КОНСТИТУЮВАННЯ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ В СОЦІОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ : Конституирования И РАЗВИТИЕ ТЕОРИИ МОДЕРНИЗАЦИИ В социологическом дискурсе

Краткое содержание

У “Вступі” визначено актуальність дисертаційного дослідження, представлено стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну роботи, обґрунтовано теоретичне і практичне значення дисертації, надано інформацію про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження теорії модернізації в соціологічному дискурсі” конкретизовано теоретичні підстави дослідження процесу конституювання і розвитку теорії модернізації в соціологічному дискурсі. Відповідно до мети дисертації уточнено теоретичний конструкт “модернізація”. Враховуючи сутнісні характеристики даного поняття в соціологічному дискурсі, зазначено, що специфіка його формулювання визначається обраними теоретичними підходами та конкретними дослідницькими завданнями. Опрацювання рефлексії щодо наукової термінології з позицій соціології розвитку дало підстави визначити модернізацію як творчо-перетворюючу функцію розвитку, що характеризує орієнтацію суспільства та його структур на удосконалення, прогрес, розробку та реалізацію нових цілей, пріоритетів, стратегій.

Враховуючи апріорні критерії визначення даного поняття, відзначено що його моделювання визначається обраними теоретичними підходами та конкретними дослідницькими завданнями.

Здійснений аналіз рефлексії щодо провідних теорій соціології розвитку дозволив окреслити, що її основними складовими є теорії соціальної зміни; теорії соціально-історичних процесів на різних рівнях макровиміру й у різних часових параметрах; теорії, що пояснюють функціонування соціальної системи (системні, структурні теорії і теорії конфлікту); теорії індустріального суспільства; теорії модернізації та теорії постмодернізму.

Дослідження предметної сфери теорії модернізації дозволило визначити її істотні відмінності від інших теорій соціології розвитку, в більшості з яких розглядаються окремі структурні складові суспільного розвитку (розвиток економічних відносин, соціальні наслідки науково-технічного прогресу, трансформації політичної сфери тощо.) На відміну від цього теорія модернізації розглядає суспільний розвиток як комплексний процес, що передбачає трансформацію всіх основних сфер життєдіяльності суспільства, в тому числі перетворення соціальної структури, культурних цінностей та релігійних вірувань.

Визначено методологічні засади, предметну сферу теорій модернізації та висловлено судження, що теорії модернізації не є “субтеоріями” соціології розвитку. Їх не можна також визначати як похідні від теорій “індустріального суспільства”, наприклад теорії “конвергенції”. Теорії модернізації не є доповненням теорій соціології розвитку, наприклад теорії “постіндустріального суспільства”, вони постають самостійними теоріями соціології розвитку.

Аналіз стрижневих моментів дискурсу щодо періодизації теорії модернізації доводить: у наукових розвідках конституювання теорій модернізації висвітлюється переважно в площині історичної та філософської наук і має описовий характер. Розглядаючи модернізацію, науковці концентрують свою увагу на дослідженні науково-технічних революцій, визначенні особливостей суспільного прогресу, статистичному аналізі модернізованих структур (У. Ростоу, С. Хантингтон,
Є. Капітанов, І. Бестужев-Лада, В. Щербина). В той же час недостатньо уваги приділяється дослідженню та обґрунтуванню теоретико-методологічних засад процесу модернізації.

Дослідження рефлексії конституювання і розвитку теорії модернізації в соціологічному дискурсі доводить необхідність відмови від класичних однолінійних схем соціального розвитку, необхідність подальшої розробки її нелінійних моделей, що сприятиме більш адекватному розумінню наукових проблем, які вивчаються теорією модернізації. Поглиблення і уточнення соціологічних показників та критеріїв модернізації створює підстави для фіксації широкого спектра можливих варіантів модернізації. При цьому у процесі наукової рефлексії визначаються не тільки основні, притаманні класичній моделі модернізації, суспільні фактори розвитку – економічні, політичні та ідеологічні, а й ті, яким у попередні періоди дослідники надавали меншої уваги (світоглядні, культурні, релігійні тощо).

