ПОЛІТИКО-УПРАВЛІНСЬКІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету та завдання, методи і наукову новизну, вказано на теоретичне й практичне значення отриманих результатів та наведено відомості щодо їх апробації. У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження інституту парламентаризму” – розглянуто сутність, структуру, понятійно- категорійний апарат парламентаризму із застосуванням історичного підходу до його вивчення, визначено ступінь розробки досліджуваної теми, виявлено потребу в проведенні досліджень у сфері парламентаризму. З метою обґрунтування теоретичних та методологічних основ функціонування парламентаризму в умовах сучасної України уточнено основні категорії та поняття парламентаризму на базі концепцій та ідей зарубіжних і вітчизняних учених з використанням інструментарію науки державного управління. Встановлено, що здебільшого парламентаризм трактують як систему організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні (Ю.С.Шемученко), систему державного управління суспільством, що характеризується поділом законодавчої і виконавчої діяльності в умовах привілейованого становища парламенту (А.А.Мішин), або як наслідок структурно-функціонального становлення парламенту (У.Беджгот). При цьому становлення громадянського суспільства науковці не зводять лише до явищ політичного порядку, таких як парламентаризм чи демократія. Наріжним каменем парламентаризму є система пріоритетності прав індивідів і спільнот (С.О.Телешун). Сформульовано дефініцію поняття парламентаризму як особливої системи реалізації народного представництва через обрання народних представників до верховного колегіального законодавчого органу – парламенту. Досліджено історичний шлях розвитку інституту парламентаризму шляхом запропонованої автором історичної періодизації. Протопредставницький період (з X–XII ст. до н.е. по I–III ст. н.е.) розпочинається з появи перших рад або зборів у людських поселеннях, які ще не мали ознак представницьких органів, хоча і вирішували важливі колективні питання, і триває у Стародавній Греції та Стародавньому Римі, де народні збори стали основою подальшої еволюції інституту народного представництва. 8 Протопарламентський період (з IX ст. н.е. по XVII ст. н.е.), характеризується появою первинних рис парламентаризму, його становленням та пов’язаний з політичним розвитком Англії, де в 1265 р. було започатковано спеціальний державний орган, що отримав офіційну назву “парламент”. Класично-парламентський період (з кінця XVIII ст. н.е. до початку XX ст. н.е.) став етапом затвердження фундаментальних принципів парламентаризму, зокрема: поділу влад, верховенства парламенту, колегіальності. Значну роль у цей період відіграла діяльність просвітителів Д.Дідро, Ш.Монтеск’є, Т.Гоббса, Ф.Бекона, філософів Г.Гегеля, І.Канта, вчених М.Коперника та Я.Гуса. Новітній період (з XX ст. н.е. до цього часу) характеризується демократизацією, політичною поляризацією, розмежуванням державного управління та законотворчості, лібералізацією принципу поділу влад, появою нових наукових та політичних течій. Отже, в процесі історичного становлення парламентаризм суттєво видозмінився, набувши якісно нових ознак. З’ясування сутності парламентаризму та його функціональних особливостей здійснювалося з допомогою запропонованої в дисертації наукової політико- управлінської концепції сучасного парламентаризму, яка створює науково- методичне підґрунтя для розв’язання методологічних, світоглядних, філософських та науково-практичних проблем сучасного парламентаризму. Спектр політико-управлінських відносин доволі широкий і включає суспільний вибір та його реалізацію через систему трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавча влада в державі здійснюється через парламент, що приймає закони, які регулюють суспільні відносини, проте не здатний врахувати всі питання, які мають істотне значення для життєдіяльності суспільства, їх врегулювання має покладатися на виконавчу владу – органи державного управління. Однак незважаючи на те, що органи виконавчої влади можуть отримувати тимчасові нормотворчі повноваження, прийняття законів залишається прерогативою парламентів. Варто згадати про конституції держав, які містять правові норми прямої дії. Разом з тим законодавча влада, яка є складовою системи парламентаризму, та виконавча влада, що є складовою системи державного управління, перебувають у тісному взаємозв’язку, адже парламентаризм визначає правила та принципи, за якими встановлюється, функціонує та змінюється законодавча