| Краткое содержание: | У вступі розкрито актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження. Сформульовано ряд положень, що розкривають наукову новизну роботи, практичне значення результатів дисертації. Наводяться дані про апробацію отриманих результатів та основні публікації автора.
У першому розділі „Формування інституціональних основ та розвиток традицій української соціології за радянської доби” на основі авторської періодизаційної схеми історії української соціології здійснюється ретроспективний зріз її інституціонального розвитку за радянської доби (60-80-ті рр.).
Розпочинаючи відлік етапу відродження радянської соціології з рубежу 50-60-х рр., насамперед здійснюється аналіз основних передумов процесу відродження (традиційних основ української соціології як сумарної наукової традиції української протосоціологічної думки, класичної та ранньорадянської соціології; політико-ідеологічних; соціально-економічних).
Аналізуючи етап відродження соціології в Україні, обмежений хронологічними межами 60-х рр., здійснюється визначення її характерних ознак: стимулів та перешкод розвитку, основних форм та напрямів досліджень. В результаті робиться висновок, що на даному етапі відбулась насамперед легалізація (у формі конкретно-соціологічних досліджень) і суспільна легітимація соціології в Україні. Основним поштовхом до її відродження стали економічні труднощі в державі, що зумовило акцентування на проблемах соціального планування та соціального управління і владну підтримку. В свою чергу політична лібералізація стимулювала зростання громадського інтересу до соціології.
Хоча легалізація та легітимація соціології в республіці фактично відбулась, її справжня інституціоналізація розпочалась в Україні лише наприкінці 60-х рр. Тому автор робить висновок, що запізнення інституціонального процесу української соціології у порівнянні з російською також можна вважати однією з її характерних рис.
Розглядаючи 70-ті – 80-ті рр. як етап активної інституціоналізації соціології в Україні, здійснюється детальний аналіз даного періоду з метою виявлення і пояснення основних тенденцій розвитку та інституціоналізації української соціології за радянської доби. Так, розглядаючи процес інституціонального та організаційного становлення академічної соціології, визначається роль Інституту філософії АН УРСР як її базового центру, здійснюється хронологічний зріз появи та диференціації його соціологічних підрозділів, визначаються основні дослідницькі напрями, що розроблялись в означений період (соціальне планування та управління, соціологія праці, дослідження соціально-професійної структури, соціальна психологія, соціальна інженерія, методика конкретно-соціологічного дослідження). Апогеєм інституціонального становлення визначається створення у 1984 р. Відділення соціології при Інституті філософії.
Застосувавши системний підхід, автор розробляє системну модель професійних комунікацій українських соціологів, де розглядає їх на кількох окремих рівнях: між різними українськими соціологічними структурами, з підрозділами інших союзних республік, з соціологічними підрозділами країн соцтабору, з соціологами Заходу. Окремо відмічено значення вісника „Філософська думка”, який розглядається як рушій інституціоналізації та координації соціології на Україні.
Значну увагу приділено асоціації українських соціологів, яка, з одного боку, розглядається як дієвий координаційний та представницький центр, а з іншого – як відображення загальних характеристик розвитку всієї української соціології.
Вузівська соціологія розглядається як окрема напівавтономна регіональна площина української соціології, де найбільш дієві соціологічні центри (у Київському, Харківському, Одеському та Львівському університетах) формували характерне обличчя соціології українських регіонів, унікальне в кожному з центрів зокрема, і як повноцінну альтернативу соціології академічній у своїй сукупності.
Значну увагу приділено проблемі взаємовідносин соціології та влади, зокрема, таким аспектам, як репресивні методи щодо соціальної науки та форми реакції на репресії, використання цензури як механізму контролю, феномен самоцензури тощо. В результаті робиться висновок, що взаємовідносини соціології та влади за радянської доби носили здебільшого односторонній характер, в результаті чого сформувався стереотип соціології як допоміжного інформативного ресурсу влади, який можна інколи використовувати при обґрунтуванні суперечливих рішень і доцільно карати у випадку надсамостійності.