Удосконалення предметної сфери теорії модернізації пов’язане з уточненням її соціально-культурних критеріїв, до яких доцільно включати не лише класичні, традиційні характеристики (комплексність, системність, глобальність, гомогенність тощо), а й враховувати в соціологічних дослідженнях та поступово вводити до наукового обігу такі критерії, як багатомірність, що передбачає соціальне наслідування (звернення до традицій, культурної пам’яті); альтернативність моделей модернізації суспільств; фрагментарність та непослідовність процесу модернізації, неоднозначність її культурних наслідків.

У другому розділі “Соціально-історичні аспекти рефлексії щодо теорії модернізації в соціологічному дискурсі” визначено відповідно до мети дисертації чотири послідовні періоди становлення теорії модернізації в соціологічному дискурсі, а саме: класичний період, період конституювання, період розвитку, період дивергенції.

Визначено, що “класичний період” (остання третина XVIII – початок ХХ ст.), пов’язаний із становленням наукової рефлексії щодо теорії модернізації у соціальному дискурсі. В означений період визначилися три основні підходи до теорії модернізації – еволюційний, раціоналістичний та дихотомічний. Рефлексія щодо теорії модернізації “класичного періоду” зосереджувалася на визначенні впливу на розвиток суспільства таких соціальних змін, як індустріалізація, урбанізація, поширення освіти тощо (О. Конт, К. Маркс, Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Е. Гердер, Г. Мейн).

Рефлексія щодо “періоду конституювання” теорій модернізації в соціологічному дискурсі (20–60-ті рр. ХХ ст.) характеризувався активізацією американської соціологічної думки (П. Сорокін, Т. Парсонс, Р. Парк, Э. Майо, У. Ростоу). Стрижневою темою рефлексії щодо американських теорій модернізації стає пошук оптимальної стратегії розвитку новоутворених національних держав. Дискурс зосереджується навколо ідей, пов’язаних з “перенесенням” на ґрунт інших суспільств американського чи європейського досвіду модернізації. У дискурсі зазначається очевидна неефективність та згубність практичної реалізації цих моделей. Модернізація виявляється не тотожною американізації або вестернізації.

Основний зміст “періоду розвитку” теорій модернізації в соціологічному дискурсі (70–80-ті рр. ХХ ст.) відзначався спрямуванням на утвердження нелінійності суспільного розвитку та дослідження якості життя (П.-Х. Лудц,
Р. Шпрандел, Ш. Ейзенштадт). На подальший розвиток соціологічних теорій модернізації цього періоду впливали досягнення таких нових галузей наукового знання, як політологія та футурологія.

Рефлексія щодо “періоду дивергенції” теорій модернізації в соціологічному дискурсі (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) пов’язується з остаточним відходом науковців від концепції лінійної модернізації, становленням багатовимірної теорії модернізації та комплексним дослідженням проблем країн “третього світу”(У. Макнейл, І. Сайнес, К. Блек, Л. Пай, Б. Мур). На цьому етапі було спростовано уявлення про вестернізацію як апріорну закономірність модернізації.

Слід зазначити, що у рефлексії кожного із періодів конституювання та розвитку теорії модернізації в соціологічному дискурсі визначення поняття “модернізація” мало власну специфіку. Увага дослідників зосереджувалася на політичному, економічному чи культурному аспекті теорії модернізації. Саме ця специфіка ставала визначальною для конституювання модерністського дискурсу у той чи інший період.

Аналіз рефлексії щодо конституювання теорії модернізації в соціологічному дискурсі доводить, що вагоме значення для конституювання сучасних теорій модернізації мав метод історичного аналізу (А. Турен, Р. Бендікс, Е. Хобсбоум, Б. Мур, О. Шпенглер, А. Тойнбі).

Використання історичних аналогій, дослідження особливостей розвитку суспільства на різних історичних етапах надавало дослідникам можливості уникати традиційних ідеологічних конструктів, визначати особливості модернізації соціуму в історичній ретроспективі, тим самим закладаючи основи розуміння модернізації як нелінійного, багатовекторного процесу.