влада, яка, у свою чергу, утворює правовий базис для роботи виконавчої гілки влади. Таким чином, можна вважати, що парламенти виконують політико-управлінські функції. Реалії сучасної України не передбачають розмежування політичного та управлінського секторів. Адже саме в Україні політики нерідко втручаються в роботу органів державної влади і навпаки, державні службовці доволі часто переходять на роботу до парламенту, і тому український парламентаризм доцільно розглядати саме крізь призму політико-управлінської концепції. У політико-управлінській концепції можна виокремити правовий, філософський, ідеалістичний та психологічний підходи, які розкривають сутність парламентаризму через його вплив на інститути державної влади та громадянське суспільство.9 Згідно з правовим підходом в основу парламентаризму покладено нормативно-правові засади життєдіяльності держави, суспільства, громадян, які розробляють сучасні парламенти. В розвинутих країнах світу парламентаризм є найважливішим інститутом у тріаді поділу влад, ефективним інструментом усунення суперечностей між органами державної влади. Водночас законодавча діяльність стає для органів влади основним джерелом права. Таким чином, правовий вплив сучасного парламентаризму на державне управління всебічно розкривається через законодавчу функцію, яку виконують парламенти. Втім, у діяльності парламентів значне місце посідають й інші функції, серед яких, зокрема, можна виділити владну, представницьку, установчу. Філософський підхід передбачає розгляд парламентаризму крізь призму досліджень Платона, Арістотеля, С.Оріховського-Роксолана, Г.Гегеля, Ж.Бодена, К.Шміта, Е.Фромма, Х.Ортеги-і-Гасета та інших учених щодо ролі держави, демократії, громадянського суспільства. Узагальнивши філософський вплив ідей парламентаризму на державотворення від античності і середньовіччя до новітніх часів, можна зробити висновок, що парламентаризмом є лише те народне представництво, яке існує в рамках громадянського суспільства, що базується на демократичних цінностях. Відповідно до психологічного підходу ключовим елементом розвитку парламентаризму вважається психологічна мотивація суспільства брати участь як у виборах, так і в усьому громадсько-політичному житті держави. Сучасний парламентаризм справляє визначальний вплив на суспільство, адже парламентарі як носії загальної громадянської позиції можуть маніпулювати суспільною думкою на власний розсуд як формуючи електоральні симпатії, так і впливаючи на свідомість соціуму через засоби масової інформації, виступи на мітингах та зборах. Отже, з огляду на особливості психологічного впливу парламентаризму на суспільство видається необхідним укріплення інституту парламентської демократії та вдосконалення виборчої системи через постійну розробку ефективних інструментів психологічної мотивації громадян, яких потрібно заохочувати до участі в громадських та державних справах. У одних потрібно пробудити інтерес до парламентаризму, іншим – допомогти повернути довіру до нього. Ідеалістичний підхід тісно пов’язаний з філософським та підтверджує тезу про те, що інститут парламентаризму здатний забезпечити реалізацію всіх політичних прав громадян за умови, що вони зможуть обирати чесних та професійних політиків до парламенту. Для того щоб оцінити сучасний парламентаризм крізь призму ідеалістичної концепції, потрібно відповісти на такі питання: чи можливо в XXI ст. побудувати парламентаризм у чистому вигляді, відкинувши надмірний позитивізм, неорадянський або неокапіталістичний демократичний централізм, за яких усі інститути демократії лише маскують політичну волю лідера держави або є результатом кулуарних чи пакетних домовленостей представників фінансового-промислових груп у парламенті; чи можливо убезпечити самих виборців та народних обранців від купівлі-продажу їхніх голосів або маніпулювання їхньою свідомістю. Таким чином, дзеркальне відображення свідомості громадян у вертикалі влади (психологічна ретрансляція) 10 не може бути єдиним сенсом ефективного парламентського представництва. Жодна з країн світу не може заявити про цілком альтруїстичне парламентське представництво чи незабюрократизоване державне управління. Яким би не був рівень демократії, на кожному рівні державної влади завжди виникатимуть конфлікти, для врегулювання яких потрібно буде вдаватися до компромісів. У цьому полягає сутність самої влади. Проте панацеї від виникнення цих проблем у суспільстві не існує, тому ідеалістичний вплив цінностей парламентаризму на суспільство не може вважатися достатнім для