Узагальнений образ української соціології, яка завершувала процес активної інституціоналізації представлено у її структурно-організаційній моделі кін. 70-х – 80-х рр., доповненій семантичним аналізом радянського соціологічного знання, що характеризує зміни які відбулись в українській соціології під впливом реформ перебудови сер. – другої пол. 80-х рр.
У другому розділі „Розвиток соціологічної науки у незалежній Україні” здійснюється інституціональний та історико-порівняльний аналіз української соціології на сучасному етапі її розвитку (поч. 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст.).
Розпочинаючи з визначення символічної „точки відліку” сучасного етапу на основі систематизації експертних пропозицій робиться висновок, що його початок припадає на хронологічний відрізок 1990-1991 рр.
Поклавши в основу аналізу процес розвитку академічної соціології, виявлено основні тенденції, притаманні для української соціології загалом. Так, її перший період – 1990-1993 рр. – характеризується насамперед утвердженням самостійності вітчизняної соціологічної науки.
З сер. 90-х рр. наукові системи різних пострадянських республік набувають все більше відмінних характеристик. Для української соціології такими унікальними рисами стають: початок фундаментальних досліджень суспільства, яке трансформується, розробка орієнтованого під даний проект всеукраїнського соціологічного моніторингу, серйозні дослідження з галузевих соціологій, насамперед, соціології політики, економічної соціології та соціології культури, ґрунтовне освоєння західної теоретичної соціології і перші роботи з історії соціології, утвердження соціальної психології, цикл досліджень постчорнобильського соціуму.
Одночасно – хронічні фінансові труднощі і кадрова криза, яка проявилася у старінні і плинності кадрів.
Окремим фактором впливу на розвиток соціології в Україні залишились її взаємовідносини з владою, характер яких від толерантності на початку знову перейшов у латентний конфлікт в сер. 90-х. Декларована на початку ХХІ ст. програма заходів щодо підтримки соціології так і залишилася декларацією, що підтвердилось використанням соціології у політичному конфлікті 2004 року. Щоправда, на відміну від радянських часів, кардинально змінився характер громадської участі соціологів, які отримували можливість репрезентувати результати своїх досліджень через ЗМІ і позбулися цензурного контролю.
Розглядаючи зміни у сфері професійних комунікацій, здійснено порівняльний аналіз комунікаційної системи радянської і сучасної доби. При цьому виявлено суттєві зміни на усіх системних рівнях: суттєве скорочення робочих зв’язків на рівні співпраці з пострадянськими і розширення з західними соціологічними центрами, зміни у конфігурації внутріреспубліканських координаційних центрів.
Аналізуючи вузівську соціологію, з’ясовано нові тенденції даного напряму за умов розвитку у незалежній Україні. Так, доведено завершення процесу інституціоналізації даного напряму (розширення мережі навчальних закладів з підготовки соціологів, запровадження викладання соціології як обов’язкової навчальної дисципліни на усіх спеціальностях), що уможливило виконання соціологією своєї головної функції як навчальної дисципліни – освітньої. Також охарактеризовано основні проблеми, перед якими постала сучасна вузівська соціологія: якості змісту соціології як навчальної дисципліни і кадрова. Проаналізовано взаємозв’язок вузівської та академічної соціології у забезпеченні освітньої функції, де академічна постає як кадровий та стандартизуючий плацдарм для вузівської.
Окрему увагу приділено специфічному рівню вітчизняної соціології –недержавним соціологічним центрам, які як самостійна форма зародилися на межі 80-90-х рр. і вплив яких на розвиток соціології надзвичайно суперечливий: псування іміджу соціології псевдонауковими структурами, відкачування „мізків” з академічної і вузівської соціології; одночасно – популяризація вітчизняного соціологічного знання, в тому числі й серед іноземних замовників, запровадження найновіших дослідницьких методик, допомога фінансовими, технічними, кадровими ресурсами для вузівської і академічної соціології, серйозні дослідження у сферах електоральної, політичної і економічної соціології.