Історичний метод дав можливість науковцям не лише пояснювати соціальну еволюцію суспільств, а й на даній теоретичній основі розробляти нові моделі модернізації. Цим визначена подальша перспектива застосування методу історичного аналізу для дослідження процесу модернізації.

Дослідження наукової рефлексії щодо теорії модернізації у соціологічному дискурсі доводить, що наскрізною темою теорій модернізації була прогресистська проблематика. Провідною ідеєю наукового дискурсу стала гармонізація всієї сукупності суспільних відносин, всіх сфер життєдіяльності суспільства та пошук їх досконалих вимірів. У багатьох роботах (особливо вітчизняних дослідників) поняття “прогрес” і поняття “модернізація” фактично ототожнюються. Поняття “прогрес” розглядалося дослідниками як наближення всієї сукупності суспільних відносин до суспільної досконалості, результатом якої стає гармонізація всіх сфер життєдіяльності, побудова гармонійної стратегії суспільного розвитку.

Третій розділ дисертаційного дослідження “Рефлексія щодо теорії модернізації в соціологічному дискурсі української соціології” здійснюється спроба з’ясувати ступінь розробленості досліджуваної проблематики в українській соціологічній науці. Відзначено, що зарубіжна і вітчизняна рефлексія щодо теорії модернізації, хоча і мала однакові періоди, відбувалася із певним запізненням.

Доведено, що рефлексія щодо теорії модернізації у “класичний період” (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) пов’язана із зародженням теорій модернізації в українському соціальному дискурсі (М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Шаповал, М. Ковалевський, М. Туган-Барановський). Основні концепції модернізації, розроблені представниками української соціології, формувалися під впливом течій позитивізму, еволюціонізму, соціал-дарвінізму, а також марксистських ідей.

Рефлексія у “період конституювання” теорій модернізації в дискурсі української науки (20–60-ті рр. ХХ ст.) знаменувалася політизацією теорії модернізації, яка була спрямована на визначення переваг соціалізму та критичний аналіз капіталізму як хибного шляху соціального розвитку. В цей час дослідження, засновані на аналізі етнічної, психологічної, культурної специфіки процесу розвитку, не вважаються актуальними.

Рефлексія “періоду розвитку” теорій модернізації в дискурсі української соціологічної науки (початок 70-х– кінець 90-х рр. ХХ ст.) була спрямована на вирізнення та дослідження представниками наукової спільноти альтернативних моделей модернізації, що за певних умов могли стати відправними моментами у процесі розвитку радянського суспільства та сприяти вибору альтернативної стратегії модернізації. В процесі наукової рефлексії цього періоду визнавалася можливість різних траєкторій модернізації. Висловлено гіпотези щодо розмаїтості історичних типів або моделей розвитку (Є. Жуков, П. Волобуєв, А. Сухов, М. Барг).

Наукова рефлексія щодо “періоду дивергенції” в дискурсі української соціологічної науки (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) асоціюється з остаточним відходом від концепції лінійної модернізації, становленням багатовимірної теорії модернізації та комплексним дослідженням проблем молодих національних держав. Характерною тенденцією означеного періоду виступає синтез дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками (Ж. Ліотар, І. Хасан, Дж. Александер, В. Бакіров, В.  Танчер, Е. Іллюшина, М. Ожеван). На початку XXI ст. проблеми, пов’язані із вдосконаленням процесу суспільного розвитку, зберігають актуальність. Рефлексія щодо теорії модернізації починає поширюватися на нові сфери теоретизування, абсорбує і адаптує актуальні теоретико-методологічні підходи. Спрямована на початку дискурсу переважно на аналіз макросоціальних структур, нині вона охоплює коло проблем, що передбачають дослідження мікросоціальних процесів та діяльнісних практик.

У третьому розділі проаналізовано основні елементи рефлексії щодо розвитку постмодерністських теорій як таких, що актуалізуються у зв’язку з необхідністю поглибленого дослідження соціально-культурних процесів. Відзначено, що методологія теорій постмодерну створює нові можливості для продукування інноваційних наукових підходів, розширює межі наукового теоретизування, легітимізує вивчення латентних соціальних проблем. У той же час вона не спроможна забезпечити розробку теоретичних засад процесу модернізації сучасного українського суспільства, для успішної реалізації якої потрібна чітка раціональна основа, притаманна саме методології теорії модернізації.