формування ефективної моделі державного управління. За результатами узагальнення запропонованої політико-управлінської концепції парламентаризму зроблено прогнози щодо майбутнього парламентаризму шляхом використання двох підходів: прагматичного та критичного. Доведено раціональність прагматичного підходу, адже уніфікованим інструментом реалізації численних персональних інтересів на рівні загальнодержавної позиції в сучасному світі може бути тільки парламент. З метою підтвердження історичного фундаменту парламентаризму в Україні проілюстровано традиції українського парламентаризму, який своїм корінням сягає часів східного слов’янства. Виходячи з цього в дисертації запропоновано такі історичні етапи еволюції українського парламентаризму: старослов’янський (з IX ст. н.е. по XV ст. н.е.), гетьмансько-козацький (з XV ст. н.е. по XVIII ст. н.е.), національно-визвольний (1917–1920 рр.), радянський (1919–1991 рр.), сучасний (з 1991 р. по цей час). На підставі аналізу діяльності віча, Боярської ради, Пані-Ради, Сойму та Сейму, органів представництва Запорозької Січі, а також представницьких органів періоду національно- визвольної боротьби (1917–1920 рр.) та Верховної Ради УРСР доведено, що ці утворення забезпечили засади для розвитку і закріплення традицій парламентаризму в Україні. Досліджено особливості становлення парламентаризму в незалежній Україні та розглянуто значні зміни в парламентській системі Україні, які відбулися з моменту здобуття нею незалежності в 1991 р. Запропоновано поділити сучасну історію новітнього українського парламентаризму на етапи: національно-патріотичний (1990–1996 рр.); конституційно-представницький (1996–2004 рр.); демократично-прогресивний (2005–2010 рр.); системно- парламентський (2010 р. – по цей час). Акцентовано увагу на основних здобутках сучасного українського парламентаризму, зокрема таких, як створення незалежного парламенту в Україні на засадах класичного парламентаризму, розробка та прийняття його конституційно-правової бази, скасування застарілого “радянського” законодавства та прийняття нового законодавства (його кодифікація та гармонізація). Доведено, що парламентаризм в Україні має великий потенціал для розвитку, адже його становлення має глибоке історичне підґрунтя і відбувається в руслі загальносвітових процесів. У другому розділі – “Європейський досвід інституту парламентаризму та його використання в Україні” – з допомогою порівняльно-історичного методу узагальнено досвід становлення парламентаризму в країнах 11 Європейського Союзу та доведено, що український парламентаризм є історичним наслідком соціополітичного розвитку країн європейського співтовариства. Виявлено специфіку новітнього європейського парламентаризму на підставі аналізу ефективності Європарламенту, який було утворено з метою представництва та захисту інтересів європейських націй. Зокрема, в розділі розглянуто: питання виборів до Європарламенту, його функції та основні сфери діяльності. Виділено чотири основні сфери діяльності Європарламенту: політичну, кадрову, системотворчу і комунікативну. Політична сфера реалізується через упровадження напрямів політики Європейського Союзу. Ця сфера діяльності охоплює три основні складові: законодавчу ініціативу з політичних питань; право на співучасть у законотворчій діяльності; контроль за здійсненням виконавчих повноважень структурними підрозділами Європарламенту. Остання складова полягає у здійсненні контролю за дотриманням принципу обов’язкової звітності органів Європейського Союзу перед Європарламентом як єдиним органом, що обирається під час прямих виборів. Виконуючи цю функцію, Європарламент може використовувати широкий спектр типових засобів контролю (зокрема депутатські запити та роботу спеціальних слідчих комісій) і різноманітні санкції (наприклад винесення вотуму недовіри у зв’язку з діяльністю Комісії Європейського Союзу). Кадрова сфера забезпечує реалізацію парламентських повноважень під час призначення на керівні посади. В системотворчій сфері реалізується роль Європарламенту в подальшому розвитку Європейського Союзу. У межах цієї сфери здійснюється не лише перегляд договорів, а й зміна процедур ухвалення рішень. Значна увага приділяється і комунікативній сфері. В цьому разі йдеться про зв’язки між депутатами Європарламенту та їх виборцями, а також, особливо після ухвалення Маастрихтського договору, – про зв’язки між Європарламентом і парламентами країн-членів Європейського Союзу, асоційованих членів Європейського Союзу та третіх країн. Водночас великого значення набувають зв’язки всередині самого Європарламенту (спілкування та обмін інформацією між депутатами). Діяльність Європарламенту доводить, що в сучасному світі існують моделі ефективного делегування представницьких функцій парламентів на міждержавному рівні без втрати власного суверенітету та елементів державності. Разом з тим орієнтація України на європейські цінності, що характеризує сучасний стан державної політики, вимагає поєднання досвіду європейського парламентаризму в частині визначення оптимальної структури законодавчої влади з національними особливостями Україні, тому доцільно звернути увагу на кращі здобутки сучасного парламентаризму в європейських країнах. Узагальнено особливості розвитку парламентаризму в країнах Європи, зокрема держав з двопалатними парламентами. Німецька двопалатна модель парламентаризму формувалася під впливом федеративної форми державного устрою, а також історичних та географічних чинників. В основу української парламентської моделі покладено децентралізацію влади в унітарній державі. 12 Водночас сучасна однопалатна система формування депутатського корпусу в Україні позбавляє територіальні громади повноцінного представництва в парламенті. Проведено компаративний аналіз сучасних тенденцій парламентаризму в Україні та Європі, адже Україна є її частиною і тією чи іншою мірою світова парламентська доктрина впливає на становлення вітчизняного парламентаризму. Зокрема, досліджено такі сучасні європейські парламентські тенденції, як: вимога (вотум) довіри парламенту, тісна взаємодія (кооперація) між парламентом та урядом, застосування вільного мандата депутата, досягнення консенсусу у формі компромісу на засадах парламентської демократії, забезпечення суверенності парламенту та його контролю, встановлення верховенства парламенту або часткове обмеження його прав. Розглянуто позитивні та негативні тенденції сучасного парламентаризму в Україні починаючи з 2004 р. До негативних тенденцій віднесено: загострення відносин з Росією; внутрішньополітичні конфлікти та конфлікти між гілками влади в період з 2005 по 2010 р.; повернення України до політичної системи зразка 1996 р., яке позбавило парламент частини повноважень; прийняття Конституційним Судом України Рішення від 6 квітня 2010 р. № 11-рп/2010, яким було узаконено зміну парламентських правил і дозволено парламентській коаліції приймати до свого складу не лише фракції, а й окремих депутатів, що зумовило подальші переходи народних депутатів до парламентської більшості, поєднані із публічними обвинуваченнями парламентарів одне одного у підкупі та шантажі, що негативно позначалося на іміджі парламенту України як серед населення, так і на міжнародній арені; ескалація фізичного насильства в сесійній залі Верховної Ради України VII скликання; публічні судові процеси над колишніми народними депутатами – високопосадовцями, які набули великого соціального резонансу як в Україні, так і серед світової спільноти; голосування парламентарів “чужими” картками, “прогули” серед парламентарів. Позитивними тенденціями можна вважати: вирішення питань відкритості парламенту України для громадян, яке стало можливим завдяки прийняттю Закону України “Про доступ до публічної інформації”; більш оперативна робота Верховної Ради України, що підтверджується великою кількістю надзвичайно важливих нормативно-правових актів, прийнятих парламентом України за період з 2010 по 2013 р. Установлено, що парламентській системі в Європі притаманний єдиний консенсусний стиль організації парламентаризму. Водночас розвиток парламентаризму в Україні гальмується через внутрішні конфлікти в парламенті. У третьому розділі – “Шляхи реформування інституту парламентаризму в Україні” – проаналізовано особливості інституційного розвитку та суперечності інституту парламентаризму в українському суспільстві. Розкрито політико-управлінські засади становлення інституту парламентаризму в сучасній Україні. З’ясовано, що важливою умовою розбудови парламентаризму в України є політична відповідальність, тому в розділі досліджено це поняття. Партійно-13 політична відповідальність може бути як активна, так і пасивна. Активна тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді втрати політичною партією або політичним лідером “кредиту” довіри виборців або членів такої партії. Її результатом може бути виключення особи з виборчого списку партії на наступних виборах, зі складу ради партії (або іншого колегіального органу), зі складу членів політичної партії або інші наслідки, передбачені партійним статутом. Пасивна відповідальність – це тип відповідальності, яку можуть застосувати до порушників і самі виборці. Адже якщо під час чергового скликання парламенту народний депутат не виправдав їхніх сподівань, виборці не проголосують за нього на наступних виборах (світовій практиці відомий також механізм дострокового відкликання депутатів, проте на практиці він не набув поширення). Політико-правова відповідальність – це складний механізм відповідальності посадових осіб державних органів, який полягає в усуненні їх з відповідних посад через “втрату довіри” вищого керівництва. Цей тип відповідальності може настати також у разі порушення присяги. Системно пов’язаним з інститутом політичної відповідальності є інститут парламентської опозиції. Досліджено моделі парламентської опозиції Німеччини, США, Великобританії, Швейцарії. Для моделі інституціоналізації опозиції Німеччини, зорієнтованої на парламент, характерна наявність вагомих повноважень у державному управлінні та підтримка її на всіх рівнях політичної системи. Консенсусний стиль прийняття рішень відкриває широкі можливості опозиції виконувати контрольні та законодавчі повноваження. Модель передбачає використання таких засобів впливу, як участь політичних партій меншості в парламентському процесі, чіткий та пропорційний розподіл посад, сильне вето опозиційних партій щодо рішень парламенту. Для США характерне вживання поняття “меншість” замість поняття “опозиція”. Важливе місце в моделях інституціоналізації опозиції Великобританії та США посідають встановлення та дотримання партійної дисципліни. До основних проблем політичної опозиції в Україні слід віднести: відсутність консенсусу між опозиційними рухами в політиці, слабкість опозиційного лідерства, законодавча неврегульованість опозиційної діяльності та низька політична культура в суспільстві. Виходячи з цього рекомендовано визначити статус парламентської опозиції в Законі України “Про Регламент Верховної Ради України” із застосуванням досвіду Німеччини або Великобританії. Важливе місце в інституціоналізації політико-управлінських засад парламентаризму в Україні займає проблема політичної культури, яка є результатом низького рівня взаємоповаги, відповідальності, дотримання встановлених правил і толерантності в українському суспільстві, що, у свою чергу, проектується і на парламентаризм. Чимало народних депутатів України, обраних за партійними списками певних політичних партій, виходять з відповідних фракцій та залишаються позафракційними або приєднуються до більшості, порушуючи таким чином ідеологічні принципи, які були складовою їх виборчих кампаній. Про низький рівень політичної культури свідчать також голосування “чужими” картками та силові протистояння в українському парламенті.14 Отже, глибинні причини суперечливого характеру українського парламентаризму – невисока парламентська та суспільно-політична культура не тільки криються в недосконалості виборчої системи чи низькому рівні політичної культури самих народних обранців, а зароджуються в українському суспільстві. Водночас, незважаючи на певні недоліки, в парламентській системі в Україні з’являється реальна можливість найбільш точно представити широкий спектр різних інтересів суспільних мас, узгодити і втілити в життя державні рішення, в яких ураховуються побажання більшості членів суспільства. З огляду на необхідність реформування державно-владної системи проблеми реформування парламентаризму та наслідків його впливу на динаміку суспільних перетворень набувають особливого значення. Розв’язання цих проблем тісно пов’язане з організаційно-політичними чинниками реформування парламентаризму. Передусім це вдосконалення структури Верховної Ради України шляхом упровадження двох (верхньої та нижньої) палат. Перевага двопалатності полягає в здатності усувати деструктивні процеси, адже представництво в парламенті інтересів самоврядних територій, регіонів, автономій або груп меншин дає змогу пом’якшити прояви нерівномірного розвитку, конфліктності, поділу державних територій за якістю, що притаманне практично всім країнам світу. Таким чином, основним аргументом на користь двопалатності в Україні є забезпечення широкого народного представництва. Водночас, якщо Україна підтримає ідею запровадження бікамеральної структури парламенту, окремо слід визначити, суспільну чи політичну функцію підтримуватиме верхня палата і двопалатний парламент загалом. Функціями верхньої палати парламенту в Україні мають стати представництво, законотворення, кадрові питання, стабілізація політичного процесу, нижньої палати – законопроектна, законодавчої ініціативи, символічна (наприклад оголошення дати виборів глави держави), організаційна (оголошення референдуму), контрольна (діяльність тимчасових слідчих комісій парламенту, делегування представників у державні структури, що виконують функцію парламентського контролю) тощо. Отже, двопалатний парламент в Україні, якщо він обирається в демократичний спосіб, у ньому представлені різні суспільні групи, а учасники неухильно дотримуються процедур, може сприяти стабілізації політичного процесу. У разі поляризації політичного процесу, якщо в парламенті представлені одна або кілька радикальних партій, друга палата шляхом впливу на законодавчий процес здатна запобігати ухваленню неприйнятних для інших груп законів або як мінімум скоригувати або вилучити з них окремі положення та пом’якшити наслідки прийняття таких законів. Водночас в умовах високої конфліктності в громадсько-політичному просторі України в разі впровадження двопалатної моделі парламентаризму для формування верхньої палати доцільно проводити прямі загальні рівні вибори. Дискусійним питанням залишається форма мандата народного депутата України, який є чи не єдиним механізмом постійного контролю парламенту громадянами. Перевагами діючого на сьогодні вільного мандата народного депутата України є: демократичність системи державного правління; орієнтація 15 на європейські цінності; першочергове вирішення на законодавчому рівні питань загальнодержавного значення (робота парламентарів не зводиться до виконання функцій уповноважених з вирішення суто локальних справ). До недоліків вільного мандату слід віднести: безконтрольні переходи народних депутатів у фракції, які пропагують ідеологічні платформи, відмінні від тих, на яких базувалися виборчі кампанії народних депутатів- мажоритарників або партій, за виборчими списками яких вони обиралися; ситуативне голосування позафракційних народних депутатів. У сучасній конституційно-правовій доктрині європейських країн депутат парламенту розглядається як представник усієї нації, а не певного відповідного виборчого округу та здебільшого забороняються імперативний мандат і право відклику. Доведено, що в умовах сучасної України вільний мандат є найбільш оптимальною моделлю забезпечення народного представництва. Водночас він зможе бути максимально ефективним лише за умови динамічного розвитку політико-управлінських засад парламентаризму в Україні: політичної відповідальності, політичної та парламентської культури, всебічного забезпечення прав і свобод опозиції. Таким чином, в Україні назріла реформа виборчої моделі. Закритість виборчих списків політичних партій не забезпечує усвідомлений вибір, що спричиняє серйозні деформації в делегуванні влади та її легітимації. Втім, зміна структури парламенту України без розвитку політико-управлінських засад парламентаризму не дасть змоги розв’язати цю суспільно-політичну проблему. Здійснення реформи парламентаризму шляхом уведення двопалатної парламентської форми можливе в Україні лише в разі досягнення консенсусу всіх існуючих в українському суспільстві політичних сил та підтримки громадянського суспільства. Перспективи реформування парламентаризму в Україні було проаналізовано шляхом проведення експертного опитування серед слухачів Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів та факультету управління суспільним розвитком НАДУ при Президентові України в 2012–2013 рр. Отримані результати свідчать про те, що більшість експертів ще не визначилися щодо чіткого бачення плану реформ парламентаризму в Україні, і тому повернення до парламентсько- президентської форми правління набуває особливого значення. ВИСНОВКИ У дисертаційній роботі вирішено важливе наукове завдання в галузі науки державного управління, яке полягає у визначенні політико-управлінських засад становлення інституту парламентаризму в сучасній Україні та підготовці практичних рекомендацій щодо його реформування. 1. Розроблено теоретико-методологічні засади парламентаризму як об’єкта наукового дослідження та його понятійно-категорійний апарат. На підставі аналізу наукових праць українських і зарубіжних авторів обґрунтовано цільову доктрину парламентаризму, що базується на всебічному представництві 16 інтересів народу через парламент, у якому перетинаються різні суспільні інтереси та створюється правова база всієї системи державного управління. Уточнено зміст поняття “парламентаризм”, який являє собою особливу систему реалізації народного представництва через обрання народних представників до колегіального законодавчого органу – парламенту. 