ВИСНОВКИ
У висновках сформульовано положення, що однією з характерних ознак вітчизняної соціології, що засвідчує право трактувати її як самостійну національну науку, є глибока традиційна база, яка синтезує теорії протоперіоду, класичної та радянської доби. Історія її інституціонального оформлення розпочалась ще за класичної доби (межа ХІХ – ХХ ст.), проте об’єктивні передумови, зокрема, встановлення на українських теренах радянської влади, призвели до трансформації, а з сер. 30-х рр. – до ліквідації соціології як носія „небезпечного” знання.
Поступове відродження соціології в радянських республіках розпочинається за часів політичної „відлиги” (2 пол. 50 – поч. 60-х рр.), щоправда, лише у форматі конкретно-соціологічних методик вивчення окремих сфер соціального життя. Специфіка відродження соціології в Україні полягала у певному запізненні порівняно з російською соціологією, що було обумовлено регіональним статусом української науки. Окрім того, в Україні процес відродження відбувався двома паралельними шляхами: „знизу” як відповідь на суспільну потребу, та „зверху” – через стимулювання владних і партійних органів. Таким чином, констатовано одночасну легалізацію та легітимацію соціального знання в республіці.
Щодо початку процесу безпосередньої інституціоналізації соціології в Україні, то з’ясовано, що даний процес розпочинається лише на межі 60-70-х рр., а активна її фаза припадає на 70-80-ті рр. Характерними рисами інституціоналізації української соціології за радянської доби було її штучне стримування владою (ідеологічне табуювання, унеможливлення зарубіжних наукових комунікацій), одночасно процес пригальмовувався об’єктивними причинами: нестача професійних кадрів, відсутність спеціальної соціологічної освіти та ін.
Зроблений аналіз дає підстави стверджувати, що, незважаючи на означені недоліки, на кінець радянської доби інституціональний процес вітчизняної соціології як наукової дисципліни було фактично завершено. Так, було задано імпульс для розвитку дисципліни на кількох паралельних рівнях: академічному, вузівському, заводському, на кожному з яких створено мережу організаційних структур, подолано кадрову проблему, налагоджено систему професійних комунікацій, видавничу діяльність, поступово запроваджувалась соціологічна освіта тощо.
Апогеєм інституціонального становлення стало створення самостійного академічного інституту, що співпало у часі з моментом створення самостійної Української держави. Визначивши за допомогою систематизації експертних свідчень момент переходу соціології у сучасний період (1990-1991 рр.), підтверджено, що як складова інституту української науки українська соціологія з початку 90-х рр. розвивається за дещо іншим сценарієм, ніж за радянської доби, і відмінно від розвитку соціології у інших пострадянських республік. Хоча й вказано на певних загальних тенденціях схожого розвитку, проте одночасно показано, що з кожним роком вітчизняна наука стає все більш самостійною, самодостатньою і зрілою.
Головними відмінними рисами сучасної української соціології від її радянської моделі є: зміни у базовій структурі (зникла заводська, з’явились НСЦ), розширення дослідницьких напрямів, вихід на рівень макротеоретичних побудов, запровадження нових дослідницьких стандартів (моніторингові, всеукраїнські репрезентативні, міжнародні порівняльні), трансформація комунікативної системи, перехід від рецепції зарубіжного досвіду до партнерської співпраці тощо.
Загалом за результатами дослідження можна зробити висновок, що українська соціологія наразі – це повноцінна самостійна соціальна наука з комплексом атрибутів, які притаманні для науки у даному контексті: сформованими інституціональними основами, кадровим потенціалом, легалізована у своєму самостійному статусі та така, що користується соціальною підтримкою, але яка все ще потребує дисциплінарної самоідентифікації в українській науці зокрема та світової науковій системі загалом. |