Відзначено, що у вітчизняній соціологічній науці триває розробка численних питань доцільного застосування теорії модернізації у соціальній практиці. Поряд із суб’єктивними факторами розробка стратегії теорії модернізації українського соціуму ускладнюється такими обставинами, як відсутність у спеціалістів (наукових працівників, управлінців та керівників вищої ланки) необхідної системи знань та досвіду впровадження теорії модернізації у соціальну практику.

Подальша перспектива розвитку рефлексії щодо теорії модернізації в соціологічному дискурсі України пов’язується з теоретичним обґрунтуванням та практичною апробацією трьох гіпотетичних моделей модернізації: технократично-оптимістичної, еколого-алармістської, адаптаційно-кризової. Реалізація цих моделей сприятиме соціальній модернізації українського суспільства.

Дослідження рефлексії “періоду дивергенції” дозволило визначити дві основні позиції щодо конституювання і розвитку теорій модернізації в дискурсі української соціологічної науки. Перша позиція – прозахідна – заснована на рефлексії з приводу кращих здобутків теорії модернізації в західному соціологічному дискурсі (А. Арсієнко, В. Рой, А. Ручка, Н. Побєда). Друга – етнобіхевіористична – передбачала рефлексію щодо наукових надбань корифеїв російського та українського соціального знання (С. Кара-Мурза, А. Ахіезер, В. Євтух, О. Гриценко).

Науковий дискурс з приводу обох зазначених напрямків спрямовується на розроблення трьох головних гіпотетичних моделей адаптації соціальної системи до новітніх соціальних та науково-технічних процесів, а саме: технократично-оптимістичної, еколого-алармістської, адаптаційно-кризової.

ВИСНОВКИ

У “Висновках” представлено розв’язання проблеми дисертаційного дослідження, яка полягає у тому, що в соціологічній науці активізується наукова рефлексія, спрямована на обґрунтування складових теорії модернізації в соціологічному дискурсі, разом з тим відсутнє цілісне уявлення про цей процес.

Здійснене дослідження дозволяє сформувати цілісне уявлення про рефлексію щодо конституювання і розвитку теорії модернізації в соціологічному дискурсі.

Опрацювання відповідної наукової термінології з позицій соціології розвитку дало підстави визначити модернізацію як творчо-перетворюючу функцію розвитку, що характеризує орієнтацію суспільства та його структур на удосконалення, прогрес, розробку та реалізацію нових цілей, пріоритетів, стратегій.

В дослідженні доведено, що наукова рефлексія щодо теорії модернізації відбувалася як в зарубіжному, так і у вітчизняному науковому дискурсі.

Визначено, що рефлексія стосовно конституювання теорії модернізації в західному дискурсі складалася впродовж чотирьох послідовних періодів: класичного періоду (остання третина XVIII – початок ХХ ст.), періоду конституювання (20–60-ті рр. ХХ ст.), періоду розвитку (70–80-ті рр. ХХ ст.), періоду дивергенції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.).

Змістовний аналіз рефлексії щодо теорії модернізації в західному дискурсі дозволяє визначити, що зародження теорій модернізації у “класичний період” відбувалося під впливом таких соціальних змін, як індустріалізація, урбанізація, поширення освіти тощо. У цей період формуються три основні підходи, в межах яких починається розвиток теорії модернізації – еволюційний, раціоналістичний та дихотомічний.

У “період конституювання” рефлексії щодо теорії модернізації в соціологічному дискурсі стрижневою темою теорій модернізації стає пошук оптимальної стратегії розвитку національних держав. Вона пов’язується із спробами “перенесення” вже опрацьованої більш розвиненими країнами моделі модернізації до нового соціального середовища. Завершення даного періоду пов’язано з визнанням неефективності практичної реалізації моделі модернізації без урахування соціально-культурного контексту суспільств.

