, загально- та конкретнонаукові методи. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути ДК в зв’язку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі.


3.       При дослідженні ситуації в прикордонні, а також співвідношення між бар’єрною і комунікаційною функціями ДК доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозв’язків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, відносини в сусідніх країнах по лінії “регіони-центр”, відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину геополітичної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати її розвиток у майбутньому.


4.       Вплив геополітичного оточення на формування ДК держави найбільш сильно проявляється в період становлення її державності. Специфіка формування західного ДК України полягає в тому, що Україна не завжди була повноправним суб'єктом міжнародного права і її кордони були предметом переговорів і міжнародних договорів інших держав, тому національні інтереси України та проблема соборності українських земель при делімітації ДК не бралися до уваги. А за відсутності держави як виразного цілого організму говорити про конкретну лінію ДК в більшості випадків можна лише теоретично.


5.       Протягом досліджуваного періоду у процесі формування західного ДК України можна виділити такі три етапи: 1) 1918-39рр.; 2) 1939-45 рр.; 3) після закінчення другої світової війни.


6.       На режим функціонування західного ДК України мають вплив такі політичні фактори (внутрішні та зовнішні): розширення НАТО та ЄС на схід і позиція України щодо цього процесу; непослідовність зовнішньополітичного курсу України; повільний темп демократичних реформ, що зменшує авторитет держави і інтерес до неї з боку сусідів; труднощі у формуванні кола дружніх і прихильних до України держав; необхідність захисту національного ринку і національного товаровиробника від зарубіжних експортерів (однак при цьому для нього не створюються сприятливі умови на внутрішньому ринку); необхідність дотримання ряду міжнародних зобов’язань, важких для національної економіки України.


 


7.       Важливими аспектами подальшого розвитку прикордонного співробітництва України із сусідніми державами на заході є гармонізація податкових систем, прикордонного та митного контролю, розширення та модернізація прикордонних пропускних пунктів, вдосконалення транспортного обслуговування через ДК, посилення рівня інформаційного забезпечення діяльності єврорегіонів.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины