СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНФЛІКТОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ В НІМЕЦЬКІЙ СОЦІОЛОГІЇ : Становление и развитие конфликтологической ПАРАДИГМЫ В НЕМЕЦКОЙ СОЦИОЛОГИИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, вказано зв’язок роботи з плановими науково-дослідними темами, визначається мета та завдання дослідження, викладено наукову новизну результатів дослідження та їх практичну значущість, вміщено інформацію про публікації та апробацію результатів здобувача.

Перший розділ – ’’Генеза класичної теорії конфлікту: класово-конфліктна та конфліктно-конструктивна парадигми’’ – присвячено висвітленню головних ідей класиків німецької соціології – К.Маркса, Г.Зіммеля, М.Вебера, які лягли у підвалини сучасної конфліктологічної парадигми.

Пропонується витлумачення розуміння конфлікту в німецькій та українській соціології, а також періодизація становлення та розвитку конфліктологічної парадигми в німецькій соціології.

З точки зору історичної ретроспективи в розробці й розповсюдженні різних концепцій соціального конфлікту та конфліктологічної парадигми в цілому виокремлюються такі етапи:

Перший (кін. 19–поч.20 ст.) – класичний – представлений відповідно Марксом, Зіммелем, Вебером, другий (сер. 20 ст.) – неокласичний – Р.Дарендорфом та плеядою його послідовників, третій (кін. 20–поч.21 ст.) – посткласичний – Ю.Габермасом, Н.Луманом, У.Беком.

Перший етап характеризується існуванням як марксистських, так і немарксистських концепцій. Цей етап відкриває марксова теорія матеріалістичного розуміння історії, теорії класової боротьби та революції, вплив якої на сучасну теорію соціального конфлікту безперечний і визнається переважною більшістю західних соціологів.

Звертається увага на те, що у цілісній теорії класового конфлікту Маркса необхідно визначити конструктивні теоретичні ідеї, що є методологічно важливими для формування та розвитку сучасної теорії соціального конфлікту.

Фундаментальним положенням є сформульований та обґрунтований ним ’’суб’єктно-діяльнісний’’ підхід до природи соціальних конфліктів. Останні розглядаються скрізь призму усвідомлення і врахування соціальними суб’єктами, які активно діють, об’єктивних суперечностей виробничих відносин, що зумовлюють місце людини в економічній системі. Ці постулати марксової соціології стали наріжними в сучасній конфліктології. Теза Маркса про те, що в усіх історичних формах суспільства відносини власності призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння та боротьба яких приведе зрештою до заміни наявного соціального ладу на більш прогресивний шляхом здійснення насильницької революції, критикувалася багатьма представниками конфліктологічного напряму й виразно контрастує з ідеями ненасилля як складовими сучасної конфліктологічної парадигми.

Якщо Маркс створив класово-конфліктну модель суспільства, пише про боротьбу (класову, економічну, політичну), то Зіммель вже розрізняє поняття боротьби та конфлікту.

В цей період з’являються дослідження конфліктів в політичній, економічній, релігійній, культурній сфері (Вебер), а також соціологія конфлікту як така (Зіммель), зароджується тенденція розгляду як позитивних, так і негативних наслідків конфлікту. Після Маркса, починаючи з Зіммеля, відбувається зниження рівня досліджуваного конфлікту: у Маркса – це конфлікт великих соціальних груп (класів), у Зіммеля – середніх та малих.

Зазначається, що саме Зіммель першим ввів поняття ’’конфлікт’’ у назву своєї праці (’’Конфлікт сучасної культури’’), сформулював проблему соціології конфлікту, методологічні засади, визначив його багатофункціональність, звернув увагу на роль конфліктів у процесі соціалізації особистості, яка, згідно соціологу, взагалі не може бути сформована без участі у боротьбі.

Пропонується витлумачення Зіммелем розуміння конфлікту, його причин, акцентується увага на ролі людського фактора в процесі виникнення і розвитку конфлікту. Наголошується на висновку соціолога, що базовою у людини є потреба в мирі. Підтверджуючи тезу про універсальність конфлікту, Зіммель і Вебер, враховуючи напрацьоване Марксом, виводять дослідження конфліктів на рівень середніх соціальних груп. Доводиться, що Зіммель скрупульозно, як до нього ніхто не зробив, спостерігає закономірні зв’язки й взаємовпливи перемінних (гострота, довготривалість) конфліктів та особливостей малих й середніх груп.