Наступний період рефлексії, “період розвитку”, пов’язаний з розвитком предметної сфери теорії модернізації. У цей період уточнюють класичні соціально-культурні характеристики процесу модернізації (комплексність, системність, глобальність, гомогенність тощо), починають враховуватися такі його характеристики, як багатовимірність, що передбачає соціальне наслідування (звернення до традицій, культурної пам’яті); фрагментарність та непослідовність процесу модернізації; неоднозначність його культурних наслідків; альтернативність моделей модернізації суспільств.

Четвертий період рефлексії визначаємо як “період дивергенції”. У межах даного періоду відбувалося комплексне дослідження молодих національних держав, які перебували в стадії інтенсивного розвитку. В соціологічному дискурсі спостерігається остаточна відмова від лінійної теорії модернізації та відбувається розвиток багатовимірної теорії модернізації. Основний зміст рефлексії щодо теорії модернізації в соціологічному дискурсі спрямовується на утвердження нелінійності, багатовекторності суспільного розвитку та пов’язаний з дослідженням нової для теорії модернізації категорії – “якість життя”. Саме вона визначає ступінь модернізованості суспільства.

У процесі роботи, поряд з вивченням зарубіжної рефлексії щодо конституювання та розвитку теорії модернізації в соціологічному дискурсі, досліджувався процес рефлексії стосовно теорії модернізації в соціологічному дискурсі нашої країни. Слід відзначити, що конституювання західного та вітчизняного дискурсу з приводу теорії модернізації має спільну динаміку. Було виявлено, що структура дискурсу представлена чотирма періодами. Дослідження цього процесу, проведене на основі аналізу наукових доробок представників соціальної науки України та Росії, дозволяє визначити такі основні періоди: класичний період (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), період конституювання (20 – 60-ті рр. ХХ ст.), період розвитку (початок 70-х– кінець 90-х рр. ХХ ст.), період дивергенції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.).

Особливості рефлексії щодо теорій модернізації в вітчизняному соціологічному дискурсі пов’язані з специфікою соціально-культурної життєдіяльності нашого суспільства. Так, зародження теорій модернізації в українському соціальному дискурсі у “класичний період” відбувалося під впливом ідей позитивізму, еволюціонізму, соціал-дарвінізму, а також марксистської теорії, спроби їх адаптації до соціально-історичних умов вітчизняного соціуму.

У той же час “період конституювання” теорій модернізації суттєво відрізняється від західного модерністського дискурсу за змістом. Він знаменується політизацією теорії модернізації, яка розглядається в контексті розгортання робітничого руху. Особливої актуальності набувають дослідження, метою яких стає теоретичне обґрунтування соціальних переваг та прогресивного, модернізаційного потенціалу радянського суспільства.

Даний період визначається зверненням вітчизняної наукової спільноти до пошуку наукових концепцій, у яких обґрунтовуються ідеї поліваріантності суспільного розвитку; підкреслюється можливість існування для нашого суспільства не лише внутрішніх, але і зовнішніх детермінант вибору моделі модернізації; доводиться необхідність вивчення та застосування в процесі модернізації соціального досвіду інших суспільств. Визнається можливість альтернативних моделей модернізації, різних стратегій їх реалізації; висловлюються прогнози щодо соціального розвитку українського суспільства.

У процесі дослідження доведено, що остаточна відмова від концепції лінійної модернізації відбувається у “період дивергенції”. В цей час формується багатовимірна теорія модернізації, розвитку якої сприяють комплексні порівняльні теоретичні та конкретно-соціологічні дослідження радянського та пострадянського суспільств. Характерною рисою означеного періоду виступає синтез предметного поля соціології із суміжними галузями знань як політологія та футурологія.

Слід зазначити, що у науковій рефлексії вагоме значення для конституювання сучасних теорій модернізації мав метод історичного аналізу. Він давав можливість не лише пояснити історичну еволюцію суспільств, а й на цій теоретичній основі здійснити спробу розробити стратегію випереджаючого суспільного розвитку.

Внаслідок проведеного дослідження доведено, що теорії постмодернізму з’явилися як субтеорії теорії модернізації і нині склалися як самостійні теорії соціології розвитку.