2. З’ясовано історичне значення парламентаризму, яке полягає в трансформації загальних зборів представників громади в офіційний колегіальний загальнодержавний законодавчий орган представницького типу – парламент. Фундаментальне історичне підґрунтя парламентаризму в Україні розкрито шляхом виокремлення основних історичних періодів його становлення: старослов’янського, протягом якого на території України з’явилися перші органи представницької влади – віча; гетьмансько-козацького, ознаменованого розробленою видатним гетьманом України П.С.Орликом Конституцією України, що стала фундаментом подальшої розбудови парламентаризму у світі; національно-визвольного часів Української Народної Республіки 1917–1920 рр., який започаткував державотворчі процеси в Україні та її самоідентифікацію; радянського в Українській РСР, який, незважаючи на негативні наслідки тоталітарного режиму формально зберіг окремі загальновизнані принципи парламентаризму: колегіальності та виборності; сучасного, що розпочався з 1991 р. і триває по цей час, протягом якого було створено Верховну Раду України, прийнято Конституцію України та низку важливих законів, зроблено важливий крок у напрямі лібералізації парламентаризму. Доведено, що український парламентаризм, з одного боку, є історичним наслідком соціополітичного розвитку країн європейського співтовариства, а з другого – тривалий час перебуває під впливом радянської влади і тому отримав у спадок особливі риси, притаманні як демократичним (колегіальність, виборність), так і авторитарним режимам (відсутність конструктивного діалогу влади та опозиції, прозорого механізму прийняття рішень, низький рівень парламентсько-політичної культури, слабкість інструментів політичної відповідальності). Тому сучасний український парламентаризм характеризується стрімкими змінами, появою нових тенденцій, формуванням нових традицій, має загальну прогресивну динаміку розвитку. 3. Розглянуто еволюцію та функціонування парламентаризму в країнах Європейського Союзу з використанням порівняльно-історичного методу. Зокрема, досліджено сучасну стадію еволюції європейського парламентаризму, особливістю якої є делегування національними законодавчими органами частини своїх повноважень наднаціональному органу – Європарламенту. Обґрунтовано, що одним з основних напрямів реалізації європейського вибору України є реформа парламентаризму, адже від якості та ефективності прийнятих законів залежать позитивні зрушення в економіці, яка має відповідати вимогам високих європейських стандартів. У цьому сенсі міжпарламентське співробітництво є важливим елементом євроінтеграційного плану України та має сприяти впровадженню в національне законодавство європейських стандартів парламентаризму в галузі свободи слова, демократії, 17 верховенства права, посилення боротьби з корупцією і забезпечення сприятливого інвестиційного клімату. 4. Проаналізовано особливості інституційного розвитку парламентаризму в Україні та доведено, що успіх парламентських реформ у країні залежить від вирішення основних проблем парламентаризму, а саме: проблеми територіального представництва, яка виникла внаслідок того, що пропорційна складова у виборчій системі дає змогу формувати “закриті” списки; недосконалості законодавства про статус народних депутатів України, що не містить інструментів, які б могли зобов’язати народних депутатів України відповідати перед електоратом за результатами своєї роботи; регулярних внтурішньопарламентських конфліктів, які виникають через відсутність діалогу та компромісу на рівні влади та опозиції. З’ясовано, що практика сучасного парламентаризму розвинутих європейських країн, в основу якої покладено предметний діалог між державою і суспільством, може бути застосована в умовах діючої в Україні парламентсько- президентської форми правління лише в разі чіткого розподілу повноважень між усіма гілками державної влади та досягнення консенсусу на рівні суспільних еліт. 5. Визначено політико-управлінські засади становлення інституту парламентаризму в сучасній Україні: політичну відповідальність, парламентську опозицію, парламентську та політичну культуру. Доведено необхідність забезпечення прозорості механізмів партійно-політичної та політико-правової відповідальності в Україні. Виявлено низку проблем парламентської опозиції в Україні: відсутність консенсусу між опозиційними рухами в політиці, слабкість опозиційного лідерства, законодавча неврегульованість опозиційної діяльності та низький рівень політичної культури суспільства. Розкрито важливість проблеми політичної культури, низький рівень якої є результатом відсутності взаємоповаги, безвідповідальності, недотримання норм права та моралі в українському суспільстві, що, у свою чергу проектується і на парламентаризм. Отже, глибинні причини суперечливого характеру українського парламентаризму, занадто низької парламентської та суспільно-політичної культури не тільки криються в недосконалості виборчої системи чи низькому рівні вихованості самих народних обранців, а зароджуються в українському суспільстві. 