Наступний значущий доробок вченого – детальна і вперше здійснена картина варіантів завершення конфліктів. Актуальними для сучасної української ситуації є його спостереження за такими явищами, як компроміс, консенсус, конкуренція, опозиція. Отже, завдяки теорії Зіммеля конфлікт набуває такої конфігурації, яка відтворюється в сучасних дослідженнях його анатомії та динаміки. Своїм науковим аналізом Зіммель сприяв не тільки розвиткові теорії конфлікту, зокрема його ідеї були засадами теорії позитивно-функціонального конфлікту Л.Козера, а й соціології малих груп.

Фундаментальними для формування конфліктологічної парадигми були ідеї Зіммеля про взаємини в тріадах, роль третьої сторони в конфлікті, які також одержали свій подальший розвиток у німецькій соціології. Ці ідеї були розвинені у рамках теорії конфлікту сучасним соціологом – В.Бюлем, який обґрунтував переваги ''тріадичної'' моделі конфлікту над класичною ''діадичною''. У контексті діадичної моделі, конфлікт відбувається між двома соціальними групами, при цьому виділяється основна причина їхнього протиборства, конфлікт розуміється одномірно і не має ''змішаних'' складових. Тріадична модель Бюля спирається на ідею Зіммеля про тристоронні відносини і припускає в зв'язку з цим, багатозначність його суб'єктів, причин та не виключає можливі коаліції і компроміси. Соціальний конфлікт, за Бюлем, власне і може називатися таким, саме завдяки наявності тристоронніх відносин. Ці ідеї застосовувалися в аналізі міжнародних кризових ситуацій, при поясненні і прогнозуванні міжнародних відносин.

Завдяки німецьким соціологам цього періоду закладено засади вивчення соціальних, політичних, міжконфесійних конфліктів. Так, Вебер, як і Зіммель, конфлікт вважав невід’ємним атрибутом людського існування. Важливу роль у розвитку теорії конфлікту відіграло розроблення ним теорії організації, оскільки саме в організаціях уособлюються сторони конфлікту. Отже, Вебер зробив значний крок уперед, започаткувавши теорію форм організації як складових структури домінування в межах будь-якої держави, економіки чи церкви. Найважливішим у веберівській соціології є розкриття конфліктності піввікового процесу становлення та наступного функціонування чиновництва (бюрократії), яке чекає подальшої розробки, а також закладення підвалин дослідження особливостей політичних та релігійних конфліктів, що не втрачає актуальності за сучасних умов.

Крізь численні проблеми веберівської соціології, як продуктивна для конфліктології пробивається базова концептуальна ідея раціональності, яка знайде подальший розвиток в німецькій соціології. Це стратегічна настанова великого вченого людству здійснювати трансформацію чи модернізацію суспільства саме шляхом очищення його від ірраціональних компонентів людського буття, якими були та залишаються війни, тоталітаризм, тероризм, насильництво, тобто від того, що спричиняло найжорстокіші конфлікти чи було їхньою формою.

Цей період став поворотним моментом у відмові від визнання застосування насилля у соціальному конфлікті і як наслідок від однозначно негативної оцінці соціального конфлікту. Розуміння Марксом, Зіммелем, Вебером сутності та природи конфлікту суттєво збагатило конфліктологічний підхід в соціології та зіграло роль перехідних концепцій до неокласичних інтерпретацій цього складного явища.

Другий розділ – ’’Формування та розвиток неокласичної конфліктологічної парадигми’’ – присвячено розгляду особливостей формування концепцій соціального конфлікту на другому етапі.

Другий етап (сер. 20 ст.) – неокласичний – початок його охарактеризувався перевагою структурно-функціональної школи, що відображала систему інститутів, законів, особистісних та групових взаємодій європейських та американських суспільств тих часів (Парсонс). В межах зазначеного напряму конфлікт трактувався переважно як соціальна хвороба. У 50-і роки світова соціологія ’’перевідкриває’’феномен ’’соціального конфлікту’’, він знову стає предметом наукової дискусії і в цьому окрім американських соціологів є особлива заслуга німецького теоретика Р.Дарендорфа. Головним в цей період є формування конфліктологічної парадигми, яка порушує переважання структурного функціоналізму й займає свою нішу як рівноправна у поясненні суспільного процесу та соціальних явищ. У соціальній практиці починається трансформація насильницьких форм конфліктності у легітимізовані.

Остаточне становлення конфліктологічної парадигми в німецькій соціології зв'язано з працями Дарендорфа, а в американській – Козера. Свою концепцію Дарендорф позначив як ''конфліктну модель суспільства'', за допомогою якої він намагався продовжити застосування традиційного для німецької соціології конфліктологічного підходу до аналізу соціальної практики, надаючи цьому аналізові більш адекватний, об’єктивний характер. У цій моделі динамічним соціальним фактором є конфлікт, а основним процесом – зміна. Свою модель Дарендорф вважав інструментом соціологічного аналізу, що доповнює структурний функціоналізм. Принциповим положенням концепції вченого є заперечення насильницьких форм конфліктів та розуміння них як взаємодії різних соціальних груп, на чому базується сучасна конфліктологія.

Звертається увага на те, що конфліктна модель суспільства Дарендорфа розкривається через параметри стверджуваної ним дихотомічності суспільства в кожному соціальному фрагменті його функціонування, що обумовлена відносинами панування та підкорення. Суспільне розмежування зводиться вченим до двох основних класів – керуючих та керованих. Останні існують у будь-якій організації, де є чіткий розподіл ролей – в університеті, на підприємстві і, звичайно, у державі. Класові суперечності, що обумовлюють формування у суспільстві різноманітних конфліктних груп є передумовою сталого позиціювання вище вказаних відносин.

Ідеї Дарендорфа були фактично першими спробам перегляду класичних тез Маркса щодо революцій. Важливим у його теорії є розрізнення соціальної і політичної революції. Соціальна революція характеризується ним як доглибинна трансформація корінних структур суспільства, яка триває довгий час, проте політична як швидка поверхова зміна владної верхівки шляхом насильницької дії. Ревізія Дарендорфом вказаних положень Маркса переросла у панораму сучасної соціально-конфліктної реальності. Аналіз конфліктів вченим постає моделлю дослідження їх в конкретному соціальному контексті.

Важливою компонентою аналізу конфліктів сучасності є визначення їх особливостей. До них соціолог відносить багатоликість і варіативність форм прояву, їх латентність, повсюдність, ненасильницьке врегулювання, індивідуалізацію, що зумовлена участю людей у конфлікті за збільшення життєвих шансів не в інтеграції з представниками свого класу, а як окремих індивідів.

Визначаючи типи сучасних конфліктів, Дарендорф зазначає, що вони можуть бути прихованими чи явними, мирними чи різкими, м’якими чи напруженими. За критерієм насильства він виокремлює такі групи форм зіткнень: війна, громадянська війна, взагалі озброєна боротьба; страйк, конкуренція, запальні дебати, бійка, спроба взаємної омани, погроза, ультиматум тощо; бесіда, дискусія та переговори з відкритою аргументацією.

В плані пошуку джерел конфліктності у суспільстві вчений відходить від попередньої класово-структурованої моделі й звертається до соціальної стратифікації, розвиваючи ідеї веберівської соціології. В цьому контексті Дарендорф характеризує соціальні конфлікти як структурно зумовлені відносини суперечності між нормами та очікуваннями, інституціями і групами.

Сучасний соціальний конфлікт, і це є ще однією продуктивною для сучасних соціологів думкою Дарендорфа, відбувається не з приводу власності, як за часів Маркса, а через перерозподіл життєвих шансів. Життєві шанси, одна з центральних категорій його аналізу, визначаються ним як функції комбінацій опцій (громадянські права та їх забезпечення) і лігатур (глибинні культурні корені). Цивілізоване розв’язання конфліктів можливе за умов розвиненої конституційної держави (демократії), ринкової економіки та громадянського суспільства. За таких умов набуває принципового значення теза соціолога про недоцільність заборони конфліктів, продуктивність їх регулювання, або упередження насильницьких форм. На особливу увагу заслуговує зазначення соціологом трансформації традиційних типів структурних конфліктів у нові, що важко адекватно ідентифікуються і упереджуються.

Важливою категорією аналізу у Дарендорфа є влада як засіб примусу. Завдяки нерівномірному розподілу вона є неперервним джерелом суперечностей.

Ідеї Дарендорфа суттєво вплинули на німецьких соціологів, зокрема на В.Бюля, Г.-Ю. Крисманського, М.Зайферта та інших, які у 80-і роки 20 ст. активно продовжували розробляти різні аспекти конфліктологічної проблематики.

Таким чином, конфліктологічна парадигма завдяки своєму внеску у врівноважене, значно об’єктивніше та адекватніше відображення соціальної реальності посідає рівноправне з іншими парадигмами місце в соціології.

У третьому розділі – ’’Посткласична конфліктологічна рефлексія в німецькій соціології’’ – розглядаються основні положення концепцій провідних сучасних соціологів: Ю.Габермаса, Н.Лумана, У.Бека.