6. Розроблено наукову політико-управлінську концепцію сучасного парламентаризму в Україні, в якій виокремлено: правовий, філософський, ідеалістичний та психологічний підходи, що розкривають сутність парламентаризму через його вплив на інститути державної влади та громадянське суспільство. Цілісність процесів взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади та взаємовпливу громадського, політичного й адміністративного компонентів розкривається з використанням правового підходу (визначає правовий вплив парламентаризму як закономірне міжнародне явище, що полягає у створенні сучасними парламентами правових основ життєдіяльності держави, суспільства, громадян, без якого неможливе формування влади в будь-якій країні), філософського підходу (народне представництво може називатися парламентаризмом, якщо воно існує в рамках 18 громадянського суспільства, що базується на демократичних цінностях), психологічного підходу (сучасний парламентаризм справляє визначальний вплив на суспільство, адже парламентарі як носії загальної громадянської позиції можуть маніпулювати суспільною думкою на власний розсуд, як формуючи електоральні симпатії, так і впливаючи на свідомість соціуму через засоби масової інформації, виступаючи на мітингах та зборах), ідеалістичного підходу (тільки народ здатен обрати чесних та сумлінних політиків до парламенту, який повинен працювати і приймати якісні закони та визначати основні напрями загальнодержавної політики від імені народу). Проведено аналіз парламентаризму в Україні крізь призму політико- управлінської концепції. Законодавча влада в державі здійснюється через парламент, що приймає закони, які регулюють суспільні відносини, проте він неспроможний врахувати всі питання, які мають істотне значення для функціонування суспільства. Разом з тим органи виконавчої влади можуть отримувати тимчасові нормотворчі повноваження, проте прийняття законів залишається прерогативою парламенту. Крім того, Основний Закон – Конституція України містить норми прямої дії. Отже, законодавча влада, яка є складовою системи парламентаризму, та виконавча влада країни, що є складовою системи державного управління, перебувають у тісному взаємозв’язку, адже парламентаризм створює правила та принципи, згідно з якими встановлюється, працює та змінюється законодавча влада. Остання, у свою чергу, створює правовий базис для роботи виконавчої гілки влади. Таким чином, можна вважати, що парламенти виконують політико-управлінські функції. Реалії сучасної України не передбачають розмежування політичного та управлінського секторів. Адже саме в Україні політики нерідко втручаються в роботу органів державної влади і навпаки, державні службовці доволі часто переходять на роботу до парламенту, і тому український парламентаризм доцільно розглядати саме крізь призму політико-управлінської концепції. За результатами дослідження зроблено прогнози щодо майбутнього парламентаризму шляхом використання двох підходів: прагматичного та критичного. Доведено раціональність прагматичного підходу, адже уніфікованим інструментом реалізації численних персональних інтересів на рівні загальнодержавної позиції в сучасній Україні може бути тільки парламент. На підставі результатів аналізу громадсько-політичного простору України запропоновано рекомендації щодо реформування інституту парламентаризму в країні, зокрема: – Конституційній Асамблеї – розглянути доцільність запровадження двопалатного законодавчого органу в Україні; – Комітету Верховної Ради України з питань правової політики – удосконалити регулювання парламентської діяльності в Україні шляхом визначення статусу парламентської опозиції в Законі України “Про Регламент Верховної Ради України”, застосовуючи досвід Німеччини або Великобританії, та розглянути можливість створення спеціального підрозділу парламентських “приставів” для підтримки правопорядку в сесійній залі Верховної Ради України, унеможливлення блокування трибуни та інших протиправних дій.