Третій етап (кін. 20–поч. 21 ст.) – посткласичний, обумовлений обставинами, що радикально змінили макрорівень (зіткнення цивілізацій, розпад СРСР, зростання міжетнічної напруги). Зміни у соціальній структурі призводять до індивідуалізації суспільної життєдіяльності, завдяки чому конфлікти зміщуються з макро на мезо і мікрорівень та індивідуалізуються (Дарендорф). Соціокультурний фактор (проблеми безпеки, рівноправності тощо) на цьому етапі визначається як основна причина соціальних конфліктів сучасності (Габермас, Дарендорф, Бек). Трансформаційні, модернізаційні процеси постсоціалістичних країн призвели до зміни всієї економічної, політичної, соціокультурної архітектоніки, що супроводжувалося кризовими станами, причому конфлікти, які притаманні суспільству модерну напластовуються на ті, що характерні для постмодернового суспільства. За умов дії глоблізаційних процесів суб’єкти, що конфліктують, повинні враховувати присутність багатьох діючих осіб, інтерпретувати наміри останніх, моделювати власні дії та переконувати інших діяти заодно з ними. Це обумовлює необхідність інтеграції конфліктологічної парадигми з комунікативною та парадигмою глобалізації, конфліктологічна парадигма продовжує трансформуватися з конфліктної моделі суспільства у конфліктно-консенсуальну.

Важливу роль у розвитку теорії конфлікту, з’ясуванні його причин та особливостей у сучасному західному суспільстві відіграє концепція Габермаса. Хоча вчений не вважається безпосереднім дослідником-конфліктологом, його специфічне бачення сучасного суспільства суттєво збагачує конфліктологічний підхід, дозволяє розкривати шляхи не тільки розв’язання найгостріших конфліктів, а й запобігання їм. В теорії комунікативної дії Габермаса робиться спроба сформулювати основи нової теорії суспільства за допомогою вироблення поняття ’’комунікативної раціональності’’, зв’язування системного та життєвого світу. Ця теорія містить також технологію досягнення консенсусу як на міжособистісному, так і на міжгруповому рівні. Заперечуючи насильницькі форми соціального впливу політичних структур на індивідуальну свідомість, вчений обґрунтовує можливість і необхідність компромісно-консенсусних підходів. Не менш важливою є пропозиція щодо переорієнтації поведінкових стратегій, яка полягає у відмові від жорстокої спрямованості на мету та традиційної комунікативної моделі, тобто розгляду інших людей як засобу для розв’язання власних завдань.

Досліджуючи традиційну для німецької соціології проблему раціоналізації, Габермас показує, що на соцієтальному рівні вона означає інституціоналізацію нормативної системи, а раціоналізація ’’життєвого світу’’ передбачає взаємодії, що спрямовані не нормативно приписаною угодою. Оскільки раціоналізація соцієтальної системи відбувається рідше, ніж життєвого світу, виникає соціальна суперечність. Щоб її уникнути вчений пропонує соцієтальну ’’деколонізацію’’ життєвого світу, що створить можливість раціоналізації у формі вільної комунікативної угоди.

Отже, теоретичне відпрацювання проблематики раціоналізації життєдіяльності людей спрямоване на відшукування та мобілізацію можливостей, що не були використані в минулому, для стримування та подолання кривавих, жорстоких соціальних сутичок.

Далі розглядається теорія соціальних систем Лумана, яка відкрита суперечностям, змінам і конфліктам. Вчений формулює важливий висновок про те, що всі соціальні системи потенційно конфліктні. Варіюється лише ступінь актуалізації цього конфліктного потенціалу.

Згідно Луману, конфлікт завжди має місце, коли в ході комунікації повідомляється суперечність. Системна теорія, відповідно до ідей теоретика, дозволяючи конфлікт, обставляє саму ситуацію низкою умов: 1) заборонити застосовувати фізичну силу в конфліктах; 2) підвищити ненадійність очікувань у ході конфлікту шляхом підключення до конфліктуючих ''третіх осіб''. Орієнтація на них суб’єктів конфлікту може привести до зниження гостроти конфлікту, і навіть до його припинення. Ідеї легітимності процедур, неупередженості ''третіх осіб'' у процесі врегулювання конфліктних ситуацій були активно підхоплені фахівцями, що працюють в галузі конфліктологічного менеджменту.

У концептуальних напрацюваннях Лумана помітне місце посідає проблема влади у суспільстві, яка залишається конфліктогенною. Влада, яку має один з партнерів, зменшує можливості іншого партнера обирати ’’поле гри’’, а у ситуації примусу і насилля зовсім виключає вибір.

Початок 21 ст. визначив нову соціальну ситуацію та новий соціальний простір. У сьогоденні домінуючим засобом пояснення соціальних змін стає концепція глобалізації. Одним з перших про ’’світове суспільство’’, що має необмежені можливості для встановлення взаємозв’язків між елементами соціальних систем став писати Луман. Новою категорією в сучасному аналізі стають ризики. Вчений пропонує типологію ризиків за сферами – у технічній, економічній, політичній тощо. Політичну сферу німецький соціолог характеризує як таку, що вимагає постійних ризикованих рішень, що зачіпають інтереси та долю великої кількості людей. Наслідком невиправданого політичного рішення досить часто є соціальний конфлікт.

Інший німецький соціолог – У.Бек відмічає, що сучасна Німеччина є прикладом країни, що знаходиться ’’по той бік класового суспільства’’, в якому соціальна нерівність, що у минулому була потужною пружиною соціальних конфліктів, зберігається, але змінюється її соціальне значення, вона вуалюється і переноситься в галузь індивідуальних ризиків. В процесі індивідуалізації відповідно плюралізуються конфліктні лінії та теми.

Політична сфера теж не відгороджена від конфліктності. Ризики, хоча й розподіляються не рівномірно, не знають державних кордонів. Влада за умов глобалізації переходить до нових політичних акторів: транснаціональних корпорацій, міжнародних і недержавних організацій, інтереси й дії яких не завжди можуть бути поставлені під громадський контроль. Нові реалії породжують й нові конфліктні напрями. Згідно з Беком, у конфлікті щодо влади окреслилися нові суб’єкти протистояння на глобальному рівні. Головне полягає не в зростанні кількості та різноманітності транснаціональних підприємств, а в тому, що вони в процесі глобалізації спроможні зіштовхувати національні держави одна з одною.

Звертається увага на те, що Бек розрізняє поняття глобалізм, глобальність та глобалізація. Глобалізм – це ідеологія панування світового ринку; глобальністю є світове співтовариство, що характеризується розмитістю національно-державних кордонів; глобалізація є динамічним, діалектичним процесом, що створює транснаціональні соціальні зв’язки і простори, знецінює локальні культури й сприяє виникненню третіх культур.

У висновках узагальнюються результати дисертації та визначаються основні напрями й тенденції сучасного дослідження щодо конфліктно-консенсусної взаємодії людей. У становленні та розвитку конфліктологічної парадигми виокремлюються такі етапи: класичний, неокласичний та посткласичний.

В німецький соціології її класичного етапу закладалися традиції розглядати конфлікти як властивість соціальних систем, розповсюджене явище, спричинене експлуатацією (Маркс), соціальною нерівністю, накопиченням суперечностей та класово-протилежними інтересами щодо розподілу таких ресурсів, як влада, різні соціально-економічні блага, а також як джерело змін соціальних систем або в них самих. Німецьким вченим цього періоду – Зіммелю, Веберу вдалося перекинути містки від макро-, мезо-, мікрорівнями соціологічного аналізу конфліктів і тим самим зробити суттєвий крок до інтегративної, міждисциплінарної конфліктології.

На неокласичному етапі Дарендорф заклав підвалини наукового дослідження соціальних конфліктів сучасності, суттєво розширив його горизонти та тим самим їх розуміння як явища, що постійно трансформується. Таке трактування теоретика заслуговує на подальший розвиток, в тому числі в українській соціології.

Посткласичний етап характеризується акцентом на проблемах інституціоналізації, регулювання конфліктів, впливу на них соціокультурних чинників (демократії, діалогу, толерантності, ненасильництва), глобалізаційних факторів тощо. Детально проблеми подолання кризових явищ сучасного суспільства, а саме: деформації у ціннісно-нормативній сфері, відновлення втраченої рівноваги між життєвим світом і системою, соціальною й системною інтеграцією висвітлені Габермасом. Врегулювання сучасних суперечностей пов’язується вченим з соціокультурною сферою і з використанням потенціалу раціоналізації, закладеного в комунікативній практиці.

В сучасному суспільстві комплексність взаємозв’язків призводить до плюралізації та урізноманітнення форм конфліктної взаємодії. Одним з таких чинників є ризики (Луман, Бек). Конфлікти та ризики у сучасному соціумі взаємопов’язані, накопичення ризиків у суспільстві здатне викликати соціальні вибухи. Тобто, сучасний конфліктний менеджмент повинен зосереджувати увагу на прогнозуванні, упередженні ризиків.